Давньоруська етнокультурна спільність у IX — XIII ст.

Наприкінці IX — на початку X ст. завершився процес утворення держави Київська Русь, що було результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала об’єднання окремих східнослов’янських племен в єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала. Продовжувалося переселення народів, і численні орди кочовиків періодично, хвилями накочувалися на землі східних слов’ян. Особливо спустошливою була навала аварів, про що збереглися свідчення в літописах. Через південні східнослов’янські землі лежав шлях булгарських і угорських племен на захід, що порушувало звичний життєвий уклад хліборобів.

Літописні повідомлення про східнослов’янські “племена” IX — X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувались у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

У процесі злиття етнічно споріднених племен за умов єдності управління важливе місце також належало внутрішній міграції населення. Міжплемінні об’єднання в часи формування нової політичної спільності не могли зберегти свою етнографічну чистоту. Археологічні і писемні дані засвідчують, зокрема, взаємне проникнення полян на лівий берег Дніпра і сіверян на правий. Можливо, саме в цей час одна з невеликих річок південніше Києва одержала назву Сіверки. У басейні Прип’яті аналогічна картина спостерігається між древлянами і дреговичами, у Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Словенська Новгородщина колонізувалася значною мірою виходцями з південних земель східних слов’ян.

У IX — X ст. спостерігається потужний потік переселенців у Південну Русь. Він захопив не лише слов’ян, а й скандинавів, чудь, представників інших північних народів. У роки князювання Володимира Святославича широка державна програма будівництва кріпостей на берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули і Стугни була реалізована завдяки залученню для цього людського резерву з північних і північно-східних земель. “И поча нарубати муж? лучши? от словень, и от кривичь, и от чюди, и вятичь, и от сих насели грады”[508]. У 991р. Володимир заснував недалеко від Києва місто Білгород, яке населив вихідцями із різних земель. “Наруби въ нь ин?хъ городовъ, и много людей сведе в онъ”[509]. Подібні державні акції мали місце в часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. У 1031р. після походу на Польщу Ярослава і Мстислава на Русь було виведено великий полон. “Многы ляхы приведоста, и разд?лиша я. Ярослав посади своя по Рьси”[510]. Мстислав, треба думати, розселив своїх полонених на Чернігівщині. Літопис називає полонених “ляхами”, але може бути, що між ними були і червоноруси (галичани), міста яких захопили князі. У 1116 р. Ярополк Володимирович взяв полоцьке місто Друцьк, захопив багато полонених і поселив їх на Сулі. “Ярополкъ же сруби городъ Желъди дрьючаномъ, ихъ же б? полонилъ”[511].

Ці та деякі інші факти етнічного змішування населення на півдні Русі свого часу дали М.І. Костомарову підстави для висновків про те, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності[512].

Давньоруські жіночі прикраси X — XIII ст.

Певну участь у формуванні руської народності взяли і неслов’янські народи, інтегровані у державну структуру Русі. На півдні — це тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на півночі і північному сході — угрофінські племена — чудь, меря, весь, на північному заході — представники балтських племен. Це, безперечно, не могло не надати етнічним процесам регіонів певного специфічного забарвлення, яке з часом, в умовах розрізненого існування в майбутньому спричиниться до їх етнографічної відмінності.

У безпосередньому зв’язку з інтеграційними етнічними процесами відбувалась і еволюція вживання в писемних джерелах етнографічних назв. Приблизно до 60-х років IX ст. широковживаними були загальна назва “слов’яни” і регіональні — “поляни”, “сіверяни”, “древляни”, “словени” тощо. Перша не підміняла інших, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., особливо в перші десятиліття X ст., утверджується нова назва для всіх східних слов’ян — “Русь”, вживана і в значенні країни, і її народу. Літописні вислови “Русь”, “Руська земля”, “Руські гради”, “ми від роду Руського”, “Руські посли”, “Руські люди”, “Русин”, які утримуються в текстах договорів Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр. і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес формування єдиного руського народу. Впродовж усього X ст. вживались і племінні назви, але їх питома вага порівняно із загальною назвою “Русь” була незначною. В XI — перших десятиліттях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: “кияни”, “новгородці”, “полочани”, “ростовці”, “смоляни” тощо. Назва “Русь” поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.

Разом з процесами етнічної консолідації східних слов’ян відбувалася стабілізація державних рубежів Русі. На півдні, заході і північному заході вони вже в X ст. збігалися з етнічними межами давньоруської народності. Менш стабільними були північні і північно-східні рубежі Русі, куди спрямовувався основний колонізаційний потік, але і тут вони визначалися загалом межами розселення східних слов’ян.

Слід наголосити, що практичний збіг державних кордонів Київської Русі з межами народності став одним із тих феноменів, що забезпечили їй винятково швидкий прогрес. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась більшість європейських країн і народів.

Консолідація єдиної народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, що виявилося в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, рості товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні процесу складання руської народності належала православній церкві. Як вважає відомий історик руської церкви А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення в утворенні єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її фактор прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, включеного в державну структуру Київської Русі[513].

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному самоусвідомленню руських людей. Небезпідставно вже в кінці X — на початку XI ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народні маси.

Одним із основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання Мономаха”. Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті “старих” давньоруських князів, з гордістю зауважує, що вони “не в худ? бо и нев?дом? земли владычествовавша, нъ въ Руськ?, яже ведома и слышима вс?ми четырьми концами земли”[514]. У “Повісті минулих літ” Нестор відтворив широке історичне полотно життя руської народності і її держави, визначив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, Никон, інші давньоруські літописці сприймали Київську Русь як єдине територіальне і етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкрайні простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Карпат до Волги і Дону.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Київської Русі давньоруська (точніше — просто руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, які мали місце в IX — на початку XII ст., але є констатацією основної тенденції етнополітичного розвитку цього періоду.

Уже йшлося про те, що серед дослідників немає єдності у визначенні етнополітичної долі руської етнічної спільності періоду феодальної роздробленості. Їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народність не являла собою стійкої етнічної спільності, і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; давньоруська народність у XII — XIII ст. переживала період подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відповідає історичним реальностям XII — XIII ст., необхідно зупинитися на основних складових давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є головною етновизначальною ознакою. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булаховський, Ф. Філін, Р. Аванесов) вважали, що утворення української, російської та білоруської мов на основі давньоруської остаточно визначилося тільки в XIV — XV ст.

Ґрунтовний мовознавчий аналіз давньоруської мови X — XIII ст. здійснив у наш час В.В. Німчук. Він виразно показав існування південноруського діалекту, який, у свою чергу, поділявся на окремі говірки. Спостереження за новими фонетичними явищами дало змогу досліднику зробити висновок, що на кінець XIII ст. сформувались основні риси, що характеризують майбутні східнослов’янські мови, але говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала монголо-татар у 40-ві роки XIII ст. і події, що сталися після неї, вважає В.В. Німчук, мали кардинальні наслідки для давньоруської мови[515].

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, зберігалися впродовж всієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і межплемінних об’єднань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляються справою звичайною. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські князі і посли, а до киян зверталися з промовами представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

В літературі має місце твердження, що давньоруські літописи і літературні твори написані церковнослов’янською літературною мовою, що відігравала на Русі таку саму роль, як латина в країнах Західної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитися з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була трохи піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов, все ж стояла близько до народної. На користь цього свідчать численні написи на керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діалектизми, вони єдині в своїй загальнодавньоруській мовній основі. Грамоти новгородських купців і ремісників, аналогічні грамоти купців інших міст могли бути прочитані і зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.

М.І. Костомаров вбачав у давньоруській мові основну інтегруючу силу східних слов’ян. “З прийняттям християнства з’явилася в Русі одна спільна мова — книжна, і це був новий сильний зв’язок руських народів, найміцніша порука їхньої духовної нерозривності”[516]. Політику австрійського уряду вилучити із програм шкіл Червоної Русі (Галичини) церковнослов’янську мову М.І. Костомаров справедливо розцінював як намагання підважити східнослов’янську єдність. “Мова була і є найсильнішим рушієм спорідненості племен і взаємного братства. Мова забезпечила нам єдність”[517].

Ф.П. Філій в одній із ранніх праць особливу увагу приділив питанню про київський діалект. Дослідник вважає, що він не був ні українським, ні російським в сучасному розумінні цього слова. Київський діалект виходив на позиції загальнодавньоруської мови, але навала монголо-татар перервала цей процес”[518].

Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало в центрі мовних процесів Русі XII — XIII ст. Єдність мовних змін на всій території давньоруської мови середини XII ст. відзначає В.В. Німчук. Феодальна роздробленість Русі XII — XIII ст., на його думку, перешкодила поширенню мовних інновацій на всю територію, заселену давньоруською народністю[519].

Своєрідним підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять, що вже в цей час тут сформувалась українська народність і її мова, то природно чекати у Суздальсько-Заліському краї тих самих мовних ознак, які пізніше стали характерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були у XII — XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут не трапилось.

Створена на мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась у XII — XIII ст., а надовго пережила Київську Русь. Надзвичайна активність суспільного життя епохи феодальної роздробленості не тільки не сприяла регіональній мовній замкнутості, а й заперечувала її.

У XII — XIII ст. зберігалась територіальна єдність Русі. Писемні джерела дають підстави стверджувати, що на цей час державні рубежі країни стабілізувалися. Сталося це не само собою, а завдяки зусиллям багатьох давньоруських земель і насамперед Київської. Зовнішня політика великих князів мала не вузькоземельний, а загальноруський характер. З часів Мономаха київські князі здійснювали енергійні заходи, спрямовані на об’єднання давньоруських сил у боротьбі із зовнішньою небезпекою. Провідну роль у ній відігравала Південна Русь, яка мала багатовіковий досвід протистояння гунам, аварам, печенігам. Боротьба за територіальну недоторканість велася також на західних і північно-західних рубежах Русі.

На північному сході Русі, де не було сильного сусідства, продовжувалось освоєння нових земель Заліського краю, в якому брали участь вихідці з багатьох давньоруських земель і насамперед південноруських. Звідси разом з князями і дружинниками йшли в родючі райони землероби, містобудівники, ремісники, художники, книгописці. Навряд чи такий значний людський потік із Південної Русі на північний схід був би можливий в умовах роздільного існування давньоруських князівств.

Єдиним територіальним цілим виступає Русь XII — XIII ст. і в писемних джерелах. Саме так її сприймали князі, церква, а також широкі верстви давньоруського населення, яке найбільше терпіло від міжкнязівських усобиць та іноземних вторгнень. І не випадково ідея єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою силою прозвучала в численних пам’ятках історичної писемності — від “Повчання Мономаха” до “Слова про загибель землі Руської”. Адресуючи свої пристрасні заклики до князів, публіцисти в блискучій літературній формі виявляли сподівання і устремління всього давньоруського народу. “Руська земля” стала центральним образом геніальної поеми “Слово о полку Ігоревім”. Коли сіверські і курські полки вступили в Степ, автор “Слова” вигукнув: “О Руська земля! Ти уже за горами є”. Коли Ігорева дружина зазнала поразки від половців і поле кістками засіяла, то “тугою зійшли (вони. — П.Т.) по Руській землі” і “печаль велика потече серед землі Руської”. У “Золотому слові” Святослав закликав Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Ростиславичів, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити в золоті стремена і виступити “за кривду цього часу, за землю Руську”.

Образ Руської землі з її жителями, багатими містами, безкрайніми просторами закликав сучасників до єдності Русі більшою мірою, ніж невдалий похід Ігоря.

Уявлення про територіальну єдність давньоруських земель було настільки стійким, що дожило аж до XIV ст. Зіставлення “Списку руських міст дальніх і ближніх” (1396) із містами XI — XIII ст. привело Б.О. Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох періодів[520].

Разом з ідеєю територіальної єдності Руської землі в широкому розумінні цього поняття у XII — XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Це був час, коли, за влучним висловом В.Й. Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, черніговець — про новгородця, а всі разом — про Руську землю. Пробудження в усьому суспільстві патріотичного почуття до Руської землі як до чогось цілісного було самим глибоким фактором часу[521]. В тяжкі роки монголо-татарського іга люди згадували про колишню незалежність, могутність, територіальну цілісність Русі і в цьому черпали сили для боротьби з ворогом[522].

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості і культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті розкопками міст і городищ, поселень і могильників — від ладозької півночі до київського півдня і від Карпат до суздальського залісся, — показують, що на Русі XII — XIII ст. матеріальна культура стає ще монолітнішою. Причому єдність спостерігається не лише в широкому асортименті виробів міського і сільського ремесла, а також і в домобудівництві, і навіть у кам’яному зодчестві. Як вважає Ю.С. Асєєв, архітектурний розвиток на Русі XII — XIII ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, а також і шляхом єдиного стильового напряму. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смоленська, Волині, Рязані, ряду інших земель[523]. Творчий досвід старих давньоруських центрів сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі[524]. Незважаючи на помітні романські елементи в зодчестві Володимиро-Суздальської Русі, образ архітектурних пам’яток, як справедливо зауважив П.О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури, він має значно більше спільного з пам’ятками зодчества усіх інших давньоруських земель[525].

Ювелірні прикраси VI — VII ст. із Мартинівського скарбу

Єдність в архітектурі, мистецтві, насамперед декоративно-ужитковому, опиралася на глибокі основи народної творчості, на самобутність східнослов’янської культури.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргументований конкретними і неспростовними даними, знаходить дедалі нові підтвердження. Доречно нагадати, що прихильники історико-культурної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів протиставлення вважали начебто корінну відмінність домобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-східних і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така неподібність з огляду на неоднакові географічні умови окремих частин країни могла мати місце і справді мала. Як є вона ще й тепер на території України. Але в дійсності корінної несхожості історико-архітектурного розвитку Києва, міст Південної Русі від міст інших регіонів не існувало. Розкопки Києва, Чернігова, Звенигорода показали, що їх масова забудова в X — XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Бресті, Смоленську, Мінську та інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалася з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом усієї країни. Після виходу в світ ряду праць Б.О. Рибакова періоду феодальної роздробленості більше не приписується таких згубних наслідків в економічному розвитку країни.

Справді, формування порівняно стабільних земельних рубежів хоч і супроводжувалося міжкнязівськими конфліктами, все ж позитивно вплинуло на господарський розвиток усієї країни. Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що на зміну централізованому управлінню прийшло децентралізоване. У цей час розбудовуються старі міста і виникають нові, давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.

Досліджуючи проблему державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості відстоювали тезу про однобічну залежність цих процесів. У IX — XI ст. існували сильна держава і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави і відповідно — розклад єдиної народності. Деякі науковці стверджували незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотний зв’язок — як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Так, В.И. Довженок показав, що єдність країни визначалась насамперед культурною і етнічною спільністю населення, а А.І. Козаченко підкреслив залежність державного розвитку Русі XII — XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу. Більше ніхто цю проблему не розглядав у такому аспекті, хоча подібні питання знаходять позитивне рішення щодо інших середньовічних держав і народів Європи. Так, М.Ф. Колесницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного розвитку середньовічної Німеччини VI — XIV ст., дійшов висновку, що навіть у XIII — XIV ст., коли державна організація стала аморфнішою, а політичні зв’язки між окремими землями ослабли, державна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, оскільки в її основі лежала історична спільність німецького народу[526]. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народних масах протягом усього періоду феодальної роздробленості не зникало почуття єдності польської землі, польської народності[527].

Аналіз етнічного розвитку Русі XII — XIII ст. показує, що саме народність була одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII — XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму земель. Природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Стильова єдність культової архітектури Русі середини XII ст. Кирилівська церква в Києві, Успенські храми у Володимирі-Волинському, Чернігові, Володимирі-на-Клязьмі

Підводячи підсумок теми етнічного розвитку Русі, слід зупинитися на питаннях монолітності і територіальних меж руської етнічної спільності IX — XIII ст.

У літературі можна зустріти думку, що процеси складання єдиної народності в межах величезної території розселення східного слов’янства справді мали місце, але проходили не скрізь однаково і не набрали повного завершення.

Справедливість такої тези очевидна. Етнічні процеси взагалі не мають повного завершення, а рівень етнічного самоусвідомлення ніколи не буває однаковим на всій території розселення одного етносу. До того ж, існування єдиної народності (стосовно Русі, можливо, краще вживати термін “етнокультурна спільність”) не призводить до нівелювання регіональних етнографічних (у тому числі і мовних) особливостей. Це справедливо навіть стосовно сучасних націй, зокрема й української.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки.

1. У межах державної території Київської Русі IX — початку XIII ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами.

2. Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або “внутрішня Русь”, згідно з термінологією іноземних джерел.

3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву “Русь”. Єдиною була і мова — руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася.