Руська православна церква у політичній системі держави

Руська православна церква не обмежувалася тільки конфесійною діяльністю, вона являла собою одну з важливих суспільно-політичних сил в Русі, справляла відчутний вплив на всі сфери державного життя і була, по суті, частиною самої держави. Велика політична і правова традиція, принесена на Русь із Візантії, дозволила їй швидко стати в ряд провідних суспільно-політичних структур і взяти на себе деякі державні функції. Церква сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, допомогла виробити норми феодального права.

Економічне становище церкви визначалось її природним входженням у надбудовну структуру держави. Вже “Уставом” князя Володимира Святославича церкві визначалася десята частина надходжень “во всей земле Руской”. З часом це юридичне право на десятину ще більш розширилось, а в XII ст. церква стала великим землеволодільцем з власними земельними угіддями, селами і містами.

Руська православна церква надала велику допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в єдиній державній системі. Впродовж всієї історії Русі церква була одним із реальних і суттєвих інтегруючих елементів між різними давньоруськими землями, сприяла утвердженню в народі почуття єдності його країни. І пізніше, коли Русь виявилась розірваною монгольськими і литовськими феодалами на частини, гасла православ’я відігравали визначну роль у боротьбі за національну незалежність давньоруських земель.

Роль Руської православної церкви у політичному житті країни значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури. Мова йде про централізацію церковного управління, яке в принципі відповідало світському, але засновувалося на міцнішій морально-правовій базі. На чолі Руської православної церкви з кінця X ст. стояв митрополит Київський. Пізніше, але ще в часи Київської Русі, його повний титул звучав “митрополит Київський і всія Русі”, який мав візантійське походження. Обрання і висвячення митрополитів із грецьких ієрархів здійснювалося константинопольським патріархом, урочистий акт інтронізації відбувався в Софії Київській. Відомі лише два випадки відхилення від цієї узвичаєної, але не зовсім канонічної норми.

Авторитет і влада київських митрополитів були визначені грецьким “Номоканоном”, визнаним великими київськими князями. Митрополити поставляли єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які завинили перед канонами. Всього з кінця X ст. до 40-х років XIII на Русі відомо 22 митрополити[642]. За невеликим винятком становище їх було стабільним. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями Русі не ставилась під сумнів ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а деякі з них — й імператорського сенату з високим придворним титулом протопроєдра. Здебільшого київські митрополити були людьми високоосвіченими, визначними богословами і полемістами, авторами церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань, церковноправових творів. Особливо відзначились у цьому митрополити: Іоанн І (1017 — 30-ті роки XI ст.), Іларіон (1051 — 1054), Георгій (1065 — 1077), Іоанн II (1078 — 1089), Никифор І (1104 — 1115), Клим (1147 — 1155), Кирил І (1224 — 1233).

Висвячення митрополита Іларіона. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Формально Київська митрополія від самого початку була однією із 60-ти, пізніше 70-ти митрополій Константинопольського патріархату. А фактично посідала особливе місце в структурі візантійської церкви. За розмірами вона переважала патріархат і обіймала територію окремої великої держави, населеної слов’яно-руським етносом. По суті, це була помісна церква з широкою автономією. Висновки окремих дослідників про необмежені права патріарха в управлінні справами Руської православної церкви значно перебільшені. Вони навряд чи поширювалися далі обрання і висвячення митрополита і одержання час від часу грошової данини з митрополії. Насправді Київська митрополія була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі. На користь цього свідчить і той факт, що за Руською православною церквою було визнано право богослужіння національною мовою.

Цей факт мав як позитивні, так і негативні наслідки. На відміну від католицького Заходу, де молились і писали по-латині, на Русі склалися кращі умови для розвитку національної писемної культури. З іншого боку, церковнослов’янська мова не давала можливості безпосереднього доступу до надбань античної цивілізації. Русь вимушена була знайомитися з давніми літературними творами у перекладах.

В історіографії неодноразово порушувалось питання про роль греків-митрополитів на Русі. Було це злом для руської церкви і держави чи благом? Є.Є. Голубинський схилявся до думки про користь цих поставлень, мотивуючи свій висновок тим, що митрополити-греки не були тісно пов’язані з великими князями і стояли над політичними пристрастями, що кипіли на Русі[643]. Думку цю поділяють більшість дослідників. Вона загалом слушна, хоч абсолютизувати її не слід. Від урядування митрополитів-греків мали місце і певні збитки, в тому числі й економічного характеру.

Що стосується миротворчої діяльності київських митрополитів, то вона була визначною, можливо, саме завдяки їх грецькому походженню.

До другої половини XI ст. належить становлення двох нових митрополій — Чернігівської і Переяславської. Подія ця відобразила до певної міри важливі зміни у формі політичного устрою Русі, появу так званого тріумвірату Ярославичів. Слід, проте, визнати, що спроба розосередження церковно-адміністративних функцій між Києвом, Черніговом і Переяславом не мала успіху. З розпадом тріумвірату і новим посиленням влади київського князя необхідність у трьох митрополіях відпала. Сталося це, очевидно, за правління Всеволода Ярославича, який підтримував тісні зв’язки з Візантією.

Чернігівська і Переяславська митрополії, поза всяким сумнівом, були титулярними і не мали у своєму підпорядкуванні єпископій. По суті, йдеться лише про титул владик, які продовжували очолювати єпископські кафедри. Таким титулярним митрополитом був, зокрема, Єфрем, який займав переяславську єпископську кафедру в 1070 — 1090 рр.

Інститут титулярних митрополій мав значне поширення у Візантії, але на Русі не прижився. Певно, не мав належної підтримки від патріархії. Греки, як відомо, ревно ставилися до єдності і неподільності підпорядкованих їм церковних провінцій. Це обумовлювалося правилами Халкедонського Вселенського Собору. Досить згадати, як Константинопольський патріархат рішуче припинив спробу Андрія Боголюбського заснувати у Володимирі ще одну митрополію.

Згідно з літописними свідченнями XVI — XVII ст., на Русь разом з митрополитом прийшли чотири (за іншими даними — шість) єпископи[644].

З 992 р. засновуються єпископські кафедри. До першого етапу формування церковної організації належить заснування кафедр у Чернігові, Новгороді, Білгороді, Полоцьку. Дещо пізніше виникають єпископії Володимирська, Юр’ївська, Ростовська.

Заснування єпископій перебувало безпосередньо у віданні київського митрополита і зумовлювалося внутрішніми потребами життя Руської православної церкви. Перші єпископські кафедри були засновані насамперед у головних центрах Руської землі, а також форпостах слов’янської колонізації суміжних неслов’янських територій.

Кафедра у Юр’єві, заснована після 1036 р., мала виконувати завдання християнізації “печенізького поля”. Аналогічну роль, очевидно, відігравала Новгородська, Переяславська, а пізніше і Ростовська єпископії (1073 — 1076), до місіонерської діяльності яких належали великі масиви окраїнного руського, а також тюркомовного і угро-фінського населення.

Білгородська кафедра впродовж всієї історії Русі, очевидно, управляла Київською єпархією, а єпископ білгородський виконував нерідко обов’язки вікарія митрополита. Як свідчать літописні повідомлення, в кінці XII ст. Юр’ївська і Білгородська кафедри нерідко об’єднувалися під управлінням єдиного єпископа.

В XI ст. виникли єпископські кафедри у Володимирі-Волинському (1078 — 1085), Турові (1088), Перемишлі (існувала вже до 1087 р.). У XII — XIII ст. з’явились епископії у Смоленську (1134 — 1136), Галичі (1140-ві роки), Рязані (перед 1207 р.), Угровську (перед 1240 р.), Луцьку (перед 1240 р.). Усього перед вторгненням на Русь орд Батия в ній існувало 16 православних єпископських кафедр. Із них одна — Новгородська — мала титул архієпископи*, проте тільки титулярної, почесної, підпорядкованої не безпосередньо патріарху, а київському митрополиту.

Очолювали єпархії, що в XII — ХІІІ ст. територіально наближалися до князівств, єпископи, яких присилали із Візантії і обирали з руського чорного духовенства за згодою митрополита і великого князя. Згідно з свідченням володимирського єпископа Симона (помер у 1226 р.), тільки із Печерського монастиря вийшло близько 50 єпископів[645]. Безпосереднє адміністративне управління зосереджувалось у руках владичних намісників, посаду яких запроваджено найпізніше в XII ст.[646]

Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря. XII ст. Київ. Сучасний вигляд

Однією з важливих структур Руської православної церкви були монастирі. Їх появу слід віднести до раннього періоду історії руського християнства. У середині XI ст. засновано головний монастир Русі — Києво-Печерський. Його фундаторами були Антоній і Феодосій Печерські. Традиції чернецтва прийшли на Русь із Візантії, звідки запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Руські монастирі стали найбільш консервативними осередками ортодоксального християнства.

Чим ширше і глибше входила церква в життя давньоруського народу, тим розгалуженішим ставало її управління. Дослідники вважають, що з середини X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було побудовано близько 10000 церков[647].

Дослідження церковної організації показує, що, незважаючи на її подібність до візантійського зразка, загалом вона визначалась умовами внутрішнього розвитку. Те саме можна сказати і про характер взаємодії двох влад на Русі. Вона відбувалася передусім на ґрунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо у сфері сімейного і карного права. Значною була участь церкви у політичному житті Русі. І хоч вона здійснювалась передусім не в державно-адміністративних формах, а в результаті особистих ініціатив церковних ієрархів, але була при цьому постійним фактором політичної історії.

Згідно з Є.Є. Голубинським, В.І. Сергеевичем та іншими істориками, одним з основних обов’язків церковної влади, яку вона намагалася добросовісно виконувати, була посередницька участь у складних взаємовідносинах між руськими князями. Підтвердженням сказаному може бути позиція київського митрополита Никифора у подіях 1195 р. Намагаючись послабити становище великого князя Рюрика Ростиславича, Всеволод Велике Гніздо вимагає собі п’ять київських міст — Треполь, Богуслав, Канев та ін., які той нещодавно передав своєму зятеві Роману Мстиславичу. Відмова загрожувала вторгненням Всеволода в Південну Русь; задоволення його претензій було пов’язане з необхідністю порушення хресного цілування Роману і перетворення його із спільника в противника. Рюрик звернувся за порадою до митрополита і отримав таку відповідь: “Княже! Мы есмы приставлены въ Рускои земл? от Бога востягивати васъ отъ кровопролитья, ... ажъ еси дал? волость моложьшему в облазн? передъ стар?йшимъ и крестъ еси к нему целовалъ, а нын? азъ снимаю с тебе крестное ц?лование и взимаю на ся”[648].

Цитований текст свідчить, що для київських митрополитів Руська земля, мир і спокій якої вони покликані були охороняти, — це не великокнязівський домен (те, що звичайно називають Руссю у вузькому значенні слова), а весь державний простір Русі, в межах якого проживало православне населення.

Для представників духовної влади не так важливо було знати, правий чи неправий князь, що підіймав зброю. Вони піклувалися про те, щоб запобігати кровопролиттю, а тому однаково утримували від міжусобиць і правих, і неправих[649].

Конструктивна роль церкви прекрасно усвідомлювалась руськими князями, які визнавали авторитет її ієрархів також і в світських справах. Не випадково Володимир Мономах вимагав 1096 р. від Олега Святославича, щоб той прибув до Києва “пред епископы и пред игумены и пред мужи отец наших и пред людьми градскими”.

У 1097 р. Володимир Мономах і чернігівські князі вирішили позбавити столу великого князя Святополка за співучасть у злодійському осліпленні Василька. Довідавшись про похід військ Мономаха на Київ, Святополк вирішив тікати, але “не даша ему кияне поб?гнути”. До Володимира терміново споряджається посольство на чолі з митрополитом Миколаєм. “Молимся, княже, тоб? и братома твоими, не моз?те погубити Русьскои земл?; аще бо возметь рать межю собою, поганин ймуть радоватися, и возмуть землю нашю, юже б?ша стяжали ваши д?ды и отци ваши”[650].

Михайлівський Видубицький монастир. Заснований у XI ст. Київ. Сучасний вигляд

Митрополит виступає тут як тонкий політик і дипломат, що знає, чим можна заспокоїти Володимира Мономаха. Він майже дослівно повторює його промову на Любецькому з’їзді, нагадує про половецьку загрозу і закликає до миру. Володимир зважив на умовляння митрополита.

Особливий інтерес становить відоме “Послання” митрополита Никифора до Володимира Мономаха. У ньому звучить не тільки заклик дотримуватися посту — як способу “приборкання” страстей, але також і до виявлення великокнязівського благородства і стриманості. Никифор вважає, що Мономах не повинен жорстоко розправлятися зі своїми противниками: “Подумай об этом со вниманием, княже мой, и помысли об изгнанных тобою осужденных в наказание, о презренных, вспомни обо всех”.

Особливо активну участь у державних справах брав митрополит Михаїл. У 1136 р. чернігівські князі, завдавши поразки великому київському князю Ярополку, зажадали від нього лівобережні володіння. Тривалий час переговори не приносили успіху через непоступливість Ярополка. Тоді в ролі посередника виступив митрополит Михаїл, який ходив між протиборствуючими сторонами з хрестом і врешті схилив їх до взаємних поступок і миру.

Нерідко, щоб втримати великих київських князів від незважених рішень, митрополити нагадують їм про вірність хресному цілуванню. Так, зокрема, було і в 1157 р., коли на вимогу Ярослава Осмомисла Юрій Довгорукий вирішив видати йому бунтівного галицького князя Івана Ростиславича. Митрополит Костянтин І і все вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. “Гр?хъ ти єсть (докоряв митрополит князю. — П.Т.) ц?ловавши к нему хрестъ, держиши в толиц? нужи, а и еще хощеши выдати на убийство”[651]. Втручання митрополита врятувало життя Івану Берладнику. Юрій не наважився на непослух митрополиту.

Натільний хрестик. XIII ст. Бронза, виїмчаста емаль. Київ

І пізніше митрополити неодноразово виступали миротворцями між руськими князями, фактично виконуючи посольські обов’язки. Їхня політика зумовлювалась як високими принципами християнської моралі, так і реаліями церковного життя.

Економічне процвітання церкви перебувало у безпосередній залежності від економічного розвитку всієї країни. Митрополити не визнавали самостійного і незалежного існування окремих руських князівств, вважали Русь єдиним цілим і за допомогою церковних проповідей, душпастирських послань і закликів до князів сприяли утвердженню в народі ідеї національної спільності.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому столі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича із закликом захистити цю окраїну Русі: “Молвяшеть бо митрополитъ Святославу и Рюрикови: се иноплеминници отъяли отчину вашю, а л?по вы бы потрудитися”[652]. Цитований літописний текст свідчить про те, що для церкви те чи інше князівство було складовою частиною всієї Русі. І як митрополити були відповідальними за всі руські єпархії, так великі київські князі мусили піклуватися про недоторканність державних рубежів.

Як друга після великого князя політична фігура в країні митрополит нерідко фактично виконував і його обов’язки.

В.І. Сергеевич, досліджуючи місце церкви в утвердженні московського самодержавства, підкреслював, що митрополити, маючи спільну з великим князем московським резиденцію, одним цим фактом підносили його владу над владою інших князів[653]. Сказане повною мірою стосується Русі Київської. Доти, доки митрополія Руської православної церкви знаходилась у Києві, жодне князівство, яким би сильним воно не було, не могло розраховувати на повну самостійність і незалежність.

Хрест XIII ст. Камінь, різьба. Київ

Андрій Боголюбський здійснив спробу заснувати у своєму князівстві ще одну, незалежну від Києва, митрополію, але безуспішно. У 1162 р. після приготування для майбутнього митрополита кафедри в Успенському храмі Володимира-на-Клязьмі і маючи готового кандидата в особі Федора (брата київського боярина Петра Бориславича), Боголюбський надіслав до Константинополя до патріарха Луки Хризоверга посольство з проханням відкрити митрополію у Володимирі.

Патріарх скликав Собор, обговорив на ньому прохання суздальського князя і в грамоті-відповіді надіслав відмову. Ні до чого не привела і спроба Андрія одержати від патріарха хоча б автокефального єпископа.

Рішучим противником акції Боголюбського виступив митрополит київський, який мав багато прибічників серед кліру ростовської єпископії. Закриття церков у Володимирі-на-Клязьмі свідчило про сильну опозицію ростовському єпископу Федору.

Боголюбський не відважився на відкриту боротьбу з митрополитом київським, якого підтримали усі єпископи і князі земель, і змушений був відмовитися від своїх задумів.

Крім митрополитів активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники і посли.

Про поширеність на Русі практики використання єпископів у ролі послів свідчить відоме звернення Володимира Мономаха до Олега Святославича: “Да еже начнеши каятися Богу, и мн? добро сердце створити, послав солъ свои, или пископа, и грамоту напиши с правдою”[654].

Роль єпископів у суспільно-політичному житті не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах: іноді за відсутністю у місті князя єпископ виконував його функції. Літописи не зберегли свідчень про переяславських князів перших десятиліть XIII ст., із чого дослідники зробили висновок, що Переяславська земля управлялася в цей час єпископом.

Оклад книги із зображенням св.Василія. XII ст. Село Чучинка на Київщині

Надзвичайно широкими і багатогранними уявляються, за літописом, компетенції новгородських владик. Вони завжди перебували в центрі подій, втихомирювали народні повстання, примиряли ворогуючі кінці і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.

Інтереси держави і церкви настільки тісно переплелися, що часом просто неможливо розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковної, і навпаки.

Великі київські князі успадкували від Візантії ідею божественної основи своєї влади. На візантійському ґрунті вона була сформульована дияконом Агапітом у VI ст., на руському, як довів І. Шевченко, вона з’явилася в XI ст. Укладач “Ізборника” 1076 р. використав трактат Агапіта. Згідно з цією ідеєю, суверенне право князя щодо церкви, яке визнавалося церковними діячами, не відрізнялося від прав візантійських імператорів[655]. Давньоруська практика знала весь спектр харизматичних визначень влади. Князі характеризуються як “боголюбиві”, “правовірні”, “благовірні” тощо.

Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв з митрополитом. Як видно із літописних повідомлень, ініціатива заміщення єпископських кафедр могла належати і одному, й другому. Очевидно, цим пояснюється та обставина, що літописці частіше відзначають лише факт поставлення єпископів, але не говорять, хто ж їх ставив — митрополит чи князь. У тих же нечисленних випадках, коли літопис детальніше говорить про це, на першому місці названо великого князя, а на другому — митрополита.

Право київських князів на поставлення єпископів у різні землі зберігалося за ними аж до 40-х років XIII ст. Навіть такі незалежні князі, як Всеволод Велике Гніздо, змушені були коритися канонічному правилу висвячення своїх єпископів у Києві за згодою великого князя і митрополита.

Широка участь церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалась тим становищем, яке вона посідала у системі феодальної держави. Духовенство об’єктивно було зацікавлене у збереженні державної єдності Русі, непокоїлось, що в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові і правові інтереси церкви. Церква була найпослідовнішою прихильницею загальноруської єдності.

З іншого боку, доцентрові тенденції церкви обумовлювались її становищем паралельної політичної структури в країні, яка мала велику силу в формуванні суспільної свідомості, розвитку культури, виробленні і поширенні на значні сфери суспільного життя церковної юрисдикції, у міжнародних зв’язках, передусім з Візантією.