Русь і хозари

Досліджуючи проблему походження Русі, професор О. Пріцак дійшов оригінального висновку, що ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а їх носії і засновники держав — це купці і воїни, що раніше виділились у професійні групи населення[76]. З дальшого розвитку думки бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність все ж не була привнесена, а народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян була, та ще й одразу з двох сторін — із заходу та сходу. Якесь торговельне об’єднання “Русь”, що виникло десь у Галлії, спрямувало свої інтереси на схід. У цей же час (близько середини VII ст.) аналогічне об’єднання східних купців спрямувало свої інтереси на захід.

Два потоки зіткнулись на Волзі і спільними зусиллями створили Руську державу. Спочатку вона складалася з двох частин: північної, де господарями становища були венедські та готські клани, і південної, де панували авари, болгари, хозари.

А де ж слов’яни? їх нібито й зовсім не було. Були поляни, але вони, виявляється, не слов’яни, а хозари. У праці, присвяченій публікації так званого київського листа X ст., О. Пріцак багато уваги присвятив доказам ідентичності полян і хозар[77].

На цю оригінальну думку навів історика зміст київського листа, який був написаний хозарським євреєм і містив кілька хозарських імен і назв. Здавалося б, звичайна річ. У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку X ст., є хозарські імена. Дотримуючись дослідницької логіки, можна зробити висновок, що Київ у цей час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці з неї. Але до такого висновку можна прийти і без зазначеного документа. Хоча б, скажімо, на підставі свідчень “Повісті минулих літ”, яка повідомляє про київське урочище “Козаре” (місцевість, де проживали східні купці). В уявленні ж О. Пріцака хозарські імена вказують на те, що Київ був хозарським містом, збудованим не раніше першої половини IX ст. на західному кордоні Хозарії, що проходив по Дніпру. Шляхом етимологічних пошуків він намагається показати, що назва “Київ” походить від власного імені “Куя”, яке носив хозарський “вацір”. Він же збудував фортецю в районі Берестового і розмістив там оногурський гарнізон. Урочище “Угорське” О. Пріцак виводить від старої форми “огрин” (оногур), що відповідає імені добре відомого кочового народу — “оногур”.

Чи підкріплюються ці філологічні побудови археологічними матеріалами? Адже коли б версія про хозарський Київ була правильною, ми вправі були б чекати від його археологічних розкопок таких самих матеріалів, що знайдені в Саркелі, Ітілі, Салтові, інших хозарських центрах. О.Пріцак археології не торкається зовсім. А шкода. Коли б він звернувся до даних археологічного вивчення Києва, то побачив би, що його матеріальна культура характеризується місцевою слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола (так званої салтово-маяцької культури) в Києві зустрічаються в поодиноких екземплярах і є мізерним відсотком загальної кількості знахідок. Не витримує випробування археологією і твердження про побудову Києва не раніше першої половини IX ст. Матеріали, що свідчать про розвиток на київських горах важливого адміністративно-політичного і культурного центру полянського союзу племен, датуються VI — VIII ст.

Салтівський глек VIII — IX ст. Київ

Етимологія назви “поляни”, як вона подана автором “Повісті минулих літ”, показує, що вона розумілася в Давній Русі як пов’язана з апелятивом “поле”. А оскільки в районі Києва, як стверджує О. Пріцак, є лише гори та ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.

Чому на схід, а не на захід? Адже там теж є поля, в тому числі і знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія теж знаходилася на схід від Дніпра.

Інших писемних джерел для вирішення питання, хто такі були поляни і звідки вони прийшли, окрім “Повісті минулих літ”, немає. І не випадково, саме її свідчення залучаються для обґрунтування висновку про хозарське походження полян. О. Пріцаку імпонує, що у двох випадках поляни названі в одній групі із сіверянами і в’ятичами, з чого він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в’ятичів, тобто хозарами. Робити такий відповідальний історичний висновок на підставі лише простого літописного сусідства племен полян з іншими східнослов’янськими групами, принаймні, несерйозно. До того ж, поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, а не в’ятичів. Літописець у ряді місць чітко об’єднує полян і древлян в одну групу, протиставляє її іншій, яку складали радимичі і в’ятичі. “Полянамъ же живущим особ?, яко же рекохомъ, сущимъ от рода слов?ньска и нарекошася поляне, а древляне от слов?нъ же, и нарекошася древляне; радимичи бо и вятичи от ляховъ”[78].

Подібні відомості є і в інших місцях літопису. “Тако же и ти слов?не пришедше и с?доша по Дн?пру и нарекошася поляне, а друзии древляне, зане с?доша в л?с?х”[79]. У статті 885 р., де йдеться про підкорення Олегом радимичів, міститься така сентенція: “И б? обладая Олегъ поляны, и древляны, и с?веряны, и радимичи, а с уличи и т?верци имяше рать”[80].

Меч XI ст. Село Хвощевате на Полтавщині

Отже, в літопису значно більше свідчень про безпосереднє сусідство полян з древлянами і сіверянами. І всі вони конкретно вказують на їх слов’янство. “А ще и поляне звахуся, но словенскаа р?чь б?. Полянами же прозвани быша, зане в поли с?дяху, а язык словенски есть”[81].

Іще рішучіше обійшовся О.Пріцак з відомостями про хозарську данину полян хозарам. Справді, якщо поляни були хозарами, то нелогічно, щоб вони платили данину тим-таки хозарам. А коли так, то данини цієї і зовсім не було; все це пізніше вигадав редактор “Повісті минулих літ”. Ось тільки не пояснив О.Пріцак, навіщо слов’янину, нащадку давніх полян, знадобилось зводити на бідних хозар такий наклеп, а заодно й виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких пращурів.

Про хозарську данину полян у літопису згадується тричі: в недатованій частині “Повісті минулих літ” і в статтях 859 та 862 рр. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимось, чи дають вони підстави для звинувачення літописця у вимислі.

Текст з недатованої частини. “По сихъ же л?т?хъ по смерти брать? сея (Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и ин?ми околными. И наидоша я хозар?, с?дяшая на горах сихъ в л?с?хъ, и р?ша Козар?: “платите нам дань”. Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несоша хозари ко князю своему и къ стар?йшинымъ своимъ”[82]. Старійшини побачили в цій данині лихе знамення, яке вказувало на те, що прийде час і не поляни хозарам, а навпаки, хозари полянам платитимуть данину. Так воно і сталося, підсумував статтю літописець.

Як правило, вступ до “Повісті минулих літ” пов’язується з іменем Нестора. Безперечно, він мав до нього відношення, але не як літописець-творець, а як упорядник і редактор записів своїх попередників. Розповідь про хозарську данину полян з’явилася набагато раніше літописної діяльності Нестора. Про це з усією очевидністю говорить закінчення цитованого вище повідомлення: “Тако и си влад?ша, а посл?же сам?ми влад?ють; яко же и бысть: волод?ють бо козары руськие князи и до днешнего дня”[83].

Звичайно ж, “днешний день” — це не кінець XI — початок XII ст. Втративши свої позиції на Волзі під ударами дружин Святослава і Володимира, хозари швидко зникають із сторінок історії не тільки як політичне об’єднання, а й як народ. На зміну їм прийшли печеніги, а згодом і половці, котрі остаточно асимілювали хозар[84]. З половцями Русь вела напружену боротьбу, але не можна сказати, що руські князі володіли ними. Навіть якщо мова йде про хозар тмутараканських, то і в цьому випадку вислів “волод?ють” не міг стосуватися часів Нестора, які слід розглядати швидше як занепад влади Русі над далекою Тмутараканню. Можливо, що запис цей з’явився у 60-ті роки XI ст. і належить ченцю Печерського монастиря Никону, який деякий час жив у Тмутаракані. Втім, не виключена і більш рання його поява (наприклад, часи Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого).

Але що ж збентежило О. Пріцака в літописній розповіді про хозарську данину полян? Виявляється, мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Згідно з ним, це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль у русів. Правильно — у русів і у слов’ян, але не у хозар, зброєю яких була шабля. Коли б поляни київські були хозарами, то мали б дати як символічну дань шаблю, а не меч.

Стаття 858 р. “В л?то 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на слов?нах, на мери и на вс?хъ, кривич?хъ. А хозари имаху на полян?х, и на с?вер?х, и на вятич?хъ, имаху по б?л? и в?вериц? от дыма”[85]. Тут у О. Пріцака викликає настороженість згадка про шкурки білок, принесених як данину. Чому? Та тому, що ці тваринки не водились у Південній Європі. Важко, звичайно, поручитися за вірогідність даного твердження стосовно Південної Європи, але що воно не має ніякого відношення до даного літописного повідомлення, то це абсолютно точно. Поляни, сіверяни і в’ятичі проживали у Східній Європі, до того ж, у її лісостеповій і поліській зонах, де білки водяться, говорячи словами літописця, і до цього дня.

Стаття 862 р. “Они же р?ша: “Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривь, иже сд?лаша градокъ сь, и изгибоша, и мы с?димъ родъ ихъ, платяче дань хозарамъ”[86]. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: “Чий се градокъ?” З контексту відповіді зрозуміло, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинницьку залежність від хозар.

О. Пріцак трактує версію Іпатіївського літопису як невірогідну і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису: “И мы с?димъ, платяче дань родомъ их, козарамъ”[87]. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису — це його більш рання редакція. Коли б мова йшла про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський й Іпатіївський літописні зводи складені у пізньосередньовічний час, і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у розпорядженні давніший та вірогідніший протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж, стаття Іпатіївського літопису має близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського — ні. Читаючи її, неважко переконатися, що її піддали значному редагуванню, яке спотворило зміст. Якщо погодитися з О. Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, виявиться, що кияни по відношенню до Кия і його роду — зовсім чуже населення. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміло, чому ця теза так тішить О. Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами.

Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, нема в цьому потреби. Дослідники літописів уже давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О.О. Шахматов запропонував таку уточнену редакцію цієї статті: “А мы сидим, род их, и платим дань хозарам”.

Підсумовуючи коротко сюжет про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби взяти під сумнів відомості “Повісті минулих літ”, вони загалом правильно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відношення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данинницьку залежність.

У працях деяких західних істориків стверджується, що “мирна торговельна держава” — Хозарський каганат — мала винятково благотворний вплив на державний і культурний розвиток східних слов’ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень — ранньої Русі і Хозарії — не могло пройти для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов’ян, було б історично неправильно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов’янської матеріальної культури.

Більш відчутним, очевидно, був вплив Хозарії на формування економічних і політичних структур у східнослов’янському світі. Русь на початку IX ст. запозичила від хозар титул кагана, форму співправління двох князів. Однак навряд чи слід переоцінювати ці моменти. Необхідно пам’ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією. Є підстави вважати, що уже в часи правління у Києві князів Аскольда і Діра (60 — 80-ті роки IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 рр. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича[88].