Мистецтво критики: золота доба конфуціанства

Зазвичай правителям важко дослухатися до точки зору інших і шанувати її, якщо вона занадто відрізняється від їхніх власних поглядів. Історія філософської та політичної думки була також історією кострищ, вигнань і в’язнів сумління. Утім, у цьому морі деспотії китайська династія Сун постає своєрідним островом толерантності, де шанували дискусії та обмін думками.

Вшанування вченості та інтелектуальна допитливість за часів династії Сун привели до високих досягнень. Влада запровадила політику добробуту, що зробило династію Сун одною з найгуманніших в історії Китаю.

Конфуцій був захисником гуманності. Відомо, що він якось сказав: «Образа соромить лише того, хто її заподіює». Послідовники Конфуція виокремили п’ять головних чеснот: людяність, справедливість, хороші манери, вірність і мудрість. У своїх роздумах вони наголошували на взаємопов’язаності всього з усім. Усе суще взаємодіє між собою. Тому людина повинна прагнути вдосконалити свій характер, аби бути корисною іншим людям. Сам Конфуцій у жодному разі не був святим — він насолоджувався життям, позбавленим метушні, і консультував за гроші будь-кого, проте дотримувався принципу, що в усіх справах необхідно бути доброчесним. Благородний муж розуміє, що таке доброчесність, натомість так звані маленькі люди живуть лише заради власної вигоди. Головне — жити у згоді з дао, закономірним шляхом природи.

Держслужбовці-конфуціанці надихалися буддійською філософією. Вони поєднали свою концепцію моралі з буддійськими цінностями, як-от ушанування всього живого, милосердя, любов до людей, розмірковування. Все це подарувало конфуціанству нове, людяне, обличчя.

Культура Китаю була традиційно чоловічою. Проте за часів династії Сун становище жінок помітно покращилося. Закон надав їм право мати та успадковувати власність, що значно покращило становище молодих вдів, сиріт і розлучених жінок. Якщо жінка успадковувала землю, вона належала їй, а не її чоловікові, як було раніше. Майно жінки належало їй протягом усього її життя.

Імператор Тайцзу започаткував академії, де учні могли вільно висловлювати свої думки. У кожному місті префектурного рівня було засновано академії, а в кожному місті повітового рівня — початкові школи. Саме тоді почали захоплюватися геніями, які вміли бути не тільки державними діячами, а й поетами і живописцями.

Радники могли займати критичні позиції щодо правителів, а останні навіть заохочували критику. Сима Гуана було названо у 1063 р. одним із придворних критиків, тобто членом ради з питань критики. Рада складалася з шести членів, і її завданням було подавати своє бачення правителеві, причому прямо і критично. Рада не була ні місцем для підлабузників, ні потішною беззубою групою на кшталт теперішніх офісних керівників.

Сима Гуан писав:

«Відповідальність придворних критиків зависока. Керування всім під небом, успіхи чи невдачі всіх людей, що мешкають між чотирма морями, а також передумови звершень і втрат завжди залежать від їхніх порад. Перебуваючи на цій посаді, необхідно зосереджуватися на великих справах, а малі викинути з думок, пріо­ритет надавати терміновим завданням, а нетермінові виконувати в останню чергу, присвятити себе на користь державі, а не влаштовувати власні справи. Ті, хто женеться часом за славою, а часом за користю, далекі від того, щоб відповідати такій посаді!»

Утім, критикувати й сприймати критику — дві різні речі. Сима Гуан розійшовся у поглядах із міністром Ван Аньши і був відправлений на п’ять років у оплачувану відпустку. Під час звільнення від державної служби Сима Гуан написав величезну хроніку правителів Китаю, відому своєю науковою достовірністю. До речі, вона належала до улюблених творів Мао.

Коли новий правитель Шень-цзун вступив на престол, він запросив Сима Гуана назад до імператорського двору. Для держслужбовців династії Сун такий розвиток кар’єри, як у Сима Гуана, був типовим. Держслужбовці мали великий вплив і незалежність, проте, коли вони потрапляли в немилість, для них організовували посаду деінде в іншому місці. Через якийсь час зазвичай можна було очікувати запрошення назад до столиці. Мабуть, тому відверто критикувати ніхто не боявся.

Коли Шень-цзун обґрунтував реформи тим, що вони були впроваджені на користь народу, його чиновник Вень Янь-бо сухо зауважив: «Ви керуєте державою разом із нами, а не з народом». Ця репліка передає духовну незалежність і самовпевненість багатьох освічених чиновників династії Сун. Конфуціанські традиції духов­ні спонукали чиновників говорити відверто, якщо вони помічали несправедливість.

^{Китайський учений на лузі. Невідомий художник. Картина XI ст.}

Одним із таких легендарних глашатаїв правди був чиновник Су Дунпо, один з найвідоміших поетів та есеїстів Китаю. Він працював на багатьох керівних посадах і не боявся висловлювати свої погляди. За життя він побував до дванадцяти разів у вигнанні всередині країни, що за часів династії Сун не вважалося аж надто суворим покаранням. У спокої сільської місцевості, далеко від поспіху й урядових змагань, з келихом рисового вина у руці чиновник у вигнанні міг цілковито заглибитись, скажімо, у мистецтво каліграфії, поезію та живопис. Так зробив і Су Дунпо, який залишив у спадок понад три тисячі віршів.

Кар’єрний ріст Су Дунпо був швидким. У 1070 р., вже у 32 роки він керував історичним закладом у Кайфені. Су був постійним і непримиренним критиком економічних нововведень тогочасного міністра Ван Аньши.

Ван Аньши не вагаючись негайно звільняв із посад усіх, хто не поділяв його думки. Попри це, двоє інтелектуалів, Су та Ван, збе­регли гарні стосунки та навіть обмінювалися своїми віршами. Імператор дозволив Су Дунпо висловитись і призначив його помічником губернатора Ханчжоу. Су Дунпо певний час перебував на посадах губернатора Мейчжоу, Сюйчжоу та Хучжоу.

У 1079 р. Су Дунпо звинуватили у висміюванні імператора і вигнали на низькооплачувану посаду до Хуанчжоу. Проте він доб­ре влаштувався у місті та створив там найвідомішу зі своїх праць. У 1086 р. Су Дунпо запросили назад до столиці, і він став членом Академії Ханьлінь. У 1094 р. Су Дунпо вигнали знову, спочатку до Гуандун, потім на острів Хайнань. Він помер у 1101 р., коли, вкот­ре здобувши помилування, перебував на шляху до місця нового призначення.

У вірші Су Дунпо про народження дитини яскраво проглядає характерна особливість поезії культури Сун: у ньому втілилися заразом радість, страждання й сумління.

Коли дитина народилася,

Кожен сподівається, що стане вона розумною.

Я ж страждаю від розуму все своє життя.

Сподіваюсь лише,

що хлопчик буде простим

і достатньо дурним,

аби зміг жити приємно і без клопотів,

якщо стане міністром.