I. ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС

Може бути спірним питання, з котрого кінця доцільно починати досліди над системою ідей політичного мислителя. Мабуть, найзручніше, коли за вихідну точку взяти зображення його історичних перспектив. Бо в людській свідомості ці дві речі — оцінка процесу становлення та оцінка сучасного стану — стоять у взаємозалежності.

Основне переконання Михайла Драгоманова, що Україна на протязі своєї многовікової історії, аж до кінця 18 ст., творила частину європейського світу. Хоч загамована у розвитку через віддаль від європейських центрів та через винятково трудну географічну позицію на степовій межі прямо під ударами кочової орди — все-таки була вона європейською країною та проходила разом із рештою континенту ті самі щаблі поступу, очевидно, тільки у припізненому темпі. У своєму культурному розвитку і Україна пережила Ренесанс та Реформацію — літературний та релігійний рух 16 і 17 віків. Тут особливу вагу кладе Драгоманов на братства, що в них бачить відповідник до західнього протестантизму. Подібно в соціяльно-політичному розвитку: від февдалізму Україна перейшла до станової державности. З цього погляду заслуговує на увагу аналіза Переяславських статей, що їх Драгоманов порівнює пункт за пунктом із знаменитою англійською “Великою хартією вольностей” (1215). Подібно, як і ця остання, не знає Переяславський договір рівної для всіх громадян особистої та політичної свободи. Обидві грамоти говорять тільки про права й вольності баронів і лицарства (чи пак козацтва), міст, церкви та про судові і податкові привілеї цих станів. Однак на Заході саме такі хартії поклали фундамент під новітню свободу індивіда та під всенародні представництва (парламенти); Україна теж простувала в цьому ж напрямі. Не треба забувати, що в той час, коли вона за революції Хмельницького вийшла на шлях незалежного буття, вже існували в Европі держави з відносно вільним устроєм (Нідерланди, Швайцарія та Англія) і вже встигла закріпитися новітня, на вільному досвіді сперта наука. Ці сили були б духово допомогли українському народові ще певніше крокувати по тій лінії, що по ній двигала його власна природжена снага.

Для глибшого зрозуміння драгоманівської мислі важливе ось що: Драгоманов — у цьому відношенні типовий ліберал і прогресист своєї доби — беззастережно вірив у те, що європейські ідеали — наукового поступу, громадської та особистої свободи, соціяльної справедливости — об’єктивно добрі та абсолютно обов’язкові. Вони були для нього оціночною нормою, з якою він підходив до дійсности. Отже, помітно, що він знаходив засадничу згідність між тим, що було його ідеальним мірилом, і тим, що він уважав за основний закон української історії. Звідси його глибоко закорінений оптимізм щодо української справи, не зважаючи на часто надзвичайно сувору критику поточної української дійсности.

Упродовж 18 і 19 століть Україна крок за кроком щораз більше відхилялася від первісного шляху й відставала від Европи. Причина цього — її прилучення до Росії. В соціяльно-економічній ділянці московський вплив був відповідальний за відновлення на Україні скасованої козацькою шаблею кріпацької неволі. Щоправда, по справедливості доводиться ствердити, що в самому становому устрою козацької держави були зародки пригнічення посполитого селянства; але без опертя, що його рідна реакція знайшла собі в Москві, ці зародки не були б встигли в такій мірі розвинутися. Той же зовнішній натиск привів до зламання виборного управління, початків всенаціонального представництва та індивідуальних вольностей, що їх посідала козацька Україна. Не менше фатальними виявилися наслідки російського підданства в культурній ділянці. За сто років, від половини 18 до половини 19 віку, число народних шкіл та кількість грамотного населення зменшилася не тільки релятивно, але навіть абсолютно. Ще у 18 віці Україна була носієм культури на всю імперію. Українські діячі, виховані у своєму краю в дусі європейської культури, внесли велетенський вклад у діло зреформування та європеїзації Росії. Зате в 19 віці Україна перетворюється на глуху провінцію, відгороджену від світу російським державним кордоном, немов непроходимою стіною, а свіжі європейські подуви долітають до неї не прямо, а крізь далеке петербурзьке вікно. Підводячи підсумки російському пануванню на Україні, Драгоманов здефініював його двома словами: “пропащий час”.

Ненормальність та неморальність сучасного становища України бачив Драгоманов, крім ізоляції від світового культурного поступу, передусім у тому, що максимально хіба лише 5 процентів тих, що жили на Україні і коштом українського народу, що у великій більшості з нього ж таки вийшли, людей вищих верств, визнають приналежність до свого народу, говорять його мовою і працюють на його користь. Таким чином український народ, у порівнянні з іншими бездержавними народами, подвійно окрадений і скривджений: не тільки у відношенні державно-політичному, але й в соціяльному. Обом своїм сусідам, Росії й Польщі, платить Україна найстрашнішу данину крови: постійний відплив суспільно активних елементів в сусідські національні організми.

Для ілюстрації цих поглядів Драгоманова важливе його листування з Желябовим. Желябов, українець з походження, що на початку 1870-их років побував в українських гуртках та зберіг на все життя певні симпатії до українства, став згодом вождем російської терористичної партії “Народная воля”. До Драгоманова, що тоді перебував на еміграції в Женеві, звернувся Желябов з доручення партії, прохаючи його, як відомого на всю Росію із безкомпромісової чесности ліберала й поступовця, перебрати на себе збереження архіву “Народної волі”. При цій нагоді пригадав Желябов Драгоманову їхні раніші особисті зустрічі. Желябов, намагаючись відхилити давній закид Драгоманова щодо помилковости переходу до російської діяльности, вжив аргументу, що, мовляв, нема такого сильного українського руху, на який міг би орієнтуватися революціонер ніде не видно українських феніїв (ірляндські націоналісти), українського Парнеля (видатний ірляндський політик другої половини 19 в.). Прямо відписати Желябову Драгоманов не мав уже тоді змоги, але відповідь дав він у коментарі до опублікованого в пізнішому часі листа Желябова. Своїм полум’яним патосом, що виходив з глибини серця, незвичайно влучною аргументацією, ця відповідь Драгоманова належить до найкращих документів української свідомости минулого століття: не має права посилатися на неіснування рідних феніїв та Парнелів той, хто мав би обов’язок сам стати за такого фенія.

Тепер можемо збагнути сенс гасла Драгоманова, що “поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем”. Не сміє називати себе поступовцем та народолюбцем той, хто абстрактно говорить про свою прихильність до простого люду, а на ділі відвертається від реального українського народу, серед якого та з якого він живе. Ще одне треба тут додати: Драгоманов уважав, що в річищі широкого національного та соціяльного визвольного руху є місце для всіх людей доброї волі, для всіх груп населення, поскільки вони тільки не мають паразитарного характеру. Не відкидаючи, очевидно, ні промислового робітника, ні селянина-бідняка, Драгоманов не хоче зрікатися співпраці ні з “куркулем” (заможним хліборобом у Полтавській та Чернігівській губерніях, що до його козацької традиції треба відгукнутися), ні з інтелігенцією (роля якої, як просвітительки громадянства, особливо важлива), ні з буржуазією (головним двигуном новітнього економічного розвитку), ні навіть з дворянством (яке може прислужитися тим, що в самодержавній імперії має релятивно найбільшу свободу рухів та найбільші корпоративні права). Як бачимо, розуміння демократизму у Драгоманова інакше, ніж в українських соціялістичних партій пізнішої революційної доби 1917–1920 років, які звужували соціяльний фундамент УНР до т. зв. трудових шарів, викидаючи за борт національного життя інші групи населення.

Але повертаємося до вихідної точки, себто до погляду на український історичний процес. Переповіджені думки Драгоманова значно відбігають від думок його сучасників; зате доводиться виз-нати їх за доволі близькі до наших сучасних. Перспектива, що в ній бачено українську історію, перейшла в 19 ст. дві фази. Перший період — це доба романтичного захоплення та возвеличення козацтва, репрезентована в науці Маркевичем, Срезневським, в літературі Гоголем (“Тарас Бульба”), молодим Шевченком та кирило-методіївцями. Друга доба — позитивістична, що її найвидатніші представники Антонович і Лазаревський, була може аж надто сурова в оцінці рідної бувальщини. Цей перелом пережили в собі вже колишні кирило-методіївські братчики. Костомаров симпатизував масовим українським народним рухам, козаччині й гайдамаччині; але всі державнотворчі якості скупчувалися, згідно з його інтерпретацією, в “північній Русі”. Найвиразніший перескок в історичних оцінках зробив Куліш, що від оспівування козаччини перейшов до похвал Москві, Польщі й навіть Туреччині. Нарешті, історики-позитивісти немов спеціялізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії. Драгоманов рівно далекий від обох крайностей. Він сам говорив про себе, що легкість поверхового, чуттєвого захоплення не лежить у його натурі. Він бачив пластично все лихе в минулому й сучасному українстві. Але не менше противний був йому національний мазохізм. Він докоряв історикам-народникам, зокрема Лазаревському, за те, що під російськоюї цензурою їм вільно досхочу гудити Виговських, Мазеп, Полуботків, — але вони мусять мовчати про злодіяння Петра й Катерини. Таким чином, коли тільки обмежуватися висвітлюванням кривд і неправд, які бували в Гетьманщині чи Запоріжжі, але залишати їх без порівняння з тими порядками, що в той час взагалі панували в світі, а зокрема в наших сусідів, — тоді образ рідної історії мусить вийти спотворений, немов у кривому дзеркалі.

У народів поневолених, покривджених долею, національне почування має нахил ставати наболілим місцем психіки. Проявляється це в хитаннях між крайностями. Люди або зневажають, осміюють, принижують усе рідне, або перекидаються у протилежність, у шовіністичний дурман, що під його впливом заперечують об’єктивні вартості, якщо вони тільки не є специфічно “свої”. Не раз такі комплекси національної меншевартости та національної мегаломанії співжиють в одній душі, — дивне видовище для стороннього глядача. Поставу Драгоманова можна вважати в цьому відношенні за зразкову. Далекий від усяких патріотичних самообманів, завсіди відкритий на позитивні вартости чужини, критичний нарівні до свого й чужого, — при цьому він твердо знав і вірив, що український народ має природні дані для вільного існування і в зміненій обстановці він міг би заняти гідне місце у вселюдському історичному процесі.