ПОЯВА РАДИКАЛІВ

У міру того, як щораз більше старорусинів переходило до народовців, останні набирали дедалі консервативнішого й клерикальнішого забарвлення. Це була свідома політика братів Барвінських — зробити українську національну ідею стравною для греко-католицького духовенства, яке все ще залишалося провідним елементом галицько-українського суспільства. Вони досягли у цьому успіху, але в результаті український національний рух великою мірою втратив свій первісний демократизм і нонконформізм. Такий пасивний, “респектабельний” варіант народовства вже не міг задовольнити гарячі голови серед молодого покоління. Повторюючи зразок 1860-их років, у другій половині 1870-их років з’явився серед студентів новий молодіжний рух. Визначними членами цієї групи були Іван Франко, Михайло Павлик (1853–1915) та Остап Терлецький (1850–1902). Світогляд радикалів, як вони називали самі себе, складали позитивізм і немарксистський соціалізм. Їхній неформальний гурток влада витлумачила як революційну змову. Судовий процес 1878 року над Франком і його товаришами був першим антисоціалістичним процесом у Галичині. Радикали мусили страждати не лише від переслідувань австро-польської адміністрації, але й від остракізму співвтчизників, яких особливо обурював войовничий агностицизм молодих бунтівників. Незважаючи на багато труднощів і перешкод, радикальний напрям утримався протягом 1880-х років, видаючи брошури й недовговічні журнали[627].

Зростання контактів із Росією і середньо-східною Україною сприяло подоланню русофільських міфів. Типовим у цьому відношенні був досвід Корнила Устияновича, художника та поета, переказаний з багатьма яскравими деталями у його спогадах. Студентом він належав до гуртка Раєвського у Відні й був ревним “панросіянином” (“общерусским”). Він відвідав країну своїх мрій у 1867 та 1872 рр. і відкрив для себе, що галицькі русини, попри всі перешкоди, користають із конституційних свобод, недосяжних для російських підданих. Він побачив, що царизм, яким захоплювалися здалека святоюрці, зневажали найкращі елементи російського суспільства. І, як він переконався сам, хоч офіційна влада й стверджує протилежне, росіяни та українці суттєво відрізняються між собою, й останні зазнають соціального гніту. Устиянович повернувся з Росії переконаним український національним патріотом[628]. І це був зовсім не поодинокий випадок. Видатний східноукраїнський учений і громадський діяч Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а після 1876 р. — емігрант у Швейцарії, розповідав у своїй “Автобіографії”: “...Я склав (бл. 1872 р.) план: поширити в Галичині український напрямок через нову руську (великоруську) літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а поскільки демос там український, то українська національна свідомість досягнеться сама собою... Сміливо можу сказати, що ні один москвофільський слав’янофіл не поширив в Австрії стільки “московських” (руських) книг, як я, український “сепаратист”[629]. План удався блискуче, коли 1876 р. під впливом Драгоманова русофільська студентська організація у Львові прийняла українську платформу. Через свої твори й обширну кореспонденцію Драгоманов діяв як наставник Франка та інших прогресивних галицьких інтелектуалів. Його можна вважати духовним батьком тамтешнього радикального руху; він не лише сформулював програму руху, але також дораджував його лідерів із питань поточної політики. Оглядаючись назад, Драгоманов у 1894 році писав: “З усіх частин нашої батьківщини, Руси-України, Галичина стала мені може не менш рідною, як і Полтавщина — духовою родиною”[630].

Відносини між Наддніпрянською (середньо-східною) Україною й Галичиною, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, були сповнені психологічних труднощів. Незважаючи на це, для обох регіонів України співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини — тому, що українці під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини; для наддніпрянських українців — тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань. Після Емського указу (1876 р.), який заборонив українську культурну діяльність у Російській імперії, впродовж тридцяти років східноукраїнські письменники друкували свої твори в Галичині. Такі періодичні видання, як “Правда” (1867–1896, з перервами) і “Зоря” (1880–1897), що виходили у Львові, об’єднували місцевих і наддніпрянських працівників та дописувачів. На пожертви східних українців було засноване Товариство імені Шевченка у Львові, яке потім розвинулося у представницьку, всеукраїнську наукову установу. Модерний український національний рух своїм характером багато в чому завдячує взаємодії Наддніпрянської України й Галичини. Прикладом цього було вироблення стандартної літературної мови, на основі полтавського діалекту, яка, проте, вібрала важливі галицькі елементи, особливо з наукового, політичного та підприємницького словника[631]. У 1890-ті рр. галицькі українці прийняли терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.

Як це запримітив східноукраїнський лідер, розказуючи в мемуарах про свою першу поїздку до Галичини у 1903 р.: “Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, музика, і взагалі національне життя...”[632] “Комплекс П’ємонту” — переконання, що їхня маленька батьківщина покликана вести перед у боротьбі всієї нації за визволення — посідав значне місце у думці галицьких українців напередодні великої війни.