II. ПОГЛЯД НА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО ”ГРОМАДИ”

В заголовку цієї статті названо “Переднє слово” Драгоманова з 1878 року “першою українською політичною програмою”. Цю першість треба сприймати як відносну. Від світанку українського національного відродження в ранньому XIX ст. почала теж прозябати новітня українська політична думка. Її парості бачимо і в “Історії Русів”, що постала десь на переломі XVIII–XIX сторіч, і в програмових документах Кирило-Методіївського Братства 1846–1847 рр., і в поезії Шевченка, і в наукових та публіцистичних писаннях Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та “хлопоманів” 1860-их рр. тощо. Це була та інтелектуальна традиція, з якої виріс Драгоманов, чого, зрештою, він сам був добре свідомий. Недовго до Своєї смерти він заявив, що в своїй праці, мовляв, тільки намагався застосувати “ті провідні думки, до котрих дійшли в сорокові роки славні братчики кирило-методіївські, ...звісно, з відмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи”[447].

Проте доводиться ствердити, що до Драгоманова українська політична думка перебувала, так би мовити, в ембріональній стадії розвитку. Вона мала тоді фрагментарний характер: писання наших ранніх публіцистів стосувалися до поодиноких аспектів української справи, — напр., питання про шляхи становлення української літератури, селянського питання, питання українсько-російських і українсько-польських взаємин і т. ін., — але не охоплювали її в цілому. По-друге, тогочасна українська політична думка часто виступала не прямо, але завуальовано. Її елементів треба дошукуватися у творах красного письменства, у літературній критиці, історіографічних і мовознавчих дослідженнях. Не можна цього пояснювати тільки цензурними умовинами, які примушували вдаватися до “Езопової мови”. Поряд з цим діяв ще інший чинник: при тодішньому стані українського суспільства різні ділянки духового життя — література, наука й політична думка — ще не були належно диференційовані. Через це політична думка проявлялася не раз не в притаманній для неї формі раціонального викладу, але була забарвлена чужим первнем поетичного слова. Прикладом цього може служити квазібіблійний стиль “Книг Битія українського народу” Костомарова. По-третє, твори ранніх українських політичних мислителів і публіцистів далеко не завжди потрапляли до друку; здебільша вони поширювалися тільки як рукописи, й це обмежувало їх вплив. Напр., рукописні програмові документи Кирило-Методіївського братства — найвизначніше досягнення української політичної думки перед Драгомановим — були захоплені царською поліцією під час розгрому братства в 1847 р. і вийшли на денне світло щойно після революції. Наступні українські покоління мали тільки певне загальне уявлення про ідеї братчиків. Ці ідеї запліднили рух Громад другої половини сторіччя, але оригінальні твори не були тоді відомі. До речі, є підстави здогадуватися, що в Радянському Союзі ще й досі заховано по архівах чимало важливих непублікованих матеріялів до історії української політичної думки XIX сторіччя.

В порівнянні зі своїми попередниками “Переднє слово” Драгоманова становило новий, вищий щабель. Щодо змісту, воно свідомо намагалося охопити цілість української проблеми в усіх її істотних аспектах: політичному, соціяльному й культурному. Щодо форми, воно було систематичним і раціональним викладом, вільним від літературних нашарувань. Бувши надрукованим, воно відразу ввійшло в інтелектуальний обіг. З уваги на ці моменти, можна його вважати першою новітньою українською політичною програмою в повному значенні слова.

Але в наші дні, на жаль, певне, не багато таких, що мали нагоду читати “Переднє слово” з 1878 року. Тому не зайве буде дати на цьому місці стисле резюме цього визначного твору.

На початку свого трактату Драгоманов накреслює межі української етнічної території — від Підляшшя до Кубанщини та від гирла Дунаю до Слобожанщини. На цій землі живе “наших людей” понад сімнадцять мільйонів[448]. Далі за цим іде синтетичний огляд української історії, що його завдання — підвести фундамент під актуальну політичну програму. У зв’язку з козацькою добою Драгоманов стверджує: “В часи найдужчих повстань нашого мужицтва проти панства показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілку проміж себе” (ст. 98). Іншими словами, досвід історії підтверджує тезу про єдність соціяльних і національних пря-мувань у боротьбі українського народу за свободу. Але “коли сила держав Польської і Московської, за поміччю козацького панства, скасувала козацтво, (...) мужицтво наше скрізь дісталося в тяжку неволю, а земля наша розірвалась між сусідніми царствами й начальствами” (ст. 98). Висновок такий, що тепер українцям приходиться “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.” (ст. 108).

Розглядаючи становище України в поточному, XIX сторіччі, Драгоманов зупиняється, з одного боку, на проявах стихійного протесту селянських мас проти соціяльного поневолення (подвиги народних месників Гаркуші й Кармелюка, та т. зв. Київська козаччина 1855 р.) та, з другого боку, на прогресивних починах, що виходили від вищих, освічених верств: українське культурне відродження першої половини сторіччя, Кирило-Методіївське Братство, хлопоманський рух кінця 1850-их — початку 1860-их рр. Не забуває згадати теж про польське повстання на Правобережжі 1863 р. та про 1848 рік у Галичині. Нічого не сказано про найновіший рух Громад у 1870-их рр., але це промовчання пояснюється, очевидно, мотивом конспірації.

Перегляд старшої й новішої української історії приводить Драгоманова до висновку, який важить ідеологічно та має основне значення для усієї системи його мислення. Драгоманов глибоко переконаний у тому, що тенденція історичного розвитку українського народу, українського визвольного руху засадничо збігається з тенденцією вселюдського прогресу. А головного носія поступових прямувань у сучасному світі добачує він у модерному соціялізмі. “В Західній Европі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких [справедливих] порядків. То партія соціяльна, громадська, соціялісти-громадівці” (ст. 116). Драгоманов пропонує українській інтелігенції (“письменним людям”) та народним масам (“мужицтву”) “просто пристати до думок європейських і американських громадівців і по-свойому прикласти їх на своїй землі” (ст. 118).

Тут природно виринає питання про розуміння соціалізму в Драгоманова. Він прямо не ототожнює свого “громадівства” з жодним з тогочасних соціялістичних напрямів. Принагідно згадує Люї Бляна, Прудона, Ляссаля, Маркса, Дюрінга, Бакуніна й Чернишевського та інших речників соціялізму, але трактує їх усіх на одній площині та не зупиняється на ідейних розходженнях, що існували між ними. Проте ясно, що драгоманівська концепція соціалізму в основі анархістська. Драгоманов вірить, що всі фракції соціалізму, незважаючи на непорозуміння щодо деталів, прямують до спільної мети. “Ця ціль зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” (ст. 115). В іншому місці Драгоманов заявляє: “В цьому товаристві, в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі...” (ст. 114). Ще в іншому місці: “Повне ж безначальство, повна воля кожної особи, завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малим, чи по великим спілкам, так само як думка зменшити до “0” перешкоду од тріння в машинах” (ст. 118). Отже, в драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал та кінцева мета еволюції людства — повна ліквідація або принаймні максимальне обмеження авторитарних, ієрархічних і примусових первнів у суспільному житті, що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має накінець замінити добровільна асоціяція вільних і рівних осіб.

У застосуванні до української дійсности це витлумачується так: “Жити по своїй волі на своїй землі”. Тут же Драгоманов негайно додає: “Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тілько заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італійці?” (ст. 111). На це питання, сформульоване ним самим, Драгоманов дає відповідь, що надзвичайно характеристична та дуже важлива для розуміння його концепції:

“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Европі закладали свої держави, їм не довелось того зробити Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи поневолі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Безперечно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони стали б також, як і другі породи, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тілько ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою державну спільність італійці за поміччю Франції, — для нас річ неможлива... Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам”. (ст. 111–112).

Драгоманов думає, що українцям не варто боротися за власну державу теж і тому, що існування національної держави само по собі не забезпечує ні громадськості свободи, ні суспільної справедливости Чейже, в таких могутніх і багатих країнах, як Франція, Англія, США “більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські” (ст. 112). Про це свідчить, мовляв, і досвід української історії. Україна найбільше наблизилася до політичної самостійности в часи Богдана Хмельницького. Але в козацькій державі скоро виникли стани з суперечними інтересами й сильні та заможні, себто козацька старшина, почали гнобити слабих і бідних, себто рядових козаків і посполитих селян. Драгоманов конкретизує свою концепцію так:

“Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадянами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скілько автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород... Самим же українським громадам далеко корисніше тепер же почати добиватись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для України більше чи менше централізовані осібні державні порядки. Добиватись такої своєї волі громадської й краєвої (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр., в Росії, ми думаємо, що буде й розумно й корисно, — бо по такій дорозі українці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других пород, і до них пристане чимало людей і самої державної породи московської” (ст. 141).

Драгоманов упевнений у тому, що передумовою свободи є децентралізація влади й що свобода можлива тільки при федеративному устрою: “... Справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді, вільною спілкою може бути тільки спілка товариств...” (ст. 115). Отже, треба українцям боротися за федералізацію наявних держав, Росії й Австро-Угорщина Де буде перший крок на шляху, що веде до занику держав як таких, до “порядків безначальних: безпанських і бездержавних” (ст. 120).

Стосовно політичної стратегії Драгоманов заявляє себе прихильником еволюційних і ступневих метод. Він полемізує проти екстремістів, які дотримуються погляду, що “чим гірше, тим ліпше” та “або все, або ніщо”, — виразно натякаючи на російські революційні угруповання. Він не відкидає принципово революції, насильного перевороту, але приділяє цьому тільки обмежене значення. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами.., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може” (ст. 132). Усе нове з’являється на світ не в готовому, закінченому вигляді, але ступнево. В такій відсталій державі, як Росія, де населення позбавлене елементарних громадянських вольностей, треба насамперед “добиватись скасування царської й чиновницької самоволі”; в російських відносинах навіть “панська рада з виборних людей”, себто цензовий парлямент, була б кроком вперед і відкрила б шлях до конче потрібних соціяльних реформ, зокрема аграрної. Зате в Галичині українці повинні використовувати можливості, що їх для легальної культурної й суспільно-політичної праці та самоорганізації дає, незважаючи на всі її недоліки, австрійська конституційна система. Драгоманов висловлює свій скептицизм щодо реальних шанс і доцільности стихійних народних бунтів, що про них мріяли російські революціонери.

Згідно з переконанням Драгоманова, велике лихо й аномалія сучасного стану України — відчуження освічених шарів суспільства від простолюддя Це наслідок того, що вищі кляси в Україні складаються з чужинців — росіян, поляків, німців, євреїв, угорців, румунів — або менш чи більш денаціоналізованих українців. Через це українські маси позбавлені конечних культурних послуг, що ними користуються інші народи. В Україні навіть соціялісти цураються мови та нехтують національні прикмети народу, серед котрого вони живуть і чий хліб вони їдять. “Письменний українець по більшій части працює для кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва” (ст. 125).

Цій невтішній дійсності Драгоманов протиставляє такий морально-політичний імператив:

“Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу — українство. Звісно, те “українство” не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана [теоретична] наука. Але прикладна наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею” (ст. 122).

От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі Україна й її мужицтво тратили свої сили, — мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки” (ст. 125).

Ідея служби рідному народові включає вимогу осілости: “... Пора вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою і працею “от финских хладных скал до пламенной Колхиды” i “od morza do morza” (ст. 147). Соціялісти з-поміж інтелігенції повинні зв’язатися з громадами українського простолюддя, щоб бути їм корисними. Тут потрібна не тільки сама пропаганда соціялістичних ідей, але поряд з нею теж різноманітна культурно-освітна, суспільна та господарська праця. Для цього треба людей, що володіють солідним науковим знанням і практичними професіями. Оскільки релігія є тією силою, що освячує сучасний несправедливий суспільний лад і тримає народ у темноті, — українським соціялістам слід “почати широку проповідь проти корня віри й попівства за поміччю науки природної і громадської” (ст. 136).

Драгоманов прагне, “щоб Україна якскорше покрилась сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, з котрих якнайбільше людей були б і товаришами в мужицьких громадах” (ст. 138). У цьому контексті він кидає афоризм: “Український соціялізм не партія, а громада” (ст. 138). Не треба боятися закидів, що праця для власного народу суперечить універсальним інтересам, яким, мовляв, повинні служити соціялісти. Ці інтереси тільки виграють на тому, коли “в світі буде одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою людською більше” (ст. 139).

Останнє питання, що його розглядає Драгоманов, стосується до потенціяльних союзників українського визвольного руху. Централістичні навички такі закорінені в російському й польському суспільствах, що ними, на жаль, заражені навіть їхні соціялістичні кола. Соціялісти великих західньоевропейських націй також не мають зрозуміння для життєвих вимог менших, бездержавних народів; німецькі соціял-демократи іноді висловлювали про слов’ян просто шовіністичні погляди. Тому українці повинні шукати спільників передусім між недержавними народами Росії: фінами, естонцями, латишами, молдаванами, кавказцями і ін. Щодо росіян, то серед них на прихильність можна найрадше розраховувати з боку представників окраїнних груп, що мають обласницькі традиції, як донці, уральці, сибіряки. Надійною є співпраця з західними й південними слов’янами. Згодом наладнаються дружні стосунки теж з тими народами Західньої Европи, що їх становище подібне до України, як, напр., ірляндці, катальонці, флямандці, провансальці, бретонці. “Ми думаємо, що коли українське громадівство вкорениться на своїй землі й зчепиться з сусідніми демократичними й федеральними гуртами, то воно потроху втягнеться в широку спілку всеевропейських демократичних гуртів...” (ст. 142).

Ось так виглядала в основних рисах політична програма, що її сто років тому Михайло Драгоманов пропонував українському суспільству у своєму “Передньому слові” до “Громади”.