II. ХРОНОЛОГІЧНА СХЕМА

Який часовий зміст вкладаємо в поняття — “українське 19 століття”? Якщо розуміти це не календарно, але як історичну добу, тоді доводиться почати від ствердження, що воно тривало довше, ніж сто років: не від 1800 до 1900, а від 1780-их років до 1914. Іншими словами, українське 19 століття охоплює час приблизно 130 років, від кінця козацької державности до першої світової війни. Нашим завданням буде спочатку визначити початок і кінець доби, а потім перейти до її внутрішньої періодизації, себто до поділу 19 століття на коротші епохи.

Події, які знаменують кінець “старого режиму”, це великі здвиги, що наступили у Східній Європі, зокрема на українських землях, в останній третині 18 ст., а з другого боку, одночасна ліквідація козацької автономної державности, себто Запоріжжя й Гетьманщини. Згадані міжнародні події — це поділи Польщі — перший (1772), що передав Галичину Австрії, та другий (1793) і третій (1795), що поширили владу Росії на Правобережжя — та великі російсько-турецькі війни часів цариці Катерини II, що в їх висліді весь північний берег Чорного моря був опанований Російською імперією (Кучук-Кайнарджійський мир 1774, що ним Росія анектувала Озів, Керч і землі між Дністром і Богом; анексія Криму 1783; Яський мир 1791, що пересунув границю до Дністра). Територіяльний уклад, що утворився на українських землях під кінець 18 ст., перетривав, із незначними змінами, аж до першої світової війни. Щодо ліквідації козацького самоврядування, то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття. Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не буде ані примусове зречення останнього гетьмана, Кирила Розумовського (1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію загальноросійської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення на Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колишній козацькій старшині прав російського дворянства (1785) — допіру сукупність цих трьох факторів створювала історичний перелім, який остаточно й безповоротно закінчував козацьку добу.

Однак треба тямити, що те, що мало вирішальне значення, це не так згадані події зверхнього порядку, як внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви, її відмова (принаймні, якщо йдеться про велику більшість її членів) від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології. Кардинальне для зрозуміння всієї дальшої української історії питання про причини русифікації козацької аристократії не дочекалося досі належного висвітлення в нашій історичній науці. На цьому місці обмежуємося заувагою, що упадок Гетьманщини не був історично відокремленим явищем. 18 ст. (доба “просвічення”) в усіх частинах Європи посилювало нахил до державної централізації й до нищення самоуправної організації провінції чи підлеглих країн. Протягом століття втратили свій дотогочасний автономний статус Катальонія, Шотляндія й Ірландія, Бретанія й Лянгедок. Австрійський абсолютизм успішно зліквідував відносну самобутність Чехії й намагався зробити це саме в Угорщині й Бельгії. Навіть польська Річ Посполита, що сама стояла на краю загибелі, в останньому свойому передсмертному акті, знаменитій Конституції 3 травня (1791), встигла позбавити Литву її традиційної автономії. Гідне уваги, що ці централізаційні заходи, як правило, не зустрічали сильного опору. Самоврядування земель втілювалося в станових привілеях; наприклад, автономія Гетьманщини збігалася з “правами й вольностями” козацького стану, зокрема старшини. У 18 ст. становий лад уже явно відживав свій вік і народні маси виявляли мале зацікавлення обороною автономних установ, що в них вони не брали участи. Знову ж члени упривілейованих меншостей погоджувалися з втратою незалежного становища рідних країн, якщо їм це компенсувалося відкриттям дверей для службової кар’єри на ширшій арені. Це явище можна спостерегти в різних частинах Європи. Князеві Кавніцові, чехові, що був австрійським канцлером за Марії Терези та Йосифа II, відповідає його молодший сучасник, князь Безбородько на посту канцлера Російської імперії за панування Катерини II і Павла I.

Якщо питання про початки українського 19 ст. вимагало докладнішої дискусії, питання про кінець цієї епохи не викликає труднощів. Для України, як, зрештою, і для всієї Європи, 19 ст. замикається 1914 роком, себто вибухом першої світової війни. Нема що й казати, новий уклад відносин, що постав на українських землях після першої світової війни, радикально відрізнявся від довоєнного. Проте також у цьому випадку за визначальний фактор треба вважати не так зміни зовнішнього порядку (чотириподіл України між Радянським Союзом, Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною, замість старого двоподілу між Росією та Австро-Угорщиною), як радше внутрішній перелім у самосвідомості українського народу. Війна довела до революції в Росії, до розвалу імперії Романових і Габсбургів і до відродження української державности. Щоправда, самостійна Українська Народна Республіка не встояла і мусіла поступитися маріонетковій Українській РСР. Але ці великі потрясення надзвичайно приспішили процес кристалізації українства з етнічноїмаси в модерну політичну націю. Це підставовий факт, що відрізняє нашу сучасність від XIX століття.

Тепер переходимо до розгляду проблеми внутрішньої періодизації української історії в XIX ст. Відрізняємо в цьому три головні фази розвитку: від упадку козацької державности до 1840-их років, від 1840-их до 1880-их і, врешті, від 1890-их років до вибуху першої світової війни. Для цих трьох періодів пропонуємо наступні назви: шляхетська, народницька та модерністична епохи. Першу з них характеризує перевага дворянства козацького походження на Лівобережжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття цією верствою російської (чи польської) державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український “територіяльний патріотизм” і навіть певні автономістичні змагання. На другому етапі на провідне місце суспільного життя вибивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю “служіння народові”. Цей поворот до простонародности приводить до скристалізування концепції про Україну як “етнічну національність”. Від часів Кирило-Методіївського братства оформлюється новітній український визвольний рух, який, всупереч тяжким ударам, що ними намагався його знищити російський уряд, зумів зберегти свою організаційну та ідейну тяглість. Врешті, на третьому етапі український рух від інтелігенції починає проникати в маси. Особливо після 1905 року множаться симптоми, які віщують відродження України, як соціяльно з диференційованої та політично самосвідомої модерної нації.

Ця періодизація побудована на основі розвитку Наддніпрянщини (підросійської України); проте можна її прикласти, в основних рисах, і до Галичини. “Шляхетській добі” відповідає в Галичині епоха гегемонії греко-католицького духовенства, яке творило аристократичну своїм життєвим стилем та квазідідичну провідну верству. Також у Галичині зустрічаємо у другій половині століття явище народницького руху, що його тут звали “народовецтвом” або “народовством”. У 1890-х роках мала місце в Галичині т. зв. “Нова ера” — спроба компромісу між народовецьким табором та крайовим урядом, що був у руках польської аристократії; ця спроба не довела ні до чого, але боротьба навколо Нової ери до глибин розбурхала українсько-галицьке громадянство. Це можна вважати за початок доби модернізму в Галичині. Рівночасно, чи трохи пізніше, наступив ряд інших важливих подій: масова еміграція до Америки; аграрні страйки; постання нових партій: Радикальної, Націонал-демократичної та Соціял-демокартичної; боротьба за реформу виборчого закону, за загальне голосування та за зміну крайової конституції; перетворення Наукового Товариства ім. Шевченка на неофіційну українську академію наук та сильне пожвавлення наукового й літературного руху; боротьба за створення українського університету у Львові. Все це були симптоми того великого підйому, що під його знаком пройшла для галицького українства чверть століття перед першою світовою війною.

Цей паралелізм історичних процесів у Східній та Західній Україні стверджує внутрішню єдність національности. Але ритм розвитку на Наддніпрянщині був більш уривчастий, а цезури між епохами глибші й виразніші, ніж у Галичині. Абсолютистично-бюрократичний режим Миколи I підрізав незалежність дворянсько-шляхетського стану, а остаточно зламали йому хребет звільнення селянства 1861 року та, на Правобережжі, польське повстання 1863 року. Очевидно, не переставали відогравати ролю одиниці шляхетського роду, але не верства як така. Народницький ураїнський рух не виходив з традицій шляхетської доби, але, навпаки, їм себе свідомо й рішуче протиставляв. Перерва між народницькою та модерністичною епохами була порівняно менше різка; ідейна та, до деякої міри, навіть організаційна тяглість була між ними збережена. Але півтора десятиліття панування Олександра III (1881–94), коли в імперії тріюмфував режим суворої реакції, було смугою довгого застою в розвитку українського руху, який себе в ці роки назверх майже не виявляв та немов потрапив у зимовий сон. Коли українство знову підвело голову під самий кінець століття (тут поняття “століття” вживаємо у звичайному календарному сенсі), воно вже виглядало куди інакше, ніж у 70–80-их роках. Молоде покоління, що прийшло до голосу на переломі століть, явно висловлювало свою відчуженість від “українофільських” батьків.

Як сказано попередньо, Галичина теж проходила засадничо ці самі ступні розвитку, але тут вони не були відмежовані чіткими гранями, вони зливалися в одну тяглу лінію. Наприклад, можна б уважати, що революція 1848–49 років творить зовсім новий етап у житті галицьких українців (русинів, за тодішньою термінологією). Але такий погляд тільки частково правдивий. Бо 1848 рік не висунув на чоло українського громадства якоїсь нової суспільної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками тієї “попівської аристократії”, що формувалася в Галичині від часу Марії Терезії й Иосифа II. Загальноавстрійська революція, що докотилася й до Галичини, тільки розрухала цю “тверду Русь” і дала їй нагоду себе політично виявити: саме організація Ради як національної репрезентації, парламентарний дебют у Відні та Кромержижі, участь у Слов’янському з’їзді у Празі і т. д. Головну Руську Раду часто ставлять поруч Кирило-Методіївського братства. Але така паралеля тільки поверхова. Київське братство являло собою і щодо соціяльного обличчя, і щодо ідейного озброєння новий старт; львівська Рада таким не була. Основна різниця полягала не в тому, що одна організація діяла явно і, дякуючи тодішній кон’юнктурі, навіть користувалася опікою австрійських властей, тоді як друга мусіла ховатися в підпілля перед недрімним оком царської поліції. Але про справжню паралелю можна б говорити хіба тоді, коли б у 1840-их роках існувала на Наддніпрянщині організація, що відстоювала б українську справу з позицій традицій і інтересів шляхетсько-дворянської верстви. Цього, як відомо, не було.

У світогляді галицького народовецького табору, що сформувався в 1860-их роках, міцно бриніла антиклерикальна струна. Це не було відкидання релігії як такої, і тому цього явища не слід змішувати з філософським вільнодумством, що прийшло до голосу щойно пізніше, у поколінні Франка, і своїм засягом обмежувалося вузьким колом людей, тоді як антиклерикалізм, безперечно, був явищем масовим. Це був ресантимент проти гегемонії “попів”, проти претенсій “святоюрців” на монополію представництва української справи Народовці протестували проти кастової виключности та егоїзму “святоюрців-старорусинів”, проти їх сервілізму перед Віднем та оглядання в бік Москви, проти забуття господарських і освітніх потреб селянства та проти їхніх панських примх (наприклад, насаджування т. зв. язичія, як уявного “літературного язика вищого стилю”). Все це точна паралеля до гострих обвинувачень, що їх проти своїх “панів” підіймали наддніпрянські народники, наприклад, негативне ставлення до козацької старшини у творах народницьких істориків Костомарова й Лазаревського, безпощадна критика польсько-української шляхти з боку хлопоманів, очолених Антоновичем, тощо. Все ж розвиток пішов у Галичині іншим шляхом; він довів не до вилучення старої провідної верстви з української спільноти, але до такої диференціяції, що в ній було можливе співжиття старих і нових громадських сил у межах одного національного організму. Треба звернути увагу на факт, що від самого початку існування народовецького табору в його рядах знайшлися й представники духовенства, що не могло не притуплювати вістря народовецького антиклерикалізму. Поки що такі репрезентативні священики-народовці, як, наприклад, Степан Качала і Данило Танячкевич, творили меншість серед своєї верстви, що серед неї верховодили святоюрські “зубри”. Але кінець кінцем уклався, силою історичного розвитку, такий компроміс: наростання світської інтелігенції та загальна демократизація й ляїцизація громадського життя ступнево відсунули “попівську аристократію” від політичного проводу; духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, що проти неї воно у своїй масі так довго боронилося в ім’я архаїчного “старорусинства”; з другого боку, нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція (яка, до речі, у великій частині складалася з синів священичих родин) прийшла до висновку, що церква в Галичині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є бажаною й легітимною.

Подібно перехід від етапу народництва до модернізму прийняв у Галичині вигляд перегрупування та диференціяції суспільних сил, без перериву в тяглості національного становлення. Загальновідоме, яким запеклим був у другій половині 70-их та 80-их років конфлікт між радикально-прогресивною групою Франка та “офіційними” народовцями, які в той час встигли вже значно оконсервативитися. Але в 1890-их роках цей конфлікт вилився в синтезу, що, без сумніву, являла собою новий, вищий щабель у розвитку всієї спільноти. Цю синтезу характеризували дві риси: постання великої Націонал-демократичної партії, що об’єднала в собі омолоджених народовців з більш поміркованим крилом радикалів, включаючи самого Франка; витворення двопартійної системи, що в ній провідна Націонал-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії. Це були внутрішні передумови, що уможливлювали започаткування генерального наступу проти заборол польського режиму в Галичині.