ЖИТТЯ

В обсязі цієї статті можливо представити лише загальний нарис життя Терлецького[183]. Але вистачить навіть цього, щоб показати дивні повороти долі і багатство переживань, які випали на долю цієї людини.

Іполіт Терлецький народився 1808 р. у Старокостянтинівському повіті Волинської губернії. Він належав до старої української шляхетської родини, яка у XVI ст. дала Кирила Терлецького, православного єпископа у Луцьку, одного із архітекторів Брестської унії (1596). Проте, як й інша правобережна шляхта, Терлецькі були сполонізовані, і Терлецький був хрещений як римо-католик[184].

Батьки Терлецького були порівняно бідними. Про це свідчить хоч би й те, що він вибрав професійну кар’єру, яка вважалася невідповідною для сина багатого дідича. Він учився у Кременецькому ліцеї, славетній польській освітній інституції на Волині, а потім з 1825 по 1830 рік — на медичному факультеті Віленського університету, але не встиг одержати звання доктора медицини через вибух польського повстання у листопаді 1830 року, яке перекинулося з Конгресового королівства на Правобережну Україну. Терлецький поспішив вступити до Волинського кавалерійського полку, сформованого з числа добровольців із місцевої шляхти. Він узяв участь у кампанії і дістав бойовий досвід. Одного разу його схопили росіяни, але йому вдалося знову приєднатися до свого загону. Терлецький розділив долю свого полку: спочатку відступ до Конгресової Польщі, а пізніше — остаточна поразка і втеча до Галичини, де повстанці склали зброю перед австрійцями.

Він знайшов притулок у Кракові, на той час — вільному місті під спільним протекторатом трьох розборчих сил. Терлецький поновив свої медичні студії у Краківському університеті й 1839 р. одержав звання доктора. Наступного року він одружився з дочкою професора класичних мов, Анною Шугт, знаною як поетеса. Але мрії Іполіта про родинне щастя і нормальну професійну кар’єру невдовзі розбилися вщент. 1836 р. його молода жінка померла під час пологів. Того самого року австрійський уряд вигнав польських емігрантів із Галичини і Кракова. Полишивши свого сина-немовля під опікою бабусі й дідуся, він сів у Трієсті на корабель, що вирушав до Марселя. Він прямував до Франції — пристані польських вигнанців.

Терлецький оселився у Монпельє. Втрата всього, що було йому дороге, і раптове перенесення до чужої країни спричинили глибоку депресію. Досі він був байдужим до релігії, але тепер пережив навернення, став ревним католиком і почав задумуватись над прийняттям священицького сану. Як він писав у своїх спогадах, “уже в цей час якесь внутрішнє, невизначене почуття тягло мене до східного обряду”[185]. Терлецький вирішив присвятити своє життя ідеї унії християн східного обряду, особливо — православних українців, із католицькою церквою. Та перш ніж вдатися до цього великого задуму, він, проте, захотів підтвердити свій медичний ступінь. Терлецький записався на медичний факультет у Монпельє і 1838 р. одержав другий, цього разу французький докторат. Він також навідувався до Парижу, де його було представлено князеві Адамові Чарторийському, “некоронованому королю польської еміграції”. Він познайомився з французьким ліберально-католицьким політиком графом Монталамбером і заприязнився з поетами Адамом Міцкевичем і Богданом Залеським. Терлецький особливо прихилився до останнього, оскільки Залеський народився на Україні і був представником “української школи” у польській літературі. Але ці світські зв’язки не відвернули Терлецького від його духовного покликання. Після короткочасної медичної практики у Франції він 1839 р. поїхав до Риму. Йому лише недавно виповнилося тридцять років.

У Римі Іполіт Терлецький приєднався до “змартвихвстанців” — недавно заснованого польського релігійного ордену. Він узявся до студій із теології, був висвячений на священика у 1842 р. і наступного року здобув ступінь доктора богослов’я. Обрання 1846 р. Пія IX, який мав репутацію ліберала, здавалося, вказувало на початок нової ери у політиці Ватікану. Терлецький відчув, що настав його час. 1846 р. він подав на розгляд папі меморандум у справі унії двох церков. Папа прочитав цього документа і зацікавився ним. Він дав Терлецькому декілька приватних аудієнцій. Можна лише дивуватися удачі Терлецького, а також його незвичайному хистові переконувати, що дало змогу йому, простому молодому церковнослужителеві, оминувши усталену ієрархію, вийти на прямий зв’язок із папою римським.

Головними пунктами меморандуму Терлецького були[186]: об’єднані з Римом східні церкви повинні мати такі самі привілеї та почесті, що й католицька церква латинського обряду; має бути збережена непорушність їхніх обрядів і ритуалів, і східно-католицькі церкви повинні бути постійно представлені у колегії кардиналів; усі латинські місії серед православних повинні бути зліквідовані й місіонерська робота доручена лише уніатам, представникам тієї самої національності й того самого обряду, що й відповідні православні громади. Четвертий пункт цього меморандуму стверджував, що “повинен бути створений русько-слов’янський [тобто українсько-католицький] патріархат на правах інших [уніатських] патріарших престолів”; руський патріарх мав би бути також зроблений кардиналом[187]. На завершення Терлецький попросив для себе милостивого дозволу повернутися до обряду своїх предків, щоб успішніше посвятити себе своєму завданню унії. Реакція папи на пропозиції Терлецького була якнайприхильніша. Папа негайно ж вдовольнив його особисте прохання. Одним із результатів навернення Терлецького з латинського на уніатського священика був кінець його пов’язання з орденом змартвихвстанців.

За ініціативою Терлецького у Римі було засновано Східне товариство унії церков. Воно мало включати у себе духовних та впливових світських осіб і повинно було служити платформою для запропонованої унійної акції. Підготовчі збори відбулися у резиденції княгині Зінаїди Волконської, російської емігрантки, наверненої у католицтво. Княгиня Волконська виявила живий інтерес до планів Терлецького і помагала йому фінансово у скрутні моменти[188]. Патроном Товариства був французький місіонер єпископ Люке (Lucquet), який перед тим повернувся з Індії. Східне товариство формально зорганізовано 1 липня 1847 р. Кардинал Франзоні, префект Конгрегації поширення віри, був обраний президентом, а Терлецький став секретарем. Схвалення Товариства, отже й праці Терлецького бачимо в енцикліці Пія IX “In supremi Petri apostoli sede”{70} датованій 6 січня 1848 p. Енцикліка окремо згадувала Східне товариство. Як і слід було сподіватися, енцикліка не дістала жодної прихильної відповіді з боку православних.

Зразу ж після заснування Східного товариства Терлецький вирушає у паломництво до Святої землі. Метою подорожі було познайомитися з становищем християнських громад на Близькому Сході. Мабуть, саме з цього приводу йому надали титулу “апостольського місіонера”. Після короткого відвідання Єрусалиму Терлецький зупинився на два місяці в Стамбулі. Його провідником там був старий товариш по зброї з Волинського кавалерійського полку Міхал Чайковський, плідний автор історичних романів про українських козаків, а на той час — головний політичний агент князя Чарторийського в Османській імперії. Вертаючись назад, Терлецький обрав сухопутний маршрут. У Белграді він мав зустріч із князем Александром Караджорджевічем, правителем Сербії.

Повернувшись до Риму у березні 1848 р., Терлецький застав Східне товариство у дрімотному стані, що його спричинила відустність самого Терлецького та від’їзд єпископа Люке, який був призначений нунцієм до Швейцарії. Тоді якраз був “божевільний рік”, коли майже увесь континент охопили революційні повстання. Не зважаючи на сильну переобтяженість, Пій IX знову надав Терлецькому декілька милостивих аудієнцій. Під час однієї з них Пій IX сказав Терлецькому: “Призначу вам [католикам русько-слов’янського обряду] кардинала, призначу окремого патріарха”[189]. Папа наказав Терлецькому подати нову версію свого меморандуму. Вона була надрукована в обмеженій кількості відбитків, разом із думками чотирьох церковних високопоставлених сановників. Вся справа велася на суворо конфіденційній основі, і сам Терлецький міг лише мигцем побачити віддрукований текст меморандуму. Пропозиції Терлецького мав розглянути комітет із семи кардиналів, який до 17 листопада повинен був сформулювати певні рекомендації. Але роботу комісії перервали вибух революційних зворушень у Римі в листопаді 1848 р. та втеча Пія IX й курії з Вічного міста.

Терлецький одержав розпорядження від Конгрегації поширення віри скористатися з цієї вимушеної перерви, аби відвідати греко-католицьку дієцезію[190]. Габсбурзької імперії в Галичині і північно-східній Угорщині і прозвітувати про їхнє становище. Сам він хотів побачити свого сина у Кракові. Але Терлецький спромігся доїхати лише до Дрездена у Саксонії; австрійські кордони були закриті через революцію й громадянську війну в цій країні. Перебуваючи у Саксонії, Терлецький встановив зв’язки з лідерами лужицьких сербів. Це знайомство з представниками найменшої слов’янської національності зміцнило його панславістичні нахили. Після вибуху революції в Саксонії у травні 1849 р. Терлецького заарештовують, підозрюючи у ньому чужоземного революційного агента. Він провів місяць у тюрмі разом із Михайлом Бакуніним, який відіграв активну роль у Саксонському перевороті. Після його звільнення Терлецькому наказали покинути Саксонію за двадцять чотири години. Не завершивши своєї місії, він повернувся до Парижу[191].

Наступні шість років — з 1849 по 1855 рік — Терлецький жив у Парижі. Там 1849 р. він опублікував свою програмну брошуру “S?owo Rusina ku wszej braci szczepu s?owia?skiego o rzeczach s?owia?skich” (“Слово русина до всіх братів слов’янської вітки про слов’янські справи”). Ця брошура, що появилася анонімно, містила в собі найповніший виклад релігійних і політичних ідей Терлецького. Зі звичайною для нього енергією, аббат Терлецький (abbe Terlecki), (відповідно до його французького титулу) незабаром встановив зв’язки з багатьма провідними церковними і світськими особами. У 1852 р., за рекомендацією Міцкевича, йому було дана аудієнція з принцом Луї Наполеоном, президентом республіки. Основні зусилля Терлецького у його паризькі роки зосереджувалися на Східньому товаристві унії всіх християн Сходу, заснованому за його ініціативою. Хоча й вона засновувалася на преценденті — Східному товаристві, що у Римі існувало раніше — формально це була нова організація, утворена 29 квітня 1850 р. Архиєпископ Парижу Сібур погодився стати почесним президентом; герцог Луї Кадор де Шампаньї (син міністра зовнішніх справ при Наполеоні I, член палати перів у часи липневої монархії і колишній скарбник Східного товариства в Римі) — президентом, а Терлецький — віце-президентом. Славетний домініканський проповідник Лакордер у проповіді, виголошеній у Нотр-Дамському кафедральному соборі (14 квітня 1850 р.), закликав французьких католиків підтримати діяльність Товариства пожертвами. Того самого 1850 р. у Паризі була урочисто відкрита перша Східна католицька церква, з Терлецьким як її парохом. Церква, названа іменами св. Кирила і Мефодія, розміщалася на Вавілонській вулиці, 69. Згідно повідомлення лужицько-сербського органу “Jahrb?cher f?r slavische Literatur und Wissenschaft” (“Річник слов’янської літератури і науки”, Баутцен, 1852) “в іконостасі нової церкви бачимо ікони святих слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, св. Ольги і св. Володимира — київського князя, який хрестив Русь. Кожної неділі у цій церкві відправляється служба у слов’янському обряді і виголошується проповідь руською мовою”[192]. Східне товариство зробило спробу друкувати періодичне видання, але появився лише один випуск “Annales de la Soci?t? Orientale pour 1’Union de tous les chr?tiens d’Orient” (“Річник Східного товариства унії всіх християн Сходу”, липень, 1853). Під покровительством Товариства і керівництвом Терлецького у Парижі був заснований Інститут для виховання священиків-місіонерів у східному обряді. Учні жили в інституті і поза тим відвідували класи у семінарії св. Сульпіса; Терлецький навчав їх церковно-слов’янської мови й обрядів східної церкви. Але число учнів ніколи не перевищувало десяти, а висвячено було врешті лише двох. Обидва були молоді галицькі українці, які у 1849 р. приєдналися до польських добровольців, що билися в Угорщині проти Австрії, а після поразки угорської революції переїхали до Франції[193]. Одному з протеже Терлецького, Юліану Куїловському, випало зробити визначну церковну кар’єру: він став єпископом станіславівським (1891–1898, м. Станіславів — тепер м. Івано-Франківськ), і наприкінці свого життя короткий час обіймав престол галицького митрополита (1899–1900)[194].

Не зважаючи на його різноманітну і буцімто успішну діяльність, становище Терлецького в Парижі не було легким. Із різних боків він зустрівся з підозрою і ворожістю. Його звинувачували одночасно у протилежних речах: у тому, що він є червоним революціонером, який підбурює європейські держави проти Росії, і в тому, що він є таємним православним і російським агентом, який намагається зруйнувати католицьку церкву і польську національність. Підтримка Терлецькому від польської еміграції приходила з т. зв. H?tel Lambert (Готель Ламбер), тобто з оточення князя Адама Чарторийського. У 1850 р. Терлецький розглядався як один із можливих співвидавців пропагандистської газети українською мовою, видання якої два співробітники Чарторийського — Міхал Чайковський і Францішек Духінський (обидва — уродженці України і переконані українофіли) — планували розпочати у Стамбулі або на о. Корфу[195]. Але Терлецький відчував дедалі більшу нехіть до того, щоб підпорядковувати свою діяльність польським політичним цілям[196]. Помножилося число нападок на Терлецького у польській пресі, що видавалася за кордоном і в Познаньщині, і він змушений був давати спростування і втягуватися у неприємну йому полеміку[197]. Його становище ще більш ускладнювалося тим, що він більше не мав повного довір’я і підтримки з боку Риму. Його колишній зверхник Пій IX, стримуваний досвідом 1848–1849 років, втратив інтерес до інноваційних проектів. Під час повторного візиту Терлецького до Риму папа прийняв його доброзичливо, але не було вже більше розмов про меморандуми 1846 і 1848 років. Те, що раніше Терлецький був фаворитом папи, повинно було викликати багато ревнощів, а його тодішня поведінка сприяла появі нових злостивих почуттів. Циркулярний лист Східного товариства, надісланий за підписом Терлецького східно-католицьким єпископам, містив критику роботи латинських місіонерів на землях східного християнства. Це було старою ідеєю Терлецького, яка була вже у його меморандумі 1846 р. Але тепер всемогутня Конгрегація пропаганди віри образилася на недипломатичну відвертість Терлецького. Йому була оголошена догана, і папському нунцію у Парижі порадили тримати пильне око на Терлецькому і його Східному товаристві[198]. Здається, що на початку 1850-х років його зверхники дивилися на нього як на важку людину і потенційного порушника спокою. Друге Східне товариство, на відміну від першого, Рим лише терпів, але ніколи не схвалював і не надавав офіційного статусу. Отож Терлецький відчув, що ватіканська бюрократія влаштовує обструкцію його зусиллям.

На додачу до всіх цих клопотів Терлецький пережив особисте горе — смерть свого 18-річного сина[199]. Стомившись душею і відчуваючи огиду до нікчемності емігрантського існування, він не мав жодного бажання назавше залишатися у Парижі. Він просив дозволу поїхати до Болгарії місіонером, але з огляду на нестабільну політичну ситуацію на Балканах, спричинену Кримською війною, Конгрегація пропаганди віри йому відмовила[200]. Але Терлецький склав новий план: поселитися серед галицьких українців — людей тієї самої національності і віри, що і він. З Парижу Терлецький встановив контакти з деякими галицькими лідерами, такими як Григорій Яхимович, перемиський єпископ, і дописував до львівської газети “Зоря Галицька”[201]. У 1855 р. він зліквідував свій паризький інститут і подарував його бібліотеку, архіви та інше рухоме майно Народному Домові у Львові.

Терлецький залишає Західну Європу, щоб ніколи не повернутися туди, у вересні 1855 р. Він вирішив перебратися на українські землі Австрійської імперії та вступити там у монастир. Однак перед тим, як зректися цього світу, він забажав ще раз відвідати Святу землю й сусідні країни. Друга подорож Терлецького на Близький Схід тривала близько півтора року, і шлях його мандрівки пролягав через такі більші зупинки: Мальта, Александрія, Каїр, Єрусалим, Бейрут, Дамаск, Смирна і Стамбул. У Єрусалимі Терлецького покликали надати медичну допомогу турецькому паші, правителеві міста. Після трьох місяців у Єрусалимі він перебрався до Бейруту, де знову залишився на декілька місяців. Там він знайшов собі друзів серед маронітів — сірійських християн, чия церква була об’єднана з Римом, і мав нагоду бути присутнім під час виборів маронітського патріарха. З Бейруту Терлецький надсилає поштою довгого листа (19 травня 1856 p.) до галицького вченого і громадського діяча о. Якова Головацького, в якому він описує деякі зі своїх подорожних переживань і виражає надію знайти постійний притулок серед руських співвітчизників[202]. Досягнувши Стамбулу, Терлецький перепливає на кораблі Чорне море і рушає вгору Дунаєм до Белграду. Тут навесні 1857 року він перетинає кордон Австрії. Його згадує Іван Головацький в листі з Відня (26 квітня 1857 р.) до свого брата Якова у Львові: “Недавно приїхав сюди отець Іполіт Терлецький, суміш поляка й українця у зовнішній православній, або радше грецькій формі”[203].

Бажання Терлецького оселитися в Галичині розладнав своєю забороною крайовий губернатор граф Агенор Голуховський, представник інтересів польської аристократії і переконаний противник українського національного відродження. Замість Галичини Терлецький переходить на український район північно-східної Угорщини — т. зв. Угорську Русь, знану тепер як Карпатська Україна або Закарпаття Там 1857 р. він вступає до Василіянського чину, приймаючи нове релігійне ім’я Володимира. Так колишній абат Іполіт Терлецький перетворився на о. Володимира Терлецького ЧСВВ (Чину Святого Василя Великого).

Ми не досить знаємо про обставини життя Терлецького в Австрії. 1858 року йому виповнилося 50, але він усе ще був міцний фізично і мав меткий розум. Йому доручили посаду ігумена Малоберезнинського, ще згодом — Краснобрідського василіянських монастирів. Але людині, яка багато подорожувала і звикла до таких великих столиць, як Париж і Рим, було затісно серед диких Карпатських гір. У листі до Якова Головацького Терлецький скаржився на брак новин і середовища, яке стимулювало би розум.[204] Час від часу він дописував до львівської газети “Слово”. Урізноманітнювали його життя поїздки до Галичини, що стали частішими після 1859 р., коли Голуховського було відкликано на посаду міністра кабінету у Відні.

Становище о. Володимира Терлецького залишалося нестійким. Ставлення Голуховського до нього було знаком ворожості з боку польської панівної верстви в Галичині, в очах якої Терлецький був ренегатом. Але так само не довіряли йому в колах греко-католицького дворянства, для якого людина такого походження і життєвого досвіду залишалась до певної міри загадкою. В тогочасних мемуарах можна надибати на свідчення задавненої підозри, що Терлецький був “Конрадом Валенродом” — тобто поляком, який діє замасковано, завдаючи шкоди доброму руському народові[205]. Його довге волосся, пишна борода й ряса на кшталт православної контрастували з поголеними обличчями і златинізованим одягом місцевого греко-католицького духовенства. Для Терлецького це було виразом його прихильності до християнства східного обряду, але його екзотичний вигляд викликав підозру і шокував багатьох[206]. Та завдяки своєму теплому й ніжному характерові він, як завжди, умів притягати до себе людей і зав’язувати дружбу. Він знайшов собі вірного друга в особі о. Олександра Духновича, закарпатського поета, педагога і національного “будителя”. Духнович написав поему на честь Терлецького, в якій висловлював бажання, щоб “руський богатир” міг знайти “дружбу і мир” у своєму притулку серед Карпатських гір[207].

Але мир не судився Терлецькому. Незабаром він опинився у центрі публічної дискусії, пов’язаної з. пуристським, або т. зв. “обрядовим” рухом. Це була кампанія групи греко-католицьких священиків за очищення літургії й церковних звичаїв від усіх латинських нашарувань, які поступово вкралися від часів Брестської унії (1596 р.), а особливо — від Замостського синоду (1720 р.). Це була стара улюблена ідея Терлецького. Уже у свому “Слові русина...” він протестував проти забруднення обрядів католицької церкви східного обряду звичаями латинської церкви. Тепер він знову підніс це питання. Український церковний історик єпископ Юліян Пелеш, сучасник цих подій, називає Терлецького головним ініціатором обрядового руху у 1860-х роках[208]. Вплутавшись у цю дискусію, Терлецький дістав нову догану від Конгрегації пропаганди віри і застереження не роздувати незгоди між двома обрядами у Галичині[209]. Його зверхники порадили йому повернутися в монастир на Закарпаття.

Немає жодних підстав сумніватися у тому, що Терлецький щиро прагнув провести решту свого життя серед співвітчизників в Австрії. Та події, вийшовши з-під його контролю, надали його життю цілковито нового напрямку[210]. 1867 р. австро-угорський компроміс перетворив Угорщину на самоврядну державу. Будапештський уряд і шовіністична мадярська панівна верства негайно вдалися до політики репресій і мадяризації національних меншостей та полювання на справжніх або уявних панславістів. Закарпатські українці були найслабшими серед немадярських національностей Угорщини, а, отже, нараженими на найбільший тиск. Терлецький був надто підозрілою фігурою, щоб не привернути увагу угорської адміністрації. 1871 р. міністерство внутрішніх справ в Будапешті вимагало його переведення з Краснобродського василіянського до Мукачівського монастиря, до більшого міста, де за Терлецьким можна було б ближче наглядати. За шість місяців по тому на нього був поданий донос (ми не знаємо, хто був його автором), у якому його звинувачено у тому, що він таємний агент Росії. Єдиною підставою для звинувачення був той факт, що він одержував книжки з Росії. За це Терлецький був арештований. Його тримали в ув’язненні недовго, оскільки для формального звинувачення не було достатніх свідчень. Але після звільнення йому було наказано негайно покинути Угорщину[211]. Ця наруга мусила глибоко обурити Терлецького і підштовхнути його до радикального кроку. Він послав листа протесту до угорського міністра внутрішніх справ, у якому проголосив свою невинність. Але оскільки він зазнав несправедливих переслідувань, то, заявив Терлецький, він вважає за краще віддатися правосуддю своєї рідної країни, проти якої він справді скоїв злочин за часів своєї молодості. Одночасно він звернувся з петицією до Олександра II, здався на ласку царя і попросив дозволу повернутися в Росію. Прохання було задоволене, і в вересні 1872 р. він переїхав у Росію. Того ж самого місяця, коли він прибув до Києва, його було прийнято в лоно Російської православної церкви.

На той час Терлецькому було шістдесят чотири роки. Йому залишалося прожити ще шістнадцять. Історію решти його життя можна переповісти коротко. Спочатку він жив у Михайлівському монастирі у Києві і працював у секретаріаті Слов’янського доброчинного комітету в цьому місті. 1874 р. Терлецький поїхав в Італію з російським аристократом, князем Демідовим, і провів п’ять років як особистий духівник у помісті Демідова поблизу Флоренції. Це мало бути приємною синекурою для старшої людини, і можна лише здогадуватися, з якими відчуттями Терлецький ще раз відвідав Італію, місце своєї ранньої діяльності. У 1879 р. він повернувся до Києва. Після смерті князя Демідова його вдова надала Терлецькому пенсію, що фінансово забезпечила до кінця його життя. Пізніше Терлецький переїхав до Житомира, у свою рідну Волинську губернію, де він знайшов товариша і покровителя в особі архиєпископа Дімітрія. Коли той переїхав в Одесу, Терлецький у 1881 р. вирушив за ним. Російська православна церква наділила Терлецького званням архімандрита. Він був зв’язаний, мабуть у почесний спосіб, з Одеською духовною семінарією, і потім жив у цьому місті, відійшовши від справ. У ці останні роки він написав “Записки архімандрита...”[212].

О. Володимир Терлецький помер вісімдесятирічним в Одесі 17 січня 1888 р.