Глава 1 Боспор у другій половині І ст. до н. е. — середині III ст.

У 63 р. до н. е., після успішного повстання Фанагорії проти Мітридата VI Євпатора, його син Фарнак скинув батька з престолу [Pat. Veil., II, 40, 1]. Мітридат VI загинув, а його тіло з багатими подарунками було надіслано Помпею у Синопу. Після цього Фарнак визнав свою повну покірність Риму [App. Mith., 110—111]. В нагороду за зраду батька Помпей оголосив його «другом і союзником римлян» і надав в управління Боспорське царство, крім Фанагорії, яка за антимітридатівські дії одержала права елевтерії й автономії [App. Mith., 113]. Саме в цей час Боспор підпадає під вплив Риму, що дає змогу роки правління Фарнака розглядати як початок римського періоду в його історії.

Захопивши боспорський престол (63—47 рр. до н. е.), Фарнак здійснив низку заходів щодо зміцнення своєї влади. При цьому сепаратизм деяких варварських племен, які намагалися вийти з-під влади царя, жорстоко придушувався [Strabo., XI, 2, 11]. Однак економічне становище Боспору за часів Фарнака було досить складним, про що свідчить брак монетного карбування у початковий період його правління[926].

Покірність Риму, яку Фарнак всіляко підкреслював, була удаваною, він розглядав її як необхідну передумову боротьби за спадщину Мітридата VI. Скориставшись розривом між Цезарем і Помпеєм, він висадився у Малій Азії і зробив спробу повернути під свою владу ті території, які входили раніше до складу Понтійського царства [Cass. Dio., XI, 11, 45]. Фарнак дуже добре використав зовнішньополітичну обстановку, що склалася, і деякі невдачі Риму у 50-х роках І ст. до н. е.[927]. Однак перш ніж розпочати безпосередню боротьбу з Римом, Фарнак захопив Фанагорію і примусив її жителів видати йому заручників [App. Mith., 120].

Рис. 71. Мітридат VI. Перша половина І ст. до н. е.

Вирушаючи у Малу Азію воювати з Римом, він замість себе залишив на Боспорі Асандра, який у 49/48 рр. до н. е. одержав титул архонта[928]. До кінця 48 р. до н. е. завдяки успішним діям Фарнак захопив більшу частину Малої Азії, але в результаті рішучих дій римлян 2 серпня 47 р. до н. е. був розбитий легіонами Цезаря у битві при Зєлє. Саме після цієї перемоги Цезар надіслав у сенат лаконічне повідомлення: «Прийшов, побачив, переміг». Після поразки Фарнак утік на Боспор. З допомогою дружніх йому варварських племен він на деякий час захопив Пантикапей, але в битві з Асандром був убитий. Після цих подій повновладним правителем Боспору став Асандр. Але Цезар не затвердив його на Боспорському престолі й обіцяв царство своєму другові Мітридату Пергамському [App. Mith., 121]. Однак спроба Мітридата Пергамського захопити владу на Боспорі не вдалася, а сам претендент загинув [Cass. Dio., XLII, 48, 4; Strabo., XIII, 4, 3]. Після цих подій на четвертому році свого архонтату у 45—44 рр. до н. е. Асандр став іменуватися царем, але офіційно його права були затверджені лише Августом [Ps. Luc. Mucr., 17][929].

Оволодівши боспорським престолом остаточно, Асандр спрямував свої дії на стабілізацію обстановки та укріплення кордонів царства. Під його керівництвом було збудовано вал для захисту кордонів держави від нападу войовничих кочовиків [Strabo., VII, 4, 6]. Усі його дії сприяли зміцненню економічної бази. На це, зокрема, вказує зростання кількості золотого карбування в останній період правління Асандра. Серед зовнішньополітичних дій Асандра привертає увагу його спроба захопити Херсонес, який близько 46 р. до н. е. одержав від Риму елевтерію. Однак ця спроба скінчилася невдачею, і місто відстояло свою незалежність.

Після передачі Асандром влади Динамії, дочці Фарнака, і її короткого самостійного правління, до влади на Боспорі прийшов Скрибоній. Одружившись з Динамією, він заявив про свої права на боспорський престол. Однак Скрибоній захопив владу без дозволу Риму, і зять Августа Агріппа відрядив на Боспор понтійського царя Полемона І, який мав вигнати Скрибонія і зайняти боспорський престол[930]. Є підстави вважати, що воєнна допомога Полемону І проти Скрибонія була надана Херсонесом, який направив свої війська на Боспор[931]. Щоправда, бойові дії проти Скрибонія розпочати не вдалося, бо його було вбито боспорянами ще до прибуття Полемона з військом [Cass. Dio., IV, 24].

Захопивши боспорський престол, Полемон І почав провадити експансіоністську зовнішню політику. Він підкорив колхів, зруйнував повсталий Танаїс [Strabo., XI, 2, 3]. Внаслідок активної політики Полемона його держава об'єднала у своєму складі землі від Трапезунда на сході до гирла Танаїсу на півночі [Strabo., XI, 2, 18]. Посівши боспорський престол за згодою Риму, Полемон провадив проримську політику, про що, зокрема, свідчить перейменування Пантикапею на Кесарію, а Фанагорії на Агріппію. Це відбилося й на боспорських монетах.

Після загибелі Полемона І і другого правління Динамії (9/8 р. до н. е. — 7/8 р.) боспорський престол зайняв Аспург, який, судячи з епіграфічних пам'яток (КБН, 40), був сином Асандра. З цього часу на Боспорі утвердилася династія Асандра-Аспурга, представники якої правили до римсько-боспорської війни 45—49 рр. Виходячи з офіційної титулатури Аспурга, в період його правління до складу Боспорської держави входили не тільки Пантикапей і Феодосія, а й значні території, де жили варварські племена (сінди, меоти, торети, псеси, танаїти та ін.). Кордони Боспорського царства, мабуть, в цілому збігалися з територією Боспору періоду правління Спартокідів, коли царство переживало розквіт. Причому слід підкреслити, що Аспург здійснив декілька воєнних акцій проти скіфів і таврів, яких, очевидно, було переможено.

Аспургу, як і іншим боспорським царям, було конче необхідно рахуватися з інтересами Риму, який у І ст. мав у Причорномор'ї значні військові сили. Фактично римська адміністрація розглядала Боспор як союзне царство, яке одночасно було важливим форпостом на північно-східних кордонах імперії. Вона надавала боспорським правителям економічну й дипломатичну допомогу, а в разі потреби прямо втручалась у боспорські справи, прикладом чого були події, пов'язані з римсько-боспорською війною.

Так, отримавши 38 р. від Калігули права на боспорський престол, Полемон II[932] з допомогою легата Мезії і херсонеського загону зробив спробу захопити владу в Пантикапеї, але це йому не вдалося або вдалося ненадовго[933]. Після смерті Калігули новий імператор, зважаючи на непопулярність Полемона II, вирішив не загострювати обстановку й затвердив на боспорському престолі Мітридата VIII (39/40—41/42 рр.)[934]. Після утвердження на Боспорському престолі Мітридат VIII послав у Рим свого брата Котіса, щоб він передав дружні почуття нового боспорського царя римській адміністрації [Тас. Ann., XII, 15—19]. Але Котіс зрадив брата, звинувативши його в підступності й бажанні звільнитися від римської залежності. Подібна поведінка Котіса знайшла підтримку. В Римі його було проголошено царем, а для утвердження на престолі Боспору надіслано римські війська.

Для виправдання цих дій Діон Кассій звинуватив Мітридата VIII у підготовці до війни з Римом [Cass. Dio., LX, 28, 7]. Однак це малоймовірно. Скоріше справжня його провина була в тому, що кількома роками раніше, ще до затвердження Клавдієм, він без санкції Риму зайняв престол і не пустив на Боспор римського ставленика Полемона II, чим були зірвані плани створення Понтійсько-Боспорської унії під римським контролем. Калігула, а пізніше Клавдій, не мали змоги покарати непокірного царя, бо на східному кордоні імперії склалася напружена ситуація. Але 45 р., після анексії Фракії, позиції Риму в Причорномор'ї зміцнилися. Все це дало змогу Риму втрутитися у боспорські справи.

Рис. 72. Зображення катафрактарія з роспису боспорського склепу (1873 р.). Перша половина II ст. до н. е.

Завдяки втручанню римських військ близько 45/46 рр. Мітридата VIII було скинуто з престолу, на який за велінням Клавдія було посаджено Котіса І. Мітридат, який утік до дандаріїв, однак, не примирився з втратою влади і, після відплиття основної частини римських військ з Боспору, знов почав боротьбу з Котісом. Унаслідок рішучих дій боспорських військ, що були вірні Котісу, та активної діяльності Г. Юлія Аквіли, який командував римськими допоміжними військами, військо Мітридата знову було розбите, а його самого 49 р. видав римлянам цар аорсів Євнон [Тас. Ann., XII, 21]. Мітридата було доставлено у Рим, де він жив до 68 р., аж до страти за участь у змові проти імператора Гальби.

Воєнні дії на території Боспору поділяються на два етапи. У бойових діях першого брав участь увесь римський експедиційний корпус під командуванням легата Мезії А. Дідія Галла. Після втечі Мітридата з Пантикапею, мезійські війська було виведено з території Боспору, а контроль за царством здійснювала адміністрація провінції Віфінія-Понт. На цей час в її статусі сталися принципові зміни. У перші роки війни вона була сенатською і не мала значних військових сил[935]. З 48 р. Віфінія-Понт перейшла під безпосередній імператорський контроль. Причому замість намісника Кадія Руфа у провінцію було призначено імператорського прокуратора Юнія Цилона й надіслано додаткові римські війська [Ios. FI. Bell. Jud., XIX, 9, 2]. Отже, після виводу військ під командуванням А. Дідія Галла Боспор перейшов під контроль прокуратора Віфінії-Понта Юнія Цилона, а мезійські війська змінили загін під командуванням Юлія Аквіли. Саме цей загін разом з військами, що залишилися вірними Котісу І, на другому етапі війни не дозволили Мітридату VIII повернути собі престол.

Юній Цилон, який здійснював загальне керівництво бойовими діями і забезпечував дипломатичне прикриття, а також відіграв важливу роль у переговорах стосовно видачі повсталого боспорського царя, був нагороджений консульськими відзнаками, а Г. Юлій Аквіла отримав преторські [Тас. Ann., XII, 17][936].

Таким чином, успішне для Риму закінчення війни з Боспором мало важливі наслідки для всього Північного Причорномор'я. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І (45/46—62/63 рр.) усе Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди, перебувало під прямим або посереднім римським контролем. Подальші зусилля Риму спрямовувалися лише на збереження г посилення цього контролю. Після римсько-боспорської війни остаточно склалася його система. Боспорське царство тепер управлялося намісниками провінції Віфінія-Понт, а західна частина регіону, в тому числі Тіра, Ольвія і Херсонес, підпорядковувалися легатам провінції Мезія.

Після смерті Нерона на Боспорі було відновлено карбування монет від імені Рескупорида І, сина Котіса (68/69—91/92 рр.), причому на цих монетах містилася монограма боспорського правителя, а також портрети імператора Веспасіана і його сина Тіта. Показово те, що у написі під статуєю Веспасіана, яку було встановлено Рескупоридом у Фанагорії, імператор іменувався «володарем усього Боспору» [КБН, 1047]. Однак трохи пізніше на золотих статерах Рескупорида І з'являється його повне ім'я, що може розглядатися як вияв певної самостійності царя. Це якоюсь мірою, мабуть, відбиває тимчасові невдачі Риму за часів правління Доміціана у боротьбі з даками на Дунаї, але все ж немає ніяких підстав стверджувати, що боспорські царі прагнули розірвати свої відносини з імперією.

Незважаючи на зближення з Римом, життя населення Боспору у перших століттях нової ери було дуже тривожне і багате на військові сутички. З рубежу І—II ст. на Боспорі провідну роль починають відігравати збройні сили, причому у військовій організації держави значне місце посідали воєнно-релігійні братства-фіаси[937]. У II — на початку III ст. Боспорське царство переживало етап свого нового розквіту[938].

За часів правління Савромата І (93/94—123/124 рр.) і Котіса II (123/124—132/133 рр.) було здобуто перемоги над скіфами, на що вказують не тільки епіграфічні джерела [КБН, 32, 33], а й монети. На боспорських монетах Савромата І є зображення, що свідчать про успіхи боспорських військ у взятті укріплень ворога[939]. Але найцікавішою епіграфічною пам'яткою, що розповідає про воєнні успіхи боспорських царів, є напис 193 р., знайдений у Танаїсі.

Напис належить до часів правління Савромата II (174/175— 210/211 рр.). Крім усього іншого, він свідчить про підкорення скіфів [КБН, 1237][940]. Особливий інтерес становить інформація про те, що Савромат II приєднав Таврику саме «за договором». Є підстави вважати, що мається на увазі договір між римською військовою адміністрацією і Савроматом II, бо одночасна згадка про завоювання скіфів робить малоймовірним припущення щодо укладення якогось договору між правителями скіфів і царями Боспору про перехід їх під владу останнього.

До Боспору, вірогідно, відійшов Східний, а, можливо, й Центральний Крим[941]. У всякому разі західний кордон Боспорської держави після війни Савромата II проходив на захід від Феодосії і Старого Криму [КБН, 1008].

На початку III ст. взаємини Боспору і Риму залишалися стабільними. На це вказує, зокрема, те, що Савромат II спорудив у Пантикапеї статую римського імператора, його син, Тіберій Юлій Рескупорид III (211/212—228/229 рр.), мав титул довічного жерця Августа [КБН, 52, 53], а боспорський цар Котіс III (227/228— 233/234 рр.) іменувався «другом і союзником» Риму [КБН, 1247]. Династична історія Боспору цього часу вивчена недостатньо. Є дані про те, що одночасно з Котісом III на престолі перебував й інший цар — Савромат III, який карбував власну монету[942].

У 30—40-х роках III ст. Боспорське царство переживало смугу варварських навал. У цей час гинуть у пожежах Горгіппія, Танаїс та низка сільських поселень на азіатському боці Боспору. Цікаво, що у цих подіях провідну роль відіграли варвари, які просувалися зі сходу й південного сходу[943]. На користь цього висновку свідчить хронологія монет з двох скарбів, знайдених на Таманському півострові[944]. З середини III ст. на Боспорі починається новий етап розвитку, пов'язаний із вторгненням на його територію войовничих варварських дружин, що призвело до посилення їхнього впливу на соціально-економічне й культурне життя населення держави.

Рис. 73. Боспорські монети. Перше сторіччя н. е.

Одним з найважливіших питань боспорської історії є характер взаємовідносин боспорських царів з імперією. Ще Фарнак за свої заслуги перед Римом одержав від Помпея титул «друга і союзника римлян». Згодом цей титул носили майже всі боспорські правителі династії Тіберіїв Юліїв. Цей титул був не тільки відзнакою союзних відносин, а й умовою проримської політики Боспору. Свідченням васальної залежності боспорських царів від імперії були портретні зображення правлячих римських імператорів на золотих монетах, які карбувалися на Боспорі. Цікаво, що золоті монети Аспурга дуже нагадують ауреуси, що карбувалися на монетних дворах Малої Азії[945].

Культ римських імператорів на Боспорі фіксується за часів правління Котіса І, хоча перші ознаки обожнювання видатних людей імперії з'явилися ще в І ст. до н. е.[946]. Від початку правління Котіса І до першої чверті III ст. в офіційному титулі боспорських царів згадувалася посада архірея — верховного жерця імператорського культу. Тобто, цей культ мав державний характер і був не стільки релігійним, скільки політичним явищем. Його відправлення на Боспорі повинно було демонструвати римській адміністрації лояльність боспорських правителів до імператора і до імперії в цілому.

За правління Нерона на Боспорі почалося карбування монет з монограмою Котіса І і зображенням правлячого імператора. Це дало змогу дослідникам припустити, що Рим планував об'єднання Боспору з колишнім Понтійським царством і створення нової провінції, куди мали увійти Колхіда, а також землі геніохів[947]. Однак з цим погодитися важко, бо таке об'єднання потребувало великих коштів і численних військових сил, яких на той час імперія не мала[948]. Очевидно, Нерон, який задумав похід у Кавказьку Албанію, проводив активну зовнішню політику в Північному Причорномор’ї, бо намагався укріпити тили римської армії, що готувалася до цієї акції. Саме у зв'язку з цим він посилив контроль за Боспором, сподіваючись використати його збройні сили у бойових діях на Кавказі. Але ці плани не здійснились. Після смерті Нерона римська адміністрація продовжувала свою традиційну політику і використовувала Боспор як васальне царство, якому періодично надавалася економічна допомога.

Вже зазначалося, що після закінчення римсько-боспорської війни контроль за Боспором здійснювався адміністрацією провінції Віфінія-Понт. У зв'язку з цим привертає увагу знахідка у Синопі надгробка солдата IV Кіпрської когорти, який датується І ст. Видавці цієї пам'ятки, порівнявши її з надгробком римських військовослужбовців з Пантикапею, дійшли висновку, що на Боспорі вони належали померлим солдатам допоміжних підрозділів, які дислокувалися на території провінції Віфінія-Понт[949]. Про те, що римські військовослужбовці епізодично перебували в Пантикапеї у II ст., свідчить назва центурії Елії Секунди у боспорському надгробку солдата Кіпрської когорти, яка була похідною від імені Адріана.

Отже, є всі підстави погодитися з Д. Б. Шеловим, який сумнівався в належності боспорських надгробків солдатам Мезійської армії і вказував на тісний зв'язок Боспору з провінцією Віфінія-Понт не тільки за часів римсько-боспорської війни, а й значно пізніше[950]. На користь того, що надгробки римських солдатів з Пантикапею належали військовослужбовцям з підрозділів, що дислокувалися у Малій Азії, свідчить і той факт, що два з них написані по-грецьки, а третій білінгвістичний. Добре відомо, що для пам'яток, які належали солдатам Мезійської армії, в основному була характерна латинська мова, в той час як епіграфічні пам'ятки римських військовослужбовців в Малій Азії здебільшого писалися по-грецьки.

Зближення з Римом, особливо після римсько-боспорської війни, і статус союзника накладали на Боспор певні обов'язки. Він брав участь у комплектуванні підрозділів допоміжних військ, які входили до складу римської регулярної армії, а також у війнах імперії з даками за часів правління Траяна[951]. Відомі боспорські війська у складі римської армії у II ст. Боспорські лучники й солдати, озброєні списами, 136 р. брали участь у бойових діях проти аланів [Аrr. Ocies. с. Alanos, 3, 18]. Боспорська ала відома у Дакії, а Боспорські когорти дислокувалися у Вірменії та Паннонії[952].

Проте, незважаючи на стійкі політичні контакти з імперією, процес романізації майже не торкнувся основної маси боспорян. Романізація найбільше позначилася на політичному житті Боспору, на військовій справі й дуже мало вплинула на спосіб життя і традиційну культуру широких верств боспорського населення. Показово, що в боспорській просопографії лише 5% імен були римськими[953]. Певно, як і в інших містах Північного Причорномор'я та Сходу, найсприятливішою до римських традицій була соціальна верхівка населення і боспорські царі.

Глибока соціально-економічна криза охопила життя на Боспорі наприкінці II — на початку І ст. до н. е. Але з середини І ст. до н. е. почалася поступова стабілізація економіки. За даними археологічних знахідок, у І ст. простежується відродження економіки, що відбилося насамперед на зростанні будівництва не тільки у великих містах, а й на периферії, де активно будувалися фортеці[954].

Основою економіки Боспорської держави у перших століттях нової ери, як і раніше, залишалося сільське господарство, зокрема вирощування зерна і бобових. Вивчення типології сільських поселень Боспору показало, що за плануванням вони досить різноманітні. Це дає змогу припускати, що землекористування і землеволодіння було неоднаковим[955]. На жаль, характер землеволодіння на Боспорі вивчено ще недостатньо, але можна говорити про те, що тут існували різні категорії земель, які оброблялися як вільним, так і залежним населенням держави.

Верховним власником землі на Боспорі був цар. Він розпоряджався усіма землями, захопленими внаслідок приєднання до царства територій ту земних варварських племен [Pol. St., XX, 25; VI, 9, 3][956]. З царського фонду надавалися землі не тільки боспорській знаті, а й новим переселенцям, як це мало місце у випадку з каллатійцями [Diod., XX, 25][957]. Частиною землі володіла знать, причому на території великих землеволодінь, у першу чергу, очевидно, будувалися садиби або вілли. Це особливо помітно у II ст. до н. е. — І ст.[958]. Крім цього, у перші століття частина сільськогосподарських угідь перебувала у володінні звичайних громадян і являла собою дрібне землеволодіння античного типу. Залишки таких наділів простежені на плато між Чокракським озером і с. Золоте, а також на мисі Казантип[959]. Поряд із землею громадян існували й землі храмів, яким протегували боспорські царі. Таким чином, характер землеволодіння на Боспорі був близьким до того, що склався на території елліністичних монархій у попередній історичний період[960].

Різні форми землеволодіння, зафіксовані на Боспорі, уможливлюють висновок, що тут у сільському господарстві використовувалася праця населення найширшого правового спектра. Слід підкреслити, що рабська праця у перших століттях нашої ери була в умовах Боспору нерентабельна. Про це, зокрема, свідчать манумісії про відпуск рабів на волю, найраніша з яких датується 16 р.[961]. Вірогідно, в сільському господарстві переважала праця залежних верств населення, серед яких певну частину складали вихідці з варварського середовища. Мабуть, питома вага праці вільного населення повинна була збільшитися у пізньоантичний період, коли почався процес русифікації міст і натуралізації господарства[962]. Храмові землі обробляли пелати, які за своїм статусом були близькі до римських колонів. У перших століттях нової ери частина земель, що належала боспорським царям, була надана військовим переселенцям, які за її використання мали нести військову службу й віддавати певну частину врожаю цареві — верховному власнику землі. Саме з військовими поселенцями пов’язуються такі фортеці, як Кіммерік та Ілурат[963].

Крім вирощування зернових, помітне місце у господарствах боспорян займало виноградарство й пов'язане з ним виноробство. У І—II ст. деякі малі міста, наприклад, Тіритака, стали виноробними центрами. Певне місце у сільськогосподарському виробництві займало тваринництво, яке, на відміну від попереднього періоду, спеціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби. Важливу роль у господарстві населення боспорських міст відігравали промисли, зокрема рибальство й соління риби. Цікаво, що в елліністичний час рибозасолювальні цистерни на Боспорі невідомі. Потреба в них виникла на межі нової ери. Вірогідно, це слід пов'язувати із скороченням експорту товарного хліба з території Боспору і бажанням за рахунок виробництва солоної риби, що мала попит, уникнути дефіциту в торгівлі з іншими районами античного світу.

Значного розвитку протягом І—III ст. досягло ремісниче виробництво, яке в основному орієнтувалося на внутрішній ринок і торгівлю з варварським населенням Північного Причорномор'я. Особливо поширилися металообробка, керамічне виробництво, будівельна справа, ткацтво, косторізне ремесло та ін. Одним з найбільших ремісничих центрів на Боспорі був Пантикапей, майстерні якого постачали свою продукцію не тільки мешканцям міст європейської частини держави, а й більш віддалених міст і територій, населених варварами. В малих містах Боспору ремесло було розвинуто менше. Археологічні дослідження Мірмекію й Тіритаки дають підстави стверджувати, що мешканці цих міст в основному спеціалізувалися на виробництві вина і солоної риби.

Стабілізація політичної обстановки навколо Боспору у І—II ст. сприяла поліпшенню товарно-грошового обігу та розвитку зовнішньої торгівлі. Аж до III ст. боспорські міста підтримували жваві економічні стосунки з античними містами Південного берега Понту, Малою Азією і центрами Егейського моря[964]. Крім цього, Боспор вів значну посередницьку торгівлю. Важливе місце у ній посідав Танаїс, через який у торговельні відносини з античним світом було залучено сарматське населення Дону й Лісостепу [Strabo., XI, 2, 3]. Однак слід відзначити, що ця торгівля здебільшого була міновою.

Боспорське царство являло собою монархічне державне утворення, в якому верховна влада належала цареві. Якщо у попередній період ще зберігалися такі елементи полісного управління, як карбування монет від імені міст, періодичне скликання в Пантикапеї Народних зборів, автономія деяких міст, то в перших століттях нашої ери царська влада їх повністю усунула. Виняток становила лише Фанагорія, яка отримала від Риму автономію. Так, у написах II ст. згадуються «Рада і Народ агріпійців», що свідчить про існування у Фанагорії певних демократичних інститутів, але навряд чи їх роль була значною [КБН, 982, 983]. Водночас слід підкреслити, що в перших століттях нашої ери великі міста Боспору все ж таки мали певну самостійність у вигляді міського самоврядування[965].

Починаючи з Котіса І, на боспорському престолі утвердилася династія Тіберіїв Юліїв боспорсько-фракійського походження [КБН, 69, 1047]. Вона змінила напівахеменідську династію, що було одним з наслідків поразки Мітридата VIII у римсько-боспорській війні 45—49 рр.[966]. Династія Тіберіїв Юліїв царювала на Боспорі до середини III ст.

За своїм походженням і політичною орієнтацією верховна влада Боспору була монархією із східноелліністичними, а згодом і романізованими рисами. Є підстави вважати, що за часів Асандра-Аспурга деякий час між собою боролися греко-іранська «партія», зорієнтована на союз з сарматськими племенами, і боспорсько-фракійське «угруповання», підтримуване масою боспорського населення і Римом. Якщо для першої були характерні підкреслювання ахеменідської спорідненості й антиримські тенденції, то для другого — еллінофільські традиції і союз з Римом. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І проіранська «партія» практично зійшла з історичної арени. З середини І до середини III ст. на Боспорі влада перейшла до боспорсько-фракійського «угруповання», яке орієнтувалося на тісний союз із Римом[967]. Саме правителі цієї династії виступали як «друзі Риму», і за часів їх правління Боспорська держава була союзним імперії царством.

Як і в інших державах елліністичного типу, на Боспорі існував значний бюрократичний апарат, за допомогою якого цар провадив свою внутрішню та зовнішню політику. З середовища придворних, які належали до заможних верств боспорського суспільства, цар вибирав кандидатів і призначав на важливі державні посади.

Окремими районами царства правили спеціальні намісники царя. Територіями на Таманському півострові керував «начальник острова». Ще одна область перебувала під управлінням начальника аспургіан. Були також намісники Феодосії і Горгіппії. Очевидно, від імені царя у Танаїсі архонт танаїдів керував варварським населенням, а еллінарх управляв греками [КБН, 1242, 1243]. Цікаві дані про бюрократичний апарат Боспорської держави містяться у написі 70-х років III ст., де, крім вже названих намісників, згадуються й інші царські урядовці. Ймовірно, певна частина цих урядовців існувала на Боспорі й раніше. Це головний державний секретар, лохаг (воєначальник), керівник міста, колишній начальник звітів, начальник звітів, колишній царський секретар, державний секретар [КБН, 36]. У написах II—III ст. згадуються й нижчі урядовці, зокрема, керівник гімнасію, наставник юнаків, принкіп (мабуть, принсипс, що стояв на чолі військового загону)[968], наварх (керував стягненням штрафів), завідувач священних справ, аланський перекладач [КБН, 30, 33, 35, 90, 103, 744, 811, 976, 1005 та ін.].

Крім урядовців, що складали бюрократичний апарат, боспорські царі мали багато обслуги для царської сім'ї і виконання всіляких функцій при дворі. Епіграфічні пам'ятки свідчать, що на Боспорі, зокрема в Пантикапеї, були управитель царського двору, охоронець двірцевої скарбниці, постільничий, головний постільничий, начальник конюшні і начальник євнухів [КБН, 45, 78, 301, 709, 897, 942 та ін.].

Таким чином, характерною рисою державного устрою Боспору у перші століття нашої ери був розгалужений бюрократичний апарат. За приблизними підрахунками, у III ст. кількість царських магістратів складала не менше 150, а разом з їхніми сім'ями та слугами ця цифра сягала 1000. Таким чином, серед населення столиці кожен десятий або кожен сьомий житель був зайнятий у державній службі або при дворі[969]. Для утримання такої кількості урядовців і членів їхніх сімей потрібні були значні кошти. Цар, мабуть, одержував їх не лише шляхом збирання податків і фороса із залежного населення, що обробляло царські землі, й підкорених варварських племен, а й з вільного населення держави. Все це наклало своєрідний відбиток на життя боспорян і було характерною особливістю соціально-політичної структури Боспору.

Етнічний склад населення Боспорського царства у перші століття нової ери не був чимось сталим і однорідним. Поряд з територіальною етнографічною групою греків-боспорян, яка утворилася внаслідок повної асиміляції греками прийшлого варварського населення, на території Боспору мешкали вихідці з Малої Азії, Фракії та інших провінцій Римської імперії. Грецьке населення — боспоряни, які були локальним варіантом загальногрецької народності, у І ст. до н. е. — II ст. складало переважну більшість як у боспорських містах, так і в сільських поселеннях. У цей час не простежується значного притоку на Боспор сарматського населення. Він став істотним лише у II—III ст. і пов'язаний передусім з появою на кордонах Боспорської держави аланів. Процес інфільтрації сарматського населення добре ілюструється не тільки поховальним обрядом, а й просопографією Боспору, де при значній кількості грецьких з часом зростає відсоток варварських імен. Однак в цілому слід відзначити, що боспоряни, зазнавши протягом І ст. до н. е. — І ст. іранського впливу, все-таки зберегли еллінське ядро своєї культури та ідеології. Не став вирішальним і вплив варварського населення. Боспорська культура у цей час являла собою варіант античної, елліністично-римської провінційної культури, і немає жодних підстав називати її греко-варварською[970].