Глава 1 Політична історія племен північного Причорномор'я у скіфську епоху

Початок скіфської історії

За Геродотом, прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від кіммерійської землі. Але під натиском іншого кочового народу — массагетів[82] — скіфи покинули рідні місця і рушили на захід. «При навалі скіфів кіммерійці, — пише далі Геродот, — стали радитися, оскільки військо наступало велике, і думки їхні розділилися... На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, залишаючись віч-на-віч з численним ворогом. А на думку царів, варто було битися за країну з загарбниками. І народ не хотів покоритися, і царі не хотіли слухатись народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. Царі ж, згадавши про те, скільки хорошого вони тут пізнали і скільки можливих нещасть спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони прийняли це рішення, то поділилися на рівні половини і почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірасу, й могилу їхню і зараз видно» [Herod., IV, 11].

Події, описані Геродотом значно пізніше — у V ст. до н. е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н. е. До цього ж часу — першої половини — середини VII ст. до н. е. — належать найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, передусім, найархаїчніші скіфські наконечники стріл з дволопатевою голівкою ромбічної форми, які раптово з'являються на величезному просторі європейського півдня від Дагестану до Придунав'я. Факт зіткнення місцевого доскіфського населення цієї території з прийшлими номадами археологічно віддзеркалюють й не дуже численні, але важливі для розуміння цього часу поховальні пам'ятки, інвентар яких складався з речей, характерних як для новочеркаської, так і для скіфської культур (до останніх належать специфічні наконечники стріл, меч-акінак, вудила і псалії скіфського типу, бронзова прикраса вузди у вигляді голівки хижого птаха, навершшя[83]). Згадані пам'ятки знайдено у похованнях поблизу сіл Єнджа та Білоградець у Болгарії, в могильнику № 39 біля хут. Кубанського Краснодарського краю, а також у похованні поблизу Лермонтовського роз'їзду та в Каменомостському могильнику на Ставропіллі.

Таким чином, початок VII ст. до н. е. є відправним моментом скіфської історії. Саме з цього часу, відповідно до найраніших згадок про скіфів у письмових джерелах, ми можемо використовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, що мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а також мало цілком визначену й добре відому археологам «скіфську культуру».

Відоме не тільки «вузьке», конкретне розуміння терміна «скіфи», ай значно «ширше» його тлумачення[84], пов'язане з поширенням його античними авторами на інші сучасні скіфам кочові племена (зокрема Казахстану й Середньої Азії). Пізніше ім'я скіфів вживалося як узагальнююче ім'я — символ, — що поширювалося на їхніх кочових наступників. Яскравим прикладом такого випадку є рукописна праця Андрія Лизлова «Скіфська історія» (1692), де відображена тогочасна боротьба з татарами та турками[85].

Як «вузьке», так і «широке» тлумачення терміна «скіфи» має право на існування, бо кожне з них склалося історично і спирається на відповідні історичні реалії. Ми ж користуємось цим терміном лише у вузькому його значенні й розуміємо під ним конкретний кочовий народ, що панував у європейських степах на початку та в середині І тис. до н. е.

Скіфські походи до Передньої Азії

Найдавніші згадки про скіфів збереглися у ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

У цей період ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680-669 рр. до н. е.), котрому, як і майже усім його попередникам, доводилося вести напружену озброєну й дипломатичну боротьбу за збереження ассирійської зверхності у Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордонах Ассирії нового потенціального супротивника — скіфських загонів, що складалися з неперевершених стрільців-лучників та вершників, викликала занепокоєння у ассирійських володарів. Вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша про те, чи буде вірним своєму слову Партатуа, цар «країни Ішкуза», якщо він дістане за дружину ассирійську царівну[86]. На жаль, невідомо, чи були реалізовані плани Асархаддона щодо цього династичного шлюбу, але досягти якоїсь домовленості з кочовиками, як свідчать подальші події, ассирійці все ж таки спромоглися.

Підтримка нового союзника допомогла Ассирії у боротьбі з повсталими 673 р. до н. е. мідійськими племенами, територія розселення яких прилягала до східного кордону цієї великої давньосхідної держави. Ще значнішу роль відіграв згаданий союз кілька десятиріч потому. Тоді військо Мідії, яка вже досягла незалежності, дійшло до серця Ассирії і взяло в облогу її столицю Ніневію. На допомогу Ассирії з'явилося «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» [Her., І, 103]. Більшість дослідників вважає, що Прототій Геродота і Партатуа з ассирійських джерел — одна і та ж особа. Тоді не виключено, що матір'ю Мадія, який поспішив до мурів Ніневії, могла бути ассирійська царівна. Але як би там не було, він завдав поразки мідійцям, а потім його загони могутньою хвилею полонили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту, де Псамметіх І, «єгипетський цар, дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі» [Her., І, 105]. Ці події ознаменували початок понад чвертьвікового панування скіфів у Передній Азії, яке припало на другу половину VII ст. до н. е.[87].

Безперечно, головною запорукою скіфського володарювання у Передній Азії була боротьба Ассирії і ворожих їй країн. Така політична ситуація сприяла тому, що скіфи на деякий час стали третьою, вирішальною силою. Оволодіння Ніневією об'єднаними силами Мідії та Вавилону 612 р. до н. е. й загибель Ассирійської держави, що сталося за кілька років, не тільки докорінно змінили розстановку сил на політичній арені, а й зруйнували самі підвалини скіфського панування у Передній Азії. Проте ще деякий час скіфи лишалися значним воєнним чинником у цьому регіоні Давнього Сходу, про що свідчить і їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром й володарем малоазійського царства Аліаттом, яка закінчилася близько 585 р. до н. е.[88].

Свідчення письмових джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, що тривала близько ста років, підтверджуються багатьма археологічними матеріалами. Це, передусім бронзові вістря стріл, знайдені в різних місцях Закавказзя, Малої та Передньої Азії. Зрозуміло, ці знахідки не завжди підтверджують безпосередню присутність скіфів у якомусь конкретному місці — адже разом із «скіфським» луком та прийомами його застосування вони широко увійшли в арсенал бойових засобів місцевих народів. Недарма Геродот [І, 73] розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів мідійського царя Кіаксара. Але в кожному випадку поширення таких вістер пов'язане зі скіфськими походами до Передньої Азії. На Близькому Сході виявлено кілька форм для відливання таких вістер. Одна з них походить з іракського міста Мосула і зараз зберігається у Британському музеї. Вона виготовлена з бронзи і призначалась для одноразової відливки трьох вістер. Л. Ундервуд, який експериментував з цією формою, дійшов висновку, що за наявності кількох кваліфікованих помічників він зміг би виготовляти до 10 тис. вістер на тиждень, а потреби 5-тисячного загону лучників могли забезпечити лише кілька таких портативних «майстерень»[89].

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найбільш цікавим є так званий Саккизький скарб, виявлений на узбережжі солоного озера Урмія в Іранському Курдистані[90]. Найвірогідніше, цей комплекс являв собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Але переважну частину скарбу становили ювелірні вироби східного типу. Навряд чи можна дискутувати щодо шляхів, якими потрапили до рук скіфського ватажка ці коштовності. Не випадково Геродот так писав про період скіфської зверхності на Близькому Сході: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували у Азії і за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягували данину, яку накладали на усіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожен володів» [IV, 106].

Слід зазначити: за часів, які нас цікавлять, території, що прилягали до сучасного м. Саккиз, були центром Манейського царства, яке мало спільні кордони з такими могутніми державами, як Ассирія та Урарту. Саме у ассирійських клинописних документах згадується «військо скіфів», які живуть в області «країни Манеїв», звідки вони, подолавши перевали, нападають на прикордонні райони Ассирії[91]. Пов’язавши ці свідчення із Саккизьким скарбом, деякі фахівці (Р. Гіршман, Б. Б. Піотровський, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська) дійшли висновку, що саме тут, за ассирійськими джерелами, розташовувалось «Скіфське царство», або «країна Ішкуза».

Піддавати сумніву присутність скіфів на території Манейського царства не має сенсу — письмові джерела доводять це досить чітко, а пояснити її можна кількома причинами. Головною з них є географія, природно-кліматичні умови регіону. Тут завжди було добре розвинуте землеробство, завдяки чому хліб постачався навіть у сусідні області. Це значно полегшувало забезпечення скіфських загонів. Добре захищені гірськими хребтами долини розташовувались майже у центрі Передньої Азії і мали виходи на захід — на родючі низини Дворіччя, які були головною метою скіфських походів, і на північ — у степи сучасного Азербайджану, звідки через Дербент пролягав добре відомий скіфам шлях до степових районів Східної Європи. Сприятливою для скіфів була й та обставина, що манейські царі, вимушені у своїй політиці постійно маневрувати поміж Ассирією та Урарту, були зацікавлені у скіфах як у могутніх союзниках, що могли стати противагою небезпечним сусідам.

Попри всі факти, навряд чи територія Мани була завойована скіфами, і тут виникло самостійне «Скіфське царство». Джерела вказують, що південне узбережжя озера Урмія використовувалося скіфами як стратегічний плацдарм, який знаходився у безпосередній близькості до найважливіших центрів давньосхідних держав. Зрозуміло, що у такій ситуації скіфські вожді були зацікавлені у збереженні міцного Манейського царства, яке було б здатне забезпечити недоторканність цього плацдарму. Не випадково у VII ст. до н. е. Мана починає грати на політичній арені дуже помітну роль. Спочатку разом із скіфами вона тіснить Ассирію, а потім знову-таки разом з ними, стає союзником останньої і вступає в боротьбу проти Мідії та Вавилона[92]. До того ж, у текстах цього часу Мана згадується як самостійна держава, союзна скіфам, але як така, що існує паралельно «Скіфському царству»[93].

Відомий інший варіант локалізації «Скіфського царства» — на південь від Головного Кавказького хребта, а саме — на землях сучасного Азербайджану, у межиріччі Кури і Аракса (І. М. Дьяконов, І. Алієв). Проте ретельний аналіз археологічного матеріалу не дає вагомих підстав для підтвердження такої гіпотези[94].

Тому ми цілком впевнені, що пошуки слідів «Скіфського царства» у Передній Азії чи у Закавказзі позбавлені якихось перспектив, а «царство Ішкуза» за давніми письмовими джерелами знаходилося північніше, у степах Прикубання й Північного Кавказу, де у VII— VI ст. до н. е. перебувало основне ядро скіфських племен[95].

На території Північного Кавказу скіфські поховальні пам'ятки цього часу виявлено у рівнинних районах Ставропілля, Кабарди, Північної Осетії, Ічкерії та Інгушетії. Так, вражаючий за своєю архітектурою скіфський курган VII ст. до н. е. досліджено поблизу хут. Червоний Прапор Ставропільського краю: під 11-метровим насипом розміщувались кам'яні гробниця і жертовний комплекс, серед різноманітного начиння — дишло колісниці із зображенням східної богині Іштар.

Велика група курганів вищої скіфської знаті періоду походів до Передньої Азії досліджена у Прикубанні. Найвідоміші з них Келермеські кургани, насипи яких перекривали величезні могильні ями із справжніми скарбами: коштовними прикрасами, оздобленою золотом зброєю, кінським спорядження.

Всього на Північному Кавказі й у Прикубанні відомо близько 50 скіфських поховань VII—VI ст. до н. е., більшість з них великі за розмірами і мають багатий інвентар. Можна припустити, що саме тут за часів передньоазіатських походів містився центр скіфського політичного об'єднання. Причини, з яких склалася така ситуація, цілком зрозумілі — адже саме ці території якнайкраще забезпечували просування скіфських загонів на південь. Не випадково усі скіфські пам'ятки поділяються тут на дві групи — прикубанську з виходом до узбережжя Чорного моря і далі на південь, та північнокавказьку, що розташована біля початку центральнокавказьких шляхів у Закавказзя (через Хрестовий та Мамісонський перевали). Цілям походів підпорядковувалися також вибір маршрутів скіфських вторгнень, освоєння скіфами стратегічно важливих районів, наприклад приурмійського, та політика скіфських вождів, які намагались використовувати протиріччя між давньосхідними державами. Внаслідок цілеспрямованих дій здійснювався значний приплив у скіфські кочовища різноманітних багатств, захоплених на Близькому Сході. Сюди ж приводили й полонених майстрів, котрі постачали скіфську верхівку коштовними виробами, в оздобленні яких примхливо переплелися смаки замовників із східними традиціями.

Рис. 5. Срібне дзеркало з Келермеського кургану.

Період походів до Передньої Азії — один з найяскравіших етапів скіфської історії, що археологічно відбився у грандіозних поховальних спорудах скіфських вождів. Подальший розвиток скіфських племен пов'язаний вже, головним чином, з територією Північного Причорномор'я.

Утворення Північнопричорноморської Скіфи

У часи передньоазіатських походів, за даними археології, територія сучасної степової України була заселена досить слабо — всього тут налічується близько 20 скіфських пам'яток VII—VI ст. до н. е. — переважно небагаті поховання рядових общинників. Ситуація змінюється наприкінці VI ст. до н. е., коли у південних районах Північного Причорномор'я кількість скіфських поховальних пам'яток помітно збільшується. На відміну від попереднього часу, до кінця VI—V ст. до н. е. можна віднести вже близько 100 скіфських поховань, відкритих у межиріччі Дону і Дунаю, причому більшість їх (до 70%) концентрується у Нижньому Подніпров'ї та степовому Криму. Серед них найбагатші поховання — Перша Завадська й Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Золотий та Ак-Мечетський кургани у Криму тощо[96].

Відповідають археологічним реаліям і повідомлення античних авторів. Згідно з розповіддю Геродота [IV, 21] про вторгнення у Скіфію військ перського царя Дарія І Гістаспа (пов'язані з цим події див. у наступному розділі), наприкінці VI ст. до н. е. великі простори Північного Причорномор'я були вже надійно освоєні скіфськими племенами, об'єднаними під владою скіфів царських. На той час сформувались кордони Північнопричорноморської Скіфії; причому східна їх межа проходила по р. Дон.

Рис. 6. Ранньоскіфські поховання північнопричорноморського Степу. 1 — VII—V ст. до н. е.; 2 — VI—V ст. до н. е.

З переміщенням із східних районів європейського Степу до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами. Від тих рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє походження, юнаки почали противитися скіфам, коли ті повернулись з Мідії... Відбулося багато боїв, проте скіфи ніяк не могли здолати супротивників; тоді один з них сказав так: «Що ж ми робимо, скіфські воїни? Ми вступили у боротьбу із своїми ж власними рабами. І коли вони вбивають нас, ми слабшаємо; якщо ж ми переб'ємо їх, то потім матимемо рабів менш, ніж раніше. Тому, як я вважаю, треба залишити списи і луки, хай кожний із своїм батогом піде до них. Бо доти, доки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівнею нам, тобто вільно народженими. Якщо ж вони побачать нас із батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не насміляться опиратися». Почувши ці слова, скіфи одразу ж вчинили відповідно до його поради. Раби ж, настрахані цим, забули про битви і побігли» [Herod., IV, 1—4].

Напівлегендарний, епічний характер цієї оповіді викликав у багатьох фахівців сумніви щодо її історичної цінності, але є й інша думка.

На жаль, інформативні можливості письмового джерела в даному разі дуже обмежені. Тому єдиним шляхом до з'ясування реальної підоснови цієї розповіді є аналіз історичної ситуації, що склалася на території північнопричорноморського Степу в період та напередодні згаданих подій.

Щодо визначення часу сумнівів немає, оскільки воєнні дії, описані Геродотом, мають чіткі хронологічні координати: вони відбулися в період між завершенням передньоазіатських походів і остаточною стабілізацією східного кордону північнопричорноморської Скіфії. Виходячи з цього, сутичка, якщо вона справді мала місце, відбулася близько середини VI ст. до н. е., а проміжок часу, який нас цікавить, відповідно, охоплює першу половину VI ст. до н. е.

Як уже зазначалося, кінець VII — початок VI ст. до н. е. є часом найвищого розквіту скіфської культури в степових районах Передкавказзя. Але зміцнення Мідії та ліквідація скіфського панування у Передній Азії, а потім і повне їх вигнання з цього регіону негативно вплинули на розвиток скіфського суспільства, оскільки позбавили його вагомої долі додаткового продукту, отримуваного до того ж у вигляді необхідного кочовим скіфам ремісничих виробів та продукції землеробства. Північнокавказькі степи, які колись правили скіфам за природний плацдарм для дій у Передній Азії, перетворилися на майже ізольовану територію, віддалену від основних землеробських центрів того часу.

Один з таких центрів, чи не найбільший у Східній Європі, знаходився на території українського Лісостепу. Серед вирізнених тут археологічних груп особливе місце посідають західно- і східноподільські, києво-черкаська і ворсклинська, що виникли на місцевій чорноліській основі[97] (див. гл. 2, розд. 1). Цілісний у культурному і, певно, в етнічному плані масив територіально простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та далі по нижній і середній течії Ворскли на 400 км. Його відстань з півдня — від межі степів, на північ — до лісових кордонів, сягала 380 км[98].

Високий рівень економіки, що базувалась на орному землеробстві, спричинився до консолідації місцевих племен. На зміну невеликим поселенням і укріпленим селищам чорноліського часу приходять великі городища, наприклад Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське, що були центрами міжплеменних об'єднань. Посилюється процес майнової диференціації, прискорюється вирізнення військової аристократії.

Велику роль у соціально-економічному розвитку цього регіону вже наприкінці VII ст. до н. е. відіграють торговельні відносини між населенням українського Лісостепу й античним світом, здійснювані за посередництва грецьких колоністів, які освоювали північне узбережжя Чорного моря. Археологічно цей процес простежується за знахідками грецьких виробів у лісостепових районах. Саме звідси у грецькі міста, насамперед в Ольвію, розташовану на березі Дніпро-Бугського лиману, був спрямований потік різноманітних товарів, у тому числі вирощеного у Середньому Подніпров'ї хліба. Показником торговельної активності, на думку Б. О. Рибакова, була одна з назв Ольвії — «Торжище борисфенітів». Під борисфенітами він розумів саме населення, що залишило києво-черкаську групу археологічних пам'яток скіфського часу[99].

Так, наприкінці VII — у першій половині VI ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я складалася своєрідна історична ситуація, що значною мірою визначила багатовікову долю його населення.

Головна особливість цієї ситуації полягала в тому, що територія розселення землеробських племен у Середньому Подніпров'ї була відокремлена від грецьких міст на узбережжі Чорного моря широкою смугою північнопричорноморських степів, якими проходили торговельні шляхи, зв'язуючи ці дві культурні області. Серед них значну роль відігравали такі зручні водні шляхи, як Дніпро та Південний Буг. Тому, звичайно, Нижнє Подніпров'я ставало центром уваги кочових племен, які намагалися встановити контроль над торговельними шляхами.

Не викликає сумніву, що скіфи першими серед кочових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров'я як ключового пункту, що давав можливість використовувати всі переваги транзитної торгівлі. Цим пояснюється переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя, що втратило своє стратегічне значення після закінчення передньоазіатських походів, до степової частини Північного Причорномор'я. До того ж, звідси кочовики могли здійснювати прямий воєнний тиск на племена Лісостепу, які мали необхідні для кочовиків продути землеробства і ремісничого виробництва — і для власного вжитку, і з метою обміну на предмети розкоші.

Рис. 7. Золоті прикраси з Мельгунівського кургану.

Деякі дослідники вважають, що розповідь Геродота про війну скіфів з «нащадками рабів» була далеким відлунням тих бурхливих подій, що відбувалися у Північному Причорномор'ї близько середини VI ст. до н. е. у зв'язку з боротьбою за панівне становище між кочовими племенами та осілим населенням Лісостепу. Безперечно, воєнно-економічний потенціал місцевих землеробів дав їм можливість організувати серйозний опір нещодавнім господарям Передньої Азії. Але перемогли степовики. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вже міцно утримували степи між Дунаєм і Доном. Проте на них чекало нове тяжке випробування — велика війна із військом Дарія І. Пройшовши через нього, вони здобули славу непереможного народу.

Скіфо-перська війна

Найважливішою подією в історії Великої Скіфії після її становлення у Північному Причорномор'ї була скіфо-перська війна.

Детальний опис усіх подій, пов'язаних з цією війною, містить «Історія» Геродота [IV, 1, 46, 83—87, 89, 92, 93, 97, 98, 102, 118—143; VI, 40—41; VI, 20, 59, 84 та ін.]. Згадки про війну є також у працях Ктесія Кнідського, Страбона, Йордана та деяких інших авторів.

Щодо датування скіфо-перської війни є різні думки. Сам Геродот (рис. 8) повідомив лише про те, що «...після здобуття Вавилона Дарій вирушив у похід на скіфів» [IV, 1]. Найвірогідніше, ця подія мала місце після 521 р. до н. е. (саме тоді Дарій захопив Вавилон). Дослідники датують похід переважно часом між 514 та 510 рр. до н. е.[100]

По-різному вони визначають причини війни. Сам Геродот так сформулював, свою версію: «...Дарій побажав помститись скіфам за те, що вони колись вдерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, першими розпочали ворожі дії» [IV, 1]. Важко погодитися з Геродотом, який вважав причиною війни такий первісний принцип, як «око за око, зуб за зуб». Тим більше, що з тих часів, як скіфи нанесли «образу» персам своїм вторгненням до Азії, минуло понад сто років. Навряд чи це можна було б використати навіть, як «casus belli». Увагу на це звертає ще Платон.

Висловлюється також припущення, що війну із скіфами Дарій почав, виходячи з економічних міркувань. Серед таких вважають прагнення царя персів встановити свою владу над чорноморськими протоками, взяти під свій контроль джерело отримання хліба Грецією з північнопричорноморських центрів[101]. Навряд чи це було так. По-перше, наприкінці VI ст. до н. е. експорт північнопричорноморського хліба ще не досяг значного рівня. По-друге, перешкодити хлібному експорту можна було набагато простіше, перекривши вузькі протоки. Це зробити було неважко, адже грецькі міста на їх берегах більшою чи меншою мірою перебували тоді вже під впливом Дарія. Не треба було провадити досить важку і, як показали події, небезпечну та складну кампанію проти войовничих кочовиків.

Рис. 8. Геродот.

Ряд дослідників висловлюють думку про те, що Дарій пішов війною на скіфів з метою захопити у них дорогоцінні скарби для фінансування своєї майбутньої війни з Грецією, передусім з Афінами. А це вже зовсім не реально. Якщо Дарій міг захопити джерела постійного отримання дорогоцінних матеріалів (насамперед срібла) — рудники Фракії (що він і зробив перед вторгненням до Скіфії), то захопити скарби скіфів можна було б лише після повного розгрому номадів. Проте, навіть у випадку досягнення цієї мети, сподіватись на отримання значних багатств було важко. Переможець міг захопити лише парадну зброю. Але її було небагато, щоб задля цього йти у далеку та ворожу Скіфію. На це не міг піти такий врівноважений та обережний політик, яким був Дарій. Здобич не могла компенсувати величезних втрат та ризику, пов'язаних з небезпечним походом.

Причиною походу у Скіфію були не економічні, а далекосяжні стратегічні міркування. Дарій бажав «замирити» скіфський Степ та гарантувати певну безпеку повторення нападу войовничих кочовиків — скіфів і савроматів — під час його вторгнення до Греції. Війна на два фронти — із скіфами та Елладою, мабуть, не мала багато шансів на успіх[102].

Слід зазначити, що навіть у разі успішної війни із скіфами, надовго «замирити» їх не вдалося б. Історичний досвід переконливо свідчить, що порівняно через невеликий час кочовики звичайно відновлювали свої сили.

Торкнемося питання про напрямок скіфського походу Дарія. Якщо серед дослідників й існували розбіжності стосовно дати, причин походу, меж проникнення персів у глиб Великої Скіфії та інших загальних і менш значних питань цієї визначної події в історії, то в одному питанні всі вони були майже одностайні. Не викликав сумнівів сам генеральний напрямок походу, який чітко визначив ще Геродот — з Персії через Малу Азію, Фракію за Дунай в глиб Скіфії й тим самим шляхом назад.

Але нещодавно була висловлена думка про інший напрямок походу, про навіть не один, а два походи Дарія на європейських скіфів, про помилку Геродота, що поєднав в один два різні за часом походи. При цьому залишається нез'ясованим співвідношення цих двох подій у часі, відсутність або наявність їх координації[103]. Суть згаданої думки полягає в тому, що у розповіді Геродота йдеться про напрямок походу не в зазначеному вище порядку, а через Кавказ, на Північний Кавказ.

Проте підстав для вирізнення «північнокавказького» варіанту походу, який очолив сам Дарій або один з його полководців, дуже і дуже мало. По-перше, вказівки щодо деякої «фантастичності побудов» у розповіді Геродота можна віднести і тільки до «північночорноморського», і, як додаток до нього, до «північнокавказького» походів. По-друге, у розповіді Геродота немає вказівок на переправи військ Дарія через повноводні скіфські ріки, за винятком Істру та Танаїсу. Згадки лише про ці ріки можна пояснити тим, що саме вони обмежовували Скіфію на заході й на сході в уяві самого Геродота. Говорячи про них, він, мабуть, хотів ще раз підкреслити грандіозність походу Дарія, який пройшов через усю Скіфію. У даному випадку згадки про численні річки Скіфії, про які йшлося у розділах про географію Скіфії, мало б про що говорили еллінам, для яких писав свій твір історик.

Слід зазначити, що весь комплекс джерел, пов'язаних з скіфо-перською війною, переконливо свідчить — театром військових дій була південна частина території Великої Скіфії в межах, чітко окреслених Геродотом від Дунаю до Танаїсу[104].

У важливому питанні про маршрут походу персів по Скіфії серед дослідників немає одностайності[105]. Геродот пише, що перси, переслідуючи скіфів, пройшли із заходу на схід всю Скіфію і навіть форсували Танаїс, заглибившись у землі савроматів. Вони також досягли басейну Ворскли на півночі, дещо порушивши порядок генерального просування на схід. Цей варіант маршруту, який умовно можна назвати «довгим», підтримує Б. О. Рибаков[106].

Другий варіант маршруту можна було б назвати «коротким». Він головним чином ґрунтується на повідомленні Страбона про те, що перси не просунулись за межі «Гетської пустелі» — Буджакського степу, «...де Дарій, син Гістаспа... був захоплений у пастку й ризикував загинути із усім своїм військом від жаги; але він зрозумів небезпеку, хоча й пізно, і повернув назад» [VII, 3, 14].

Близькі до Страбонової версії факти про тривалість походу персів по Скіфії протягом лише 15 тижнів наводить Ктесій Кнідський [История Персии, 29, 17]. Ще в другій половині минулого століття було висловлено сумнів з приводу того, що яскраво змальований Геродотом похід персів, їх мандри слідом за скіфами по землях їх «сусідів» протягом 60 днів (про це йтиметься пізніше) не можуть відповідати дійсності. Кінцевим пунктом проникнення персів вважалася місцевість на узбережжі Меотиди (Азовського моря), куди впадають річки Берда або Кримка[107]. Такий маршрут можна було б назвати «середнім». Цей, третій, варіант також підтримав Б. О. Рибаков[108]. На його думку, саме сюди дійшла основна частина перського війська й звідси перська кіннота здійснила рейд досить далеко на північ. Погоджуючись з твердженням Б. О. Рибакова про кінцевий пункт проникнення персів, ми, однак, рішуче відкидаємо думку про рейд кінноти на північ у землі гелонів та будинів. Саме з таких позицій і будемо розглядати події скіфо-перської війни.

Геродот [IV, 87] повідомляє, що для походу у Скіфію Дарій зібрав величезні військові сили. Подолавши Боспор Фракійський через міст, побудований із застосуванням бойових кораблів своїх союзників-греків, цар встановив на березі два мармурові стовпи, на яких було викарбувано «...перелік всіх народів, що вів із собою, а він вів усі підвладні йому народи. У його війську разом із вершниками, але без флоту, було 700 000, а кораблів зібрано 600» [IV, 87]. Таку саме чисельність війська називають Помпей Трог та Иордан. Цифру 800 000 воїнів вказує Ктесій [29, 17].

Безумовно, ці дані про кількість війська та флоту персів ніяк не можна вважати за реальні, тому що стародавні автори значно перебільшували чисельність військ, що брали участь у воєнних конфліктах[109]. Але навряд чи варто сумніватися з приводу того, що для такої важливої акції, як похід у далеку Скіфію, Дарій не залучив значних військових сил. Визначити їх кількість абсолютно точно неможливо. Цілком ймовірно, що військо могло налічувати 30—50 тис. воїнів. Бо саме таке військо без особливих труднощів (навіть якщо врахувати певну нестабільність ситуації в імперії) міг узяти з собою цар. Величезний людський потенціал держави Дарія (близько 50 млн населення, тоді як скіфи мали лише 1 млн) давав змогу це зробити[110].

Неможливо з'ясувати чисельність скіфів та їхніх союзників, що безпосередньо брали участь у війні. Зрозуміло, що їхнє військо за чисельністю значно поступалося тому, що йшло за Дарієм. Припущення щодо військ скіфів, які виступили проти персів у кількості 136 тис. чоловік, здається нереальним[111]. Воно з певною умовою може бути прийняте лише для другої половини IV ст. до н. е. А за часів скіфо-перської війни, згідно з археологічними матеріалами, населення степів Причорномор'я ще не було численним.

Вивчені комплекси озброєння військ персів та їхніх супротивників демонструють значну їх близькість. Можливо, скіфський захисний обладунок був досконаліший за перський і його було більше. Сильнішими, ніж перські, були у скіфів лучники.

Проте склад військ супротивників значною мірою відрізнявся. Цілком природно, що головну силу скіфів становила кіннота. Вона і кількістю, і якістю переважала перську. Згадаймо хоча б те, що саме цю обставину спеціально підкреслював Геродот [IV, 121, 134]. Скіфське військо було й набагато мобільніше, ніж військо Дарія.

Просуванню персів заважав величезний обоз та сила-силенна звичайних для Стародавнього Сходу супроводжуючих військо нестройових та обслуги.

Цікаві дані про події, що передували війні, подає Ктесій Кнідський. «Дарій наказав кападокійському сатрапу Аріарамну перейти в Європу проти скіфів і взяти в полон чоловіків і жінок. Аріарамн переправився на 30-ти п'ятидесятивесельних кораблях, узяв скіфів у полон, причому захопив і брата скіфського царя Марсагета, знайшовши його закутим у окови за наказом брата за якийсь вчинок. Скіфський цар Скіфарб у люті написав Дарію брутального листа, йому була дана така ж відповідь» [29, 16—17]. Услід за цим Дарій вирушив у похід. Сам набіг та наступний обмін «брутальними» листами міг бути використаний Дарієм як цілком підходящий безпосередній привід для початку війни.

Розвідка персів виявилася вдалою. Вони отримали звістку про становище у Скіфії, причому з рук такої інформованої людини, як брат царя. Його інформація не викликає сумнівів — ображений братом, він бажає помститиcя. А сам факт ув'язнення царського брата вже вказує на якісь чвари серед верхівки скіфів.

Похід у Скіфію перси почали з «царської дороги», по якій пройшли через усю Малу Азію. Подолавши протоку по наплавному мосту, вони пройшли Фракію. Тут був створений укріплений район — опора для подальшого просування. Водночас у районі сучасного с. Орлівка в низинах Дунаю вже був побудований на суднах міст через ріку. Після переправи Дарій змінив своє попереднє рішення щодо розведення мосту.

У такому разі греки мали чекати його біля нерозведеного мосту протягом 60 днів. Саме такий термін визначив цар на проведення кампанії. За цей час він розраховував розбити скіфів, «замирити» скіфський Степ і продовжити просування на схід, намагаючись повернутися до Персії через Північний Кавказ або через Середню Азію. У разі невдачі він розраховував встигнути до кінця зазначеного строку повернутися до Дунаю і через міст піти до Фракії.

Під час переправи персів через Дунай скіфи дізналися про просування ворога до кордонів Скіфії і скликали збори. Обговоривши ситуацію, дійшли згоди, що самі вони неспроможні помірятися силами й прогнати Дарія, і послали гінців до сусідніх народів. А царі тих народів уже збирались і радились між собою, розуміючи, що проти них виступає велике військо. Це були царі таврів і агафірсів, неврів і андрофагів, гелонів, будинів і савроматів [Herod., IV, 10]. Скіфи звернулись до тих, хто зібрався на нараду з пропозицією про спільний виступ проти персів, цілком слушно говорячи, що «...Перс виступив у похід не лише проти нас, а й проти вас. Перемігши нас, він не забариться піти й проти вас». Вони наполегливо підкреслювали загарбницький характер походу, нагадавши, що «...тепер, ледве він прийшов на наш материк, він поневолює всі народи, які зустрічає на своєму шляху» [Herod., IV, 18].

Рис. 9. Скіфське озброєння.

На жаль, думки щодо вторгнення персів не були одностайними. Разом із скіфами виступити проти персів твердо обіцяли царі гелонів, будинів та савроматів. Лише у разі вторгнення у їхні землі персів збиралися діяти неври, андрофаги, агафірси, меланхлени та таври. Спроба утворити «антиперську коаліцію», що складалася б з усіх північнопричорноморських племен, таким чином, не мала успіху. Але вже факт проведення зборів був певним успіхом скіфів. їм вдалося залучити до антиперського союзу частину сусідів та випробувати інших у майбутній війні.

Якщо перед зборами царів скіфи не збиралися вступати у відкритий бій з сильнішим ворогом, то тим більше не стали вони планувати це після того, як на їхньому боці вирішили виступати лише близько половини потенціальних союзників. Невдовзі після «зборів» царів відбулася «рада» скіфів, на якій вони виробили план ведення війни. У ній повинні були взяти участь лише активні боєздатні сили. «Такі рішення прийняли скіфи і пішли назустріч Дарієвому військові, спершу виславши кращу частину своєї кінноти на розвідку... Всі їхні вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчування, вони собі залишили, а все інше вони послали попереду разом із возами, давши наказ їм рухатися весь час на північ» [Herod., IV, 121].

Цим самим значно підвищувалась мобільність військ. Крім чоловіків-воїнів до складу війська входили, ймовірно, боєздатні дівчата та незаміжні жінки. У війні, таким чином, мало взяти участь усе боєздатне населення Скіфії.

Геродот повідомляє про завдання, поставлене перед скіфським військом на його раді: «...розділитися на дві частини і, поступово відступаючи й відбиваючись від ворога, засипати криниці і джерела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. До однієї частини, на чолі якої був цар Скопасіс, приєднуються савромати. Отже, вони, якщо проти них підуть перси, відступатимуть і поволі попрямують до ріки Танаїс, вздовж Меотидського озера, а коли перси почнуть відступати, нападатимуть на них і переслідуватимуть їх... Дві інші частини — одна велика, яку очолив Іданфірс, і третя, на чолі якої був Таксакіс, — з'єднаються і до них ще приєднаються гелони та будини. Вони ітимуть попереду персів на відстані одного дня шляху, так само відходячи поволі та відступаючи, виконуючи те, що їм було доручено. Потім... коли вважатимуть за доцільне, нападуть на персів» [IV, 120].

Подібний спосіб був досить поширений. Пізніше його з успіхом використали самі перси під час війни з греками.

Слід зазначити, що спалити траву (та й то далеко не всю) у Степу можна було лише в другій половині літа, коли вона вигорала під сонцем. А засипати можна лише невеликі джерела: Важче було з великими озерами, які можна було отруїти трупами загиблої або вбитої худоби. Отруїти ж великі та малі ріки було неможливо. Таким чином, скіфи могли лише значно ускладнити постачання водою та фуражем і знищити або розігнати тварин у смузі ворожого наступу.

План скіфів є яскравим прикладом «стратегії непрямих дій», яка може привести до успіху без проведення серйозних бойових дій. Мета її — не пошук відкритого бою, а створення вигідної стратегічної ситуації. Наслідком може бути або руйнування структури армії ворога, або підготовка до вирішальної битви. «Для того щоб армія противника розпалася, можуть знадобитись деякі бойові дії, але вони не будуть мати характер битви»[112]. За умов значної чисельної переваги персів над об'єднаними силами приймати відкритий бій було б безглуздям. Тому скіфи, тверезо оцінивши ситуацію й сили сторін, вирішили знесилити ворога. Не даючи вирішального бою, скіфи примусили ворога пересуватись в глиб своєї території без достатньої кількості їжі, фуражу, води. А відтак сама чисельність військ стає неминучим злом і завдання забезпечення їх усім необхідним зростає до рівня стратегічного.

Рис. 10. Чаша з Гайманової Могили (срібло, позолота).

Використовуючи добру обізнаність з місцевістю, можна було нав'язати персам невигідний для них маршрут. Постійні напади мобільних загонів скіфів, крім значної матеріальної шкоди, завдавали й неабиякої моральної.

Після «ради» військо було поділене на два з'єднання. Загальне керівництво прийняв на себе цар Іданфірс. Він сам очолив і перше з'єднання — головні сили власне скіфів. Крім частин Іданфірса, до нього входили загони скіфів на чолі з Таксакісом, гелони і будини. Крім кінноти, в об'єднанні були і піші воїни.

Другим з'єднанням командував скіфський цар Скопасіс. Ядро цього з'єднання також складали скіфи, а з часом (це могло статися десь через 2—3 тижні) до них мали приєднатися савромати. Друге з'єднання було кіннотним і тому наймобільнішим.

Передбачались «пасивна» й «активна» стадії кампанії. Скіфи почали виконанням ролі своєрідного «лоцмана», за яким йшли перси, змушені просуватись у смузі знищення рослинності та забруднення джерел води, і мали завершити переслідуванням відступаючого ворога. Ставилися й інші цілі, але про це йтиметься нижче. Якщо завдання, поставлене «радою» скіфів перед з'єднанням Скопасіса, в загальних рисах ясне, то завдання більшої частини військ Іданфірса, Таксакіса та союзних будинів і гелонів, які мали підійти трохи пізніше, не зовсім зрозуміле. Імовірно, на першому етапі війни вони мали виступати в ролі заслону і, нависаючи над лівим флангом персів з півночі, повинні були не дати їм змоги повернути на північ, спустошуючи перед ними широку смугу землі.

На другому етапі війни скіфи, за Геродотом, збиралися залучити до воєнних дій сусідні племена, що спершу відмовилися від, участі у війні: меланхленів, андрофагів, неврів, агафірсів. Для цього планувалося, відступаючи, «вести» за собою персів, і таким чином примусити сусідів вступити у війну. Але це свідчення викликає сумнів. З огляду на військову науку, вторгнення на чужу територію, де слід було чекати впертого опору, маючи за собою переслідувача, цілком безглузде. Адже сам Геродот повідомляв про готовність згаданих вище царів дати відсіч персам Дарія, якщо він увійде в їхні землі [IV, 119]. Таку ж відсіч вони дали б і скіфам. У такому разі скіфи опинилися б між молотом та ковадлом і це призвело б до неминучої поразки.

Неможливість маршу скіфів та персів, що їх переслідували, по землях сусідів скіфів доводить ще одна обставина. Відомо, що сам похід відбувався в дуже стислі строки — протягом трохи більше двох місяців. Спроба накласти маршрут походу на карту в послідовності, яку описав Геродот, дала цікавий результат. Підрахунки довжини маршруту провадились за етнографічними картами Скіфії, відтвореними відомими скіфологами та істориками М. І. Артамоновим, Б. М. Траковим, О. І. Тереножкіним разом з В. А. Іллінською, Б. О. Рибаковим. Загальна довжина походу визначалася ними відповідно в 3750, 3800, 5750, 4060 км. Звичайно, здійснити такий перехід численним військам заради більш ніж сумнівної мети у досить стислі строки абсолютно неможливо. Тому й проникнення персів у північні райони Великої Скіфії нереальне. Всі події походу відбувалися у порівняно вузькій степовій смузі неподалік від узбережжя Чорного та Азовського морів.

Подолавши Дунай, першу значну водяну перепону, без особливих труднощів, завдяки переправі з кораблів, перси заглибилися у Степ. Попереду були великі річки — Дністер, Південний Буг, Дніпро, десятки малих річок, що перетинали генеральний напрямок походу. Навіть дещо змілілі влітку, вони значно ускладнювали похід, гальмували просування військ, але не були неподоланними перешкодами. З давніх-давен були відомі численні переправи через них. До цих переправ мимоволі персів підводили скіфи, що йшли перед ними[113].

Аналіз ходу скіфо-перської війни дав змогу вирізнити три її етапи. Перший почався з форсування Дунаю, коли «скіфи пішли назустріч Дарієвому війську, спочатку пославши кращу частину своєї кінноти[114] на розвідку. Знайшовши персів за три дні шляху від р. Істру, вони поставили свій табір на відстані одного дня шляху від них, знищивши все, що росло на землі» [Herod., IV, 121—122].

Рис. 11. Скіфський воїн із кургану біля Ново-Розановки. Реконструкція М. І. Горелика.

Без будь-яких визначних подій (у всякому разі, про це не згадує Геродот) вороги дійшли до Приазов'я. За цей час, напевно, із скіфами з'єдналися союзники, що значно зміцнило їх.

Другий етап війни почався з того, що в Приазов'ї, можливо, десь поблизу сучасного м. Бердянська, Дарій дав перепочинок стомленим та виснаженим військам. Позаду 20 днів походу[115] під пекучим сонцем, з напівголодним пайком, обмеженим вживанням води, під постійною загрозою скіфських нападів, що досить часто ставали реальністю. Минула третина часу, відведеного Геродотом на похід. Ще стільки ж перси будували величезні укріплення. Можливо, це відбувалося неподалік від міста Кремни — відомого грецьким мореплавцям, куди могли підійти кораблі з провіантом.

Прийнявши на віру епізод з розповіді Геродота про блукання персів по глибинних районах Скіфії, про спалення ними дерев'яного міста Гелон у землях гелонів, Б. О. Рибаков пише, що в той час, коли головна частина війська Дарія перебувала у Приазов'ї, тимчасово перервавши похід, його кіннота («кінні корпуси») просунулася далеко на північ[116]. На цей похід кінноти та побудову укріплень, що виявилися, мабуть, зайвими, було витрачено 20 днів. Але є вагомі заперечення проти саме такого тлумачення подій. Розглянемо лише одне. Кіннота персів була значно слабшою за скіфську. «Скіфська кіннота постійно змушувала тікати кінноту ворога, а перші вершники, тікаючи, натрапляли на піхоту, і піхота приходила їм на допомогу» [Herod., IV, 128]. Якщо це було так, коли кіннота перебувала неподалік від піхоти, неважко зрозуміти, що без підтримки піхоти, перська кіннота була приречена на загибель. Такий перехід на досить значну відстань у обмежені строки майже за гранню можливого, кіннота повинна була виконали сама, бо вкрай стомлена піхота вимагала тривалого відпочинку.

Зважаючи на те, що похід без зіткнення з ворогом затягувався й надії на перемогу танули, Дарій вирішує змінити характер війни. Він пропонує скіфам прийняти бій. Не приймаючи пропозиції, скіфи водночас переходять до рішучіших дій. До мосту йдуть війська Скопасіса з метою умовити греків розвести міст. Греки твердо обіцяють зробити це після того, як мине 60 днів. Скіфи повірили обіцянці й повернулися до головних сил. Відбулося об'єднання сил Скопасіса з військами Іданфірса та Таксакіса разом з військами союзників. Скіфські та союзні війська, нарешті, зібрано докупи й вони готові перейти до рішучих, активних дій. Так починається третій етап війни.

Дарій упевнився в неможливості виграти війну у відкритому генеральному бою. Він залишає недобудовані укріплення й повертає назад до Істру, до рятівного мосту. Він ще раз пропонує скіфам вступити у відкритий бій, але дістає глузливу відмову. Скіфи не дають перепочинку стомленому зголоднілому війську, постійно виснажуючи його несподіваними нападами. Вони вживають заходів щодо затримки війська персів на строк, більший за той, що був обумовлений між греками та Дарієм. Знову до мосту йдуть загони Скопасіса. Умовами та погрозами вони вимушують персів почати розведення мосту, а самі повертаються до головних сил. Але греки обманули скіфів, розвівши міст лише частково. Найімовірніше, скіфи вирішили дати рішучий бій зараз. Здогадався про це й Дарій. Проте ситуація змінилася. Якщо ще зовсім недавно він сам шукав битви, то зараз зрозумів необхідність уникнути її. Залишивши у таборі, зведеному для ночівлі, хворих та знесилених воїнів, він вночі з рештками війська біжить до мосту, переходить Дунай і опиняється у Фракії. Похід закінчився невдачею. Скіфи не були розгромлені, Скіфія не була «замирена». Не вдалось навіть повернутися до імперії зі сходу.

Речових пам'яток, які можна було б пов'язати з подіями скіфо-перської війни у степах Північного Причорномор'я, відомо дуже мало. Це кілька предметів кінської вузди перського типу, бронзовий кований шолом конічної форми, виготовлений з окремих великих пластин. Найімовірніше, як трофей попав до скіфів меч, золоте руків'я якого прикрашено зображеннями у персько-мідійському стилі. Майже 200 років він зберігався як реліквія, що нагадувала про героїчні події давньої війни й була покладена у могилу невідомого великого царя Скіфії, похованого у кургані Чортомлик.

Матеріали скіфо-перської війни дають певні відомості про особливості скіфської стратеги та тактики. Величезну цінність мають свідчення Геродота, що «...скіфи ... вишикувалися перед персами із своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб вступити в бій». Далі згадуються «дві лави» і та обставина, що «скіфи порушили свій стрій» [IV, 134]. Це перша згадка про наявність у скіфському війську, крім кінноти, також піхоти, перша згадка про наявність у них бойового строю, що складався з кіннотників та піших воїнів. На жаль, дуже скупі слова розповіді Геродота не дають можливості скласти уявлення про характер цього бойового строю. Певні тактичні прийоми скіфи використовували ще в період ближньосхідних походів, збагачували свій бойовий досвід досягненнями тактики передових держав Сходу, з військами яких та проти яких вони воювали. У цих походах почало формуватися своєрідне військове мистецтво скіфів, вони набували досвіду у війнах, які вели раніше, і закріплювали його у війні з персами. Минуло багато часу перш ніж сформувались тактичні прийоми, притаманні скіфам, виробилося те, що Діодор Сицилійський назвав «скіфським звичаєм» ведення бою [Diod., XX, 22].

Рис. 12. Золоте руків’я меча з кургану Чортомлик.

Набагато більше матеріалів дають уявлення про особливості скіфської стратегії. Оцінку її дав Є. А. Разін. «Стратегія скіфів характеризується вірною оцінкою співвідношення сил і прагненням змінити його на свою користь. За наявності чисельної переваги ворога скіфи не вступали в бій, а спеціально відступали в глибину своєї території. Лише після того, як ворог був деморалізований та виснажений, скіфи намагалися відрізати йому шляхи відступу, а потім оточити його й знищити. Таким чином, скіфи одні з перших застосували стратегічний відступ для зміни співвідношення сил на свою користь»[117].

Стратегічні особливості проведення скіфами великих кампаній з чисельно переважаючим ворогом, що яскраво виявилися у війні з персами, полягають у наступному:

— військово-дипломатична підготовка кампанії (спроба створення антиперської коаліції);

— розробка чіткого плану ведення війни, що передбачав «пасивну» та «активну» стадії, послідовне втілення його в життя;

— вірна оцінка ситуації, співвідношення сил, прагнення змінити їх на свою користь;

— послідовне нав'язування супротивнику свого плану ведення війни за невигідних для нього умов, постійний психологічний тиск;

— поділ військ на дві частини, постановка перед кожною з них окремих завдань на всю кампанію з наступним їх уточненням, чітка координація зусиль для досягнення перемоги;

— широкий маневр на просторі степів значних сил кінноти у взаємодії з піхотою;

— вміле використання місцевості, активний вплив на неї у смузі пересування ворога з метою створення додаткових труднощів в організації та постачанні військ.

Під час війни виявилося уміння вести значні військові дії із чисельно переважаючими силами ворога, вдосконалювалась скіфська тактика та стратегія. Переможна війна з персами відіграла велику роль у становленні міцної античної традиції непереможності скіфів, що ґрунтувалася на реальних подіях[118].

Військово-політична історія Великої Скіфії V — IV ст. до н. е.

Вигнанням персів із Скіфії та закінченням скіфо-перської війни не завершився конфлікт скіфів із персами. У складних подіях на Балканах крім інших учасників війни, фракійських племен та грецьких полісів, що знаходились на берегах Мармурового моря, значну роль відіграли скіфи. Якщо про зв'язки скіфів із населенням Балкан у попередні часи можна говорити лише на підставі археологічних матеріалів, то про експансію їх за Дунай у V ст. до н. е. розповідають письмові джерела.

Передусім це повідомлення Геродота, що «...кочовики-скіфи, яких розгнівив цар Дарій, зібралися і пішли аж до Херсонеса»[119] [IV, 40]. Проте не все відомо про цей похід. Серед дослідників немає одностайності в оцінці часу походу, його мети та зв'язків з наступними ініціативами скіфів. Тиран Херсонеса Мільтіад, який підтримував персів і брав активну участь у скіфо-перській війні, злякався помсти скіфів, залишив місто, «не дочекавшись їх навали». Дуже характерне вживання в даному разі слова «навала». Воно дає підставу вважати, що в поході брала участь значна кількість скіфів.

Ймовірно, цей похід відбувся не одразу по вигнанні персів зі Скіфії. Проникненню скіфів до Херсонеса заважало свіже військо сатрапа Дарія — Мегабаза. Лише після того, як воно покинуло Фракію, щоб взяти участь у подіях греко-перської війни, став можливий кидок скіфських військ до Херсонеса. Навіть, якщо взяти до уваги тенденцію значно перебільшувати сили військ, характерну для античних джерел, то війська Мегабаза, що спиралися на укріплення, побудовані персами у Фракії, були надто реальною силою, з якою скіфи мусили рахуватися. Є певні підстави вважати, що найпомітніше зміцнення військово-політичної організації фракійських племен одрисів відбувалося саме з початку VI ст. до н. е. й завершилося між 480—460 рр. до н. е. створенням Одриської держави[120]. Саме тоді між скіфами та одрисами було укладено договір, згідно з яким Дунай ставав кордоном між фракійцями-одрисами та скіфами[121]. Договір був певним підсумком відносин між скіфами та одрисами. Йому передувало посилення військово-політичної активності скіфів за Дунаєм, головним виявом якої був саме похід на Херсонес. Звичайно його відносять до 496—495 рр. до н. е.[122]. Не може бути сумнівів, що він був відлунням подій скіфо-перської війни, її закономірним розвитком.

Похід до Херсонеса важливий тим, що фіксує факт активізації скіфів за Дунаєм, свідчить про їх намагання відігравати певну роль у подіях, що відбувалися в цьому регіоні. Присутність скіфів за Дунаєм переконливо засвідчують археологічні матеріали — знахідки окремих скіфських поховань, озброєння скіфського типу, кам'яні баби. Особливо цікава остання серія знахідок. Адже кам'яні баби трапляються дуже рідко. Вони пов'язані (особливо в архаїчні часи) з похованням скіфської верхівки, яку оточувало чимало рядових воїнів. Відсутність у степах Нижнього Подунав'я, на півдні Прутсько-Сиретського межиріччя та в Добруджі скіфських поховань VI—V ст. до н. е. свідчить про наявність постійного скіфського населення на східному березі Істру, який був добре освоєним скіфським плацдармом для просування далі, за Дунай.

З цих пір військово-політична активність скіфів аж до загибелі Великої Скіфії проходить під знаком постійного прагнення до експансії на захід. На жаль, стан джерел (передусім письмових) дає можливість уловлювати лише піки (певно не всі) вияву такої активності.

Відлунням скіфо-перської війни і виявом дипломатичної діяльності скіфів є їх переговори зі Спартою близько 490 р. до н. е. Метою переговорів було намагання створити антиперський союз з греками. «За те, що Дарій вдерся до їхньої країни, скіфи-кочовики після цього задумали йому відплатити. Відрядивши посольство до Спарти, щоб заключити військовий союз, вони намагалися домовитися про те, що самим скіфам слід було б зробити спробу вторгнення у Мідію біля р. Фасіс, а спартанців вони хотіли умовити виступити з Ефеса й пійти у глиб материка» [Herod., VI, 84]. Дуже цікавою є згадка про р. Фасіс. Адже вздовж верхньої течії цієї ріки лежав один з шляхів, яким скіфи йшли у Передню Азію[123]. Більш ніж сумнівно, що ці переговори зі Спартою вели лише північнокавказькі скіфи[124], відділені від Еллади багатьма сотнями кілометрів. Спільний виступ проти персів мав шанси на успіх лише в разі умови участі в ньому всіх збройних сил Скіфії. Але чисельність скіфів на Північному Кавказі у V ст. до н. е. помітно скорочується[125].

Скіфо-спартанські переговори, здається, слід віднести до 490 р. до н. е. — саме цього року завершилося царювання царя Спарти — Клеомена[126]. Але переговори не мали успіху. Скіфо-грецький союз не відбувся. З 490 р. до н. е. почалася низка греко-перських війн. Дарій намагався почати їх ще раніше, але скіфо-перська війна та інші обставини відсунули її на чверть віку.

Після закінчення скіфо-перської війни, крім зовнішньополітичних акцій скіфи провадять певні «внутрішньополітичні» акції. Перемога у війні, в якій головну роль відігравали самі кочові скіфські племена, значно підвищила їх авторитет. Зріс їх військовий потенціал. Можливість провадити рішучі дії на західних кордонах Степової Скіфії, зусилля до розширення кордонів у цьому напрямку, переконливо свідчать про стабільність у степах Північного Причорномор'я. Водночас вживаються заходи щодо зміцнення залежності від кочовиків племен Лісостепу, як Лівобережного, так і Правобережного. Це відбувається із застосуванням військової сили, хоча не можна виключати й певних дипломатичних зусиль.

На багатьох городищах цих регіонів (особливо помітно це в районах, близьких до кордону із Степом) чітко вирізняються сліди військових дій. Примітні також сліди пожеж, окремі поселення припиняють своє існування.

У зв'язку з цим повернемося до одного епізода, пов'язаного із скіфо-перською війною. Геродот згадує, що коли перси «...вдерлися до країни будинів, вони знайшли там дерев'яне місто, з якого всі повтікали і зовсім залишили його напризволяще, а перси спалили його» [IV, 23]. Інколи з цією фортецею пов'язують місто Гелон[127], яке яскраво змалював Геродот [IV, 108]. Вважаємо, що це не так. Немає підстав (крім згадки Геродота про марш перських військ на північ) твердити про можливість досягнення персами цих районів Лісостепу. Сам Лісостеп цілком залишався за межами території зіткнення персів та скіфів[128]. Категорично відмітає можливість руйнування міста персами дослідник Більського городища — Гелона — Б. А. Шрамко[129]. Він відзначає наявність слідів пожеж на зовнішніх стінах Більська і брак їх на території городища. Це переконливо свідчить, що воно не було захоплене та спалене внаслідок навали персів.

Подібні згарища та сліди боїв простежуються і на інших городищах пізніших часів. Досить згадати сліди розгрому на Коломакському городищі, де знайдено й залишки людей, загиблих під час бою від стріл[130].

Сліди проникнення степовиків помітні у так званому терасовому Лісостепу — степовій смузі завширшки 80—100 км уздовж лівого берега Дніпра між Києвом та Кременчуком. Цим шляхом, починаючи ще з ІІІ тис. до н. е. і аж до часів середньовіччя, у глибини Лісостепу проникали кочовики.

Хвилеподібне проникнення кочовиків до глибин Лісостепу фіксується даними археології[131].

Щодо часів після скіфо-перської війни, тобто V—IV ст. до н. е., можна говорити про правителів Великої Скіфії. Загальновизнаною є думка, що під час перської навали в Скіфії правили три царі. Їхні імена відомі з розповіді Геродота про події скіфо-перської війни — це Іданфірс, Скопасіс, Таксакіс. Традиційно головним з них називають Іданфірса, що очолив об'єднане скіфське військо та війська союзників. Згадка Геродота про трьох царів Великої Скіфії стала ґрунтом для поширеного в скіфології уявлення про існування у Скіфії трьох царств. При цьому чомусь забувають про те, що крім згадки про події скіфо-перської війни, ні у Геродота, ні в будь-якому писемному джерелі згадок про кількох (в даному випадку — трьох) царів немає. Нагадаємо, що серед царів «героїчного» періоду скіфської історії — передньоазіатських походів — згадуються два царі, один з котрих посідав другому — «...цар скіфів Мадій, син Протія» [Herod., І, 103]. Дуже цікаве повідомлення Геродота про генеалогію скіфських царів. У розповіді про скіфського мудреця Анахарсіса згадується: «...мені розповів Тімн, представник Аріапейта, що Анахарсіс з боку батька був дядьком Іданфірса, скіфського царя, і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка... Іданфірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто убив Анахарсіса» [Herod., IV, 76]. Серед наступних царів Скіфії Геродот називає знову по одному царю — Аріапіф [IV, 76, 78], його син Скіл [IV, 78—80], брат Скіла — Октамасад, який став царем скіфів після його убивства [IV, 80].

Таким чином вимальовується лінія розвитку скіфської правлячої династії, наслідування в якій іде по чоловічій лінії: Прототій — Мадій...(розрив)... Спаргапіф — Лік — Гнур... Савлій — Іданфірс... Аріапіф — Скіл. Підкреслимо, що в усіх випадках йдеться про одного царя. Серед царів Великої Скіфії античні автори згадують Атея (про нього йтиметься пізніше).

Порівняно недавно з'явилися переконливі докази на користь існування ще одного скіфського царя, ім'я якого античні письмові джерела не повідомляють (рис. 12). Мовиться про царя Аргота[132], який згадується на персні, що належав царю Скілу.

Ретельний аналіз усього кола проблем, пов'язаних з цією знахідкою, дає змогу умовно датувати правління цього царя в межах 510—490 рр. до н. е. Якщо це справді так, то він правив після Іданфірса і перервав «...прямолінійну дистанційну традицію»[133]. Дослідник висловив слушну думку про те, що Аргот був дідом або дядьком Скіла. На часи правління Аргота припадають дуже важливі події в історії Великої Скіфії: укладання скіфо-одриського договору, похід скіфських військ до Херсонеса, спроба утворення скіфо-спартанського союзу для боротьби з персами (у зовнішній політиці), а також інтенсивні походи у Лісостеп — у внутрішній. Це переконливо свідчить про нього, як про видатного царя Великої Скіфії, можливо, засновника нової скіфської династії[134].

Становить інтерес особа царя Скіла. За свідченням Геродота [IV, 78], він був сином царя Аріапіфа. Загибель Скіла відноситься до 450 р. до н. е. Таким чином, для часу по смерті Аргота до вбивства Скіла (490—450 рр. до н. е.) відомі два імені скіфських царів — Аріапіфа та Скіла. Цілком можливо, що ті два царі заповнюють лакуну у 40 років. Це припущення імовірне, бо, судячи з тексту на персні, Аргот був родичем Скіла.

Трагічна історія Скіла відома з розповіді Геродота. Геродот, мабуть, побував в Ольвії невдовзі по смерті Скіла й тому його розповідь заслуговує на особливу довіру. Скіл «...народився від матері істріянки, а не від тамтешньої жінки, і його мати навчила еллінської мови та еллінської грамоти». Згодом, за деякий час Аріапейта підступно вбив Спаргапейт, цар агафірсів, і Скіл одержав царську владу. Любов до еллінської культури дорого коштувала царю. «Скіфи призначили своїм проводирем його брата Октамасада... і підняли повстання проти Скіла». Скіл втік до Фракії, але його видали скіфам, котрі стратили царя» [Herod., IV, 78—80].

Історія Скіла яскраво свідчить про характер відносин між скіфами та античними центрами, зокрема — з Ольвією. Аналіз обставин, пов'язаних з ім'ям цього скіфського царя, та використання комплексу інших джерел дають змогу зробити (може, дещо категоричний) висновок, що «Ольвія того часу була під контролем володарів Скіфського царства»[135]. В усякому разі, протягом першої чверті (тобто за часів Аргота та Аріапфа), а потім — і Скіла цей контроль поступово звужується[136].

Археологічні дослідження останніх років пам'яток Ольвійської хори є основою для висновку про те, що переважна більшість сільських поселень Нижнього Побужжя в першій третині V ст. до н. е. припиняють своє існування[137]. Але процес зменшення території ольвійської хори — сільськогосподарської округи — не мав абсолютного характеру. Частина хори продовжувала існувати протягом тривалого часу.

Тиск скіфів на античні центри південно-західного Причорномор'я (зокрема на Ніконій та його округу) демонструють ту саму картину — припиняє своє існування низка античних поселень на берегах Дністровського лиману[138].

Великий інтерес становить факт емісії монет з іменем Скіла у Ніконію в другій чверті V ст. до н. е. Монети литі з бронзи. На реверсі зображено колесо, а на аверсі — сову та літери з іменем царя. Зображення сови — емблеми Афін — може свідчити про орієнтацію царя на Афіни та його можливу роль у вступі Ніконію до Афінського союзу[139].

Цікаво складалися відносини між скіфами та греками на Боспорі. Далеко не мирні стосунки між ними почалися дуже рано. Якщо для VI ст. до н. е. є мало матеріалів[140], то для 80-х років V ст. до н. е. — вже набагато більше[141].

Слід згадати розповідь Геродота про суворий клімат Скіфії, «коли замерзає море Меотида та весь Боспор Кіммерійський. І скіфи... провадять по льоду воєнні походи та переганяють свої вкриті вози на протилежний берег, на землю сіндів» [IV, 28]. Шлях через Керченський півострів та протоку на територію Азіатського Боспору значних угруповань скіфів був звичайним напрямком військової активності скіфів і становив значну загрозу грекам Боспору, загрозу, з якою не можна було не рахуватися.

Дійшло до того, що на початку V ст. до н. е. відносини боспорців із скіфами загострилися настільки, що нормальний розвиток міст Боспору, зокрема Пантикапею, був перерваний приблизно на чверть століття[142]. Про це свідчать археологічні матеріали. На території близько десяти центрів Європейського та Азіатського Боспору чітко простежується шар значних пожеж та руйнувань першого десятиріччя V ст. до н. е. В деяких містах населення навіть залишало свої оселі. В Тіритаці у шарі з добре помітними слідами пожеж, знайдено скіфський наконечник стріли[143]. Зазнає значних руйнувань Мірмекій[144].

Усе це різко контрастує з ситуацією, що виникла під час появи перших переселенців на Боспорі, коли відносини між ними та місцевим населенням (передусім скіфами) були мирними та економічно взаємовигідними. У V ст. до н. е. греки були вимушені вжити екстрених заходів до захисту своїх міст. Ще в першій чверті V ст. до н. е. з'являються в них перші оборонні стіни (Тіритака, Мірмекій). Загроза з боку скіфів стала однією з причин створення Боспорської держави у 480—479 рр. до н. е.[145]. Греки зуміли консолідуватися у сильну «наддержаву» й активно протистояти скіфам[146]. Протягом другої половини V — IV ст. до н. е. між скіфами та боспорцями існували тісні економічні й політичні зв'язки. Про це свідчить наявність у безпосередній близькості від їхніх центрів (інколи навіть у їхніх некрополях) курганів, що традиційно пов'язуються із похованнями скіфської вищої знаті та царів — Німфей, Куль-Оба, кургани Патініотті, Кекуватського та інші. На це першим звернув увагу ще М. І. Ростовцев, який цілком слушно зазначив, що є «...серед курганних поховань такі, які за характером знайдених у них речей ні в якому разі не можна вважати грецькими, а належать, безсумнівно, сусіднім скіфам»[147].

Скіфи беруть участь у війнах, що вів Боспор. Під час війни за Феодосію цар Левкон використав загони скіфських лучників [Роlуaen, Strateg. 6, 9, 4].

Упродовж V—IV ст. до н. е. на Керченському півострові постійно мешкало напівосіле та осіле скіфське населення[148]. Боспорські тирани могли володіти землями на Керченському півострові на підставі існування між ними та скіфами союзного договору[149].

Однією з умов такого договору могло бути зобов'язання скіфів постачати в разі потреби за певну платню союзні війська, як це мало місце під час війни за Феодосію і в інших війнах. У разі скрутного становища царі Боспору могли знайти притулок у скіфів. Саме до скіфського царя Агара прибіг син загиблого царя Боспора Перісад, де й знайшов надійний притулок. Можливо саме скіфи Агара виступали на боці законного царя під час конфлікту між членами родини загиблого Перісада та наступної боротьби за владу на Боспорі. Характерно, що ставка Агара знаходилася недалеко від Пантикапею і Перісад зміг до неї доїхати швидко [Diod., XX, 24].

В цілому V ст. до н. е. характеризується значним піднесенням Великої Скіфії, зростанням її впливу на Балканах, встановленням міцних контактів з античними центрами Північного Причорномор'я, які мали переважно мирний характер і розвивалися на взаємовигідній основі. Без цього було б неможливе саме існування античних полісів, нормальне функціонування їхніх сільськогосподарських округ (хор). Без надійних гарантій з боку скіфів, можливості вести сільське господарство на значних площах хори втрачало сенс. Адже захистити від кочовиків поля було б неможливо. Своїх сил для того, щоб надійно завершити сільськогосподарський цикл, у полісів не було. Їх у кращому разі могло вистачити лише для захисту міста.

Кочовикам було достатньо перед самим збором врожаю прийти і знищити його — витоптати кіньми або спалити[150]. Перешкодити цьому було неможливо. Лише взаємовигідне для обох сторін — греків-колоністів та скіфів — співіснування могло забезпечити життя поліса. У V ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я завершилося формування єдиного, певною мірою політичного й економічного, простору, в межах якого забезпечувалось життя у великих регіонах.

Звичайно, відносини греків та скіфів не завжди були безконфліктними. Ідеалізувати їх не треба. І письмові джерела й археологічні дані свідчать про періодичні конфлікти між ними. Але не вони визначали характер відносин, переважно мирний у своїй основі.

У IV ст. до н. е. Велика Скіфія виступала досить міцною державою. Заключне століття історії Великої Скіфії було одночасно епохою її найвищого розвитку, початком кінця і самим кінцем. На початку IV ст. до н. е. помітний значний демографічний вибух. У багато разів порівняно з попередніми часами зростає чисельність населення Степу (див. гл. 3, 1).

Нині кількість відомих скіфських поховань у регіоні перевищує 3000. Якщо навіть унаслідок перегляду датувань скіфських старожитностей частина поховань-буде передатована як більш рання, картина значного збільшення степового населення Скіфії не зміниться. Дуже характерною для IV ст. до н. е. ознакою є поява значних скіфських курганних могильників з багатьма десятками насипів (Кутянський, Шевченко-Широке, Гайманове поле, поле Чортомлика, В. Тарасівський, В. Рогачикський).

Античні письмові джерела V — IV ст. до н. е. згадують імена п'яти скіфських царів[151]. З них для V ст. до н. е. відомі три (Аріапіф, Скіл, Октамасад). До початку IV ст. до н. е. імена скіфських царів невідомі[152]. Лише для другої половини цього століття відомі імена царя Атея та Агара. Детальніше відома діяльність Атея. Його колоритна постать затінює діяльність інших царів. У більшості письмових джерел він однозначно трактується як «цар скіфів» [Clem. Alexandr., V, 5, 31; Strabo., VII, 3, 18].

Все, що пов'язане з діяльністю Атея, стосується району Подунав'я. Розкопки останніх років докорінно змінили уявлення про характер пам'яток скіфів у цьому регіоні. Зараз тут відомо близько 400 скіфських поховань IV ст. до н. е., що свідчить про надійне освоєння території скіфами, про наявність в регіоні значного скіфського населення.

Повністю тут досліджено кілька досить великих скіфських могильників[153]. З ім'ям Атея пов'язаний початок скіфо-македонського конфлікту, що затягнувся до кінця IV ст. до н. е. За його часів після деякої перерви триває рух скіфів за Дунай. Імовірне навіть проникнення окремих скіфських кінних загонів у глибини Балкан[154].

Про битву скіфів з фракійським племенем трибалів поблизу кордонів Скіфії або навіть на її території відомо з розповідей античних авторів — Юлія Фронтіна та Поліена[155].

Тут Атей з успіхом дезінформував ворога, наказавши підігнати стада худоби до місця битви. Курява була прийнята трибалами за наближення до скіфів допомоги з боку їхніх сусідів.

Помпей Трог повідомляв про війну, яку Атей вів з істріанами. У цій війні він зазнавав невдач і змушений був звернутись до Філіпа Македонського по допомогу.

Вся діяльність Атея була скерована на утвердження скіфів за Дунаєм. Йому, можливо, близько 346 р. до н. е. вдалося закріпитися у Добруджі[156].

Рис. 13. Монета царя Атея.

Ще до цих подій Атей почав карбувати у Гераклеї монету із своїм зображенням у вигляді кінного скіфського лучника[157]. Дуже характерно, що при карбуванні монет цієї серії за зразок були взяті дідрахми Філіпа II. Цар Македонії в той час був союзником Атея і цілком слушно Атей самим фактом карбування монети намагається показати себе рівним Філіпу. Монети цієї серії карбувалися не пізніше 345 р. до н. е.[158].

Ситуація докорінним чином змінюється після того, як Атей близько 346 р. до н. е. закріплюється в Добруджі. Стосунки між ним і Філіпом теж зазнають змін, що знаходить відбиток у чеканці монет. Їх тепер виготовляють у Калатії, що разом з кількома іншими містами греків у Добруджі попадає під владу Атея. Змінюються і самі зображення на монетах, зокрема постать вершника, а голову Геракла на другому боці монети змінює голова Артеміди. Чеканка цих монет відбувалася в межах 347— 339 рр. до н. е.[159].

Закріплення скіфів Атея в Добруджі не могло не викликати побоювань за свою долю у місцевих мешканців, які виступали проти Атея. Скіфи опинилися у важкому становищі й були змушені звернутися за допомогою до Філіпа І Македонського, який охоче погодився її надати. Але допомога виявилася непотрібною, оскільки помер цар істріан, з якими скіфи збиралися воювати, і загроза військового зіткнення відійшла. Проте скіфи відмовилися від допомоги з боку Філіпа в досить некоректній формі. Престижу Філіпа було нанесено ще один вагомий удар — повною невдачею завершилася його спроба взяти штурмом міста греків на березі Гелеспонта — Візантій та Перінф.

Вся діяльність Філіпа була скерована в цей час на оволодіння Балканами і його зіткнення із скіфами — небезпечними конкурентами за владу в регіоні — було тільки питанням часу.

Розгром скіфів був необхідним для зміцнення становища македонян у Фракії. А це, в свою чергу, гарантувало спокійний тил у боротьбі за Північну Грецію. На карту було поставлено дуже багато. Поразка у боротьбі зі скіфами могла призвести до втрати всієї Фракії, а це, в свою чергу, робило дуже проблематичним встановлення македонського панування над Грецією.

Філіп пішов на скіфів. Свій марш до Істра він мотивував прагненням встановити на його березі свою статую. Атей пообіцяв одразу ж зруйнувати її [lust., IX, 1, 9].

Скіфи в цій війні не були зацікавлені. Їх цілком влаштовувало збереження існуючої розстановки сил у Фракії та Добруджі.

339 р. до н. е. відбулася вирішальна битва між скіфами та македонцями. В ній скіфи зазнали поразки. Атей, якому тоді було вже 90 років, загинув у бою. Переможці захопили 20000 жінок та дітей, великі гурти худоби, близько 20000 чистокровних коней [lust., ІІ, 8, 4].

Значення битви з Атеєм та перемоги Філійа важко переоцінити, хоча битва, як не дивно, пройшла майже непомітно для Македонії і Греції. Реальним свідченням війни з Атеєм можна вважати золоту обкладинку скіфського горита з «Гробниці Філіпа» у Північній Греції, що попав до македонців під час переговорів із скіфами або як трофей у битві[160].

Щоб зрозуміти значення поразки скіфів для Великої Скіфії, треба висвітлити роль самого Атея. Хто він був? Щодо цього є дві думки. За однією, Атей був головним царем Великої Скіфії і поразка скіфів під час скіфо-македонського конфлікту знесилила його державу, що займала простір степів від Задунав'я до Танаїсу. Ця поразка начебто стала однією з причин загибелі Великої Скіфії під ударами сарматів. Уявлення про Атея як царя Великої Скіфії базується головним чином на невпевненому вислові Страбона — «Атей, що воював з Філіпом... здається (Є. Ч.) панував над більшістю місцевих варварів» [VII, 3, 8]. У тому, про що з такою невпевненістю писав Страбон, не наводячи ніяких додаткових матеріалів, перестали сумніватись деякі сучасні історики та археологи. Постать відважного скіфського царя, який насмілився воювати з самим творцем Великої Македонської держави — Філіпом II — стала легендарною. З'явилася легенда про Атея, як царя всієї Великої Скіфії.

На думку інших дослідників, Атей був царем порівняно невеликого об'єднання скіфів на крайньому заході Великої Скіфії. На користь такої думки свідчить характер скіфо-македонського конфлікту. Нема підстав твердити про поширення цілковитої влади Атея від Істру до Танаїсу. Навряд чи в історії Скіфії було коли-небудь таке. Поразка Атея мала негативні наслідки лише для скіфів у Добруджі, хоча б для тих, хто займав територію між Дунаєм та Дністром. Навіть у Добруджі після поразки скіфське населення залишилось. Якась його частина увійшла до складу населення Малої Скіфії у Добруджі. У Дністро-Дунайському межиріччі скіфи жили упродовж IV ст. до н. е. Поразка Атея не підірвала і не могла підірвати могутність Великої Скіфії.

Поразкою Атея скіфо-македонський конфлікт не завершився. Він мав продовження. Як певне відлуння війни Філіпа із скіфами Атея можна розглядати похід Зопіріона, полководця Олександра Македонського, 331 р. до н. е.

Відомості про цю подію обмежені побіжною згадкою у Помпея Трога і повідомленням Макробія. Перший пише: «Зопіріон, якого Олександр залишив намісником Понту, гадаючи, що його признають ледачим, якщо він не звершить ніяких справ, зібрав 30 тис. війська й пішов війною на скіфів, але був знищений з усією армією і, таким чином, поплатився за непродуманий початок війни з безвинним народом» [Apud lust., XII, 2, 16]. Його доповнює розповідь Макробія про облогу Зопіріоном міста борисфенітів — Ольвії: «Борисфеніти, яких обклав Зопіріон, відпустили на волю рабів і дали права громадянства іноземцям, поміняли боргові зобов'язання і, таким чином, змогли витримати облогу ворога» [Macr. Sat., I, II, 33].

Здається, між цими двома фрагментами є певне протиріччя. Трог каже про «війну із скіфами», а Макробій — про облогу «міста борисфенітів». Звичайно події походу Зопіріона у Скіфію не розглядались і обмежувались лише констатацією факту, що Зопіріон пішов у Скіфію і після невдалої облоги Ольвії його військо було знищене скіфами.

Немає належних підстав для перегляду[161] традиційної думки про напрямок походу Зопіріона на Ольвію[162], а також вбачати в «місті борисфенітів» Кам'янське городище.

Дані про похід Зопіріона на Ольвію є останнім письмовим свідченням про скіфо-ольвійські контакти. Письмові та археологічні джерела (на жаль, дуже нечисленні) свідчать про наявність сталих контактів скіфських племен з фракійським світом на заході та Боспорським царством.

Незалежно від трактування особистості самого Атея та характеру об'єднання, яке він очолював, безперечною залишається та обставина, що після поразки скіфів 339 р. до н. е. Їх активність за західними рубежами Скіфії дещо обмежується. У всякому разі майже 25 років про неї нічого не відомо з джерел, хоча протягом другої половини IV ст. до н. е. археологія фіксує наявність зв'язків Скіфії з фракійським світом. Найяскравіше це помітно на матеріалах скіфських царських курганів, передусім на предметах оздоблення кінської вузди фракійських типів, виконаних за фракійськими зразками або виготовлених у самій Фракії. Прикладом можуть бути частини вузди з Краснокутського кургану, Товстої Могили, Огуза, Чортомлика та інших курганів скіфської знаті[163].

Після поразки скіфів зв'язки з Македонією не перервалися. Під час перебування на Сході Олександра Македонського відбувся обмін посольствами між ним і скіфами [Arr. IV, 15, 2]. У ході переговорів скіфські посли повідомили Олександра, що після смерті їхнього царя Атея (?) його наслідував брат[164].

Серед подій на західних кордонах Скіфії наприкінці IV ст. до н. е. слід відзначити похід Лізімаха — діадоха Олександра Македонського, який вже після смерті царя — 313 р. до н. е. — мав сутичку зі скіфами, які виступили у союзі з фракійцями.

Є відомості письмових джерел про відносини між скіфами та греками Боспорського царства.

Детально розповідає про династичний конфлікт на Боспорі у 310—309 рр. та про активну участь в ньому скіфів Діодор Сицилійський [XX—22—26]. Особлива цінність цього джерела полягає в тому, що Діодор мав змогу використати якісь джерела — праці боспорських істориків, що досі не збереглися[165].

Після смерті боспорського царя Перісада почалася боротьба за престол між його синами Сатиром, Евмелом та Пританом. Царем став старший брат Сатир. Евмел виступив проти. На боці законного царя виступили скіфи-союзники (вони виставили не менше 10 тис. вершників і понад 20 тис. піхоти) та найманці — не більше 2 тис. греків (важкоозброєні воїни-гопліти (?) разом із фракійською легкоозброєною піхотою). Евмел заручився підтримкою царя одного з племен Прикубання — фатеїв — Аріафарна на чолі з 22 тис. піхотинців та 20 тис. кіннотників. Навряд чи треба сумніватися що дані про кількість військ дещо перебільшені.

Війна йшла на території Прикубання, куди разом із скіфами-союзниками та найманцями у супроводі великого обозу з провіантом прийшов Сатир (він не сподівався отримати провіант на території ворога).

Противники для рішучої битви зустрілись на р. Фат (Прикубання), яку перейшов Сатир із військом. Мета його ясна — цар хотів захистити свій тил від нападу, продемонструвати певність своїх намірів, примусити військо битися на смерть без надії на втечу у разі поразки. За лавами війська, мабуть, на березі річки, було створено бойовий табір, оточений возами, на яких привезли провіант. Він став опорним пунктом всього бойового порядку, схованкою на випадок невдачі. Це перший приклад створення бойового табору у війнах, що велися на території України, надійно зафіксований письмовими джерелами.

Заслуговує на увагу побудова війська для бою. Діодор пише, що командував зведеним військом цар Боспору Сатир. Виняткове значення має зауваження історика, що він став «у центрі шеренги за скіфським звичаєм». Це перша і єдина згадка про характер скіфської тактики. Лівий фланг утворювали греки-гопліти(?) та легкоозброєні фракійці. Імовірно, бій планувався так, що греки, з яких можна було б утворити щось подібне на фалангу з невеликою кількістю рядів, та фракійці прийняли б на себе удар, зв'язали сили противника і дали б можливість головній силі скіфів — важкоозброєній кінноті — розгромити центр армії противника, що стояла навпроти. Ця кіннота знала замкнену побудову й мала змогу успішно боротися з будь-яким ворогом.

У центрі сил фатеїв перебував їхній цар Аріфарн з відбірною кіннотою. Лівим флангом командував Евмел.

Битва почалася зустрічним боєм по всій лінії бойового порядку. Евмел з кіннотою фатеїв зумів примусити відступати найманців. Зате в центрі відбірна кіннота фатеїв Аріфарна не витримала нищівного удару скіфської важкої кінноти й побігла. Дізнавшись, що найманці відступають, скіфська кіннота Сатира зуміла зробити те, що може зробити лише дуже дисциплінована кіннота, начальник якої має великий авторитет: вона припинила переслідування втікаючого противника, змінила напрямок удару й нанесла його в тил кінноті Евмела. Це був блискучий маневр. Битва закінчилася поразкою фатеїв[166].

Щодо території Лісостепу, то упродовж усього скіфського періоду помітне постійне збільшення в культурі його населення елементів культури Степу. Це свідчить про тиск кочовиків. Помітний процес нівелювання культур Степу та Лісостепу[167].

Є добре обґрунтовані підстави вважати, що південна частина Правобережного Лісостепу (передусім територія басейну Тясмину, де зосереджено найяскравіші пам'ятки цього часу), ще з VI ст. до н. е. ввійшла як складова частина до Степової Скіфії[168].

До кінця V ст. до н. е. вся Велика Скіфія в складі Степу та Лісостепу перебуває у розквіті своєї могутності. Особливо чітко це помітно на матеріалах степової частини Великої Скіфії. Зростає кількість населення та курганів, що свідчать про це. Кількість та якість зброї демонструють (поряд із збільшенням кількості населення) високий військовий потенціал скіфського суспільства. Тимчасові локальні невдачі зовнішньополітичного характеру не змогли суттєво підірвати могутність скіфів. Серед сусідів скіфів, як про це переконливо свідчать джерела, наприкінці IV ст. до н. е. не було сили, яка могла б розгромити Скіфію. Єдиний ворог, який міг би це зробити — Македонія — безнадійно зав'язла у справах на Сході, а потім — у чварах діадохів Олександра Великого, згодом сама розпалась і перестала бути великою державою.

І все ж таки Велика Скіфія загинула. Здається, цей процес відбувався досить швидко. В усякому разі пам'яток III ст. до н. е., які можна було б зв'язати із скіфами в межах їхнього колишнього великого територіального об'єднання, археологія майже не знає. Це повною мірою стосується Степу, трохи менше Лісостепу, що поділив його долю. Сподіватись на відкриття значної кількості нових археологічних матеріалів, що суттєво можуть змінити загальне уявлення про Велику Скіфію, навряд чи варто.