Глава 8 Культура, побут і релігія в V—І ст. до н. е.

Протягом класичного і елліністичного часу змінювалися не лише політичний статус і територіальні межі античних держав Північного Причорномор'я, зовнішній вигляд міст і матеріальна культура, а й відбувалося постійне збагачення духовного світогляду населення. У V ст. повсюдно завершився процес створення основних державних структур античних полісів. Серед них вирізнялися головні культурні центри в кожному регіоні колонізації: Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантикапей. Прагнення інших боспорських міст, особливо Німфею, Феодосії, Фанагорії, до самоврядування не зрівняло їх з останнім, що впродовж багатьох століть залишався столицею Боспорської держави, де були зосереджені найкращі майстри і творча інтелігенція.

Водночас у містах виявляються загальні тенденції розвитку в багатьох сферах культури. Спільними залишалися прагнення еллінів перетворити засновані алойнії на міста з усіма властивими для них структурами. Майже одночасно наприкінці IV—ІІІ ст. до н. е. мілетсько-іонійські колонії, як і багато міст, підкорених Олександром Македонським, поступово втрачають іонійський діалект, перейшовши на загальногрецьку мову (койне) з превалюванням в ній аттичного діалекту, лише херсонесити довше за всіх (до II ст. н. е.) зберігали дорійські діалектні форми в своїх лапідарних документах. Спостерігаються спільні ознаки в розвитку архітектури, палеографії, освіти, музичної культури, образотворчого і прикладного мистецтва, релігійних віруваннях, побуті й у звичаях. У художній творчості знання і наслідування середземноморським еллінам було вирішальним.

У часи найвищого економічного розквіту північнопонтійських держав, які в основному припадають на IV—III ст. до н. е., відбувався і їхній культурний розквіт. Однак, якщо в Ольвії, Херсонесі й, можливо, Тірі досягнення культурного життя були пов'язані з патріотичними прагненнями громадянських общин у демократичних полісах, то на Боспорі художня культура за своєю проблематикою наближалась до культур елліністичних держав монархічного типу із зосередженням всіх інтелектуальних сил при царському дворі. До того ж Боспор у цей період був набагато більше пов'язаний з різноманітними варварськими угрупованнями, що сприяло розвитку таких галузей мистецтва, зокрема художнього золотарства, яке не було притаманне іншим полісам.

Найтісніші політичні, економічні й культурні контакти всіх міст з Афінами в V—ІІІ ст. до н. е. зумовили спільність їх матеріальної і духовної культури. В обмін на хліб, рибу, інші продукти, а також рабів афіняни постачали сюди величезну кількість серійного чорнолакового і розписного посуду, теракотової пластики, прикрас, меншою мірою скульптуру й інші мистецькі твори. В елліністичний час зі зміною торговельних контактів (Єгипет, Родос, малоазійські і південнопонтійські міста) з'являються властиві для них ознаки багатьох компонентів культури. Ці різноманітні зв'язки відігравали надзвичайно велику роль у культурному житті еллінів і на далекій периферії античної цивілізації, давали творчі імпульси для розвитку місцевої архітектури, мистецтва й художнього ремесла, в яких простежувався своєрідний сплав різних стилів.

Архітектура

V—І ст. до н. е. у розвитку архітектури та містобудуванні античних північнопричорноморських міст стали часом розвитку власне грецьких традицій цього регіону, а також вироблення на базі контактів з оточуючими варварськими племенами, зокрема із скіфами, змішаного греко-варварського стильового напрямку[862]. В цілому слід відзначити, що в історії північнопричорноморської архітектури, як і давньогрецької взагалі, можна виокремити два періоди — класичний та елліністичний. Проте вони не відрізнялися один від одного так яскраво, як це було у Греції.

Ольвія. Теракотове погруддя Кори-Персифони. IІІ ст. до н. е.

Ольвія. Вівтар на Центральному теменосі. IV-III ст. до н. е.

По-перше, архітектура північнопричорноморських міст першого з них ніколи не підносилася до такого рівня розвитку, як у Греції. Це все було деякою мірою те саме, але на суто провінційному рівні. По-друге, слід відзначити, що у класичний час у Північному Причорномор'ї набув розповсюдження головним чином тільки іонійський ордер. І, нарешті, коли класичний період історії Північного Причорномор'я позначився переважним розвитком еллінських традицій, то власне елліністичний не набув тих рис східних впливів, які були характерні для Греції. У Північному Причорномор'ї він позначився поширенням дорійського ордеру та малоазійських форм аттичного, а також виробленням найхарактерніших рис, притаманних північнопричорноморській архітектурі.

Звичайно, V—І ст. до н. е. не були часом невпинного піднесення північнопричорноморської архітектури. Максимальний розквіт архітектури і будівництва припадає на IV — першу половину III ст. до н. е., а кризові явища спостерігаються у II—І ст. до н. е.

У досліджуваний період у Північному Причорномор'ї будувалися всі основні категорії античних архітектурних споруд. Тут працювали не тільки свої будівельники, а й архітектори, які володіли усією сукупністю знань з архітектурно-будівельної справи і були в змозі створювати високоякісні ансамблі та окремі споруди.

Містобудівні традиції збагатилися появою прямокутного регулярного планування (Херсонес, Керкінітида, Порфмій). Міста отримують чітку квартальну забудову, зникають землянки. Усі споруди робляться з каменю або сирцевої цегли. Провадяться досить значні роботи з благоустрою міст, зокрема в галузі водопостачання, каналізації, терасування схилів тощо. Зростає площа міст, яка в найзначніших центрах досягає 40—50 га. Проводяться значні перебудови на теменосах, агорах (Ольвія), в житлових кварталах. Міста обносяться фортечними мурами з баштами. Зводяться палаци (Пантикапей), храми та вівтарі, театри (Пантикапей, Херсонес, Ольвія), отримує значне поширення архітектура малих форм, поховальна архітектура. Приділяється значна увага оформленню інтер'єрів житлових будинків, адміністративних та суспільних і культових споруд, поховальних склепів. В ордерній архітектурі поряд з іонійськими набувають значного поширення дорійський ордер та ордери малих форм — аттичний та малоазійський. Коринфський ордер починає використовуватися не раніше III ст. до н. е. і лише у меморіальних пам'ятках малих форм.

У фортечному будівництві захисні лінії складалися з стін та прямокутних або круглих (чи напівкруглих) у плані башт. Стіни і башти увінчувалися зубцями для захисту лучників і могли мати дахи. Брами у кріпосних стінах фланкувалися баштами, а сам переріз з боку міста міг оздоблюватися невеликим плоским або навіть об'ємним портиком. Найбільш репрезентативні залишки таких споруд відкрито у Херсонесі[863] та в Ольвії[864]. Звичайно місто обносилося однією захисною лінією. Але у Пантикапеї була ще одна захисна лінія, яка оточувала акрополь[865]. Стіни робилися як із сирцевої цегли, так і з каменю на глиняному розчині.

Серед монументальних споруд у Північному Причорномор’ї найповніше досліджені храми, від яких збереглися незначні залишки стін та порівняно значна кількість архітектурних деталей, які дають змогу зробити графічні реконструкції деяких з них. За типом це були периптери (шестиколонний храм Аполлона іонічного ордеру у Пантикапеї першої половини V ст. до н. е. і шестиколонний храм Аполлона Дельфінія доричного ордеру в Ольвії III ст. до н. е.)[866], але найчастіше антові або простильні (антовий двоколонний храм іонійського ордеру Аполлона Дельфіній V ст. до н. е. в Ольвії і там само такий або простильний) храми Зевса дорійського ордену III ст. до н. е.; антовий храм (?) дорійського ордеру у Мірмекїї IV—III ст. до н. е.; чотириколонний простильний храм іонійського ордеру другої половини IV ст. до н. е. у Херсонесі[867]. Існували й толосові храми. Залишки такого храму з використанням доричного та іонічного ордерів було відкрито, зокрема, на Азійському Боспорі (Тамань)[868].

Рис. 66. Храм іонічного ордеру. Херсонес, III ст. до н. е. Реконструкція I. Р. Пічикяна.

Поряд з храмами на теменосах знаходилися і різні за формою та декором вівтарі — круглі або прямокутні у плані, ступінчаті та ін. Найцікавіші з них відкрито в Ольвії та Херсонесі[869], зокрема вівтар Пассіада.

Теменоси з'єднувалися з оточуючими вулицями за допомогою пропілей (Ольвія).

Агори, як правило, з однієї або кількох сторін мали колонади — стої — у глибині яких могли розташовуватися адміністративні, торговельні та інші будівлі. Були стої, які використовувалися лише як місце для спілкування вільного населення античних міст. Залишки саме такої великої стої, яка відокремлювала теменос Аполлона Дельфінія від агори, були відкриті в Ольвії[870].

З інших споруд суспільного, культового або адміністративного призначення у Північному Причорномор'ї відкрито досить незначні залишки (наприклад, театру в Херсонесі), щоб ми мали змогу реконструювати їх зовнішній вигляд, але досить часті знахідки "фрагментів різнокольорового розписного тинку дають підстави вважати, що інтер'єри їх мали високоякісні розписи, виконані у так званому структурному стилі, коли відтворювалася засобами живопису структура кам'яної кладки. Застосовувалися й рельєфні оздоблення інтер'єру приміщень у вигляді різних орнаментальних порізок. Кольорова гама складалася з білого, чорного, червоного, жовтого, коричневого, синього кольорів. Структура таких розписів реконструйована, зокрема, для деяких парадних приміщень III—II ст. до н. е., залишки яких було знайдено у Пантикапеї та Фанагорії[871]. У зв'язку з цим відзначимо також розпис III ст. до н. е. у Німфейському святилищі, на якому були прорізані малюнки більше 30 вітрильних кораблів, тварин, людей, сцен полювання[872]. Використовувався колір і в колонадах портиків архітектурних споруд.

У цілому відзначимо, що у ці часи головними архітектурно-містобудівними центрами були агори (у тих містах, де не було акрополів), або агори у нижньому місті і палацово-культові укріплені вершини акрополів. Перший досить яскравий приклад подає нам Ольвія. Тут агора у Верхньому місті була оточена великою стоєю, торговельними спорудами, гімнасієм, будинками колегій, поряд розташовувалися будинок суду — дикастерій та центральний теменос міста. Увесь цей ансамбль, який був оточений переважно одноповерховою житловою забудовою, без сумніву, домінував не тільки у Верхньому місті, але й над Нижнім містом. Його було добре видно з боку гавані та лиману з кораблів, які прямували до Ольвії, порушуючи одноманітність досить рівної берегової поверхні плато. Ще більш виразним був силует Пантикапею, акрополь якого увінчували палац правителів, храм Аполлона, досить значний за розмірами для цього міста, та оточуючі їх фортечні мури та башти.

Природно, забудова житлових кварталів та вулиць у цих районах була одноманітнішою. На вузькі вулиці з обох боків виходили звичайно глухі фасади, тобто стіни житлових будинків, які оживлялися лише входами, іноді оздобленими плоскими портиками або зрідка невеликими віконцями на значній відстані від землі. Річ у тім, що в античному житлі головним місцем, яке намагалися зробити якомога привабливішим, було внутрішнє подвір'я. Тут, особливо влітку, проходило все життя родини. Тому головними були фасади будинку, які виходили на внутрішнє подвір'я. Площа забудови коливалась у досить значних межах — від кількох десятків квадратних метрів до 500—600 м², найчастіше — 100—300 м². Подвір'я займало найчастіше 10—25% цієї території. Часто будинки мали житлові підвали, рідше — другий поверх[873]. Звичайно приміщення поділялися на дві частини: жіночу й чоловічу. Серед ордерних жител за планувальним типом у Північному Причорномор'ї поки що відомі лише пастадні та перистильні будинки, які належали середнім і заможним громадянам. Колонади портиків у таких будинках звичайно вирішувалися в античному або доричному ордерах. Антаблементи портиків робилися з дерева за спрощеною схемою. Карнизи черепичних покрівель при коринфській схемі мали досить виразний силует, що добре контрастував з усім оточенням. Посеред двору міг розміщуватися вівтар. Особливо прикрашалися приміщення чоловічої частини дому — андрони. Їх стіни мали розписи у техніці фрески або енкаустики у структурному, а пізніше квітковому стилях, підлоги робилися з різнокольорової гальки на вапняному розчині у вигляді геометричних орнаментів або сюжетних сцен.

Описані житлові будинки відкрито в усіх північнопричорноморських містах та поселеннях[874], найцікавіші і краще досліджені — в Ольвії[875].

Значний інтерес з мистецького погляду викликають поховальні споруди, які відкрито у значній кількості і які завдяки специфіці свого розміщення дійшли до нас у досить збереженому вигляді[876].

Поховальні споруди складалися з двох частин — підземної і наземної. За характером вирішення наземної частини некрополі поділялися на курганні та безкурганні. У першому випадку над похованням робилися земляні насипи конічної форми, які обносилися по периметру кам'яними крепідами. Висота таких курганів іноді сягала 25 м. Але спосіб їх завершення нам невідомий. На безкурганних некрополях над похованням розміщувалися невеликі вівтарі, стели з архітектурним декором, зображенням померлого з його родичами, стели з поліхромним декором, іноді з зображенням портрета померлого (Херсонес), антропоморфні надгробки (Ольвія). На некрополі Херсонеса відомі також едикули, монументи портальної групи доричного або іонічного ордерів. На некрополях Боспору досить значного поширення набули стели з архітектурним декором у вигляді карнизів, фронтонів, акротеріїв, двоколонних портиків. Особливо відзначимо стелу із зображенням п'ятиколонного фасаду храму іонічного ордеру II ст. до н. е.[877].

Значний інтерес становлять також підземні частини поховальних споруд, особливо виконані з каміння. Така споруда, починаючи з IV ст. до н. е., складалася з поховальної камери та дромоса, або поховальної камери, вхідного тамбура та дромоса. Входи у тамбур іноді оформлювалися плоскими портиками. Поховальні камери звичайно мали прямокутну або квадратну у плані форму (виняток — камера Золотого кургану, яка у плані була круглою). Поховальні камери, а іноді й дромоси перекривалися уступчастими склепіннями. З IV ст. зрідка використовувалися й розпірні напівциліндричні склепіння, які отримали максимальне поширення лише наприкінці еллінської доби. Найвизначнішими пам'ятками, як з огляду на влаштування підземної частини, так і наземної, були Золотий та Царський кургани на Боспорі[878].

Золотий та Царський кургани мали купольні уступчасті склепіння та довгі дромоси. Камера Золотого кургану була у плані круглою, Царського — майже квадратною, через що будівельники були змушені зробити вітрила при переході від прямокутника камери до кола купола.

Найповніше уявлення про декоративні розписи стін нам дають склепи Боспору, де в елліністичний час панував структурний стиль. Це склепи 1908 р. на горі Мітридат, першого кургану Васюринської гори (№ 47) біля Анапи, на хребті Юз-Оба та ін.[879]. Розписи структурного стилю імітували знизу догори фундаментний ряд каменю, потім ортостатний, який перекривався знову рядом плит, укладених плиском, далі йшла кладка стіни, що увінчувалася невисоким карнизом. Кольорова гама була та сама, що у вже згадуваних розписах громадських споруд. А у склепі Васюринської гори було розписане й склепіння, яке імітувало синє небо в огорожі, наче подвір'я. Поступово до структурних розписів починають включати елементи квіткового стилю — вінки, рослинні гірлянди, квіти тощо. З II ст. до н. е. над структурними розписами нижньої частини стіни починають розташовувати сюжетні композиції, як, наприклад, сцена битви пігмеїв з лелеками у склепі, відкритому 1832 р. на північному схилі гори Мітридат у Пантикапеї.

Побут і звичаї

У період інтенсивного розвитку північнопонтійських держав зберігалися традиційні навички в побуті і звичаях. Водночас з розквітом міст і урбанізацією поселень в елліністичний час було внесено багато змін у загальний образ життя їхнього населення. Економічна стабілізація сприяла налагодженню побутових умов багатьох громадян, а в деяких з них з'явилося бажання до розкоші й вишуканості, особливо у боспорської знаті.

Вже з початку V ст. до н. е. почалося масове сирцево-кам'яне наземне домобудівництво[880]. Такі будинки мали кілька приміщень, диференційованих за функціональним призначенням. Вони групувалися навколо внутрішнього двору, який з’єднувався з вулицею вузькими вхідними коридорами. В небагатьох випадках трапляються двоповерхові будинки; інколи перед житловими кімнатами розташовувалася пастада — закрита або відкрита у двір вузька прихожа. У дворах стояли дерев'яні або кам'яні підставки, нерідко схожі на канельовані колони, — для лутеріїв з водою, в які щоденно наливали морську чи дощову воду. За грецьким звичаєм, кожен, хто мав зайти у житлове помешкання, передусім мав обмити руки.

Будинки поділялися на три частини: чоловічу (андрон), жіночу (гінекей) та господарську. Стіни в багатьох приміщеннях покривалися штукатуркою, розписувалися у структурному стилі. Андрони часто мали галькові долівки з сюжетними або декоративними орнаментами. Так, андрон заможного херсонесита встеляла мозаїка з зображенням двох оголених жінок під час купання. Підвали, зокрема в Ольвії, також використовувалися для житла.

У всіх грецьких містах, в тому числі північнопонтійських, ойкос становив основу і честь сім'ї, яка була важливою складовою кожної держави[881]. В багатьох будинках були великі приміщення з вогнищем в центрі, де найчастіше збиралися всі члени сім'ї, готували їжу і навіть спали в холодну пору року. Тут відбувалися й церемоніальні дійства на _честь покровительки сім'ї Гестії, яка уособлювала домашнє вогнище, а також богинь Гекати, Деметри та Афродіти.

Для опалення використовували, крім відкритих вогнищ і печей, різного типу жаровні[882]. Найпоширенішими були бочковидні товстостінні керамічні посудини з боковими отворами, куди насипали вугілля. Сільські житла були набагато скромніші міських, але в елліністичний час чимало громадян Боспору, Херсонеса й Ольвії мали великі садиби з кам’яними будинками та дворами, встеленими плитами, а також садами за межами міста.

При будівництві жител велика увага приділялася освітленню. Найчастіше двір розташовувався з сонячного боку, щоб у кімнати попадало більше світла і тепла. Для освітлення використовувалися глиняні та бронзові світильники, форма яких періодично змінювалася, але незмінним залишалося застосування рослинного та тваринного масел, в які вставлявся фітіль з шерстяної тканини, скрученої у джгут[883].

Інтер'єр помешкань основної маси населення був простий і зручний для життя. Дерев'яні меблі — столи, стільці, крісла, лежанки (кліне), скрині — мала майже кожна сім'я. Меблі відрізнялися між собою не лише формою, розмірами, характером обробки деревини, а й декором[884]. Заможні громадяни користувалися меблями, прикрашеними художнім різьбленням — скульптурним, рельєфним та інтарсійно-інкрустаційним, які виготовлялися як місцевими майстрами, так і привозилися з Еллади. За свідченням Ксенофонта, сюди у великих ящиках поступали кліне, скрині, книжки та інші предмети [Xenoph., VII, 5, 14].

Найкращі меблі найчастіше ставилися в андронах, де чоловіки збиралися для спільних трапез. У боспорських містах робили лежанки, передня частина яких виготовлялася у вигляді голів лева, коня, качки, тощо. Речі перевозили й зберігали у дерев'яних скринях, які теж часто були орнаментовані інкрустаційним різьбленням та аплікаціями. Якщо в архаїчний час шерстяні тканини і вироби (килими, покривала, подушки) були в основному привозними, то в V—І ст. до н. е. Їх вже виготовляли в північнопонтійських містах. Значне місце в інтер'єрі займали хутра диких тварин. В гінекеях стояли різноманітні шкатулки, лекани, піксиди, алабастри, в яких жінки зберігали прикраси та інші речі їхнього туалету[885]. Декор кімнат доповнювався килимами, фіранками, декоративними вазами, в нішах або на підставках стояли теракотові, мармурові чи вапнякові статуетки божеств. Спали на матрацах з подушкою, вкривалися ковдрами, овчиною чи іншими хутрами.

Деякі види побутового начиння протягом класичного й елліністичного часів мало змінилися. Для вмивання користувалися великими глиняними, рідше мармуровими мисками — лутеріями. В господарських приміщеннях стояли кам'яні ступи, зернотерки, ткацькі верстати та інші знаряддя праці залежно від соціального і професійного характеру того чи іншого громадянина. їжу найчастіше готували на переносних жаровнях у кружальних та ліпних посудинах — горщиках, сковородах, каструлях, форма яких мало змінювалась. Вино та оливкове масло зберігали в гостродонних амфорах, зерно та солону рибу — в піфосах. Найбільші зміни відбулися у виробництві столового посуду[886]. Якщо в класичний час майже кожен міський житель мав аттичний чорнолаковий посуд, а нерідко й розписний, то в елліністичний час він поступово деградує і на зміну йому з'являються зовсім інші види посуду: передусім місцевого виробництва глеки, тарілки, чашки, миски. Привізний посуд з Аттики, Александра Єгипетської і малоазійських міст за своєю якістю і декором значно поступався афінському VI—IV ст. до н. е. Слід відзначити, що в класичний час особливо на Боспор у значній кількості привозили різноманітні чорнофігурні вази розкішного або «керченського» стилю[887]. Чудові розписи з міфологічними і ритуальними сюжетами розкривають окремі деталі побуту греків[888]. Так, на кальпіді першої половини IV ст. до н. е. в поліхромному стилі з позолотою відображена сцена поздоровлення молодої. Вона сидить у високому кріслі, навколо літають ероти і з дарунками підходять до неї подруги. Дівчинка-служниця простягає їй лекану з предметами туалету.

Елліністична кераміка дещо скромніша. Як і в попередні часи серед парадного посуду переважають аттичні і малоазійські зразки чорнолакової кераміки, розписаної невибагливими орнаментами (канфари, пеліки, блюда, вази тощо). В III—І ст. до н. е. поширюються чаші з рельєфними прикрасами, які за формою і декором повторювали металічний посуд. Одним з кращих зразків є ваза з Ольвії, поверхня якої покрита смугами з рельєфними зображеннями міфологічних персонажів та різноманітних орнаментів. Однак у повсякденному житті більшість населення міст і поселень користувалася простим кружальним посудом, виготовленим у місцевих майстернях. У II—І ст. до н. е. внаслідок економічної кризи збільшилася кількість ліпного посуду.

їжа в основному була такою ж скромною, як і в архаїчний час: пшеничні та ячмінні коржі, риба, овочі, м'ясо, сир, рослинний і тваринний жир, різні соуси й приправи. Хліб був найважливішим компонентом щоденного раціону. Без нього не обходилася жодна трапеза. Навіть у кризових ситуаціях, як це видно з ольвійського декрету Протогена [IOSPE, І², 32], найважливішого значення надавалося закупівлі хліба, а в тяжкі часи його розподіляли між громадянами сітони. Про те, що греки в основному їли дуже прості страви, свідчить легенда про Діоскурів, яким в афінському пританеї як і пританам під час громадських трапез давали сир, ячмінний корж, маслини й цибулю[889].

Численні залишки риб'ячих кісток і рибних тарілок із заглибленими в них спеціальними сільничками, в які клали й різні приправи, свідчать, що риба (жарена, солона, копчена, в'ялена, сушена) була найпоширенішою їжею серед усіх верств населення[890]. У містах, зокрема в ольвійських лапідарних написах, згадуються рибні ринки [IOSPE, І², 32].

Питна вода в основному поступала з природних джерел. Найчастіше користувалися колодязями й цистернами, в яких також зберігали дощову воду. Вино, розбавлене водою, було одним з основних напоїв греків. Його привозили з міст Егеїди, а також Херсонесу Таврійського. Відповідно з цим воно було різних сортів: в V—IV ст. до н. е. особливо славилося хіоське, мендейське, фасоське, в IV— II ст. до н. е. — гераклейське, родоське, коське.

Грецький звичай напівлежати під час трапези був поширений і серед чоловіків північнопонтійських міст. Численні зображення трапез на вотивних і надгробних пам'ятниках дають яскраве уявлення про них. На багатьох стелах відображено, зокрема, такі побутові дрібниці, як форма меблів: круглий столик на трьох ніжках з хлібними коржиками і посудом, ложе з напівлежачим чоловіком теж з фігурними прикрасами, крісло, на якому сидить жінка в гарно драпірованому костюмі. Під її ногами стоїть ослінчик, на ложі і в кріслі — подушки і покривала[891].

Сервіровка столу в таких сценах найчастіше скромна: хлібні коржики, кілька посудин із стравою, в руках — чаша для пиття вина. Поруч стоїть кратер чи гідрія, з яких хлопець-служка черпає вино спеціальним ковшиком з довгою ручкою — кіафом. У заможних людей, особливо в царських сім'ях Боспору і знаті, сервіровка відрізнялася багатством і різноманітним набором посуду з золота, срібла, бронзи.

У містах значне місце в організації дозвілля відводилося спільним трапезам, які на відміну від архаїчного часу проводилися в спеціальних приміщеннях — андронах, де брали участь головним чином чоловіки. Майже кожен громадянин при спорудженні свого будинку належну увагу приділяв влаштуванню андрона. Подібного типу кімнати відкрито в Ольвії, Керкінітиді, Херсонесі, Пантикапеї, Німфеї. Попід стінами ставили кліне, біля кожного з них — невеликий столик зі стравами. В андронах північнопонтійських міст в основному розміщувалося близько восьми лежанок, але це не означає, що в деяких випадках у них не збиралося більше чоловіків. Складовою частиною сіссітії — спільного обіду — був сімпосій — гулянка з питтям вина, на яку інколи запрошувалися гетери. Нею розпоряджався гімнасіарх, який визначав для кожного гостя місце в андроні. В «Застольних бесідах» Плутарх засвідчує, що у всі часи такому дозвіллю чоловіків надавалося особливого значення. На бенкетах вони дискутували на різні теми та веселилися. До деякої міри на це вказують різноманітні написи на чашах. Так, на одному чорнолаковому кіліку першої половини IV ст. з Ольвії спочатку було продряпано «Батьки — сину», який вони, певно, подарували йому в день вступу до ефебів. А потім вже під час симпосію син поставив на цій чаші свій напис: «Кілік — душа Актігая, цілий, приємний, солодкий для пиття»[892]. Симпосії супроводжувалися змаганнями у грі на флейті, лірі чи кіфарі, співами, віршуванням, різною грою, розповідями про подорожі тощо[893].

Крім того в містах часто влаштовувалися великі громадські прийоми з трапезою, які, за свідченням Арістотеля, служили показником належності до громадянства, символізуючи його єдність і силу. В елліністичний час, наприклад, такі спільні обіди в Ольвії влаштовувалися при храмі Аполлона Дельфінія [НО, 35, 36][894].

З часом традиційний парадний одяг еллінів змінився мало. Він, як і раніше, складався в основному з хітона і гіматію. Лише відповідно до моди змінювалося їх драпірування, довжина рукавів, виріз на грудях, місце розташування пояса тощо[895]. Дівчата підперезували хітони на талії чи стегнах, жінки — під грудьми. Судячи з коропластики і скульптури місцевого виробництва жінки завжди носили довгий одяг, їх голови в непогоду та під час обрядів покривалися полотнищем гіматія. На ольвійських рельєфах чоловіки зображені в довгих до п'ят гіматіях, які мають лише різний стиль драпіровки і перекидання через руку, якому традиційно належала значна роль.

У боспорських містах уже в класичний час, а може й раніше, на основі місцевих запозичень (у сіндів і скіфів) було створено так званий боспорський чоловічий костюм.

Він складався з щільно облягаючих тіло штанів, заправлених в м'які чоботи, такої ж куртки і плаща, застібнутого фібулою на правому плечі, перекинутому через ліве плече і спущеному у вигляді трикутника на груди[896]. Складки плаща падали строго паралельними лініями і різко відрізнялися від вільної передачі жіночого одягу. Короткі куртки чи сорочки, як різновид хітона, і широкі або вузькі штани носили також хлібороби, ремісники, слуги, пастухи, воїни, мандрівники тощо.

Костюм жінки доповнювався різноманітними прикрасами, серед яких найпоширенішими були намиста, сережки, персні, каблучки, стрічки та шпильки для волосся. Заможні жінки на Боспорі носили золоті шийні гривні.

У II ст. до н. е. деякі жінки з Ольвії та Херсонеса мали змогу носити золоті намиста з поліхромними підвісками — метеликами, які привозилися з малоазійських міст[897]. У цей час з'явилися й прості дужкові фібули, що було пов'язано з поширенням латенських речей.

З IV ст. до н. е. набули широкого поширення лекани та інші посудини з зображенням сцен з життя багатих грекинь[898]. Служниці допомагали їм одягати хітон і прикраси, подавали посудини з предметами туалету. Серед останніх слід відзначити гребінці з дерева й кістки. Бронзові дзеркала стали набагато скромніші від архаїчних. Судячи з епіграфічних джерел, жителі міст часто обмінювалися дарунками. Інколи на деяких з них ставилися дарчі написи.

Загалом поховання чоловіків, жінок і дітей дають змогу в багатьох випадках відтворити окремі деталі побуту. Найчастіше в жіночих похованнях знаходять прясла, туалетні шкатулки, коробочки, піксіди, лекани, інколи з білилами й рум'янами, в чоловічих похованнях — лекіфи, арібали, алабастри для масла, яким натирали тіло перед гімнастичними вправами, кіліки, канфари, кубки для пиття вина, залізні вироби (ножі, стригилі, кам'яні точильні бруски тощо). Знахідки вказують на те, що жінки займалися вихованням дітей, прядінням, ткацтвом, шиттям одягу й плетінням корзин та рибальських сітей, випічкою хліба, носінням води тощо; чоловіки — більш складними роботами, пов'язаними як з домашнім господарством, так і з професійною діяльністю.

Незалежно від соціального стану значна увага завжди приділялась сімейним відносинам, збереженню сім'ї, продовженню роду, повазі до своїх предків[899]. Надгробні епітафії з північнопонтійських міст свідчать, що втрата будь-якого члена сім'ї оплакувалась родичами. Батьки особливо переживали ранню смерть дітей. У деяких випадках дітей усиновлювали [КБН, 129]. Про пошану дітей до старих батьків згадується в багатьох епітафіях [КБН, 122, 123, 126— 128 і т. д.]. Любов і повага до жінки засвідчена великою кількістю надгробних пам'яток. Відданість сім'ї, піклування про неї, гарне виховання дітей найбільше цінувалися у грецькому світі. Поліхромна стела Апфи, дружини Афінея з Пантикапею відтворює образ матері з дитиною, яку вона бережно тримає на руках.

У похоронах боспорських царів і знаті, визначних громадян демократичних полісів брало участь усе населення міст. На надгробних стелах дуже часто ставилося слово ХАІРЕ, ХАІРЕТН — прощавай, прощавайте. Прощаючись греки тиснули один одному руку, як це зображено на деяких боспорських стелах.

Таким чином, протягом віків греки зберігали основні традиційні риси в побуті і звичаях. Проте кожний період накладав свої конкретні соціальні, етнічні, індивідуальні та екологічні особливості. Яскравим свідченням цього є розвиток духовної культури.

Міфологія

Населення античних держав Північного Причорномор'я продовжувало зберігати міфологічний світогляд. Оточуюча природа, ріки й моря асоціювалися з різними божествами, героями, демонами, зооморфними чудовиськами. Багато міфів про богів і героїв, перенесені на колонізовані землі, існували в нових умовах, наділялися іншим змістом, їх пристосовували до релігійних культів. Образи міфологічних персонажів упродовж кількох століть були головною темою художньої творчості.

На о. Левке і Тендрівській косі, де ольвіополіти заснували святилище Ахілла й куди мав доступ кожен еллін, поступово створився цикл міфів про сам острів троянського героя, його друзів і сакральних подруг, які дуже поширювалися в Греції, записувалися античними авторами і завдяки цьому деякі з них збереглися до наших днів[900]. Навіть знамениті поети та драматурги (наприклад, Піндар і Евріпід) оспівували в своїх творах посмертну обитель Ахілла [Pind., Nem., IV, 49 sq.; Eurip., Androm., 1260—1262; Iphyg. Taur., 436—437].

У IV ст. до н. e. на Боспорі, очевидно, після знайомства з «Історією» Геродота виявилася надзвичайна цікавість до легендарних розповідей про амазонок, мандрівки Аполлона у країну гіпербореїв, войовничих аримаспів і грифонів. Саме тут, як ні в одному з припонтійських полісів, виявилася величезна службова роль міфів як художньої форми для державної ідеології Боспору у відносинах з кочовими скіфами й Афінами. Міфологічні образи знайшли відтворення на аттичних та місцевих виробах, у великій кількості знайдених у різних містах Боспору та скіфських курганах[901].

Освіта

Міфологічний світогляд, проте, не був панівним і не заважав розвитку освіти, знайомству північнопонтійських греків з різними науковими досягненнями. В основних містах знаходилися приватні, а можливо, й державні школи, а також гімнасії. У центрах античної цивілізації, зокрема в Афінах, греки прагнули осягнути наукові та культурні цінності. Навчанню дітей (головним чином хлопчиків) усіх вільних громадян у державах Еллади надавалося особливо важливого значення. Це пов'язувалося з прогресивним розумінням становища індивідуума в суспільстві[902].

Шкільна програма передбачала передусім вивчення граматики, читання літературних творів. Належна роль відводилася здобуттю певних знань з математичних дисциплін, філософії, риторики, музики, малювання. Знайдені при розкопках численні приватні написи на посуді та різних предметах свідчать про те, що багато громадян володіли грамотою. Варто підкреслити, що саме «Іліада» Гомера завжди служила тим твором, який давав всі можливості для вивчення письма й читання, вміння рецитації окремих віршів. Арифметичні знання потрібні були для того, щоб розбиратися у складній монетно-грошовій та лінійно-ваговій системах, які періодично змінювалися. Цифрові знаки ставилися на багатьох типах посуду (піфосах, амфорах, глеках, чашах), будівельних матеріалах, гирях і навіть на окремих творах-мистецтва[903]. Осягнути всі правила їх раціонального використання можна було лише після одержання відповідних арифметичних знань.

У гімнасіях велика увага приділялася спортивним заняттям, які проводили педотриби. В І ст. до н. е. у Пантикапеї відзначився вчитель гімнастики Фарнак, син Фарнака, смерть якого оплакував весь гімнасій [КБН, 129]. Традиційно в цих навчальних закладах влаштовувалися свята, під час яких проводилися спортивні й музичні змагання. В Горгіппії знайдено унікальний агоністичний каталог III ст. до н. е., в якому відзначено всіх переможців спортивних змагань [КБН, 1137]. Один з переможців на агонах, що періодично проводилися на Тендрівській косі на честь Ахілла, Анаксагор, син Демагора з Ольвії, «пустив стрілу на 282 оргії» [IOSPE, І², 197]. Боспорці неодноразово перемагали на панеллінських святах у Дельфах і Афінах в музичних змаганнях.

Певно, найзаможніші громадяни північнопонтійських міст давали своїм нащадкам вищу освіту, яку можна було отримати в Афінах, а в елліністичний час й у Олександрії Єгипетській та малоазійських містах. У IV—II ст. наука і освіченість стали одним з важливих компонентів духовного життя Греції. Поняття освіти [ПАІ?ЕІА] трактувалося як ідеал грецької культури, кредо духовного життя еллінів, куди входили також філософія, історія, медицина, право, риторика. Познайомитись в усій повноті з названими предметами можна було в Афінській академії, філософській і риторській школах, які нерідко організовували видатні мислителі того часу. Відомо, що один з політичних діячів Боспору, вже згаданий вище Солей, на початку IV ст. до н. е. послав свого сина до Афін, де той вчився в риторській школі Ісократа [Isocr., XV, 93]. В одній з промов цього філософа вказувалося й про учнів з Понту [XV, 224]. Цілком можливо, що вищу освіту отримували в Афінах боспорські царі та їхні сини, яких тут добре знали, вшановуючи їх почесними декретами й статуями. Афінську Академію закінчив і раб ольвійського ритора — Біон.

Наукові знання

Чимало ольвіополітів володіли філософськими знаннями. У V ст. до н. е. в Ольвії існував сакральний союз орфіків, які сповідували філософію піфагорейсько-орфічного напрямку, а також добре знали Геракліта, твори якого використовували для складання власних афоризмів[904]. У IV—III ст. до н. е., а можливо, й раніше, в Ольвії виник фіас бореїків, члени якого багато уваги приділяли філософії релігії Аполлона. З сентенції, писаної його членами на денці чорнолакової чаші, випливає, що цей бог в їхньому розумінні був універсальним творцем життя на землі. Побічним підтвердженням знання філософії і риторики в Ольвії же служити також розповідь Діогена Лаертія про Біона Борисфеніта [IV, 7]. У III ст. до н. е. його купив ольвійський ритор і, очевидно, не тільки дав йому початкові знання з філософії, а й розказав про Афіни, оскільки Біон після смерті господаря, спаливши його твори, відправився туди для отримання вищої освіти в Академії. Згодом Біон досяг великих успіхів у софічних промовах, багато мандрував, прославився як творець основного кінічного жанру — діатриби, головними темами яких були багатство і бідність, життя і смерть, добродійність і вигнання, держава і релігія[905], однак в Ольвію він ніколи більше не повернувся.

Так чинили й інші вихідці з північнопонтійських міст: філософ, який написав близько 40 книг на різні теми у III ст. до н. е. Сфер Боспорський [Diog. Laert., VII, 177—178]; софіст і історик Посидоній Ольвіополіт (III — перша половина II ст. до н. е.) та боспорит Іссіл, відомий у політичному й літературному житті Епідавра (III ст. до н. е.). Виїхав з Ольвії у II ст. до н. е. й поет Діонісій Ольвійський, який спочатку жив у Мілеті, а згодом переселився у Мітілени[906]. В елліністичний час на Боспорі працював філософ Смікр, який прославився справедливістю і подібно до Сократа викладав своє вчення на перехрестях доріг, де скупчувалося найбільше людей [КБН, 118]. Деякий час в останній третині IV ст. до н. е. тут працював філософ Діфіл Боспорський, який згодом виїхав до Греції, ставши прихильником мегарського філософа Стільпона [Diog. Laert., II, 113], в якого навчався і його попередник Сфер. Отже, творча інтелігенція Еллади поповнювалася й вихідцями з Північного Понту.

У північнопонтійських містах були відомі й інші діячі культури. Зокрема цікаві розповіді про боротьбу синів Євмела в останньому десятилітті IV ст. до н. е. залишив невідомий по імені історик з Пантикапею. Вони були включені в «Історію» Діодора Сицилійського. В декреті ІІІ ст. на честь херсонеського історика Сириска, сина Геракліда, відзначалася його ретельність в описанні дружніх стосунків його співгромадян з громадянами інших держав [IOSPE, І², 344].

Розквіт ораторського мистецтва в Елладі, традиція вивчення риторики, тісно пов'язаної з суспільно-політичною і філософською позицією, сприяли тому що і в периферійні міста на Понті проникали уявлення про важливу роль цього мистецтва в житті держав. Із встановленням демократичного ладу в Ольвії риторика помітно впливала на духовне життя громадянської общини. Декрети на честь Каллініка, Антестерія, Протогена, Нікерата, відбивають їх вміння виголошувати промови на народних зборах і давати розумні поради [IOSPE, І², 25, 32, 34].

Слід відзначити також наявність медичних знань, що підтверджується знахідками бронзових і кістяних інструментів, існуванням аптеки в Ольвії. Нерідко при храмах, зокрема на Левці, засновувалися спеціальні заклади лікувальної інкубації, де проводилося зцілення за допомогою сну і, можливо, гіпнозу. Сюди з'їжджалися й елліни з Середземномор'я [Paus., ІІІ, 19]. На Боспорі відкриті святилища грецьким божествам у місцях знаходження лікувальних грязей.

У найбільших містах частина вільного населення займалася професіональною розумовою працею. Окрім філософів, риторів, істориків тут були поети, граматисти, музиканти, архітектори, скульптори, художники, землеміри та ін.

Численні календарно-релігійні свята, під час яких обов'язковим вважалося виконання музичних творів і пісень, створювало умови для появи музикантів. Вони навчали своїй професії інших. Музичне інтонування традиційно супроводжувало і рецитацію віршів і театральні вистави. Добре відомі за знайденими пам'ятками уламки музичних інструментів (флейти, кіфари, труби), зображення музикантів є на надгробних стелах, у розписах склепів і саркофагів. З Мірмекію походить стела з унікальним посмертним написом «Пасафіліката — флейтистка» [КВН, 875]. Красномовно розповів про любов до музики пантйкапейських жителів Поліен [V, 44, 1]. Для того, щоб дізнатись про кількість населення на Боспорі,. полководець перського царя Дарія III відправив послом до Левкона візантійця Архівіада, а разом з ним знаменитого кіфареда Аристоніка. Пропливаючи близько берега, він мав привернути до себе увагу боспорських жителів своєю грою, розраховуючи, що вони швидко збиратимуться до театрів, де їх можна буде легко полічити. Серед учасників музичних змагань у Дельфах згадується боспорець Іссіл, син Хрисолая, який до того ж працював вчителем музики. В Пантикапеї, Херсонесі, Ольвії в елліністичний час було збудовано театри, які займали видне місце в суспільно-культурному житті населення[907].

Література

У північнопонтійських містах розвивалася також самостійна літературна творчість. Поетичні твори (епітафії, вотивні епітафії, застольні вірші), листи, ділова проза хоч і не значною мірою, але все ж дають уявлення про ці творчі процеси [IOSPE, І², 25, 32, 34, 179, 186, 195, 325, 343, 344, 352, 401 і ін.; КБН, 113—127, 991—992 і ін.][908]. Більшість віршів складено в розмірі елегійного дистиха, проте трапляються й інші розміри: гекзаметр, ямбічний триметр і т. д. Поетичні твори нерідко пов'язувалися з міфологічними образами: Зевсом, Аїдом, Персефоною, Мойрами, музами. Але найчастіше в них відтворювався якийсь конкретний образ людини з наведенням навіть автобіографічних даних: «Громадянку Аміса, блискучу Клеопатру, віфінську Пенелопу за своєю добродійністю, вкрав горезвісний Аїд...» [КБН, 123]; «Прохожий, тут піді мною лежить любитель наук, вісімнадцятилітній Геліодор, одноіменний з батьком, разом з ним лежить в аїді брат його Менодор...» [КБН, 125]; «Разом з трьома дітьми зовсім одиноку Трифоніду викрала з життя смертоносна Мойра...» [КБН, 128]; «Його батьківщиною був Ольвійський поліс в Скіфії... Це був поважний старий, котрий, ідучи в призначений роком дім Аїда, залишив в живих двох дітей» [IOSPE, І², 226].

В елліністичний час на Боспорі виник своєрідний творчий синтез: надгробні рельєфи супроводжувалися епітафіями. Прохожі звертали увагу не тільки на зображення, а й вчитувалися у тексти, які часто вміщували звернення до них. В епітафії вводилися історичні і географічні реалії (цар Перісад, вільнонайманий Менодор з Синопи, який довго воював на боспорській землі, «скіфська земля, оточивши, укрила Гекатея») [КБН, 113, 117, 125, 131]. Експресивно-емоційна лексика віршів, небагатих за словесною фактурою, застосовувалась для відображення поведінки і стану людей за життя. В епітафіях найчастіше оспівані прості жителі боспорських міст, нерідко жінки, які за життя не мали ніяких громадянських прав, а інколи й представники залежних верств населення [КБН, 114].

Окремі літературні тексти на уламках чаш свідчать про те, що деякі громадяни в містах, очевидно, на симпосіях, жартуючи і змагаючися, вправлялись у версифікації. На релігійних святах влаштовувалися музичні змагання, в яких перемогу отримували автори гімнів і епіграм [IOSPE, І², 433].

Лапідарна епіграфіка Ольвії та Херсонеса зберегла велику кількість різного типу цікавих документів ділової прози, серед яких провідне місце займали декрети на честь Протогена, Нікерата, Каллініка з Ольвії, Діофанта з Херсонеса [IOSPE, І², 25, 32, 34, 352]. Текст декретів вміщує короткі розповіді про діяльність згаданих громадян і психологічний стан общин у різні часи.

Мистецтво

З усіх компонентів духовної культури населення північнопонтійських держав найкраще збереглися різноманітні пам'ятки мистецтва, значну частину яких складав імпорт з основних центрів Егеїди. Привізні твори, особливо скульптура, коропластика, художня кераміка свідчать про те, що сюди завозилися, окрім пересічних пам'яток, ще й рідкісні, виконані талановитими майстрами мистецькі твори. Серед них класичні монументальні статуї Зевса і величні надгробні стели з рельєфами ніколи Фідія і Скопаса (їх привезено в Ольвію з Афін), рельєф Деметри на троні з стоячою поруч неї Персефоною, до яких наближаються учасники святкової процесії з факелами, та голова Геракла з Пантикапею[909]. За стилістичними ознаками близькі школі Праксителя мармурові статуї Діоніса і Афродіти, Асклепія і Гігієї, які з'явилися в Пантикапеї та Ольвії завдяки культурним зв'язкам з Олександрією Єгипетською[910]. У написах на постаментах для статуй з Херсонеса та Ольвії також відзначені імена відомих скульпторів, які спеціально виготовляли бронзові й мармурові статуї для цих міст. Класичне й елліністичне образотворче мистецтво суттєво змінило світогляд греків, створивши образи міфологічних персонажів, наближених до людини. В цей час значно збільшилися його тематичні й стилістичні особливості, з'явились реалістичні, далекі від ідеалізації, портретні зображення.

З розквітом античних міст виникає потреба в розширеному місцевому виробництві мистецьких творів, які мали задовольнити широкий попит різних верств населення. Засновуються місцеві школи скульпторів, художників, вазописців, торевтів, коропластів.

У кожному з міст тематика художніх творів і рівень їх виконання визначалися конкретним історично-культурним та ідеологічним становищем. У демократичних полісах (Тірі, Ольвії, Херсонесі) почалося виготовлення різноманітних дешевих пам'яток — невеликих мармурових і вапнякових статуеток та рельєфів, глиняних зображень божеств, бронзових і свинцевих фігурок та ювелірних виробів, які не відрізнялися ні особливою майстерністю, ні унікальними художніми якостями і цілком узгоджувалися за своїми сюжетами і символікою з політеїстично-міфологічним світосприйманням усіх жителів міст і сільських поселень[911]. Усі без винятку пам'ятки зберігають в собі традиції суто еллінського мистецтва.

Рис. 67. Гігієя. Ольвія, III ст. до н. е. Мармур.

На Боспорі в результаті іншого політичного режиму й тісних відносин з сіндами і скіфами місцева специфіка в розвитку мистецтва яскраво виявилася вже в IV ст. до н. е. В Пантикапеї, можливо, при дворі боспорських царів, було створено великі майстерні скульпторів, художників, торевтів. Сюди запрошували талановитих майстрів з інших грецьких міст. Тут налагодили серійне виробництво багатьох мистецьких творів як для боспорської, так і для варварської знаті. Саме звідсіля надходили шедеври так званого елліно-скіфського мистецтва, які знаходять у степових курганах номадів. Цими творами Пантикапей зробив один з найбільших внесків у художню творчість еллінів. Особливістю грецьких майстрів було прагнення до самостійних пошуків, створення оригінальних художніх образів, яскраво вираженого реалізму в зображенні життя населення Північного Причорномор'я, у тому числі варварів. Відмінним був навіть вибір сюжетів: художники відображали різноманітні сцени нападу та бою. Особливо вражають своєю композиційною побудовою сцени боротьби тварин. Останні зображені в таких складних і напружених позах та ракурсах, яких не має мистецтво Еллади. Серед шедеврів греко-боспорської торевтики слід згадати широко відомі золоту пектораль із скіфського кургану Товста Могила, Чортомлицьку амфору, золотий гребінь із Солохи, золоту чашу з кургану Куль-Оба, срібну чашу з Гайманової Могили. В скіфських курганах знайдено також величезну кількість різноманітних художніх виробів, частина яких вражає витонченістю, виразністю і технічною майстерністю. Ніколи більше боспорська торевтика не досягала таких видатних успіхів, як у період розквіту двох держав — Боспору і Скіфії, що підтримували тісні економічні, політичні й культурні взаємовідносини.

Рис. 68. Голова юнака Олександрійської школи елліністичного часу. Ольвія, мармур.

Пантикапейські скульптори працювали також над виготовленням портретних статуй і надгробних стел[912]. До IV ст. до н. е. належить голова сінда, певно, царя, передана характерними для грецької пластики технічними засобами. В елліністичний час виник своєрідний прототип надгробних стел з фігурними зображеннями різних сцен з життя померлих або пов'язаний з уявленням про їх перебування в потойбічному світі. Деякі з них виконані з традиційним класичним смаком, з досить тонкою художньою майстерністю, реалізмом, передають узагальнені образи боспорців. Основна ж кількість пам'яток все ж була ремісничими виробами: композиції схематизовані, невиразні, повторюють одна одну. Майстри не володіли вмінням передачі в скульптурі живих рухливих постатей. Але основна художня структура пам'яток є античною. Слід відзначити, що помітної варваризації в образотворчому мистецтві не спостерігається навіть на Боспорі, де мали місце найтісніші стосунки між греками та варварами.

Однак центральною темою північнопонтійського мистецтва залишались міфологічні образи. Лише в елліністичний час зростає інтерес до зображення конкретних людей. Іконографічні схеми нерідко змінювалися, втрачаючи ідеалізовані риси. Іонійсько-аттична спільність основи, на якій розвинулися різнорідні галузі мистецтва, зумовлювала спорідненість його розвитку із загальноеллінським. Разом з тим, в античні міста Північного Причорномор'я прибували нові митці з Егеїди, а місцеві — здобували освіту в середземноморських містах, завдяки чому тут були відомі нові напрямки в розвитку грецької культури й запозичували нові її елементи. В результаті такого синтезу в Північному Причорномор'ї складалися своєрідні риси і особливий колорит в розвитку всіх видів культури.

Таким чином, літературна, музична, художня, архітектурна творчість, а також вся матеріальна культура північнопонтійських греків, їх ставлення до прикрашання міст величними храмами й іншими спорудами, монументальними статуями божеств, як символічних образів прекрасних захисників і ідеальних громадян, свідчать про їх високорозвинену естетичну свідомість. У писемних джерелах з цього регіону немає конкретних даних про традиційну естетичну категорію «прекрасне». Однак його раціональне розуміння підтверджується всім розвитком культурного життя північнопонтійських полісів. Формування основних принципів естетичного, як і духовного світогляду периферійних греків, відбувалося під невпинним впливом центральних міст Еллади, особливо Афін і Мілета.

Релігія і культи

На початку класичного часу в північнопонтійських полісах майже повністю сформувався релігійний світогляд населення, який опирався в основному на традиції метрополії і вироблені на нових місцях ідеологічні принципи. Переселенці не протиставляли себе співвітчизникам, проте і не повністю їм наслідували, що передусім виявилося у запровадженні таких оригінальних культів як Аполлон Спаситель (Лікар), Афродіта Апатура, Артеміда Партенос і Ахілл. У їхніх багатоаспектних іпостасях знайшла відбиток універсальна світоглядна структура, в якій сконцентрувалися ідейний розвиток і духовна творчість еллінів. Поступово на заселених землях згадані божества збагачувалися новими функціями, набувши титули верховних владик і маючи свою священну хору.

Полісні пантеони в кожному з регіонів античної культури мали спільні риси й особливості. Встановлений з самого початку колонізації у мілетських апойкіях культ Аполлона Спасителя зазнав протягом V—І ст. до н. е. значних змін. В Ольвії ще в другій половині VI ст. до н. е. він був витіснений на друге місце нововведенним за дідімським оракулом Аполлоном Дельфінієм[913]. І хоч вшановувався майже до кінця існування міста, проте вже ніколи не мав верховенства в пантеоні.

Мирна стрілецька функція бога-захисника почала втрачати своє сакральне значення у IV ст. до н. е., хоч його архаїчні статуї з луком перебували в храмах. В останній чверті століття в Ольвії була встановлена бронзова монументальна статуя бога з маслиновою гілкою афінського скульптора Стратоніда. Атрибути Аполлона Лікаря завжди були тими ж, що й у дідімського та дельфійського Аполлона. Вони символізували зв'язок з цілющими силами сонця та світла. У присвятному написі на мармуровому постаменті для триножника другої чверті V ст. до н. е. з Ольвії Аполлон Лікар іменується владикою Істра, де цей культ, певно, досяг свого найвищого розвитку, а його жерці належали до вищої аристократії поліса.

Прагнення перших іонійських колоністів до об'єднання спонукало боспорські міста в V ст. до н. е. створити своєрідну амфіктіонію — воєнну симмахію, духовним покровителем якої виступав Аполлон Лікар[914]. Спільними зусиллями в Пантикапеї збудували величезний храм Аполлона Лікаря, жерцями в якому служили представники царських родів Археанактідів і Спартокідів. Храм займався карбуванням монет з аполлонівською символікою і відігравав значну роль у політичному та культурному житті Боспорської держави.

Цілком можливо, що під егідою Аполлона Лікаря було створено релігійну амфіктіонію з сакральним центром в Істрії, до якої входили всі іонійські апойкії від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди.

Головним патроном Ольвії з прибуттям сюди численної партії епойків став Аполлон Дельфіній, чим ольвіополіти відособилися від усіх іонійських колоній. Ольвійський Дельфініон нагадував мілетський тим, що ним правили мольпи, тут зберігався сакральний звід їхніх законів, а також державні договори і почесні декрети[915]. В елліністичний час і особливо в кризових ситуаціях ольвійське святилище Аполлона мало стосунок до політики поліса через проведення громадських трапез для налагодження торговельних зв'язків з іншими державами. Певно, одночасно воно було і пританеєм — головною урядовою спорудою, в якій зберігалося священне державне вогнище, де обідали іноземні посли і гості, обговорювалися зовнішньо- і внутрішньополітичні справи. Епонімами в Ольвії у V ст. до н. е. обиралися айсимнети мольпів, а з установленням демократичного ладу — жерці Дельфініона.

Окремо від інших полісів у плані релігії розвивався Херсонес Таврійський, в якому культ сестри і паредри Аполлона Артеміди Партенос завжди відігравав найважливішу роль в полісному пантеоні[916]. Її образ як ні в одному з північнопонтійських міст яскраво ілюстрували херсонеські монети із зображенням молодої дівчини-мисливиці з луком і стрілами за плечима. Поступово в її культі злилися воєдино різноманітні ознаки шанованої тут одночасно Артеміди (Агротери, Сотейри, Таврополи Ефеської, Іфігенії) і деяких інших жіночих божеств. Про надзвичайне значення цієї богині в середовищі херсонеситів свідчить їх присяга в III ст. до н. е. [IOSPE, І², 401]. За загальноприйнятою в клятвах греків тріадою олімпійських богів значилося ім'я Партенос.

Рис. 69. Вотивний рельєф із сценою жертвоприношення. Ольвія, III ст. до н. е.

Крім верховних покровителів у кожному місті шанували безліч інших божеств, серед яких вирізнялись олімпійські боги і малоазійська Мати богів (Кібела). Ольвіополіти особливу увагу приділяли культам Зевса і Афіни, Гермеса і Афродіти, Кібели, Діоскурів, Деметри, Діоніса та інших. Після встановлення демократії у IV ст. до н. е. були введені культи її виразників — Зевса Елевтерія і його дочки Тіхе. Однак лише при радикальній владі демократів на початку III ст. до н. е. встановився культ Демоса, який повинен був сприяти об'єднанню громадянської общини, самостійному розвитку державної організації, запобіганню розпаду загальноольвійської єдності.

У подібній ролі в Херсонесі Таврійському виступав культ Херсонас — персоніфікація громадянської общини. Протягом усієї історії існування цієї держави великою популярністю не лише в місті, а й на хорі користувався культ Геракла, безліч різноманітних зображень якого знайдено тут при розкопках[917]. Він був сакральним захисником держави і її кордонів, щорічно на його честь влаштовувались свята, де його шанували як хтонічного обоготвореного героя, переможця смерті.

За часів Спартокідів на Боспорі, крім культу Аполлона, велике значення мав культ Діоніса. Як і на території Фракії, тут рано переплелися функції обох божеств і їхні атрибути, простежується складний синкретизм символіки в поєднанні з місцевими міфами, укорінення спадкових релігійно-політичних поглядів і зображення на монетах образу Сатира як уособлення одноіменного йому царя. В історії Боспору ця емблематика на цілі століття стала основною у поєднанні з аполлонівською символікою.

На азіатському Боспорі значно зросла популярність культу Афродіти Апатури, певно, з розквітом і збагаченням її святилища, якому протегувала боспорська знать. Перенесені сюди з Мілета культи Деметри Фесмофори, Гекати, Артеміди, Кібели, особливо поширилися в Пантикапеї і малих містах Боспору, де переважно жили землероби[918]. Значення згаданих культів у культурному житті боспорців залежно від різних обставин змінювалось.

У Тірі, як і в Ольвії, крім Аполлона, шанувалася Афіна. В V ст. до н. е., коли місто входило до Афінської архе, її культ став служити для укріплення політичних та економічних відносин[919]. Землеробський характер економіки сприяв розвитку таких культів, як Деметра і Діоніс, образи яких зображувалися на монетах. У місті було встановлено монументальну статую Деметри і відповідно розташовувалося її святилище[920].

Своєрідною особливістю релігійних уявлень населення міст Північного Понту було запровадження локальних культів; у Тірі — річкового бога Тіраса, в Ольвії — річкових божеств Борисфена і Гіпаніса. Всі вони відповідно з характером грецької релігії покликані були служити не лише покровителями рибаків і купців, що плавали по річках, а й сакральними захисниками полісних багатств.

Одночасно з формуванням міст здійснювалися організація, будівництво і благоустрій теменосів, які існували на їхній території; а також на хорі і навіть на далеких відстанях, у зонах греко-варварських контактів або чим-небудь примітних місцях (наприклад, о. Левка, Гілея). Теменосам найпопулярніших божеств відводилася інколи значна площа, на якій споруджували храм, встановлювали вівтар, статуї, сакральну скарбницю, робили майданчик для ритуальних дійств і т. ін. Подібного типу теменоси влаштовувалися в Ольвії (Ієтроон і Дельфініон), у Пантикапеї (Аполлона), в Німфеї (Деметри), Херсонесі (Партенос і Афродіти)[921]. Велике значення в кожному святилищі мали священні дерева, які спеціально насаджували; окремі гаї традиційно пов'язувалися з тим чи тим божеством (священні гаї Гекати і Ахілла в Нижньому Побужжі).

На території великих теменосів нерідко ставилися вівтарі і зводилися невеликі храми іншим божествам. Але домінуючим завжди залишався храм верховного покровителя держави. Найзначнішими периферійними теменосами, згідно з античною літературною традицією, вважається Апатур — святилище Афродіти недалеко від Фанагорії [Strabo., XI, 2, 10]; храм Партенос на мисі Парфеній [Strabo., VI, 4, 2] і святилище Ахілла на о. Левке, про яке збереглося найбільше різноманітних свідчень у давніх авторів[922]. Такі сакральні зони, особливо остання, привертали увагу численних шанувальників з усіх кінців античного світу. Вони влаштовувалися поблизу основних морських шляхів, храми служили маяками, а всі, пропливаючи мимо, зупинялися, щоб віддати шану божествам, приносили в жертву тварин і різні дарунки. Внаслідок жертвоприношень святилища збагачувалися. Проте нерідко вони зазнавали нападів розбійників і морських піратів, які їх грабували.

Крім релігійних функцій, пов'язаних з відправленням культів жерцями, проведенням календарних свят та ритуалів, святилища найчастіше відігравали ту чи ту роль у політичному й громадському житті. У кризових ситуаціях поліс мав право скористатися тим, що зберігалося в храмових скарбницях. У декреті на честь Протогена в Ольвії відзначається, що архонти продали дорогоцінні храмові посудини, які викупив цей евергет [IOSPE, І2, 32], щоб повернути їх знову в скарбницю. Служителі культів найчастіше відправлялись послами для врегулювання політичних питань, приймали у себе феорів з інших міст, влаштовуючи громадські трапези і т. п.

Відправлення культу Ахілла на о. Левке, який тривалий час був під протекторатом Ольвії, та організація панеллінських календарно-спортивних свят на Тендрі, куди запрошувалися представники багатьох міст Причорномор'я та Егеїди, мали для нижньобугських греків надзвичайно важливе значення. Вони налагоджували й розширювали економічні та культурні контакти, що ставило їх місто в ряд основних центрів Причорномор'я.

Календарні свята на честь різних богів проводилися майже в усіх містах. Сюди запрошувалися сільські жителі. Деякі з цих свят зафіксовані написами: гермеї в Горгіппії, на яких перемогли в бігу 226 юнаків, імена яких було висічено на мармуровій плиті [КБН, 1137]; в Гермонасі агонофет Местор влаштував у IV ст. до н. е. свята й змагання на честь Аполлона [КБН, 1039]; у Пантикапеї жінки проводили спеціальні обряди в культі Деметри Фесмофори [КБН, 18]. В херсонеських написах згадуються партенії з урочистими процесіями. Крім аполлонівських свят в Ольвії велика кількість населення брала участь у весняних діонісіях, які відбувалися в театрі. Тут у перший день проводили народні збори, увінчували золотими вінками почесних громадян, а потім дивилися театральні вистави. Під час свят приносили в жертву биків і кіз, повсюди організовували веселі музичні хороводи й маскаради.

Рис. 70. Плита з присвятою оборонної стіни Деметрі, Корі, Плутону та Демосу. Ольвія, II ст. до н. е.

Північнопонтійські греки шанували різні божества в домашніх святилищах. При дослідженні жител завжди знаходять культові речі або зображення божеств, найчастіше жіночих (Деметри, Афродіти, Кібели), які, крім своїх основних функцій, сприяли благополуччю сім'ї і її добробуту. В деяких містах і сільських поселеннях жителі виносили золу з домашніх вогнищ в одне спеціально відведене місце, де через деякий час виникав високий зольний вівтар, біля якого теж відбувалися спеціальні церемонії[923].

Зв’язок релігійних інститутів з державною політикою здійснювався в основному через різні культові організації і жерців. У всі часи в античних містах засновувалися різноманітні релігійні об'єднання (фіаси). Одні з них існували відособлено, інші втручалися у всі сфери полісного життя, сприяли корінним змінам в державній політиці. Так, на Боспорі у II ст. до н. е. існував фіас, пов'язаний з культом Афродіти Уранії, володарки Апатура [КБН, 75]. В політичному житті Ольвії V ст. до н. е. значну роль відігравав союз мольпів, до якого належала еліта ольвійських громадян[924]. Із встановленням демократії союз мольпів перестає існувати, але Дельфініон, з яким він був тісно пов’язаний, продовжує його традиції.

В елліністичний час у Ольвії були добре відомі члени фіасу бореїків, які теж поклонялися Аполлону і пропагували філософські вчення про його універсальність. Сакральний союз шанувальників Діоніса засвідчений літературними та епіграфічними даними. В розповіді Геродота про скіфського царя Скіла вміщується порівняно велика інформація про ольвійських вакхістів [IV, 79]. Їхні свята проводилися на агорі та мали гучний екстатичний характер. Тривале існування цього фіасу, влаштування відкритих вакханалій, які можна було бачити навіть скіфам з оборонної стіни, свідчать про те, що вакхістів тут не засуджували й до їх числа міг вступити кожен громадянин поліса і навіть скіфський цар після певного випробувального строку. На противагу вакхістам орфіки в своїх релігійно-філософських міркуваннях віддавали перевагу розумній поведінці в житті й культі, були носіями колективного досвіду членів союзу[925].

У демократичній Ольвії значне місце посідав невеликий союз, до якого входили чоловіки знаменитого тут роду Євресибіадів [НО, 71]. По суті цей фіас був аристократичним і замкнуто-сімейним. Представляючи знатний рід, він міг монополізувати не тільки головні релігійні функції, а й політичні, передусім дипломатичні. З представників роду Євресибіадів постійно відбиралися жерці для культу Зевса, якому присвоювалися різні імена: Сотер, Елевтерій, Василеве, Олімпій. Традиційно жерці служили один рік навіть у храмі Аполлона Дельфінія, були добре освіченими, твердо дотримувалися дисципліни і отчих звичаїв, займалися організацією свят, жетвоприношень й інших обрядів, мали право давати поради й пророкували, відали магічними діями. Після закінчення строку служби в святилищах ставилися присвятні написи на постаментах статуй і стелах від імені жерців і жриць або їхніх родичів [IOSPE, І², 189—192; КБН, 6, 6а, 8, 10, 14, 21, 25, 974]. Жерцями Аполлона Лікаря на Боспорі вибиралися й царі. Археанактіди, певно, були навіть довічними жерцями — сакральними царями.

Крім офіційних культів існували й неофіційні, тобто приватне шанування божеств, виконання кожним жителем міста чи поселення обрядів, магічних дій і поховального культу. Вся релігія еллінів була пронизана магічними і містичними віруваннями, в яких віра в чудодійну силу слова, жесту або знака постійно супроводжували людину, нібито допомагаючи їй у досягненні поставленої мети. В епіграфічних та археологічних пам'ятках античних держав Північного Причорномор'я знайшли відображення акти лікувальної, сотеричної, землеробської, любовної та інфернальної магії. Особливо велике значення надавалося особистим амулетам, традиційним очисним і умилостивним ритуалам, пов'язаним як з поховальними обрядами, так і з випадками опоганення житла, святилища, громадського місця, могили чи навіть всього міста.

Складовою частиною світогляду греків Північного Причорномор'я, судячи по епітафіям і різноманітності поховального обряду, була віра в життя як щасливий дарунок долі, яке може знайти краще продовження в потойбічному світі за умови, якщо людина приносить користь суспільству.

Між північнопонтійськими містами і головними святилищами Еллади (Дельфами, Делосом, Дідімами, Елевсином, Олімпією) існували тісні релігійно-культурні взаємовідносини. На Делосі в III ст. до н. е. було встановлено свято херсонесії на честь персоніфікованого демосу Херсонеса, основні витрати на проведення якого йшли з процентів від того капіталу, який місто пожертвувало храму Аполлона. Ольвійські і херсонеські громадяни за гарне обслуговування дельфійських послів отримали проксенії в Дельфах у III—II ст. до н. е. Херсонесці також удостоїлись почесного права звертатись до оракула. Відновився зв'язок іонійських апойкій з Дідімами після їх відродження в IV ст. до н. е. Ольвія нарівні з Істрією і Синопою мала право використовувати олімпійську символіку після перемоги демократії. Громадяни причорноморських міст брали участь у панеллінських святах. На Боспорі, в Херсонесі й Ольвії знайдено панафінейські амфори, якими нагороджували переможців на агонах, що відбувалися, як і олімпійські, через кожні чотири роки. Із зображень на амфорах видно, що перемогу отримували в кулачному бою, бігу й грі на кіфарі.

Характерною ознакою релігійного світогляду населення було чітке уявлення про численних богів, їх індивідуальні імена, функції, атрибутику, міфи, свята й обряди. Дуже скоро північнопонтійські греки почали присвоювати деяким з божеств оригінальні епіклези (Афродіта Апатура, Посейдон Сосіней і Гіпполай, Аполлон Ієтрос, Кібела — володарка Гілеї і т. ін.). Деякі зі старих божеств не задовольняли прагненням греків. У таких випадках їх мало шанували або ж, навпаки, приписували їм функції інших божеств, внаслідок чого можливості культу розширювалися. Пріоритет яскраво вираженого синкретизму в Північному Причорномор'ї належить Аполлону Лікарю, Партенос, Матері богів, в культах яких поєдналися функції багатьох інших божеств.

Є всі підстави думати, що особливо в IV ст. до н. е. серед скіфської знаті спеціально поширювалися зображення суто грецьких божеств на золотих та срібних виробах, які мали привернути до себе увагу й сприяти еллінізації соціальної верхівки. Дещо помітніше пряме запровадження окремих грецьких культів у II ст. до н. е. в Неаполі. Значного поширення еллінські землеробські культи й ритуали набули в цей час на деяких поселеннях у Нижньому Подніпров'ї. Саме такий розвиток релігійного світосприймання зумовлювався, певно, безпосереднім перебуванням греків у середовищі варварів, збільшенням контактів і спільністю у веденні господарства. Завдяки грецькому політеїзму, де значна кількість божеств була тісно пов'язана з екологією, виступала в ролі захисників і покровителів окремих місцевостей і річок, природне середовище в Північному Причорномор'ї не зазнало нищівної руйнації за античної доби.