Глава 2 Босфорська держава в V — першій половині IV ст. до н. е.

Розширення економічної діяльності грецьких полісів на Боспорі Кіммерійському, прибуття сюди нових партій колоністів на межі VI—V ст. із розореної персами Іонії, залучення до торгових і виробничих відносин аборигенів знаменували початок нового етапу в їх історичному розвитку. Політична зміна структури влади в 480/79 рр., — від окремих полісів до їх об'єднання під егідою царської династії, — стала переломним моментом у житті населення цього регіону, визначила долю грецьких колоній.

За свідченням Діодора Сицилійського [XII, 3, 1], вся влада на Боспорі належала так званим царствуючим Археанактідам, які правили сорок два роки. Повідомлення давнього історика чітке, але надто коротке й, на жаль, не розкриває ні походження цієї династії, ні причин захоплення влади, ні процесів утворення держави. Місцеві епіграфічні джерела, як не дивно, нічого про це не повідомляють. На цю тему існує досить багата література з різноманітними гіпотезами та тлумаченнями[575].

Рис. 53. Храм Аполлона в Пантикапеї. V ст. до н. е. Реконструкція I. Р. Пічикяна.

Імовірно, засновник роду Археанактідів належав до вихідців з Мілета. Очоливши партію колоністів, які заснували Пантикапей, він відповідно до статусу ойкіста одночасно займав посаду жерця в культі верховного покровителя новостворюваного поліса, яким' у першій чверті VI ст. міг бути Аполлон Спаситель. Саме цим можна пояснити надзвичайну прихильність Археанактідів до цього культу.

Традиційно ойкіст та його нащадки дуже шанувалися громадянами, відігравали значну роль у релігійній політиці і, звичайно, в амфіктіонії. Створення такого сакрального об'єднання частково підтверджується тим, що політичну автократичну владу над багатьма полісами, до того ж спадкову, можна було отримати за умови, що якийсь союз, утворений хоч і на релігійній основі, вже існував, а рід Археанактідів шанувався боспорцями і користувався їхньою довірою. Імовірно, Навіть жерці в цьому роді мали титул сакральних царів (басилевсів)[576], який подібно до Дідім та Істрії був спадковим.

Оскільки релігія в античних полісах була завжди тісно пов'язана з політикою, то їх поєднання з метою створення сильного союзу на противагу варварам не могло викликати протесту з боку полісів. Навряд чи тут мала місце соціальна боротьба між олігархічними і демократичними силами полісів. Олігархічні режими в кожному з них не були серйозною перешкодою об'єднанню, оскільки заможні й освічені громадяни, особливо представники аристократичних родів, краще за інших розуміли всі його вигоди. З сакрального об'єднання можна було швидше створити політичне. Тому цілком можливо, що боспорська сакральна амфіктіонія унаслідок зростаючої небезпеки з боку номадів перетворилася на військово-політичну симахію — оборонну федерацію автономних полісів під егідою Аполлона[577]. Якась екстремальна ситуація у відносинах з номадами чи меотами, які часто грабували хору полісів [Strabo., II, 2, 4; Роlуаеn., 8, 55], інтенсифікувала процеси консолідації боспорських греків. Звичайно, перебуваючи в оточенні войовничих племен, у далеких і ще малознайомих місцевостях, греки могли сподіватися лише на власні сили, добре розуміючи значення згуртованості та взаємовиручки. Об'єднання передусім вимагала загроза з боку номадів, які робили зимові походи по льоду в Сіндику [Herod., IV, 28]. Вже у перше двадцятиліття V ст. до н. е. на семи з тринадцяти населених пунктів першої половини V ст. зафіксовано сліди значних пожеж та руйнувань[578]. у зв'язку із загрозою варварських нападів у Пантикапеї було відкрито спеціальну майстерню для виготовлення та ремонту зброї. Найбагатші поліси почали будувати оборонні споруди. Обіг пантикапейської монети на Боспорі й міжполісний обмін виробами ремесла теж сприяли зближенню еллінського населення.

Амфіктіонія водночас мала в своїй основі й глибокі економічні та демографічні передумови. Швидке зростання населення у полісах не відповідало виробничим силам головної галузі економіки — землеробства, де кількість вільної землі, на відміну від Ольвії, була обмеженою[579]. Не залишалось нічого іншого, як розширити свої території шляхом приєднання земель сусідніх народностей або обезземелення частини своїх громадян, або ж війни одного поліса з іншим. Але в даному разі взяла гору громадянська свідомість переваги єдності еллінів, де б вони не проживали, ідеологія еллінської етнічної спорідненості перед загрозою варварів, поширення якої почалося ще за перших воєн з персами в Малій Азії і набрало сили після перемог греків над ними[580].

Проте не всі поліси одночасно ввійшли до федерації. Зокрема вважається, що Феодосія, навпаки, вийшла з первинного рівноправного союзу, коли владу захопили Археанактіди[581]. Певно, вона спочатку не входила навіть до релігійного об'єднання, оскільки її богом-покровителем був не Аполлон і вона знаходилася на значній відстані від інших міст Боспору, володіючи родючою землею і маючи природну оборону. Невідомо, як прореагували на це і два значні економічні центри Боспору — Німфей і Фанагорія, громадяни яких завжди тяжіли до самостійності. Проте інші поліси, особливо малі за кількістю населення і засновані пізніше (що не давало їм можливості повністю забезпечити себе всім необхідним), знайшли безпеку в такій єдності. Отже, запровадження нового політично-сакрального правління спричинила загальна історична обстановка, що склалася в контактних зонах із скіфами та меотами, а також всередині Боспорського регіону. Створення на той час військово-політичної симахії — оборонної федерації спочатку автономних полісів, які розміщувалися на великих відстанях від основних центрів Еллади, було єдино можливою умовою протистояння ворожим нападам.

Швидке економічне зростання Пантикапею на фоні дрібних і малорозвинутих апойкій вирізняло його серед інших не лише як серйозного конкурента в торгівлі, але й звеличувало його як центр, що притягував до себе увагу еллінів ще й значним будівництвом, розвитком ремесел, карбуванням срібних монет, наявністю великого порту та інтенсивністю зв'язків зі середземноморським та варварським світом. Все це сприяло тому, що Пантикапей став столицею Боспорської держави, осередком правлячої верхівки.

У науці є різні тлумачення щодо характеру політичної влади Археанактідів. Більш-менш одностайно вважається, що вони отримали спадкову владу, використавши один з полісних інститутів, найімовірніше архонтат, і офіційно називалися архонтами. Припускається також, що вони лише відігравали релігійну роль, тобто були вищими жерцями в культі Аполлона Ієтроса, які мали титул царя і карбували монети[582].

Порівняльний аналіз термінології і політичних структур Спартокідів, які успадкували владу від Археанактідів, а також сицилійської держави Діонісія дозволив висунути гіпотезу про існування на Боспорі тиранічного режиму ще за Археанактідів, що близько до 480 р. до н. е. міг установитись унаслідок військового конфлікту боспорської симахії зі скіфами[583]. На чолі першої стояв стратег-авто-кратор з роду Археанактідів, який скористався перемогою і захопив спочатку владу в Пантикапеї, а потім силою почав приєднувати інші поліси. Щодо останнього, то якби це справді було так, — а греки над усе ставили елевтерію своїх полісів, — то, об'єднавшись знову, вони могли б виступити проти пантикапейського тирана і свого поневолення. Зовсім інша справа, коли вони добровільно, заради ідеї еллінської єдності створювали свій союз під егідою єдиного бога.

Діяльність Археанактідів знайшла найяскравіший вияв в організації оборони полісів та в сфері релігії. Більшість дослідників вмотивовано відносять до часу їх правління будівництво й укріплення Тіритакської оборонної системи, яка складалася з насипного валу й глибокого рову. Параметри цього стратегічного укріплення кордону і його довжина (близько 25 км) свідчать про те, що це була надзвичайно трудомістка і складна фортифікаційна споруда. Вона вимагала ефективного централізованого керівництва і могла бути виконана тільки після об'єднання полісів.

Тіритакські укріплення захищали Пантикапей, Тіритаку, Мірмекій, Порфмій, а на азіатському боці — острови з містами Фанагорія, Кепи і Гермонасса[584]. Можливо, саме вони зі своїми сільськими округами складали основу першої Боспорської держави. За археологічними даними ці міста в першій половині V ст. до н. е. займали невелику площу. Зокрема, найбільший з них Пантикапей — близько 9 га. Кількість населення в містах, на думку В. П. Толстикова, не перевищувала 2—3 тис. чоловік, а в усіх полісах могло проживати приблизно 15 тис., з яких майже 5 тис. складали боєздатні чоловіки. За такої демографічної ситуації боспорські греки, об'єднавшись, спроможні були спорудити Тіритакські оборонні вали за допомогою мирно настроєних місцевих осілих племен (сіндів), також зацікавлених у захисті від кочовиків. Проте за межами оборонних кордонів залишився Німфей — один з найбагатших полісів Боспору. Біля нього утворився новий шлях для скіфів на протилежний берег Керченської протоки.

Для боспорців зведення оборонного кордону мало надзвичайно важливе значення. Набагато довший і важчий для номадів шлях до переправи в Сіндику в обхід тіритакського валу згодом звів нанівець ефективність й інтенсивність їхніх походів[585].

Значну увагу Археанактіди приділяли релігійній справі. Про це передусім свідчить будівництво великого храму Аполлона Спасителя в Пантикапеї, спорудження якого відноситься до початку їхнього правління — близько середини V ст. до н. е.[586]. Храм став центром шанування Аполлона не лише пантикапейцями, а й громадянами інших боспорських міст. Водночас він був символом релігійної амфіктіонії і загальнополісного об'єднання під владою Археанактідів, які традиційно виконували в цьому храмі обов'язки жерця (сакрального басилевса). Таку величну культову споруду в першій половині V ст. до н. е. можна було збудувати лише загальними зусиллями боспорців за наявності релігійної амфіктіонії.

Важливе значення цього храму і культу Аполлона в діяльності Археанактідів підкреслювалося карбуванням рідкісних монет з легендою АПО? (скорочене ім’я бога або храму) і його культовою символікою, які мали обіг на території всього Боспору. На основі аналізу цих монет визначають чотирьох правителів династії Археанактідів[587]. Останнім часом ці монети трактуються як емісія верховної симахії і релігійної амфіктіонії[588], що, врешті-решт, не суперечить одне одному, бо храм Аполлона був сакрально-політичним центром об'єднання.

Основою економіки полісів незалежно від їхнього політичного статусу було сільське господарство з усіма його структурними елементами — землеробством, скотарством, садівництвом і, можливо, виноградарством[589]. Крім того розвивалися промисли і ремесла: залізоробне, бронзоливарне, ювелірне, керамічне, кам'яно-, дерево- і кісткообробне[590]. Повсюдно спостерігається їх інтенсифікація. У металургійному виробництві використовувалася власна керченська руда. Залишки металургійної майстерні в Пантикапеї вказують на те, що тут виробництво заліза ще не було відокремлене від ковальської обробки. Вироби з кольорових металів не мали широкого попиту серед варварського населення. Імпорт грецьких виробів дещо зріс лише в Сіндику, де почалася перебудова господарства в напрямку збільшення виробництва додаткових продуктів для обміну з полісами.

Велася жвава торгівля, але її організація майже не відома. Грошовий обіг забезпечував Пантикапей в основному випуском дрібних номіналів, що, напевно, було пов'язано з наявністю великої кількості дрібних споживачів і виробників[591]. До часу правління Археанактідів належить дві паралельні групи монет, які мали в основному емблематику Аполлона[592]. У зовнішній торгівлі використовувалася в V ст. до н. е. інтерлокальна монета Кізіка.

Із завоюванням Іонії персами і падінням Мілета торгові зв'язки змінюються. На перше місце після переможного завершення боротьби з персами виходять Афіни, які почали контролювати прохід в чорноморські протоки[593]. Археанактіди заохочували торгову діяльність боспорців, що підтверджує наявність значної кількості імпорту різноманітного посуду аттичного виробництва, хіоських та фасоських амфор, в яких імпортувалося вино й маслинова олія. Окрім цього з Афін і Коринфа до Боспору привозили теракотові статуетки, мармурову скульптуру, металеві вироби, ювелірні прикраси і одяг. Значне збільшення афінського імпорту простежується у третій чверті V ст. до н. е., коли Афіни повністю заволоділи чорноморськими протоками.

Соціальне розшарування населення, особливо сільського, ще не було яскраво виражене. Використання масової рабської праці на Боспорі, які в інших регіонах Причорномор'я, не помічається. Про наявність рабовласників, в тому числі й храмових, можна лише висловлювати здогади. За правління Археанактідів збільшився наплив місцевого населення в міста, зокрема заможних представників з Сіндики і, можливо, меншою мірою, номадів. У відносинах з боспорськими греками провідну роль відігравали сінди[594]. В соціально-економічному плані сінди та меоти були найрозвинутішим місцевим населенням. Психологічна близькість з сіндами диктувалась однаковим з еллінами образом життя. Над усе елліни цінували землеробство, яке у місцевих племен мало значний розвиток. Із свого боку дружелюбні сінди дозволили на побережжі заснувати колонії і зуміли швидко оцінити й сприйняти надбання греків. Рядове сільське населення Сіндики в V ст. до н. е. матеріально було багатшим, ніж скіфи Східного Криму і меоти[595]. При Археанактідах сіндська знать встановила економічні, культурні та родинні відносини з аристократією грецьких міст, особливо азіатської частини Боспору і Німфею. Войовничіші меоти, навпаки, продовжували досить стримано, а може й вороже ставитися до греків[596]. Взагалі зв'язки із місцевим населенням Боспору, етнос якого невизначений, а також скіфськими номадами в цей час ще не набули особливого економічного значення. Щоправда, існує думка, що між ними не тільки встановлювалися інтенсивні контакти, але й що номади, інтегровані в античні поліси, були основним виробником у Боспорській державі[597]. Проте на перших етапах розвитку боспорських полісів, які традиційно зберігали єдність громадянської общини, навряд чи могло бути прийнято до їхнього середовища значну кількість варварського населення, а особливо номадів. Хоч у V ст. відзначається седентаризація якоїсь їх частини, вони в основному зберігали кочовий образ життя. Більше того, з їхнього боку простежується постійна загроза полісам[598]. Не можна також перебільшувати і скіфський вплив у Німфеї, хоча б тому, що в його некрополі виявлено елементи сіндського і грецько-сіндо-скіфського поховального ритуалу, де важко вбачати тільки номадів будь-якого рангу[599].

Що являла собою структура Боспорської держави і яким був офіційний статус полісів і їхніх громадян, невідомо. Однак, враховуючи те, що всі міста Боспору в V ст. до н. е. розвивалися більш-менш рівномірно, автономію при Археанактідах, напевне, зберігали майже всі. Між полісами існували тісні економічні, культурні, релігійні і, звичайно, родинні відносини. Інтенсивніше розвивався Пантикапей. Цікаво відмітити, що у ньому в період спорудження величного храму Аполлона не велося значного житлово-господарського будівництва[600]. Пантикапейці задовольнялися в основному житлами, збудованими раніше. В деяких містах (Мірмекій, Тіритака, Фанагорія), які входили до федерації, і тих, що не входили (Німфей, Феодосія), навпаки, саме в V ст. до н. е. розпочалося розширення територій завдяки новому будівництву. В Фанагорії проводилося терасування схилів, які відокремлювали нижнє плато від верхнього, та влаштування агори з одночасним спорудженням громадських будівель. Кам'яне будівництво велося в Німфеї і Феодосії. У першому значна увага приділялась організації та перебудові святилищ[601].

Аналіз джерел дає змогу дійти висновку про те, що династія Археанактідів не змогла створити сильного політичного об'єднання, в якому з усією очевидністю виявився б справді тиранічний автаркічний режим. Консолідація більшості полісів, які зберігали свою автономію, мала в основному оборонний і сакральний характер. Однак і таке, суто номінальне, об'єднання стало запорукою збереження полісів від можливого підкорення їх скіфською державою. Політика Археанактідів, здійснювана під егідою Аполлона Спасителя, спрямовувалася на винятково мирні взаємовідносини з сусідніми етносами. Врешті-решт перше об’єднання, яким би воно не було, стало основою для створення автаркічної держави. Так завершився етап історії Боспору, пов’язаний з династією Археанактідів.

На основі того ж уривку з «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського [12, 31, 1] відомо, що владу після Археанактідів отримав Спартак і правив сім років. Він був засновником династії Спартокідів, яка царювала з 438 р. до І ст. до н. е.[602]. Як і стосовно попередніх правителів, поки що немає єдиної думки щодо їх походження і причин зміни правління.

Давні автори, не уточнюючи конкретну етнічну приналежність, відносили Спартокідів до варварів [Plut., De stoic, rep., 20, C-D; Adv. Stoic., 7]. Сучасними вченими висунуто три основні версії щодо їх походження. За першою — Спарток вважався вихідцем із середовища сіндської знаті, хоча, можливо, і скіфської чи скіфо-фракійської[603]. Друга версія припускає походження Спартокідів з місцевої племенної знаті, яка була тісно пов'язана з грецькими купцями і рабовласниками спільністю торговельних і інших інтересів[604]. За третьою — вони належать до скіфського, а точніше, фракійсько-іранського етносу[605]. Існує й протилежна варварській версія еллінського походження цієї династії, яка базується на переважанні еллінських імен над фракійськими серед її представників, та династійному наслідуванні, що було характерною ознакою грецьких тираній[606]. Нині більшість дослідників дотримуються версії фракійського походження Спартока[607], рід якого протягом більше 300 років хоч і зазнавав значної еллінізації, проте зберігав свої традиційні імена. Деякі з них були характерні й для фракійських царів. Найпереконливішим доказом їхньої безперечної спорідненості з фракійськими царями є династійна емблематика, пов'язана з релігією Діоніса й Аполлона. Вірогідно, що один з представників царського двору фракійців міг з'явитися на Боспорі, взявши династійний шлюб, можливо, саме з донькою останнього Археанактіда, у якого не було прямих спадкоємців. У Археанактідах необов'язково вбачати лише правителів. Це, імовірно, рід, представники якого займали різні посади в об’єднанні боспорських полісів. Зважаючи на те, що Спарток правив усього сім років, він, можливо, був уже в літах, і його могли добре знати на Боспорі, якщо він займав при Археанактідах якісь державні посади.

Те, що на чолі грецької держави у V ст. до н. е. стояв фракієць — факт унікальний в історії Еллади. Враховуючи ставлення греків до варварів, можна стверджувати, що ніякі угруповання та союзи на Боспорі не могли б довго утримувати владу тирана за існуючої традиції полісної єдності, якби тиран був чужинцем, який не мав найтісніших родинних зв'язків з попередньою династією або іншим знатним родом. Інша справа, що на відміну від Археанактідів, він побажав правити одноосібно і, можливо, якісь представники цього роду, котрі не примирилися з передачею правління Спартоку, втекли до Феодосії [Anon. Peripl., 77].

У зв'язку з цим відзначимо, що конкретні причини падіння першої династії і роль у цьому Афін, зокрема, Перікла, невідомі. З цього приводу висловлено чимало різних припущень[608], але жодне з них не можна вважати переконливим. За правління Спартока на Боспорі не відбулося ніяких помітних змін у політичному житті, економіці або релігії[609]. Захоплення влади Спартоком ще не означало, що він став повним володарем полісів. Під його контролем залишилися лише ті населені пункти, які були відмежовані за попередньої династії Тіритакським валом. Судячи з усього, Спарток не прагнув до територіального розширення. Отже, є всі підстави вважати, що він лише продовжував політику своїх попередників.

Ситуація почала докорінно змінюватися лише наприкінці правління його сина Сатира (433/32—390/389 рр. до н. е.)[610]. А помітні зрушення в усіх сферах життя боспорців почалися при Левконі І (389—347 рр. до н. е.). Саме цього ініціативного і рішучого діяча в Афінах вважали засновником нової правлячої династії Левконідів [Ael., Var. hist., 6, 13].

Правителі династії Спартокідів у античній літературній традиції, починаючи з Левкона І, характеризуються різними потестарними термінами: архонти, царі, династи, тирани[611]. В боспорських епіграфічних документах Левкои І іменувався архонтом Боспору і Феодосії [КБД, 1111], а відносно підкорених народів — басилевсом [КБН, 6]. Які титули насправді мали Спарток і Сатир, можна тільки здогадуватись. Можливо, титул архонта Левкон успадкував від батька.

Певно, впровадженням цього терміна в офіційну титулатуру Спартокіди намагалися замаскувати тиранічний характер своєї влади щодо вільних грецьких громадян. Цей політико-правовий термін вони принципово могли наслідувати від Археанактідів, які в свою чергу запозичили його з полісної практики, де архонти були верховними магістратами, нерідко з епонімними функціями, як і Левкон[612].

Але оскільки офіційний титул архонта в боспорських документах вживається лише стосовно Левкона І, за якого вперше набули такого великого розмаху афіно-боспорські взаємовідносини і посада архонта була піднята на високий політичний щабель, навряд чи його варто переносити на Археанактідів, яких треба, за Діодором, називати царями.

Боспорська тиранія є поодиноким своєрідним явищем у конституційній історії античного світу. Вона відрізняється від тиранії в Сиракузах і Гераклеї Понтійській, від короткочасних міських тираній елліністичного часу і не схожа з винятковою ???????? (царською владою східного чи елліністичного типу)[613].

Характерним для влади Спартокідів, починаючи з Левкона І, було підкорення усіх греків на Боспорі Кіммерійському; довічний «архонтат» без будь-якої помітної участі громадянської общини у виборах чи зміні посади верховного магістрата; співправління архонта з синами чи братами[614]; поширення влади під титулом басилевса на підкорені племена; створення сильної воєнної системи як для забезпечення мирного співіснування у державі, так і на противагу скіфам, які в цей час складали найсильніше об'єднання номадів у Північному Причорномор'ї.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. починається експансія Спартокідів, зокрема Сатира І, насамперед на Німфей та Феодосію. Щодо причин приєднання Німфею існує велика кількість гіпотез[615]. Найвірогіднішою здається така. Якщо Німфей входив до Афінської архе, то він мав пріоритет і в торгівлі з нею, а отже, виступив головним конкурентом Боспору. На основі епіграфічних джерел встановлено факт сплати Німфеєм Афінам суми фороса в один талант[616].

Цікава і найповніша інформація про це місто на час його включення до складу Боспорської держави відома з промови Есхіна, спрямованої проти мосфена [3, 171—172]: «...Був якийсь Гілон з керамейців (афінян. —А Р.). Він-то, запродавши ворогам Німфей на Понті, адже тоді місто (Афіни — А. Р.) володіло цією областю, втік з міста через ісангелію, не дочекавшись рішення суду, і прибув у Боспор, і одружився на багатій жінці, клянусь Зевсом, яка принесла чимало золота, а за родом — скіф'янці». Судячи із цього тексту, можна вважати, що якоюсь мірою Німфей справді залишався незалежним від Спартокідів полісом і через зраду Білона був приєднаний до їхньої держави, ймовірно, без серйозних воєнних дій. За своє зрадництво Гілон отримав місто Кепи, що в свою чергу свідчить про економічну спроможність Сатира. Згодом внук Білона — відомий оратор Демосфен став гарячим захисником боспорських інтересів у Афінах [Dem. Adv. Lept., 29, 31—32, 36, 40; Deinarch. Adv. Dem., 1], за що боспорці надсилали йому щорічно тисячу медимнів зерна. Нучфей міг бути і формальною компенсацією Афінами Спартокідам за збільшення торгівлі хлібом і зміцнення культурно-політичних відносин. Слід відзначити, що при цьому Німфей зберіг свою політичну автономію. Про це, зокрема, свідчать нумізматичні дані: емблематика його монет зовсім відмінна від пантикапейських[617].

Можливо, зображення на них голови німфи як покровительки і захисниці громадянського колективу Німфею, наштовхнуло на думку Сатира І теж змінити емблематику боспорських монет. У всякому разі, після підкорення Німфею Сатир, який носив однакове ім'я з міфологічним супутником Діоніса, змінює емблему на монетах: зображення бородатого сатира надовго залишається головним типом у боспорському карбуванні Спартокідів. У цьому слід вбачати також зміну офіційного культу. В державній політиці, починаючи з Сатира, головне місце відводиться релігії Діоніса, хоча водночас зберігається і культ Аполлона, який мав багато шанувальників серед грецьких громадян. Поступово на Боспорі складається своєрідний синтез релігії двох божеств. Спадкоємцям Спартока, які добре знали своє фракійське походження, — а у Фракії культ Діоніса мав надзвичайно велике значення, — важливо було знайти прихильників свого бога і разом з тим зберегти традиційні культи. Слід відзначити, що, починаючи від Сатира І, виробляється орієнтація на походження правителя від бога, на їх ідентифікацію. Фракійський цар Котіс І, який правив одночасно з Сатиром, вважав себе сином Аполлона[618].

У своїй експансіоністській політиці Сатир не задовольнився тільки Німфеєм: він розпочав війну із Феодосією — високорозвинутим полісом, який мав єдиний у регіоні незамерзаючий порт та підтримував широкі контакти з багатьма містами Еллади і, звичайно, з Афінами [Dem. Adv. Lept., 20, 33; Strabo., VII, 4, 4]. Боротьба виявилася навдивовижу складною та затяжною. Можливо, Сатир І, зрештою, зміг би її завоювати, якби не втрутився у внутрішні справи Сіндики, з метою повернути на престол Гекатея, скинутого своєю дружиною — меотянкою Тіргатао [Polyaen., VIII, 55]. Шляхом дипломатичних переговорів це йому вдалося, і для припинення війни між ними Сатир віддав у заручники Тіргатао свого сина Метродора, маючи на меті в подальшому її вбити. Але цей план було розкрито. Войовнича меотянка знову почала війну і вбила Метродора. У відчаї Сатир помер, можливо, навіть під час невдалої облоги Феодосії. Конфлікт з Тіргатао за допомогою дорогих дарунків зумів владнати його син Горгіпп, який був правителем азійської частини Боспору, і заради якого, певно, старався Сатир.

Після смерті Сатир залишив своїм спадкоємцям чимало складних проблем та нездійсненних намірів. Левкону І дісталися фінанси, обтяжені великими витратами на будівництво і ведення війни з Феодосією, невдала зовнішня політика, розорена Сіндика та внаслідок цього зростаюче невдоволення династією[619].

Приєднання Феодосії виявилося складною справою і для Левкона. Феодосійці активно захищалися протягом кількох років (напевне, велася війна з перервами). На її боці виступила Гераклея Понтійська [Polyaen., 5, 23; 6, 9, 3, 4; Ps.-Arist., Оес., 2, 2, 8], яка боялася, з одного боку, зростання експансії Боспору, що могла загрожувати гераклейській колонії — Херсонесу, а з іншого — збільшення торговельної спроможності Спартокідів у відносинах з Афінами[620].

Вирішивши, що без сторонньої допомоги Феодосію підкорити не вдасться, Левкон уклав угоду зі скіфами. Незважаючи на гераклейську допомогу, оборонні стіни, добре навчених воїнів, Феодосія здалася і була приєднана до Боспору у 80-ті роки IV ст. до н. е.[621]. Варто відзначити, що. в цій війні Левкон показав свою жорстокість. Він наказав скіфським кінним лучникам розстрілювати своїх воїнів, якщо вони почнуть відступати під натиском гераклеотів, які висадилися на берег у різних місцях, щоб зняти блокаду з обложеного міста [Роlуаеn., б, 9, 4]. Левкон І до титулу архонта Боспору приєднав титул архонта Феодосії. Особливий політико-правовий статус цього міста вказує на те, що воно до певної міри за своїм становищем відрізнялося від інших полісів, які складали цілісну державу. Це, звичайно, пояснювалося його географічним розташуванням та наявністю незамерзаючого порту. Одночасно з підкоренням Феодосії простежується короткочасна фінансова й політична криза, зокрема організація змови проти Левкона, в якій брали участь усі соціальні угруповання. Але рішучий, ініціативний архонт швидко налагодив становище в державі.

Невдовзі, у першій половині IV ст. до н. е. була також приєднана столиця Азіатського Боспору — Фанагорія, громада якої теж прагнула до самостійності. Припинення власного карбування та зруйнування міських оборонних укріплень у першій половині IV ст. до н. е. свідчать про те, що Левкон силою підкорив Фанагорію[622].

Наступний етап експансійної політики Левкона був пов'язаний з підкоренням Сіндики. Як саме проходив цей важливий етап в історії Боспору — невідомо. Можливо, аристократія і громадяни полісів після завоювання Феодосії і значного розширення держави підтримали Левкона як потенційного вождя для остаточного підкорення сіндів і племенних угруповань на північ від Тамані.

Комплекс різноманітних заходів був спрямований на цю акцію: дипломатичні переговори, інтриги, дарунки вождям, укладення шлюбів і т. ін. Значну роль зіграло приваблювання знаті на свій бік за допомогою посвячень в діонісійські таїнства, які набули широкого поширення при Левконі. Припущення, що приєднання до Боспору сіндів, меотів, торетів, дандаріїв, псессів, які називалися в титулатурі Левкона [КБН, б, б А, 8], було пов'язане із запеклими військовими діями, здається перебільшеним, хоча окремі воєнні сутички могли мати місце. Серед приєднаних племен сінди займали особливе становище в державі завдяки дружнім стосункам з боспорцями і високому економічному розвитку. Ряд дослідників вважають, що сінди в V ст. до н. е. перебували на початку формування основ державності, що нібито випливає з випуску ними власної монети з легендою ??????[623]. Але слід зазначити, що ці монети, як за типологією, так і за семантикою, мають суто грецькі ознаки[624]. Інша справа, що Спартокіди якийсь час на прохання сіндів незадовго до їх підкорення на своєму монетному дворі карбували монети для обігу на їхній території. Зображення Геракла і коня на цих монетах, певно, може свідчити про те, що боспорці знали варіанти етногенічних легенд, за якими цей грецький герой виступав першопредком багатьох етносів.

Важливе місце в історії Боспору за часів правління Сатира і Левкона займали взаємовідносини з Афінами, які вже в 90-ті роки IV ст. до н. е. були оформлені спеціальною угодою[625]. У ній, зокрема, передбачалася видача злочинців і підозрілих осіб, які могли переміщатися з Боспору в Аттику і навпаки, а також відповідне судочинство щодо цього. Саме такими дружніми контактами між двома державами пояснюється бажання Сопеїда, сина начальника великої області в державі Сатира, можливо, сінда за походженням, втекти з Афін у Візантій, а не на Боспор. Через порушення правил комерції він був позбавлений права залишатися в Афінах, куди його відправили для здобуття вищої освіти та удосконалення ведення торгових операцій. Ісократ також згадує про значні привілеї, які мали афіняни в хлібній торгівлі з Боспором [Isocr., 17, 57].

В Афінах були поставлені стели Сатиру, можливо, Левкону І, а також його синам, які стали проксенами цього міста, отримавши, таким чином, значні переваги перед іншими. Вся економічна політика Спартокідів визначалася прагненням отримати від сільського господарства греків та варварів якнайбільші прибутки. Демосфен називав Левкона І господарем боспорського хліба [Dem., 20, 31].

Спартокіди щорічно передавали Афінам близько 400 тис. медимнів (16380 т) безмитно, тобто фактично презентуючи їм 300 медимнів (540 т) хліба [Dem., 20, 31].

За свідченням Страбона [VII, 4, 6], Феодосія теж стала значним портом, з якого тільки за Левкона І було вивезено в Афіни 2100 тис. медимнів хліба (86 тис. т). Окрім того, сам Демосфен, який піклувався про добробут боспорців, отримував від них щорічно 1 тис. медимнів (41 т) безмитного хліба. Спартокіди забезпечували своїм зерном половину населення цього великого на той час міста. Декрет на честь синів Левкона [IG., II², 212] свідчить про те, що афіняни всіляко намагалися віддячити Спартокидам за безмитну торгівлю хлібом і першочерговість у навантаженні кораблів [Dem., 20, 29 sq.].

Будучи верховними царями етнічних об'єднань в окрузі грецьких полісів, Спартокіди одержували значні доходи, в тому числі зерно від своїх підданих, яке вивозилося на продаж.

Окрім Афін боспорці торгували з південнопонтійськими містами Синопою та Гераклеєю, Фасісом в Колхіді, Хіосом, Фасосом, Паросом та ін.

В обмін на хліб, рибу, шерсть боспорці діставали дорогоцінні ювелірні вироби, одяг, скульптуру, високохудожні розписні вази, серед яких чимало виготовлених спеціально для Спартокідіз і їхніх родичів, вино, маслинову олію[626].

Поряд з цим значно зросло на Боспорі виробництво різноманітних речей, у тому числі надзвичайно дорогих, які поширювалися серед місцевої аристократії, а особливо в середовищі елітарної верхівки скіфських номадів і сіндів.

За правління Левкона І територія Боспору зросла до 5 тис. кв. км[627]. Він став найбільшою після Сиракуз державою цього часу. Із заходу вона була захищена Узунларським і Тіритакським валами. Велика частина цієї території Боспору була відведена під сільське господарство, яке забезпечувало всім необхідним не лише боспорців, але й давало багато товарного хліба, продуктів тваринництва і, можливо, вина. Землю обробляли як греки, так і місцеві осілі землероби, підвладні Спартокідам.

Вже у IV ст. до н. е. на Боспорі вирізняється значний прошарок аристократії [Isocr., 17, 3 sq; Polyaen., 6, 9, 2], серед якої були еллінізовані представники аборигенної знаті. Роль грецького полісного громадянства в державі маловідома. Окремі натяки в промові Ісократа [17, 5] і розповіді Поліена [6, 9, 2, 3] вказують на те, що вони противилися тиранічному режиму. Але явно воєнізована і водночас спрямована на збільшення добробуту влада Спартокідів сприяла всебічному розвитку економіки і культурно-політичних зв'язків та поступовому збагаченню усіх верств населення, широкому будівництву і благоустрою усіх міст, зміцненню оборонної системи держави, розвитку сільського господарства. Найбільше піднесення останнього спостерігається з другої чверті IV ст. до н. е., коли в околицях міст створюється традиційна антична система земельних наділів з відповідними садибами[628]. Спартокідам вдалося створити велику державу, яка за своєю могутністю могла суперничати з сусіднім скіфським царством. «Постійна небезпека з боку скіфського царства була тим цементом, який згуртував навколо влади і грецькі і негрецькі елементи Боспорської держави, які бачили запоруку своєї самостійності, свого економічного та культурного процвітання в розумній і твердій військовій політиці Спартокідів»[629]. Створена ними держава постійно зміцнювалася і завдяки зовнішній політиці. За безперервний потік хліба Афіни гарантували Спартокідам не лише матеріальні блага, майнове зростання, залучення до високої культури, а й політичну та військову підтримку. Отже, перші Спартокіди зуміли остаточно пристосувати полісний устрій боспорських міст до надполісної державної структури з тиранічним режимом. Ідеї возз'єднання всіх еллінів і сусідів-варварів, домагання гегемонії в усьому регіоні визначали політику ранніх Спартокідів, але здійснити їх зміг лише Левкон І.