Глава 1 Сармати

Політична історія

У III ст. до н. е. на території степів між Доном та Дунаєм відбулися значні історичні зміни. Протягом першої чверті століття катастрофічно швидко й безповоротно втратила політичну міць та етнічне домінування Велика Скіфія. Донедавна вважалося, що причиною цього явища стала сарматська навала. Проте археологічні дослідження останніх років встановили, що найбільш ранні пам'ятки сарматів на території сучасної України належать до II ст. до н. е., тобто майже на 100 років вони молодші за найпізніші пам'ятки Скіфії[386]. До занепаду скіфського об’єднання наприкінці IV — у першій третині III ст. до н. е. спричинилися екологічні зміни в степовій смузі[387], що призвели до господарської і, як наслідок, до політичної кризи[388]. Населення Скіфії, що значно зменшилося чисельно, покинуло степи та зосередилося в городищах й у поселеннях пониззів Дніпра й підгір’їв Криму.

Проникнення у причорноморські степи сарматів почалося не раніше межі III—II ст. до н. е. До цього часу за Доном, у степах межиріччя Дону й Волги, в Прикубанні сформувалися міцні союзи племен — роксоланів, аорсів та сіраків. Як і для будь-яких номадів[389], для сарматів одним з головних шляхів одержання надлишкового продукту була зовнішня експлуатація. Її форми базувалися на високому військовому потенціалі кочового суспільства й були різноманітними: накладання данини та контрибуцій, контроль над торговельними шляхами, посередництво та протекціонізм у торгівлі, різноманітні регулярні й нерегулярні побори та «дарунки», нарешті, пряме пограбування, що здійснювалося під час наїздів. Безумовно, що землі за Доном давали змогу розширити межі кочівок, а наявність таких об'єктів для зовнішньоексплуататорської діяльності, як землеробські райони мешканців поселень зарубинецької культури на півночі та античні міста на півдні, була об’єктом привабливої здобичі для сарматських ватажків.

Одним з перших письмових свідчень про наїзди сарматів на територію Північного Причорномор'я може вважатися ольвійський декрет на честь Протогена. Події, описані в ньому, прийнято відносити до кінця III — першого десятиріччя II ст. до н. е.[390]. Тоді якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіту[391], проїжджаючи повз Ольвію. «З приводу проїзду» він вимагав дарунків, кошти на які й дав Протоген. Якийсь час по тому Сайтафарн на чолі «сили-силенної саїв» знову вимагає дарунків; виряджаючи посольство, ольвіополіти зазнавали фінансових ускладнень, котрі могли спричинитися до «великих неприємностей» для міста, тобто, безсумнівно, військових дій з боку Сайтафарна. Протоген знову врятовує скарбницю Ольвії. Наступного разу («за жерця Плістарха») Сайтафарн, з'явившись «на той бік», знов вимагає дарунків, і знов Протоген не тільки дає потрібні кошти, але й бере участь у посольстві.

Згадані в декреті саї, на думку деяких дослідників, були сарматами. В них вбачали «царських сарматів» Страбона та Аппіана[392], виходячи з того, що іранське «xsaja», яке означає «цар», «володар» та його синоніми, можна пов’язувати з якоюсь «царською» групою населення («царські скіфи», «царські сармати»). На сарматську належність саїв вказує нібито ім’я їхнього ватажка Сайтафарна. Адже корінь «фарн» у іранських мовах означає «щастя», «сила», «талан»[393]. Хоч це поняття загальноіранське, вважається, що воно більш притаманне середньоазіатсько-сарматському середовищу[394]. Таким чином, ім'я Сайтафарн означає «сила» або «талан саїв», а самі саї — це «царські» сармати. Проте слід відзначити, що на межі III—II ст. до н. е. в Нижньому Побужжі невідома жодна сарматська пам'ятка. Це дає підстави вважати, що саї Сайтафарна мали бути мешканцями Подоння або Прикубання, де добре репрезентовані синхронні декрету пам'ятки. Базуючись на кочівках Дону або Кубані, сармати цілком мали змогу робити наїзди на причорноморські античні міста та сільські поселення. Відомо з етнографічних паралелей, що кіннотники-кочовики всіх часів та регіонів мали у поході двох, а частіше трьох, коней (щодо сарматів це підтверджують дані Аппіана та Амміана Марцеліна). Коні аборигенних степових порід, подібні до сарматських (казахська, монгольська, алтайська, адаєвська), долають за день 50—70 км. У такому разі відстань від степів Нижнього Дону або Кубані до Ольвії (близько 1000 км) сармати могли подолати (навіть з урахуванням необхідних днівок) щонайдовше за два тижні. В останні роки у межиріччі Дніпра та Дунаю виявлено цікаву групу пам'яток кочовиків, які можуть бути датовані якраз часом, близьким до часу декрету на честь Протогена[395]. Це знахідки в насипах курганів або в природних підвищеннях «скарбів» із сталим складом речей: казани або сітули, шоломи, кінське спорядження з коштовних металів, зброя. Деякі типи їх мають характерні етнографічні ознаки кубанських сарматів тих часів (котли, вудила з хрестоподібними псаліями, залізні втульчасті вістря стріл), що трапляються тільки тут. Не виключено, що саме ці своєрідні пам’ятки залишено саями часів декрету на честь Протогена.

Ще одне з найраніших джерел, що стосується перебування сарматів на території сучасної України, — це легенда про сарматську царицю Амагу, переказана автором І ст. н. е. Полієном. Вважається, що в основі її лежать цілком реальні історичні події межі III— II ст. до н. е.[396]. Амага, чоловік якої цар Медоссак пиячив та кинув державні справи, «сама розставляла в своїй країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам (курсив наш. — Авт.), яких ображали». Скіфське військо обложило Херсонес. Херсонесити звернулись по допомогу до Амаги. Тоді вона, відібравши 120 найкращих воїнів, «дала кожному по троє коней у похід» й, подолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала поразки скіфам, «убила царя та тих родичів і друзів, що були з ним, країну віддала херсонеситам, а царську владу доручила синові вбитого, наказавши йому володарювати справедливо». Де ж розміщувалася ставка Амаги? Виходячи з відстані (стадій Полієна дорівнював 155—160 м)[397], можна припустити, що це були степи за Перекопом, про що побічно свідчить і термін «сусіди». Й хоч Амага є персонажем легенди, проте свідчення Полієна, як зазначено вище, відбивають етнічні та політичні реалії межі III—II ст. до н. е.

Одне з сарматських племен — роксолани — брало участь у подіях зимової кампанії 110 р. до н. е., коли під мурами Херсонеса понтійського регіментареві Діофанту протистояли, крім скіфів Палака, 50 тис. роксоланів на чолі з Тасієм. Щодо даних Страбона про чисельність роксоланів, то вони, безумовно, перебільшені, але реальність цих подій підтверджує знайдений в Херсонесі декрет на честь його рятівника Діофанта, де теж згадуються роксолани (в декреті — ревксінали). Роксоланів Тасія звичайно локалізують у присиваському степу, де в останні роки відкрито значну кількість поховань II—І ст. до н. е., що являють компактну за типологією та хронологією групу. Її можна ототожнювати з роксоланами[398], що просунулись, мабуть, з Нижнього Дону[399].

Ранньосарматські пам’ятки на території сучасної України уможливлюють, таким чином, висновок щодо характеру початкового просування сарматів у колишню Скіфію. Поховання — впускні та розкидані по степу без будь-якої системи, більшість з них — могили воїнів. Усе це свідчить про те, що початкове просування сарматів у північнопонтійські степи було наїздами військових загонів. Брак аж до І ст. н. е. компактних могильників з основними похованнями вказує на те, що прийшлі сюди сармати перебували на першій стадії кочування, властивій етапу освоєння номадами нової території, коли все населення безперервно пересувається слідом за чередами, не маючи стаціонарних поселень або зимівників.

У І ст. до н. е. кочівки північнопричорноморських сарматів охопили територію від басейнів річок Орелі та Самари на півночі до Сиваша на півдні. В цей час у Циркумпонтійському регіоні почалися грандіозні політичні події — Мітридатові війни. Цар Понту Мітридат VI Євпатор плекав мрію створити царство, яке б протистояло могутньому Римові. 89 р. до н. е. почалася перша Мітридатова війна проти Риму. В ній як союзники Понту брали участь й причорноморські сармати. Аппіан серед військ Архелая, полководця Мітридата в 86 р. до н. е., називає «скіфів». Імовірно, тут йдеться не тільки про пізньоскіфські племена, а передусім про сарматські (античні автори римського часу часто-густо ототожнювали тих та інших). Адже, як висловився Сулла 85 р. до н. е. в промові проти Мітридата, «...ти уклав союз зі скіфами й савроматами».

Рис. 37. Північне Причорномор’я у II—І ст. до н. е.

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньоскіфська культура; 3 — поховання сарматської культури; 4 — античні міста; 5 — походи сарматів.

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітридата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотійського озера...» [App. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвірогідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Мітридата VI закінчилися Мітридатові війни. Їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культури на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об'єднання Буребісти. Близько середини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією. Ці два об'єднання могли межувати за часів Буребісти — ані раніше, ані пізніше Дакія не простягалася так далеко на схід[400].

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає розквіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніпра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями зарубинецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з античними центрам[401]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У другій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на зарубинецькі городища.

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких городищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сарматських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культури. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів[402].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Борисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межиріччя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобережжі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здійснено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпосередніми сусідами.

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

Після загибелі Буребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарматам тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контролювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, якими були взаємини сарматів та пізніх скіфів у цей час. У військовій справі останні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слідів здобування й руйнування нижньодніпровських городищ (а зробити це могли лише сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городищах[403]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважається[404]. Брак слідів здобування городищ та інших насильницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення останніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єднаним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя I ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Авт.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш. — Авт.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вважати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько-Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й повідомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тіберія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., ІІІ, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніпром значно збільшується кількість сарматських поховань[405]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.[406]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім монет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Нижнього Дону, тобто на аорських землях[407].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років н. е. Ольвія карбувала монети іншого сарматського царя Інісмея. На них також уміщено тамгу, яка відрізняється від тамги Фарзоя лише кільцем у центральній частині. Безсумнівно, ці правителі були родичами (батько та син?). Знахідка біля с. Пороги на Дністрі багатого сарматського поховання, на речі з якого було нанесено тамги Інісмея, підтверджує сарматську належність цих «царів»[408]. А яскравий східний характер інвентаря порозького поховання вказує на вихідну територію просування сарматської орди в Північно-Західне Причорномор'я у середині — другій половині І ст. н. е. Ймовірно, тоді ж місцем сарматських кочівок стало й лісостепове правобережжя Середнього Подніпров'я. Це підтверджує наявність тут досить значної групи курганних поховань[409], що в масі відносяться до часу не раніше середини І ст. н. е. Крім все того ж виразного східного «забарвлення» пам'яток (бронзові казани з Ярошівки та Запруддя, золото з Цвітни та Петрика), тут відома тамга схеми Інісмея, тотожна тамзі порозького поховання. Не виключено, що аорси, яких вже тіснили зі сходу алани, одержали від римлян дозвіл зайняти степи на північ від лімесу як платню за допомогу в боротьбі з Мітридатом. Це була третя «хвиля» сарматських міграцій у північнопонтійські степи.

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані (гірський кришталь, золото).

Виникає питання про причини, з яких Ольвія мала карбувати монети варварських ватажків. Щодо цього існують три версії: економічна необхідність; підкорення Ольвії Фарзоєм та Інісмеєм; союз між ними при номінальному пріоритеті сарматів. Останнє припущення базується на тому, що на всіх монетах, крім царського імені, вміщено монограми архонтів, тобто, місто зберегло традиційні органи самоврядування. Свого часу Август заборонив карбування золотої монети всім правителям, що перебували в сфері інтересів римської політики. Отже, золота емісія Фарзоя та Ольвії була своєрідною демонстрацією незалежності міста від Риму[410].

Утворення сильного сарматського об'єднання біля дунайських кордонів Імперії одразу ж далося взнаки — після більш ніж 30-річної перерви знов відновилися наїзди. Цьому сприяла й внутрішньополітична ситуація в Римі. Після самогубства Нерона 68 р. н. е. боротьба за владу Отона, Гальби та Вітелія перетворилася на громадянську війну. Дестабілізація центру одразу ж позначилася на кордонах. За свідченням Тацита, взимку 68 р. роксолани вдерлися до Мезії та «вирубали дві когорти». Наступної зими, скориставшись з того, що війська, що дислокувалися в Мезії, було відкликано до Італії, вони повторили наїзд «у кількості 9 тис. вершників». Становище врятував III Гальський легіон, що випадково опинився в Мезії на шляху до Риму. Його солдати відтіснили сарматів до Дунаю, «в болота». Легат Апоній Сатурнин був удостоєний Отоном нагороди за перемогу над сарматами. Проте того ж року сармати знову нападають, і в боротьбі з ними гине навіть легат Мезії Фонтей Агріппа. Новий, призначений вже Веспасіаном, легат Рубрій Галл спромігся, нарешті, відкинути сарматів за Дунай та зміцнив кордон.

Військові дії 68—70 рр. н. е. на кордоні Мезії пов'язані з бурхливими політичними подіями в Імперії. Сармати чудово розуміли відносну слабкість позицій Риму в регіоні й не забарилися скористатися з цього. Та вже після стабілізації Імперії за Веспасіана й закінчення військових дій на парфянському театрі дунайський кордон зміцнюється. Це зрозуміли сармати, активність яких помітно знизилася. В усякому разі, до 89 р. н. е. даних про конфлікти з сарматами на Нижньому Дунаї немає.

Затишшя на Дунаї тривало недовго. 89 р. війська Доміціана здобули перемогу, а остаточно мир на дунайському кордоні було встановлено за Траяна. Дакійські війни 101—102 та 105—106 рр. н. е. зламали опір держави Децебала, й Дакія стала римською провінцією.

Стабільне мешкання сарматів, що з'явились у Подунав'ї ще на порубіжжі ер, тривало до середини II ст. У цей час на територію північнопричорноморських степів приходять нові сарматські угруповання, що походили, ймовірно, з Нижнього Поволжя[411]. На користь цього свідчить поява іншого поховального звичаю, нових типів зброї, фібул, дзеркал, посуду тощо. Ймовірно, з цими пришельцями треба пов'язувати припинення життя на пізньоскіфських городищах понизь Дніпра. Порівняно швидко минувши степи Подніпров'я та Побужжя, де кількість пам'яток цього часу незначна, прийдешні племена зупинилися в межиріччі Дністра та Пруту, в пониззях Дунаю. Тут з'являються нові для сарматської культури ознаки поховального звичаю, запозичені від північно-західних сусідів — пізньокельтських та германських племен. Таким чином, четверта «хвиля» сарматських міграцій датується серединою — другою половиною II ст. н. е.

Письмові джерела слабо висвітлюють цей період сарматської історії. Відомо, що 118 й 157 рр. з сарматами на Дунаї воювали Адріан [Spart., 6] та Антоній Пій [Spart., 22]. Друга Маркоманська війна не випадково була названа сучасниками «сарматською» — ця назва, певно, відбиває участь у ній сарматських племен.

Наприкінці II — у першій половині III ст. н. е. в північно-західній частині Північнопонтійського регіону відбувалися складні й бурхливі процеси, пов'язані з походами готів та становленням черняхівської культури[412]. Яку участь брали у них сармати та яка доля спіткала їх — важко сказати впевнено. У середині III — першій половині IV ст. н. е. в Північному Причорномор'ї відбувається п'ята та остання хвиля сарматських міграцій — прихід, найімовірніше, з Нижнього Дону[413] носіїв катакомбного обряду поховань та своєрідної матеріальної культури «фацетованих» пряжок й характерного поліхромного стилю «гробниці Рескупорида». Цікаво, проте, що сарматські племена в другій половині III — першій половині IV ст. н. е. розташувалися двома компактними групами — в Нижньому Подунав'ї та Нижньому По донні, які були розділені населенням черняхівської культури. Якщо воно складало «державу Ерманаріха»[414], то, мабуть, остання зруйнувала територіальну єдність сарматських племен степового Причорномор'я, примусивши частину їх відкочувати на схід.

Кінець історії сарматів у північнопричорноморських степах пов'язаний з гунською навалою 375 р. н. е.

Рис. 40. Сарматський кинджал із поховання біля с. Пороги.

Соціально-економічний розвиток

На час появи в північнопричорноморському степу сармати являли собою ранньокласове суспільство. Цей лад характеризується наявністю майнового розшарування та вирізненням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної (племінної) власності на землю. При цьому політична влада опиняється, як правило, в руках найзавзятіших та авторитетних військових ватажків. Висока питома вага зовтшньоексплуататорської діяльності поряд з обмеженими можливостями екстенсивного скотарства сприяла тому, що класоутворюючі процеси в кочовому суспільстві йшли вельми повільно[415].

Про існування в сарматському суспільстві панівної (а значить, і підлеглої) верстви свідчать історичні джерела, в яких часто-густо фігурують «цар», «ватажок», «шляхетні», «скіпетроносці» та інші представники панівної верхівки. Найкращою ж ілюстрацією цьому є археологічні пам'ятки, в яких представлені, з одного боку, багаті «царські» поховання типу Порогів,

Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого — численні бідні поховання, де інвентар обмежується одним-двома горщиками, скромними прикрасами або кількома стрілами.

Рис. 41. Дзеркало з Соколової Могили.

Письмові джерела нічого не кажуть про конкретні соціальні верстви сарматського суспільства або про його устрій. Ми маємо у своєму розпорядженні лише одне-два свідчення. Так, Тацит, описуючи роксоланів, що напали на Мезію 69 р., зазначає, що об ладунок у них носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Annal., 1, 79]. Ці «шляхетні», мабуть, були племінною аристократією, представниками панівних родів на зразок казахського Старшого Жуза. Можливо, й «скіпетроносці» Сайтафарна з декрету на честь Протогена були не тільки військовими проводирями. Відомо, що в кочовиків військова структура ґрунтувалася на суспільній — родоплемінній — й ватажки суспільних груп були водночас військовими керівниками. У сарматів, подібно до скіфів, також, ймовірно, існувала тріадна організація суспільства[416]. Письмові джерела проливають деяке світло на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. У них існував інститут успадкування влади. Побічним свідченням цього може бути епітафія Плавтія Сільвана, в якій ідеться про синів сарматських царів, взятих заложниками, а також легенда про Амагу. Нарешті, родинні стосунки сарматських царів Фарзоя та Інісмея теж свідчать на користь наявності в сарматському середовищі інституту успадкування влади.

Безумовно, сарматське суспільство було організоване якоюсь формою державності. Про це свідчать терміни «цар», «володар» тощо, які трапляються в джерелах стосовно сарматів. Найімовірніше, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня тимчасове військово-політичне об'єднання із такими атрибутами державності як спільна територія, верховна влада, певна соціальна стратифікація суспільства, можливо, зародки професійного війська — царська дружина.

Як вже зазначалося, особливості кочового скотарства сприяли одержанню надмірного продукту кочовиками шляхом зовнішньоексплуататорської діяльності. Серед численних її засобів чи не головне місце посідали данницькі відносини[417], що їх встановлювали кочовики з підкореними народами. Не були винятком і сармати, як це виходить з нечисленних письмових джерел. За Тацитом [Тас. Ann., 43], сарматам на території сучасної Угорщини сплачували данину котини та оси. Про виплату римлянами данини роксоланам в Мезії подає відомості Елій Спартіан [Spart., 36]. Своєрідну форму данини відзначив Страбон для іраномовних даїв, родичів сарматів [Strabo., XI, 8, 3]. Плем'я апарнів, що нападало на Гірканію, Несею та Парфію, як данину одержало від правителів цих країн «дозвіл у певний час здійснювати наїзди на країну та забирати здобич». Щодо території України, то єдиними відомостями про данницькі відносини між сарматами та їхніми сусідами треба вважати дані декрету на честь Протогена, що містять інформацію про дві форми данини. Одна — регулярна, за якою неодноразово з'являвся до Ольвії Сайтафарн на чолі саїв. Наголосимо, що вона виплачувалася не лише цареві, а й його оточенню, «скіпетроносцям». Друга — «дарунки з приводу проїзду». Це один з видів нерегулярних поборів, що широко практикувалися шляхетними кочовиками. Як приклад, можна назвати згадку в численних китайських джерелах про дарунки представникам кочової тюркської шляхти та «частування» у прикордонних пунктах, що тривали по кілька тижнів[418]. Дарунки запобігали (хай на деякий час) наїздам кочовиків, забезпечували прихильність їхніх ватажків. Часто-густо останні самі відверто натякали на дарунки як на шлях розв'язання того чи того питання. Не виключено, що данину сплачували сарматам зарубинецькі та пізньоскіфські племена Подніпров'я, які певний час жили в щільному оточенні сарматів.

Головним заняттям сарматських племен, що мешкали на території України, було екстенсивне кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами взимку в болотах біля Меотиди, а влітку — на рівнинах» [VII, 3, 17]. Сармати розводили в основному коней та овець. Такому складу стада відповідає досить рухомий тип кочування, коли все населення поступово пересувається із худобою, спиняючись лише на зимівлю (як, наприклад, калмики нового часу). Досі не з'ясовано, чи осідала на землі якась частина сарматів. Проте брак поселень й начиння поховань у ґрунтових могильниках, зокрема знахідки зброї та кінського спорядження, свідчать про кочовий спосіб життя.

Рис. 42. Поясна прикраса сарматського часу. Село Пороги.

У сарматському середовищі певне місце займали традиційні для скотарського суспільства ремесла: зброярство, лимарство. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні, на хатньому рівні. Безсумнівно, сарматські жінки виробляли традиційну для кочовиків повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва, але археологічних решток цих виробництв не збереглося. Серед хатніх ремесел треба назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев'яного та шкіряного посуду. Взагалі ж, ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і його рівень диктувався традиційними потребами кочового побуту.

Сарматські племена Північного Причорномор'я підтримували жваві торговельні відносини з навколишнім світом. Найактивнішими та найближчими контрагентами для них були античні міста. В сарматських могилах знайдено численні зразки античної продукції: ювелірні прикраси, червоно лакова, сіроглиняна та червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Провідні центри, з яких до сарматів надходили імпортні товари — це Боспор та Ольвія. Звідти ж до сарматів надходили фібули, люстерка, піксиди, намиста та інші дрібні речі особистого вжитку. Традиційними статтями сарматського експорту до античного світу була худоба та продукти тваринництва, а також раби з численного військового полону, позаяк рабство у сарматів, як і в усьому кочовому світі, не набуло поширення й не стало засобом виробництва[419]. Проте античний світ був не єдиним напрямком торговельних зв'язків сарматів. Завдяки мобільності сарматського суспільства та постійних зв'язків причорноморських сарматів із східними родичами у сарматському середовищі України з'являлися товари з далекої Азії. Це ювелірні вироби у «бірюзово-золотому» стилі (Північний Іран, Бактрія), китайські люстра та шовк, коштовні камінці з Індії та Цейлону. Сприяло цьому й те, що Північне Причорномор'я знаходилося на західному краю Великого шовкового шляху й місцеві сармати чудово розумілися на перевагах такої ситуації. Нарешті, треба відзначити й торговельні стосунки із власне сарматським світом Подоння та Поволжя, звідки до причорноморських сарматів доставлялася характерна північно-кавказька кераміка.

Етнічний склад населення

Перші відомості про племінний склад сарматів (якщо не брати до уваги гіпотетичну сарматську належність саїв декрету на честь Протогена) подає Страбон. Як вважають дослідники, його географічна та етнічна номенклатура походить з праць Посідонія Родоського та Артемідора Ефеського й відбиває етнополітичні реалії Північного Причорномор'я рубежу II—І ст. до н. е.[420]. За Страбоном, сарматське суспільство складалося з язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та верхніх аорсів [Strabo., VII. 17]. Згодом інші автори (Помпоній Мела, Пліній Старший, Тацит, Йосип Флавій, Птолемей, Аппіан, Арріан, Амміан Марцеллін та ін.) називають ті ж племена, додаючи до них після середини І ст. н. е. аланів. Перелічені племена або їхні об'єднання мешкали в різних регіонах сарматського світу, іноді змінюючи місця свого проживання. Сіраки локалізуються в Прикубанні та на Північному Кавказі, аорси за часів Страбона межували з сіраками на півночі, живучи в степах межиріччя Дону та Волги, назва верхніх аорсів дала підставу дослідникам ототожнювати з ними сарматське населення Прикаспію та понизь Волги. Алани спочатку з'явились на сході сарматського світу (Валерій Флакк, Лукан), потім Йосип Флавій розміщує їх «навколо Танаїсу та Меотійського озера» [Flav. De bello., VII, 7, 4], а ще пізніше, за словами Амміана Марцелліна, вони поширили своє ім'я на решту сарматів, які за схожі звичаї та вигляд звуться аланами.

Сарматські поліхромні скроневі підвіски, с. Пороги. Кінець І ст. н. е.

Золотий гребінь з кургану Солоха. V ст. до н. е.

Із територією сучасної України пов'язуються майже всі із згаданих античними джерелами племена, що, безумовно, відбиває поступовий рух кочовиків на захід. Найдавнішими мешканцями причорноморських степів були роксолани та язиги. Страбон, вміщуючи перших «між Борисфеном та Танаїсом», зазначає, що 111—110 рр. до н. е. вони воювали в союзі з скіфським царем Палаком проти Херсонеса. Це перша за часом згадка про роксоланів у античних джерелах. Відтоді зазначене угруповання племен неодмінно згадується стародавніми авторами серед сарматів, що мешкали на захід від Дону. Починаючи з першої половини І ст. н. е., роксолани вже локалізуються не тільки «між Борисфеном та Танаїсом», а й західніше. Змальовуючи події 69—70 рр. на Дунаї, Тацит підкреслює, що наїзди на Мезію зчинили «роксолани, народ сарматського племені» [Тас. Ann., 1, 79]. Враховуючи, що роксолани нападали тричі за дві зими, навряд чи вони мешкали десь далеко від дунайського кордону. Сучасник цих подій Пліній Старший теж локалізує роксоланів поблизу Істру [Рііп., IV, 80]. У 60-х роках І ст. н. е. легат Мезії Тіберій Плавтій Сільван «повернув царям бастарнів та роксоланів їхніх синів...»[421]. З початку II ст. н. е. роксолани стають одними з активних учасників бурхливих політичних подій на Дунаї та в Дакії, яка боронила свою незалежність. Вони були союзниками дакійського царя Децебала в його боротьбі з Римом 102—105 рр. н. е.[422] 117 р. після загрози з боку роксоланів застосувати зброю, імператор Адріан уклав з їхнім царем Распараганом мир та збільшив данину. В Маркоманських війнах (167—175 та 178—180 рр. н. е.) роксолани були активними учасниками східної антиримської коаліції. Умова про дозвіл мешканцям Угорської рівнини язигам спілкуватися з роксоланами через Дакію (180 р. н. е.) свідчить про те, що останні жили в безпосередній близькості від неї, тобто в Попрутті — Подунав'ї. Пізніше якась частина роксоланів перекочувала до своїх родичів язигів на кордоні Панонії, напад на яку відбувся 260 р. н. е.

Однією з перших спроб ідентифікації пам'яток роксоланів була гіпотеза К. Ф. Смирнова про належність їм так званих діагональних поховань[423]. Але переконавшись, що дані про ці поховання не збігаються з даними античної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від своєї пропозиції[424].

За даними сучасних досліджень[425], з роксоланами слід пов'язувати сарматські поховання II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. в простих ямах із кістяками, орієнтованими в північному напівколі. Ареал їх — степи від понизь Дону до Дунаю та Пруту.

Одночасно з роксоланами, за античною традицією, в Північному Причорномор'ї мешкали язиги. Вперше вони згадуються Страбоном. Він пише, що за областю тірагетів (тобто за Дністром) йде «область язигських сарматів, так званих царських, та ургів» [Strabo., VII, 17]. «Царських язигів» також називає Аппіан, перелічуючи союзників Мітридата у війні 74—63 рр. до н. е. [App. Mithr., 67, 2]. Найімовірніше, це не племінна, а соціальна група типу «скіфів царських» Геродота, тобто головуюча каста воїнів в іраномовному суспільстві. Інакше кажучи, язиги, за Страбоном, складалися з царських та ургів. Хто ж ці останні, якщо припустити, що перші — не плем'я, а соціальна група? Не виключено, що іранське «urga» може бути зіставлене із сакським «aurga», «orga» — культ[426]. Якщо Страбон не зрозумів сарматського “urga”, перетворивши його на «urgoi», то урги також були не племенним, а соціальним утворенням — служителі культу, жерці, тим більше, що з інших (і численних) джерел вони невідомі.

Повертаючись до язигів, зазначимо, що сучасник Страбона Овідій, який був засланий в Томі й прожив там до 18 р. н. е., вже відзначає язигів як постійних сусідів та ворогів римлян на Дунаї: «від численних орд язигів... нас ледве захищає Істр». А вже 50 р. н. е. вони відомі як мешканці степів між Тисою та Дунаєм на кордоні з провінцією Панонія, де залишалися до гунської навали IV ст. н. е. В Алфьольді (тобто там, де язиги впевнено локалізуються античними джерелами) південна орієнтація переважає до кінця сарматського періоду, тим часом як у Північному Причорномор'ї вона як стале явище зникає на початку II ст. н. е. Таким чином, є підстави вважати південноорієнтовані пам'ятки Північного Причорномор'я II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. язигськими (при тому, що за рештою ознак вони не відрізняються від північноорієнтованих роксоланських).

Починаючи з середини І ст. н. е., античні джерела згадують на території сучасної України ще одне сарматське угруповання — аорсів. Помпоній Мела, праця якого була завершена до 44 р. н. е., пише, що в тому місці, де «заворот її (Меотиди. — Авт.) розрізає річка Букес, живуть... савромати, яких звуть амаксобіями [Mela., II, 2]. Таємнича р. Букес ототожнюється із Сивашем, а, на перший погляд, етнічно нейтральний термін «амаксобії» («ті, що живуть у возах») уточнює трохи пізніше Пліній Старший. Описуючи племена «на північ від Істру», він поряд з гетами згадує «амаксобіїв або аорсів». У науці існує цілком слушна думка про тотожність цих двох назв та їхню належність одному народу — аорсам[427]. Таким чином, аорси, які 49 р. н. е. ще воювали в союзі з римлянами на Боспорі (див. вище), за часів Плінія (помер 79 р. н..е.) вже відомі в Подунав'ї — Подністров'ї. Певно, якась частина їх після перемоги 49 р. відкочувала на захід[428]. Одним з наслідків цієї перекочівки, ймовірно, був відхід язигів з Подністров'я—Подунав'я на захід, в Алфьольд. В усякому разі, після середини І ст. н. е. вони не згадуються більше античними джерелами в районі на схід від Карпат, а всі відомості про них пов'язані винятково з Панонією.

Ще одна хвиля переселенців пов'язана з аланами, яких локалізують у Причорномор'ї в І ст. н. е. Сенека та Пліній. Проте їхнє перебування в степах сучасної України відчутно позначається пізніше, починаючи з середини II ст. н. е., появою нових типів поховань (камерні могили) та типовими пізньосарматськими речами.

З усіх сарматських племен, здається, тільки сіраки не залишали постійних місць свого мешкання — степів Прикубання та підгір'їв Кавказу. Але у Плінія Старшого є вказівка на те, що в районі Ахілова Дрома (тобто Тендрівської коси) живуть сіраки [Plin., IV, 83]. Якщо це не помилка Плінія, то слід визнати, що за його часів сіраки теж просунулись на захід (до речі, відомості про них як мешканців Прикубання зникають з середини І ст. н. е.). В Північному Причорномор'ї є декілька поховань, орієнтованих у широтному напрямку, а деякі речі з них подібні до прикубанських.

Таким чином, у різні часи в Північному Причорномор'ї з відомих нам сарматських племен жили роксолани та язиги (найдавніша постійна група населення); згодом останніх змінили аорси та алани, тоді як роксолани, розселившись західніше, продовжували залишатись однією з провідних етнополітичних одиниць. Це були військово-політичні союзи племен, на чолі яких стояло те або інше плем'я, яке давало союзові назву (роксолани, язиги тощо). Щодо аланів, то про їхнє існування в такому союзі прямо свідчить Амміан Марцеллін: «...Алани поступово постійними перемогами виснажили сусідні народи та поширили на них свою назву» [Aram. Marc., XXXI]. Не виключено також, що етноніми, які трапляються поодиноко або зрідка (фісамати, савдарати, урги, набіани, панксани та ін.) якраз фіксують назви племен, що входили до цих об'єднань.

Провідне етнічне угруповання причорноморських степів — сармати — протягом усієї своєї історії контактувало з іншим населенням регіону, передусім з мешканцями античних міст — еллінами; спорідненими сарматам за мовою пізньоскіфськими племенами Нижнього Дніпра та Криму, в різні часи — носіями зарубинецької культури та населенням Північно-Західного Причорномор'я, що створило черняхівську культуру. Безумовно, політичні, етнічні та культурні контакти сарматів з цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других. Поширення речей сарматського типу — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів вбрання — в матеріальній культурі античних центрів перших століть н. е. дістало назву сарматизації античного світу.

Значно більшою мірою етнічний вплив сарматів виявився в пізньоскіфському середовищі. Серед населення городища Золота Балка якусь кількість складали сармати, зокрема жінки[429]. Це явище простежено й у Неаполі Скіфському[430]. Матеріальна культура пізньоскіфських пам'яток значно більшою мірою, ніж антична, несе на собі сарматський вплив. Це не дивно, адже сармати і пізні скіфи були близькими за походженням та, ймовірно, за мовою.

Рис. 43. Срібна посудина з сарматського поховання біля с. Пороги.

Протягом півтораста років (з І ст. до н. е. до, ймовірно, середини І ст. н. е.) сармати контактували із носіями зарубинецької культури. Щоправда, характер цих контактів — військові наїзди та данницькі відносини — спричинився, врешті-решт, до занепаду останньої. Отже, навряд чи сармати відіграли помітну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.

На противагу цьому, формування населення черняхівської культури відбувалося за активної участі сарматів. Сарматський етнос був одним з компонентів південно-західного варіанту цієї поліетнічної культури[431]. Не виключено, що й сучасні іранізми в слов'янських мовах — це наслідок контактів сарматів із праслов'янською частиною черняхівської культури.

Культура

Культура сарматських племен Північного Причорномор’я є складовою частиною надзвичайно важливого феномена — євразійської кочової культури, яка сформувалась на величезних просторах Степу за доби раннього заліза. Культура сарматів увібрала в себе всі галузі їхнього життя: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія та ідеологія, релігійні уявлення.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів їхнього приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де все чоловіче населення було водночас воїнами. Сарматські воїни озброювалися мечами та кинджалами, луками, списами. Захисний обладунок не набув помітного розвитку. Думка про наявність у всіх сарматських племен важкоозброєної кінноти катафрактаріїв[432] не підтверджується археологічними матеріалами ані щодо України, ані щодо інших (крім Прикубання) сарматських територій. Звичайно, важкоозброєні контингенти були в сарматському війську, але вони ніколи не були численними. За Тацитом, у сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Ann., І, 79], тобто заможна частина суспільства.

Тактичні принципи та способи бою зумовлювалися складом війська. Одним з головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Вони мали на меті не так фізичне винищення супротивника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи у похід, як і дещо пізніші кочовики, сармати їхали о-двокінь, тобто мали декілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде в поводу запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого,, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість» [Ашга., XVII, 12.3]. Про один з таких наїздів йдеться у декреті на честь Протогена.

Важливою частиною культури військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що трапляється серед археологічних пам’яток України, демонструє досягнення сарматів у цій галузі[433]. Парадна зброя прикрашалася фаларами — срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або із рослинним орнаментом (Старобільськ, Балаклея, Янчокрак, Булахівка).

Побут сарматів характерний для кочовиків із рухливим типом кочування. Страбон та Овідій згадують «сарматські вози», а перший зазначає, що сармати живуть у наметах [Strabo., VII, 3, 17]. На фресках пантикапейських склепів перших століть н. е. є зображення сарматських жител, що нагадують юрти монголів та інших азіатських кочовиків. У похованнях на території України є поодинокі знахідки коліс від сарматських возів із 12—14 спицями (Новопилипівка). Нечисленні рештки, переважно з багатих могил, дають змогу реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався поясом (іноді з коштовними прикрасами, як у Порогах)[434] та застібався фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася у пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. За головний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ, що застібався фібулою на лівому рамені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя або трохи вище, іноді за східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардероба сарматської жінки потрапили шаровари, які часто-густо були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства прикрашався золотими бляшками, пронизями та гаптуванням (Соколова Могила, Сватова Лучка, Ногайчинський курган, Пороги).

Рис. 44. Сарматське жіноче вбрання (реконструкція).

Різноманітними були прикраси сарматських жінок та чоловіків, деякі з них є справжніми шедеврами стародавнього золотарства. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикрашалися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівна), носили намиста, в яких були забрані в золото коштовні та напівкоштовні камінці (Михайлівна, Соколова Могила, Сватова Лучка) та намистини з бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні золоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та звичайні бронзові браслети із численних поховань посполитих. У моді були персні з печатками та вставками із коштовних камінців та скла. З II ст. до н. е. поширюються різноманітні фібули. До складу особистого вбрання входили люстра — біллонові чи бронзові. В багатому похованні Соколової Могили знайдено опахала, що походять з Близького Сходу або Єгипту.

Усі прикраси сарматів (особливо ж вироби із золота) виконані у певному стилі, який характеризує сарматське прикладне мистецтво на різних етапах його розвитку. В II—І ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мистецтва. Типовим зразком цього стилю є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. З І ст. н. е. серед сарматів України поширюється так званий звіриний «бірюзово-золотий» (за М. Б. Щукіним) стиль, що походить із середньоазіатських та західносибірських земель і позначений неабияким впливом китайського мистецтва. Як видно з назви, цей стиль являє собою зображення звірів — реальних або фантастичних — найчастіше в боротьбі між собою. Вироби із золота або залізні чи бронзові плаковані золотою пластиною. Характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (найчастіше очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Чудові зразки «бірюзово-золотого» стилю знайдено в Порогах (поясна гарнітура, гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчинському (гривна) курганах. Поширення цієї моди пов'язується з аланами. В пізньосарматський період стає популярним інший стиль — геометричні орнаменти, виконані в техніці перегородчастої емалі або інкрустації (клуазоне). Його витоки лежать у мистецтві північно-західних сусідів сарматів — готів та в пізньоримському ювелірному стилі.

Письмові джерела не подають майже ніяких даних для реконструкції духовної культури сарматів, їхніх міфологічних або релігійних уявлень. У зв'язку з цим вельми цінним джерелом є поховання в Порогах, де на певному наборі речей — поясах, гривні, піхвах меча та срібному келисі — вміщено тамги схеми «царя» Інісмея[435]. із досліджень із загальноіранської та скіфської[436] міфології відомо, що такі речі мали інвеститурно-сакральне значення. Тож варто припустити, що іраномовні сармати мали схожий із скіфами світогляд. Дещо ширшу інформацію маємо про релігійні уявлення сарматів. Із праць Климента Олександрійського та Амміана Марцелліна відомо, що сармати вклонялись мечеві, який уособлював бога війни: «У аланів голий меч встромляють у землю та вклоняються йому як Марсові» [Aram. XXXI, 7, 12]. Щодо інших загальноіранських культових уявлень, то на археологічних матеріалах простежене існування у сарматів, що населяли територію України, культів вогню та коня[437]. З першим із них пов'язані численні сліди вогнищ у насипах курганів та в могилах, а також курильниці, які часто трапляються серед начиння жіночих поховань. Імовірно, саме жінки як охоронниці домашнього вогнища відправляли вогняний культ. Роль жінок як служниць культу відбивають численні солярні або хтонічні амулети, що їх знаходять в могилах. Вони ж вказують на існування у сарматів анімістичних вірувань. Поховальний звичай відбиває віру сарматів у потойбічне життя. Більшість поховань орієнтовано у північному напрямку, меншу частину — в південному. Можливо, ця різниця свідчить про уявлення різних сарматських племен щодо місцезнаходження «країни мертвих». Супроводження померлих напутньою їжею та речами теж входило до обов'язкового поховального ритуалу. Чоловікам у могили клали зброю, кінське спорядження, «чоловічі» знаряддя праці — точила, сокири— посуд для вина. Жінок супроводжували в потойбічний світ прикраси, посуд, «жіночі» речі: люстерка, прясла, голки тощо.

Історія та культура сарматів є однією із складових давньої культури України. Й хоча сармати не були безпосередніми предками українського народу, якась частина їхньої історії залишилася в давній історії України.