Глава 2 Пізні скіфи

Як уже зазначалося, на межі IV—III ст. до н. е. припиняється існування Великої Скіфії — могутнього об'єднання скіфських та нескіфських племен, що займали більшу частину території сучасної України. На всіх скіфських поселеннях та селищах від району сучасного Запоріжжя аж до понизь Дніпра вже на початку III ст. до н. е. повністю припиняється життя. Про це свідчить зокрема, брак скіфських поховань на території майже всього простору степів між Дністром та Доном.

Однак окремі групи ще зовсім недавно великого об'єднання племен збереглися у Нижньому Подніпров'ї, Північно-Західному Причорномор’ї та в Криму. Саме вони утворили три так звані «Малі Скіфії». Але характер їхнього поховального обряду та матеріальна культура дають значні підстави сумніватися в суто скіфській належності цього населення. Тобто, слід врахувати, що назва «Скіфія» досить умовна.

Про це знали ще античні автори. У «Географії» Страбона подано досить детальний опис Кримського півострова. Особливий інтерес становить такий фрагмент. «Вся ця країна, а також, можливо, і область за перешийком до Борисфена називалася Малою Скіфією. Внаслідок численності переселенців, що переправлялися звідси за Тіру та Істр і заселили цю країну, значна частина її також отримала назву Малої Скіфії, так як фракійці поступилися їм землею, частково примушені силою, частково внаслідок поганої якості землі, так як більша частина цієї землі болотиста» [24, VII, 4, 6]. І далі — «...болота так званої Малої Скіфії, що по цей бік Істра» [VII, 5,12].

Про назву міст на берегах основних рік Скіфії є свідчення Птолемея [кн. 3, V, II, С. І, с. 232]. На його карті зазначено навіть їхні географічні координати та наводяться назви: Азагарій, Амадока, Cap, Серім, Сарон, Метрополь та Ольвія. Робилися спроби ототожнення міст Птолемея та нижньодніпровських городищ. Н. М. Погребова вважала, що Сароном було Гаврилівське городище. На думку М. І. Вязьмітіної, Сароном була Золота Балка. Б. М. Граков Кам’янське городище ототожнював з Азагарієм, а Знам'янське — з Амадокою.

За Страбоном, можна досить точно локалізувати «Малі Скіфії». Одна, про яку досі мало що відомо, знаходилась за Істром, а друга — в Криму і включала області від перешийка до Борисфена. Страбон підкреслює факт переселення людей на ці території. Зараз вчені цілком слушно розділяють другу, за Страбоном, Малу Скіфію на дві окремі: Кримську та Нижньо-Дніпровську. Для цього є всі підстави. Та й сам Страбон допускав єдність цих територій не дуже впевнено, супроводячи згадку про їхню близькість словом «можливо».

У зв’язку з цим відзначимо, що за часів Великої Скіфії між більшою частиною Скіфії у степах Причорномор'я і скіфами Криму існувала певна різниця, що добре простежувалось, зокрема, у поховальному обряді. А в період «Малої Скіфії» між пам'ятками пізньоскіфської осілості на Нижньому Дніпрі та Кримським перешийком пролягала значна відстань відкритого степу. Будь-які пам'ятки на цій степовій частині, які можна було б пов'язати з пізніми скіфами, відсутні.

У цих двох «Малих Скіфій» були свої, не пов’язані одна з другою, історичні долі. Дуже мало підстав говорити про їхню етнічну близькість. Значні відмінності були також у господарстві, дещо відрізнялася матеріальна та духовна культура. Різною була і «зовнішньополітична» спрямованість. Культура населення городищ Нижнього Дніпра була близька до культури Ольвії, у ній порівняно мало сарматських рис і, навпаки, багато виявів західних, передусім фракійських, впливів.

«Мала Скіфія» у Криму, цілком природно, була тісно пов'язана з античними центрами Криму. Більш яскраво це засвідчено всім комплексом джерел для Херсонеса, набагато менше — для Боспору. У історичній долі Кримського пізньоскіфського царства значну роль відіграли зіткнення з Понтійським царством Мітридата і пізніше — Римом. У Криму помітні дещо значніші сарматські впливи.

Коло джерел, що характеризують «Малу Скіфії» в Криму, набагато ширше, ніж відповідне щодо нижньодніпровської. Це дає можливість з’ясувати основні моменти політичної історії першої, встановити певну ієрархію міських центрів, серед яких вирізнялась столиця — Неаполь Скіфський, та ін. На противагу цьому, лише щодо одного з низки нижньодніпровських городищ можна говорити про наявність у ньому рис, які суттєво вирізняють його серед інших синхронних пам'яток. Йдеться про Червономаяцьке городище. Його розвинута фортифікаційна система не має рівної серед поселень Північного Причорномор'я. Тому, якщо на Нижньому Дніпрі існувало якесь об’єднання, то на роль його центру могло претендувати лише це городище.

«Мала Скіфія» на Нижньому Дніпрі

У П ст. до н. е. на невеликому відрізку Нижнього Подніпров’я — від городища біля с. Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області до городища Любимівка Каховського району Херсонської області на лівому березі Дніпра та від городища біля с. Гаврилівна Нововоронцовського району до поселення біля с. Львово Каховського району Херсонської області на правому березі Дніпра виникає неширока смуга осілості, відома під назвою «Мала Скіфія» на Нижньому Дніпрі. На сьогодні відомо 15 городищ і 3 безкурганні могильники. Ці городища виникли майже через століття після загибелі Великої Скіфії. Порівняння поселень IV ст. до н. е. та городищ II ст. н. е. дало змогу зробити висновок про те, що між ними зв'язку не було. Тобто, у II ст. до н. е. в Нижньому Подніпров’ї фіксується об’єднання зі сталим землеробсько-скотарським господарством — те, що називають стаціонарною осілістю, якої у середовищі скіфів-кочовиків не було. Єдина нитка, що нібито пов'язує ці пам'ятки, — деякі види ліпного посуду.

Однією з особливостей матеріальної культури «пізньоскіфських» городищ Нижнього Подніпров'я є їхня еллінізація. Вона виявляється не лише у пануванні гончарної грецької столової та кухонної кераміки і тари, а й у структурі поселень (наявність акрополя і передмістя), в плануванні акрополя, кам'яному будівництві, яке не було відоме скіфам.

Городища-фортеці, якими є пізньоскіфські пам'ятки, скіфи не будували ніколи. Степові кочовики не знали кам'яних оборонних споруд. Система фортифікації нижньодніпровських городищ — цілком відповідає античним традиціям.

Поховальний обряд, відомий за матеріалами Миколаївського, Золотобалківського та Червономаяцького могильників, демонструє багато варварських рис. Але в головному — у влаштуванні безкурганних могильників — вони знову ж таки відрізняються від скіфських поховальних пам'яток.

Наведені аргументи свідчать на користь гіпотези В. І. Гошкевича, який вбачав у мешканцях городищ Нижнього Дніпра переселенців-ольвіополітів, які з'явились тут після гетської навали[438]. Справді, Ольвія у II ст. до н. е. переживала далеко не кращі часи, і природно те, що частина її мешканців спробувала скористатися добре відомим їй шляхом по Дніпру, дійшла до порогів і закріпилась у добре схованих плавнями та кам'яними стінами городищах-фортецях. Таким чином, у II ст. до н. е. в Нижньому Подніпров'ї сформувався своєрідний «варварський» варіант античної культури.

Вважаючи, що основою економічного, політичного й культурного об’єднання у Нижньому Подніпров'ї була антична цивілізація, не слід відкидати факту наявності іноетнічного елементу серед населення цього регіону. Без сумніву, якась частина етнічних скіфів проживала у цих городищах. Можливо, разом з переселенцями з Ольвії у Подніпров'ї з’являються фракійці чи кельти. З цим етносом пов’язана група лощеної кераміки з рельєфним орнаментом, яка складає в матеріалах поселень досить значну частину[439]. На зв'язки з сарматами вказують могили з підбоями та прості ґрунтові ями нижньодніпровських могильників[440]. На дещо пізнішому етапі існування «Малої Скіфії» на Дніпрі простежуються деякі зв’язки з черняхівськими старожитностями[441].

Економічною основою цього об’єднання було скотарство та землеробство. Скотарі II ст. до н. е. втратили ті родючі угіддя, якими володіли скіфи IV ст. до н. е. на Нижньому Дніпрі. Невеликі плавневі смуги, які прилягають до високого правого берега Дніпра, могли прогодувати невеликі стада. А оскільки Степ був вже зайнятий сарматами, кочувати на великі відстані люди не могли й обмежувались плавневими пасовищами. Тому скотарство у II ст. до н. е. набуває відгінної чи навіть присадибної форми.

З часом збільшується значення землеробства, зокрема, вирощуванням пшениць різних видів. Змінюється й організація землеробського господарства — воно зосереджується у передмістях городищ, де розташовуються віддалені одна від одної садиби з житловими та господарськими будовами; до садиб прилягали невеликі засіяні ділянки. А весь масив передмістя оточувався невисоким земляним валом, який скоріше був межею, а не лінією оборони. В усякому разі він не зміг захистити мешканців передмістя Аннівського городища від нападу сарматів. На городищі простежено два шари пожеж, знайдено сарматські стріли, тоді як до акрополя нападаючі не вдерлися.

Крім землеробства та скотарства на городищах були розвинуті промисли — рибальство, збирання рослин та черепашок, мисливство. Причому склад кісткових матеріалів городищ свідчить про те, що у їжу вживали диких тварин. Ремісничі вироби надходили в основному з Ольвії та інших античних центрів. Вражає порівняно невелика кількість ліпного посуду та інших суто скіфських речей.

Поліетнічність населення Нижнього Подніпров'я у II ст. до н. е. — II ст. н. е. спричинилася до синкретизму «пізньоскіфської» культури. Ця особливість яскраво проявилась у релігії. У віруваннях мешканців нижньодніпровських городищ чільне місце займають землеробські культи. На це вказують знахідки предметів, пов'язаних із землеробською магією: ритуальні хлібці з відбитками зерна, жіночі статуетки тощо. Одна з особливостей «пізньоскіфських» пам’яток — знахідки біля вогнищ «коників» — брусків з грубої глини з голівками коней чи баранів на кінцях, які свідчать про шанування домашнього вогнища. Таким чином, у релігійних віруваннях мешканців Нижнього Подніпров’я в пізньоскіфський час відбулося змішування духовних надбань і греків, і скіфів, і фракійців.

Але найпотужніший шар духовної культури все ж таки був античним. Він охоплював не тільки релігію і світогляд. Ним просякнута вся побутова культура (кухонне та столове начиння, асортимент продуктів, що вживались). Без сумніву, антична, щоправда, дещо спрощена, організація садиби, її планування.

На городищах Нижнього Подніпров'я з'являються твори античного мистецтва. Тут знайдено мармурову голову Геракла, теракотові статуетки.

Нижньодніпровські городища II ст. до н. е. —II ст. н. е. існують як частина об'єднання племен і відіграють роль добре укріпленого кордону. Найімовірніше, це був східний кордон ольвійських земель. Кордон, який стримував одну за одною навали сарматів і який був знищений лише під час великого переселення народів.

«Мала Скіфія» в Криму

Наприкінці III — на початку II ст. до н. е. процеси седентаризації та консолідації скіфських племен призвели до виникнення пізньоскіфського царства в Криму. Головним осередком нового утворення, імовірно, було городище Керменчик-Неаполь, розташоване у південно-східній частині м. Сімферополя. Це поселення розміщувалося на крутому лівому березі р. Салгир і займало площу близько 20 га. Найбільші городища, що виникли не пізніше початку II ст. до н. е. також знаходились у Передгірському Криму (Кермен-Кир, Булганакське, Зміїне, Вишенне та ін.).

Скіфське царство у II ст. до н. е. складалося з декількох областей: Північно-Західний, Центральний та Південно-Східний Крим. Починаючи з І ст. до н. е. активно освоюється Південно-Західний Крим. Навколо городищ, яких зараз відомо близько 50, розташовувалися поселення відкритого типу, інколи їх було навіть декілька. Поблизу поселень знаходилися ґрунтові могильники (відомо близько 30), а також пізньоскіфські поховання в курганах (розкопано близько 60 насипів)[442].

Рис. 45. Культові речі пізньоскіфського часу.

Наприкінці III ст. до н. е. — на початку II до ст. н. е. сармати, мабуть, здійснювали набіги на території між Доном та Дніпром, а також діставалися Ольвії [IOSPE, І², 32]. Військова загроза із Степу спричинилася до виникнення у Передгірському Криму оборонних ліній, здебільшого не розрахованих на античну облогову техніку. Водночас територія поселень починає забудовуватися окремо розташованими наземними спорудами та напівземлянками.

Є певна кількість письмових джерел, які дають змогу досить повно з'ясувати головні етапи історії Кримської Скіфії.

Аналіз політичної ситуації, а також археологічний матеріал свідчать про тісні стосунки Кримського Скіфського царства у першій половині II ст. до н. е. з Боспором та Ольвією. З Херсонесом, навпаки, відносини були напруженими. В цей час скіфи починають захоплювати сільськогосподарську територію цієї античної держави в Північно-Західному Криму. Проте наприкінці другого десятиріччя II ст. до н. е.[443] це було тимчасово припинено. Можливо, перерва пов'язана з укладеною 179 р. до н. е. угодою припонтійських правителів [Polib., XXXI, 6], яку підписали Херсонес та сарматський цар Гатал, а також окремою угодою Херсонеса з царем Понту Фарнаком I [IOSPE, І², 402]. Ймовірно, ці події знайшли відбиток у яскравій легенді про сарматську царицю Амагу, що прийшла на допомогу Херсонесу [Polien., VIII, 56].

Рис. 46. Мармурова голова Геракла. Поселення Золота Балка.

З приходом до влади Скілура (50—40-і рр. II ст. до н. е.) скіфи знову повели наступ на Херсонес і захопили майже всі поселення в Північно-Західному Криму. Відносини з Ольвією та Боспором традиційно будувалися на створенні економічних та політичних зв'язків. У другій половині П ст. до н. е. ставка скіфського царя (Неаполь) набуває значення міського центру. Характерні ознаки пам'ятки та знахідок є підставою для визначення державної структури кримських скіфів як монархії елліністичного типу[444]. У цей час влада Скілура, можливо, поширювалася і на поселення Нижнього Дніпра.

Вихід на політичну арену сильної у політичному значенні держави турбував царя Понту Мітридата IV Євпатора, який мріяв про розширення своєї влади. Він втрутився в північнопричорноморські справи, виступивши спочатку на боці Херсонеса, а потім залучив на свій бік Боспор та Ольвію. В ході війни (113—110 рр. до н. е.) стратег понтійського царя Діофант разом з херсонеськими загонами завдав жорстокої поразки скіфам та їхнім союзникам — кочовим племенам роксоланів на чолі з царем Тасієм [IOSPE, І², 352; Strabo., VII, 3, 17; 4, 3, 7]. Скіфське царство в Криму, можливо, стало васалом Мітридата. Залежність скіфів від понтійського царя, вірогідно, полягала в зобов'язанні постачати військові формування. Понтійські гарнізони у Північному Причорномор’ї навряд чи були численними, тому наказ Мітридата «з'явитися війську із Скіфії» [Just., XXXVIII, 3, 5] напередодні його першої війни з римлянами, ймовірно, стосується скіфських контингентів. Останні брали участь у бойових діях на Балканах під загальним керівництвом полководця Мітридата — Архелая [App. Mith., 41].

Рис. 47. Цар Скілур. Реконструкція М. М. Герасимова.

Пізньоскіфська держава

Факт існування у пізніх скіфів держави майже ні в кого не викликає сумнівів. Однак оцінюється він по-різному. Одні дослідники вважають, що пізньоскіфська держава — це заключний етап розвитку скіфської державності, яка склалася ще у кочових скіфів. Другі вказують на те, що тільки Кримську Скіфію можна розглядати як перше державне утворення скіфів, причому підкреслюють або сильні пережитки родоплеменних відносин, або його греко-варварський характер.

Найвидатнішим з пізньоскіфських правителів, безперечно, був Скілур — за походженням син царя [IOSPE, І², 668]. Це вказує на те, що у пізніх скіфів влада передавалася у спадок, і підтверджується прикладом Палака, сина Скілура, який також став царем.

Страбон (VII, 4, 3] і Плутарх [Reg. et imp. ad, 174E; De garrub, 17] передають, що Скілур мав 50 чи 80 синів. Згідно з новим тлумаченням тексту декрету на честь Діофанта, Мітридат VI Євпатор почав війну із Скілуром і його синами на чолі з Палаком. Є певні підстави вважати, що Скілур і Палак були співправителями[445].

Рис. 48. Кам’яна плита із зображенням Палака.

Плутарх невипадково оповідає легенду про передсмертне слово Скілура до синів. Очевидно, тенденція до розділу батьківського царства мала місце. Політична боротьба в середовищі скіфської верхівки могла набути пікового стану після поразок Палака [IOSPE, І², 352]. Не виключено, що згадувані давніми авторами свідчення про чисельність синів Скілура є відображенням військово-адміністративної системи, коли кожен з представників царського дому був правителем невеликої області. Поразка скіфів у війнах з Діофантом призвела до розвалу цієї системи та утворення кількох «царств» у Північно-Західному, Південно-Західному, Центральному та Південно-Східному Криму, де правили «басилевси». Останні, в свою чергу, номінально підлягали Мітридату VI Євпатору. Такий адміністративний поділ Кримської Скіфії, зумовлений як географічним чинним, так і етнічними особливостями, очевидно, зберігся й пізніше.

Можливе й дещо інше трактування цих свідчень. Не виключено, що й Страбон, й Плутарх згадували не про власне синів Скілура, а про правителів окремих скіфських груп. Імовірно, об'єднання цих племінних груп відбувалося здебільшого збройним шляхом. Можливо, з цих «синів» і було вибрано спадкоємця — Палака. Це добре узгоджується з таким припущенням, що назви скіфських фортець Напіт, Палакій і Хабеі були похідними від етніконів племен[446]. За Клавдієм Птолемеем, місто Амадока, яке локалізується десь у нижній течії Дніпра, тобто в районі концентрації пізньоскіфських пам’яток, одержало свою назву від племені амадоків [III, 5, 10, 14]. Слід вважати, що найбільші пізньоскіфські городища були центрами певних племінних груп, на чолі яких стояли правителі — «сини» Скілура. Об’єднання пізніх скіфів, мабуть, утворилося внаслідок підкорення одній з племінних груп завдяки діяльності Скілура[447]. Ці події знайшли відображення в алегоричній розповіді стародавніх авторів щодо численних синів царя.

Пізньоскіфські могильники II—І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е., за винятком поодиноких комплексів, досить однорідні, хоча серед них вирізняються невеликі групи могил з дещо багатшим інвентарем і зброєю, або зовсім без речей. Загалом таких могил зовсім небагато. Це не дає підстав для висновку, що в пізньоскіфському суспільстві соціальна диференціація набула значної глибини, на відміну від свідчень курганних могильників V—IV ст. до н. е.

Пояснюється це, вірогідно, тим, що скіфи поступово осідали на землю і перетворювалися із кочовиків-скотарів на землеробів. Зміни господарського укладу спричинилися до перетворення племінних груп на територіально-сусідські землеробські общини. Як саме відбувалося це в умовах Криму, поки що не зовсім ясно.

Виходячи із загальних особливостей економічного і політичного розвитку кочовиків у період їх поступового осідання на землю, треба зазначити, що за рівнем соціального розвитку пізні скіфи Криму перебували на третьому так званому етапі кочування. Для цього етапу були характерні перехід від кочування до осілості, заняття землеробством, виникнення поселень, розвиток ремесла, поява «замків» — укріплених городищ, розташованих у стратегічно важливих місцях тощо[448]. На цьому етапі посилюється соціальна диференціація суспільства і вирізняється родова знать, яка починає експлуатувати рядове населення, а також відбувається процес повторного класоутворення на базі іншої, ніж раніше, форми власності. Усі перелічені ознаки цього етапу розвитку добре простежуються за археологічними даними у пізніх скіфів Криму.

Для пізньоскіфських могильників Криму І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. характерне сполучення місцевих тавро-скіфських елементів із західними та східними, що виявилося не тільки у запозиченні та виробництві предметів матеріальної культури, а й у безпосередньому проникненні інших етнічних груп. Поряд з грунтовими могильниками з'являються під курганні сарматські поховання, впущені в насипи попередніх часів. Це дає змогу зробити висновок, що в І ст. до н. е. у Крим проникають представники сарматських племен, які поступово осідали на землі й асимілювалися з пізніми скіфами.

Сармати Криму в цей період, мабуть, як і аорси та сіраки, були частково кочовиками, а частково займалися землеробством. Вони перебували на другому етапі кочування, для якого була характерна наявність сталих літників та зимників, а також стаціонарних могильників[449]. Осідання кочовиків на землі простежено у Передкавказзі, Нижньому Подністров'ї, Побужжі, Подунав'ї. Впускні сарматські поховання свідчать на користь того, що сармати ще не втратили традиційних норм свого поховального обряду. Це й знайшло відображення в підкурганному способі поховання.

Поява сарматських поховань у ґрунтових могильниках вказує на певні ознаки осілості сарматів у Криму, починаючи з рубежу нашої ери. Очевидно, приплив сарматського населення в Крим і поступова асиміляція ними пізніх скіфів призвели до посилення загрози Херсонесу та Боспору з боку варварів.

Політичні відносини населення Кримської Скіфії у другій половині І ст. до н. е., на жаль, погано висвітлені письмовими джерелами. Лише Аппіан повідомляє, що, спираючись на якісь військові контингенти скіфів та сарматів, Фарнак у боротьбі з Асандром захопив Феодосію [Mith., V, 120]. Відомо, що за доби Августа в Рим прибули з дружніми візитами посли бастарнів та скіфів, а також сарматських царів [RGDA, 231, 2]. Однак це повідомлення навряд чи стосується саме кримських скіфів.

Епіграфічні документи [КБН, № 39, 40] свідчать, що у період з 15/16 по 22/23 рр. н. е. боспорський цар Аспург здійснив широкомасштабну військову операцію в глиб Таврики. З цими подіями можна пов'язати укріплення оборонних мурів Неаполя Скіфського на початку І ст. н. е., а також пожежі в місті й на приміській території[450].

Після смерті Аспурга у 37/38 рр. н. е. його дружина Гіпепірія провадила незалежну політику. Про це може свідчити й знахідка в Неаполі Скіфському срібної тарілки з витісненим її ім'ям, яку дослідники вважають подарунком цариці під час переговорів із скіфами[451].

Римсько-боспорська війна 45—49 рр. н. е. втягнула у конфлікт багато племінних угруповань Північного Причорномор'я. Для придушення руху прибічників Мітридата римляни залучили до кола своїх союзників аорсів, кочів'я яких розташовувались на той час між Доном та Дніпром [Тас. Ann., XII, 15—21; Plin. NH., VI, 16]. Щоб узяти участь у воєнних діях аорси мусили подолати Перекоп та Степовий Крим[452]. Превентивний удар міг бути завданий також і Кримській Скіфії[453].

У 50—60 роках І ст. н. е. на політичну арену виходить аланський союз племен. Цілком вірогідна їхня участь у рейді в Подунав'я, де вони зіткнулися з римським військом на чолі з Т. Плавтієм Сільваном [CIL, XIV, 3608]. Можливо, саме алани в союзі зі скіфами [IOSPE, І², 369] здійснили облогу Херсонеса, на допомогу якому прийшов все той же Т. Плавтій Сільван. Є підстави гадати, що завдяки римським військам скіфів та їхніх союзників було розбито. Проте брак античних пам'яток другої половини І — початку II ст. н. е. у Північно-Західному та Південно-Західному Криму унеможливлює висновок про те, що ці райони увійшли до складу Херсонеської держави. Навпаки, Арріан, який 134 р. плив по Понту, у своєму периплі називає Керкінітиду і Калос-Лімен містами скіфськими, тобто розташованими в Скіфії [Arr. Per., 30]. Археологічні матеріали Південно-Західного Криму свідчать, що території аж до сучасної Севастопольської бухти контролювалися скіфо-сарматським населенням.

Політичне і воєнне панування сарматів у степовій смузі Північного Причорномор'я дає можливість припускати залежність пізніх скіфів від союзів сарматських племен. Вона могла мати різний характер і на окремих історичних етапах коливатися від політичної лояльності до данницьких відносин, дуже поширених у кочовиків євразійських степів[454].

Зростання саме у II ст. н. е. в усіх без винятку пізньоскіфських могильниках кількості сарматських поховальних комплексів, а також численні знахідки речей сарматських типів, дають підставу говорити про складання нового етносу: скіфо-сарматів.

Пересування сарматських племен у другій половині І — на початку II ст. н. е. призвело до запустіння територій у Північно-Західному Криму. Боспорські царі Савромат І та Котіс II [КБН, № 32, 33] одержали над кримськими скіфами низку перемог. У військових операціях вони, ймовірно, використовували сарматські контингенти, що підтверджується дуже близькими до часу їхніх походів похованнями аланських (?) воїнів на Неаполі та околицях.

Ускладнення обстановки, викликане активністю скіфо-сарматських племен в середині II ст. н. е. примусило Рим розширити свою присутність у Тавриці.

До цього періоду відноситься занедбання «будинку з фресками» у центральній частині Неаполя Скіфського й нанесення зверху розписів численних графіті у вигляді жанрових сценок, сарматських знаків, зображень тварин. Серед них є «картина», що зображує захоплення міста за допомогою облогових машин[455].

На Південному березі й Західному узбережжі римляни встановили систему вартових у найважливіших стратегічних напрямках. Один із загонів був розташований на скіфському городищі Алма-Кермен[456]. З напису 193 р. н. е. [КБН, № 1237] ми дізнаємося про перемогу боспорського царя Савромата II над сірахами (сіраками) та скіфами і приєднання Таврики за угодою. Можливо, ця угода була ухвалена між Боспором та Римом[457].

На захоплених Боспором землях у Центральному Криму наприкінці II — на початку III ст. н. е. відбувається потужний економічний підйом. У Південно-Західному Криму, що перебував від впливом Рима і Херсонеса, збільшується кількість речей античного виробництва в могильниках[458].

Зараз нема підстав говорити про якусь форму інтеграції населення Південно-Західного Криму до складу Римської імперії або Херсонеса. Внутрішнє життя населення цього регіону не було якоюсь мірою регламентоване римською адміністрацією чи громадянською общиною Херсонеса, але для проведення своєї політики, мабуть, використовувалася місцева соціальна верхівка.

У середині — третій чверті III ст. н. е. поселення Перед гірського Криму зазнали нищівного удару з боку войовничих різноетнічних дружин готського союзу племен. Саме з цими подіями дослідники пов'язують загибель Неаполя Скіфського, городищ Алма-Кермен, Усть-Альмінського та інших. Рештки місцевого населення увійшли до складу нового об'єднання, в якому панівне місце займали аланські племена[459]. Ці події можна вважати останніми штрихами політичної історії Кримської Скіфії.

Етнічний склад населення Кримської Скіфії протягом II ст. до н. е. — III ст. н. е. зазнав певних змін. Вони зумовлювались пересуванням значної кількості різноплемінних мас кочовиків на степових просторах Євразії, а також у лісостеповій смузі Східної Європи.

Етнічна інтеграція у II—І ст. до н. е. різних за походженням скіфських племен пояснюється змінами в соціальній сфері. Це стосується передусім формування сусідсько-територіальних общин, де різні етнічні групи землеробів співіснували з напівосілим населенням. Землероби, що населяли увесь рівнинний Крим, перебували в політичній залежності від кочовиків і платили їм данину [Strabo., VII, 4, 6].

Аналіз матеріалів з могильників другої половини І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. свідчить про демографічний сплеск, що може бути пов'язано з переселенням у Крим певної частини жителів Нижнього Подніпров'я та прилеглих територій.

У другій половині І ст. н. е. в Перед гірському Криму відбуваються значні зміни в етнічному складі населення, про що свідчать матеріали ґрунтових могильників цього часу, а також впускні поховання в кургани. Аналіз обряду й інвентаря поховань вказує на змішаність пізніх скіфів з різними угрупованнями сарматських племен. Одним з них були, мабуть, сіраки, втягнуті в загальносарматський рух на захід [Рlin., IV, 83].

Унаслідок перемог боспорських царів над скіфами у II ст. н. е. та нищівних ударів аланських племен території Центрального та Південно-Східного Криму, можливо, були заселені військовими контингентами еллінізованих сарматів.

В цілому етнічна історія Кримської Скіфії може бути поділена на чотири етапи. На першому з них (кінець III—II ст. до н. е.) відбувалася асиміляція різних за походженням угруповань скіфських племен (скіфо-таври, скіфо-фракійці, скіфо-меоти). У І ст. до н. е. — першій половині І ст. н. е. (другий етап) до складу населення вливається потік сарматського населення з Північного Кавказу та Прикубання, а також жителів Нижнього Придніпров'я й Північно-Західного Причорномор'я. На третьому етапі (друга половина І — перша половина III ст. н. е.) внаслідок значного притоку сарматських племен спочатку відбувається інтеграція кримських скіфів з новим населенням, а з кінця II — початку III ст. н. е. сармати вже відіграють домінуючу роль. У третій чверті III ст. н. е. (четвертий етап) скіфо-сарматське об'єднання було розгромлене різноетнічними племенами готського союзу, а його залишки включено до складу нового населення Гірського Криму, основу якого складали аланські племена.

Рівень та напрями розвитку пізньоскіфської культури в Криму зумовлювалися процесами, що відбувалися в етносоціальній сфері суспільства. Виникнення та формування Скіфського царства проходило під значним впливом еллінської культури. Греки мешкали в Неаполі[460], та й в цілому для Скіфії характерний змішаний склад суспільства, багато поколінь якого проживало поряд з античними центрами. Пізньоскіфське населення зазнало значного впливу сарматської культури.

Рис. 49. Громадські та житлові споруди Неаполя Скіфського. За Ю. П. Зайцевим.

Еллінські традиції відбилися в архітектурному оформленні споруд, способах будівництва і оздоблення приміщень. Це, насамперед, стосується житлових будинків Неаполя («дім з напівпідвалом», «мегаронні» споруди), громадських будівель (ансамбль з портиками)[461]. Для пізньоскіфських будинків І ст. до н. е. — І ст. н. е. характерні мегарони — споруди, що складалися з великого приміщення та сіней. Є вони в Неаполі та на інших поселеннях («Чайка», Керкінітида, Калос-Лімен, Добре). Частина з них, вірогідно, мала житлове призначення, а монументальні правили за громадські споруди, де, можливо, відбувалися й релігійні церемонії[462]. Багато з таких будинків унаслідок перебудови втратили свої первісні функції й у II—III ст. н. е. перетворилися на житлові та господарчі приміщення.

Елементи грецького фортифікаційного мистецтва трапляються і в оборонних мурах міста. В господарчій діяльності пізні скіфи запозичили у греків систему землекористування та способи ремесла, що сприяло розвитку торгівлі та обміну. В побуті вживалися речі грецького походження або виготовлені за їхніми зразками. Відомі грецькі написи на постаментах, рельєфах, а також графіті на посуді та речах.

Знайдені на Неаполі та інших пам'ятках теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс, Діоскури) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялись на місці за античними формами. Відомі й примітивніші зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні «хлібці», які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

Дуже оригінальною є монументальна скульптура пізніх скіфів. Це антропоморфні надгробки та рельєфи. Зараз їх відомо більше 20. Вони поєднують у собі риси скіфської, грецької, сіндської, фракійської та сарматської традицій. Іконографію сюжетів представлено чоловічими фігурами зі зброєю, або з іншими атрибутами, примітивними портретами, фігурами вершників у різних композиціях, сценами адорації[463].

Значне місце в релігійних уявленнях скіфів займав культ домашнього вогнища. Про це свідчать їхній розпис та архітектурне оздоблення, наявність зольників-есхарів. Культ вогнища був тісно пов'язаний з ідеєю родючості та землеробсько-скотарськими культами[464].

Серед інших культів можна назвати поклоніння сонцю — солярна символіка широко представлена на ліпних курильницях та в оздобленні побутових речей. У пізніх скіфів існував культ коня, оскільки його часто приносили в жертву під час поховального ритуалу, зображення кінських голів трапляються на виробах мистецтва, фігурки коней продряпані на штукатурці в будинку «А» Неаполя Скіфського. З хтонічним культом пов'язані жертовні поховання собак.

Одним з найпоширеніших у пізньоскіфському середовищі був культ предків та героїзованих вождів. Останнє підкріплюється наявністю надгробних рельєфів із зображенням вершника. Культ вершника простежується і в розпису вирубаного в скелі склепу № 9 з Неаполя Скіфського. Сцена полювання на кабана має багато аналогій у фракійському, а також сарматському мистецтві.

Під час поховального обряду, мабуть, відбувалися релігійні танці, уявлення про які дають зображення розписів склепів № 2 та № 8. Нерідко в поховальному ритуалі використовувалися символи вогню: охра, реальгар, вугілля, кремінь. Для очищення могили ставили курильниці з ароматичними смолами, обкурювали сіркою. Траплялися випадки навіть часткової кремації небіжчика (Усть-Альма, Неаполь). Щоб захиститися від померлих останнім зв'язували ноги ремінцем, закривали могили кам'яними закладами з великих плит, забивали вхідні ями камінням. У могилах пізньоскіфських некрополів в жіночих похованнях знаходять дзеркала, іноді навмисно пошкоджені. Їх наявність також пов'язана з культом мертвих та солярною символікою.

Для захисту від злих духів у поховальному ритуалі широко використовувалися різні амулети: бронзові дзвіночки, різноманітні підвіски, виготовлені з каменю, коралів, бронзи, єгипетського фаянсу. Деякі з них мали антропоморфні та зооморфні зображення. Апотропеїчну функцію виконували також браслети, оздоблені зображеннями зміїних голівок, а також кільця з виступами-гульдами. До першого століття н. е. належать знахідки амулетниць, які вміщували певний предмет поклоніння. До категорії пам'яток, пов'язаних з культами, можна віднести зображення оленів та коней на глиняних пряслицях. Деяке магічне призначення мали також речі з сарматськими знаками. Вони відомі на посуді, кам'яних плитах, вапняковій чаші, надгробках, предметах побуту, серед графіті з «будинку з фресками», в розписах вирубаних у скелі склепів тощо.

Для пам'яток мистецтва пізніх скіфів, як і для всієї культури, характерний синкретизм. Насамперед, це надгробки, для яких можна визначити «греко-варварський» стиль, а також розписи вирубаних склепів, виконаних під впливом боспорського живопису.

Деякі традиції в оздобленні одягу пізньоскіфське населення перейняло у греків, фракійців, сарматів. На ранньому етапі костюм кримських скіфів ще зберігав зв'язок з попередньою епохою, але в перші ст. н. е. він зазнав певних змін: з'являються нові типи головних уборів, частіше почали носити плащ з фібулами, поширюються нові типи поясних пряжок. Під впливом сарматів жіночий костюм набуває пишності: поділ та руків'я обшиваються намистом, трапляються шкіряні пов'язки, оздоблені орнаментованими пластинами, або діадеми, серед прикрас — численні сережки, кільця, персні, браслети.

Протягом кінця III—II ст. до н. е. пізні скіфи ще утримували деякі традиції степової культури, а також тавро-скіфського населення, але етнічні зміни, що відбувалися, призвели до виникнення синкретичної, хоча й досить самобутньої, пізньоскіфської культури Криму[465].

«Мала Скіфія» в Добруджі

«Малу Скіфію» за Дунаєм згадує у своїй капітальній «Географії» Страбон [VII, 4, 6; 5, 12]. Він писав, що скіфське населення цієї території просунулось з «Малої Скіфії» на Дніпрі спочатку за Тіру та Істр, а потім вже на землі Добруджі. За Страбоном, виходить, що ці події відбулися під час існування «Малої Скіфії» на Нижньому Дніпрі.

Але це не так. Просування скіфів до Дунаю почалося ще на зорі скіфської історії. Досить згадати лише про події зіткнення скіфів з кіммерійцями та битву кіммерійських царів між собою, їх загибель у бою та могилу, де вони були поховані поблизу р. Танаїс [Herod., IV, 11].

VI ст. до н. е. датується просування скіфів до Дунаю[466]. Скіфських пам'яток часів архаїки між Дунаєм та Дністром небагато. В цьому плані згадана територія майже не відрізняється від Північного Причорномор'я. Дуже характерно, що звідси походить кілька архаїчних скіфських статуй, що підтверджує факт наявності тут значної кількості скіфів.

Є підстави стверджувати про просування скіфів у ранні часи на територію Середньої Європи.

Просування скіфів до Дунаю і за Дунай фіксується упродовж усього існування Великої Скіфії. Особливо виразно це виявилося на фінальному етапі її історії під час скіфо-македонського конфлікту. На цей час археологія свідчить про наявність значних груп скіфів між Дністром та Дунаєм, є вони і за Дунаєм. Вторгнення скіфів за Дунай не призвело до загибелі місцевого населення. Послаблення скіфських впливів у регіоні лише частково пояснюється поразкою їх під час конфлікту з Македонією, а більшою мірою — загальною кризою, що спіткала Велику Скіфію. Їхні пам'ятки зникають у Буджаку, не досить виразні сліди перебування скіфів зберігаються в частині Добруджі, де звичайно локалізують «Малу Скіфію» Страбона.

Джерела твердо вказують на синкретичний характер культури цього регіону, строкатий склад його населення, серед якого вирізняють скіфів, греків, гетів, фракійців, а потім — і бастарнів. Характерно, що окремі групи скіфів вирізнити неможливо. Нумізматика уможливлює визначення серії монет, які повідомляють імена «скіфських» династіє — Танус, Каніт, Саріак та ін.

Існування «Малої Скіфії» у цьому регіоні датується самим кінцем III — початком І ст. до н. е. Кінець «держави» пов'язується з подіями війни Мітридата з Римом.

На нашу думку, немає достатніх даних вважати це політичне об'єднання скіфським. Наявність порівняно невеликого скіфського етнічного компоненту, розчиненого в масі місцевого населення, не визначало не тільки скіфського, а й навіть скіфоїдного характеру держави. До речі, навряд чи варто назвати її державою. Використання назви «скіфи» для характеристики населення цієї території відбиває сталу тенденцію античних авторів називати «скіфами» змішане варварське населення. Досить часто саме цей термін використовував Овідій для опису населення Подунав'я, що нічого спільного із скіфами не мало.

Саме тому вважаємо недоцільним давати тут характеристику «Малої Скіфії» в Добруджі, що не пов'язана із «пізньоскіфським» періодом у Північному Причорномор'ї[467].