Поетична «Ґаліція» Інґеборґ Бахманн

Роман «Книжка Франци» австрійської письменниці Інґеборґ Бахманн, що входить до ґрандіозного проекту «Види смерти» (Todesarten), який мав на меті перевершити «Людську комедію» Оноре де Бальзака і «В пошуках утраченого часу» Марселя Пруста, почав утілюватися в середині 60-х років XX ст., документальні свідчення про «Книжку Франци» припадають на 1966 рік. У січні того року письменниця репрезентувала «Уривки» (Bruchst?cke), у березні — частини неопублікованого роману, що його називала вже «Види смерти» (обидва літературні читання записані на радіо). 3 червня 1966 р. І. Бахманн писала до видавця Кляуса Піпера: «Щодо другої назви, то я повернулася до попередньої. „Книжка Франци“. (Іншими були „Франца“ (Franza) і „Справа Франци“ (Der Fall Franza.))» Наприкінці 1966 р. письменниця відклала працю над романом, до якої так більше і не повернулася. Твір, що мав відкривати цикл «Види смерти», сам залишився фрагментом.

Очевидно, назва «Уривки» була робочою, призначалася для першого публічного читання і віддзеркалювала стан пошуків. Дві з трьох назв-пропозицій, наведених у листі до видавця, містять понаджанрову («книжка») і позажанрову («справа») індикації. Позажанрова індикація актуалізує в німецькій мові відразу три можливості: «справа» (досьє, історія хвороби), «випадок» (те, що сталося, подія) і «падіння» (гріхопадіння). Перші два значення відносять до змісту твору, третє — через зміст до традицій віденської мовно-філософської школи, в якій панував мовний скепсис і критицизм. «Fall» відсилає до першого речення «Логіко-філософського трактату» Людвіґа Віттґенштайна, який зі свого боку відсилає до біблійних «логосу» і «гріхопадіння», з якими реферує Віттґенштайнове поняття Fall: «Die Welt ist alles, was der Fall ist. / Die Welt ist die Gesamtheit der Tatsachen, nicht der Dinge. / Die Welt ist durch die Tatsachen bestimmt und dadurch, dass es alle Tatsachen sind. Denn, die Gesamtheit der Tatsachen bestimmt, was der Fall ist und auch, was alles nicht der Fall ist».

Зв’язок з біблійним «Спочатку було Слово. І слово в Бога було» більш ніж очевидний, особливо якщо враховувати, що біблійне «логос» має на увазі задум, ідею, план. Трактат містить як цю референцію, так і синтез різних прочитань, сума яких творить поняття Fall. «Книжка Франци» художніми засобами мовби тлумачить вступне речення логіко-філософського трактату Людвіґа Віттґенштайна.

«Книжка Франци» — історія страждань і смерти головної героїні, а місця виконують символічну і значеннєво насичену роль. Так, вигаданий край Galicien асоціюється з безтурботно-захищеним дитинством та добою «щасливої Австрії», тоді як єгипетська пустеля — з чистилищем. Пекло через умовчання відсилає до жахів Другої світової війни та Голокосту. Пекло — душевний стан героїні. Непомірний тягар провини, покладений на неї, веде її в неминучу загибель.

Географічний простір стає в романі одночасно простором метафоричним і мітичним: Ґаліція, рідний топос Франциски і її брата Мартина, і Єгипет, в який вирушають у подорож Франциска і Мартин. Ці простори вступають у стосунки між собою, що утворюють складне плетиво, поділи і взаємодію. Невидима межа пролягає між Ґаліцією та Єгиптом — майже в дві тисячі років окцидентальної традиції.

В далекому Лондоні Франциска зустрічає англійського офіцера свого австрійського дитинства. Ця несподівана зустріч повертає Франциску в «ґаліційський час». Відень і Лондон, дві метрополії, повертають у Ґаліцію дитинства такою самою мірою, якою вона апелює до них. Ґаліція як географічна величина ближче не окреслена, достеменно не вказано, де вона лежить, проте сказано достатньо, щоб можна було зробити недвозначні висновки. На перший погляд, Galicien складає враження містечка десь у південній частині австрійської Каринтії, де німецькомовна Австрія зустрічається зі світом південних слов’ян: це те саме пограниччя, звідки Йозеф Рот виводить рід фон Тротт, тож не варто дивуватися, що вона так разюче нагадує місця-утопії з творів Йозефа Рота — східногалицькі Лопатини з новели «Погруддя цісаря» чи волинські Прогроди з новели «Левіатан».

Образ Ґаліції в «Книжці Франци» твориться з тих самих взаємовиключних чинників, що й образи містечок у творах Рота «східного циклу»: майже документальної конкретизації з одного боку й максимального узагальнення з іншого. Бахманн пише: «Весь міт дитинства і загадки, якщо така взагалі була, і віднайдення, коли все розчинилося в жуванні хліба з ковбасою за вином і під тягарем фактів, які йому іноді уявлялися жахливішими, але все-таки не так і не в цій занепалій колибі, останньому залишку імпозантного обійстя, яке таким уже імпозантним і не було, десь між Добровою і Чіновіцем, де належали до великих чи до малих, тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода». «Імпозантне обійстя» — Австрійська (Австро-Угорська) імперія, Ґаліція — географічно переміщена Галичина, displaced territory. Вона переміщена лише географічно, всі її ідентичнісні просторові ознаки, що перетворюють її на міт і віртуальний край, збережено: культурну поліфонію, екзотичний флер, пограничний характер. Проте авторка на цьому не зупиняється: як ми бачимо на прикладі останньої частини («тут у Ґаліції все було великим, царство і назва, й ось не було їх уже більше, зате були електричне освітлення і вода»), Ґаліція виводиться з репресивного лексикону, якому Рот хоробро і не зовсім управно, мов Дон Кіхот, протистоїть на шпальтах своїх журналістських репортажів. У Бахманн частина, Galicien, репрезентує цілість, felix Austria — «вчорашній світ» (Стефан Цвайґ), увічнений у паралельній акції Роберта Музіля й анекдотах тітоньки Йолеш Фридриха Торберґа.

«Міт дитинства» і «загадка, якщо така взагалі була» на початку цитати готують ґрунт для мітизації, окресленої фраземами «останнього залишку імпозантного обійстя», «тут у Ґаліції все було великим, царство і назва». Вживаючи Galicien замість Galizien, Бахманн не так релятивує чи завуальовує зв’язок між Галичиною і Дунайською монархією, як поетизує сам топос. Осмислюючи безпосереднє минуле, «австрійську провину» періоду Другої світової війни, «Книжка Франци» осмислює ситуацію Австрії загалом, а в розпаді Австро-Угорської монархії, який описується метаморфозою (від імпозантного обійстя залишилася занепала колиба; все було великим, але потім його вже більше не було), Бахманн бачить джерело всіх наступних лих, що і Йозеф Рот.

Ситуація Франци співвідноситься з ситуацією Австрії — Беттіна Баумґертель говорить про «топографічне письмо» І. Бахманн, яке «допомагає конденсувати „ідентичнісні“ маркери», коли кожне місце вбирає певний ідентичнісний вияв фігури. Персоналістсько-індивідуальне й репрезентативно-метафоричне утворюють міцний зв’язок. Набуває смислу ім’я «Франца», відсилаючи до імен представників Дому Габсбурґів й виступаючи алегорією Австрії, Дім Габсбурґів названо «імпозантним обійстям», Австрійську республіку, що залишилася на руїнах імперії, «занепалою колибою».

«Повернення в Ґаліцію» прочитується як спроба реставрації минулого часу — неможливе починання, особливо в обставинах, коли доводиться блукати єгипетською пустелею провини, на тлі якої образ Galicien прочитується як метафора втечі. На відміну від Марселя Пруста, «я» в амбітному проекті Інґеборґ Бахманн не віднаходить утраченого часу. Віднайдення минулого часу для Франци (як фігури і як метафори) означало би повернення в рай: для Франци-як-фігури — в рай дитинства, для Франци-як-метафори — в застиглість монархічного часу, уособлену фігурою цісаря Франца Йосифа I, який понад шістдесят років провів на троні.

Повернення в дитинство — це принаймні автобіографічне повернення, максимум воно — поетичне. Поза художнім простором тексту воно позиціонує письменницю як спадкоємицю традиції таких літераторів, як Рот і Музіль. І художньо, й ідеологічно це вкрай важливе самопозиціонування: Бахманн не могла і не бажала бачити себе ученицею нацистських авторів, її Galicien виникає в той час, коли в обіг, одначе ще не в канон, повернувся Йозеф Рот і його найкращі твори.

Повернення в дитинство передбачає два шляхи: поетичний і фізичний. З огляду на неможливість фізичного повернення залишається хіба повернення поетичне. Досвід злочину, який для Франци існує на рівні знання про те, в чому вона не брала безпосередньої участи, проте була частиною «злочинного континууму», унеможливлює й таке, поетичне, повернення. Що в Біблії висловлено в категоріях релігійної, те в «Книжці Франци» сказано засобами секулярної етики. Франца-фігура і Франца-метафора розбивається об неможливість такого повернення. Можливо, в цьому слід шукати причину краху всього проекту «Види смерти». Адже попри поетичний і критичний потенціал, який несла тематика, «Види смерти» неминуче вели до поетизації смерти, що відсувало на другий план проблематику шукання себе і спокутування провини. Судячи з роману «Маліна» й роману-фрагменту «Книжка Франци», авторка впорувалася естетично, проте заплутувалася етично, даючи непряму відповідь на проблему художнього писання після Аушвіца (Освенцима).

Австрія-Франца опиняється в ролі жертви і — що змальовано в частині «Єгипетська темрява» — не витримує випробування собою (подолання неподоланого минулого в двох планах: плані габсбурзької спадщини й плані ролі австрійців у Другій світовій війні, адже не таємниця, що з геополітичних міркувань Сталін та радянські історики доклалися до міту про Австрію як першу жертву нацистської окупації, тоді як історичні факти дають дещо відмінну картину, так що опрацювання свого минулого в Австрії почалося кількома десятиріччями пізніше, ніж у Німеччині). Щойно через проблематизацію композиції «Книжки Франци», її жанрової належности можна вийти на цю другу площину прочитання, яка змінює не тільки уявлення про твір, а й формує сприйняття центральної фігури — Франци.

Якщо подорож у Ґаліцію прочитується як пролог до подорожі в Єгипет (в одному вимірі) і як конфронтацію з австро-угорською минулиною (в іншому вимірі), то перебування в «єгипетському часі» означає з одного боку спробу зцілення Франци й подолання / опрацювання минулого — з іншого. «Єгипетська темрява» перегукується з єгипетським полоном Йосифа і з блуканням Єгиптом Мойсея та його народу. Перша рекурсія дозволяє нарешті скласти пазл: «Франца» (Франц) і «Йосиф» (Йосиф) у Франц Йосиф (Перший), фігура якого символізує габсбурзький міт. Друга рекурсія символізує шукання істини, шукання себе, подолання минулого. Загибель Франци під тягарем минулого символізує два процеси: розпад Австро-Угорської монархії і фіаско дискурсу спокутування провини.

«Книжка Франци» — твір про кінець монархії, про наслідки її розпаду, про трагедію, якою стала для Центральної Європи Друга світова війна. Не подолане ні монархічне минуле, роздмухане до розмірів габсбурзького міту, в якому Galicien відведено роль наріжного каменя, ні націонал-соціалістичне минуле. Задіювання біблійних мотивів і християнсько-мітологічного часопростору опосередкованим чином натякає радше на роль жертви, в якій виведення з Єгипту асоціювалося б з катарсисом, визволенням, порятунком, проте якраз там, у «Єгипті», переховуються від відповідальности примари минулого (д-р Кернер).

Таким чином, подорож у географічному просторі щільно взаємодіє з подорожами в часу, в яких важать дві точки сполучення: момент мовлення (теперішній час) і минулий час. Якщо поїздка в Лондон нагадує про найближчі події (кінець Другої світової війни, час визволення), то подорож у Галіцію символізує і ці події, і габсбурзький час. Подорож у Ґаліцію відповідає подорожі в дитинство, поїздка в Лондон показує неможливість зустрічі з дитинством, подорож у Єгипет актуалізує час, який назагал збігається з часом дитинства. Дитинство в Ґаліції кінця війни, яке зринає на межі авторської оповіді і потоку пригадування, подібного до марень, репрезентує потрійну надію: юність, весну, любов.

Подорожжю, яка узгоджується з уявленням про подорож, що на ньому базується подорожня література, відповідає не «Повернення додому в Ґаліцію», а «Єгипетська темрява». «Єгипетська темрява» стоїть третьою частиною реконструйованого роману-фрагменту і другою частиною його першопублікації, яка, хоча також була продуктом редакторської праці, проте не містила спроб відновлення композиційної цілости, а опиралася на підготований чернетковий варіант (протопублікаційна версія). Частина змальовує перебування в Єгипті.

Бахманнознавство звертає увагу на дихотомію як провідний принцип структурування топографічного мікроуніверсуму в «Книжці Франци»: місто Каїр протиставлене пустелі, урбанний центр Відень протиставлений рустикально-патріархальній периферії Galicien. У трьох частинах «Книжки Франци» вбачають також видозмінену аналогію з «Божественною комедією» Данте Аліґ’єрі: Galicien символізує «каринтійський рай», Відень — «пекло», пустеля — «чистилище».

Увертюрою до подорожі в Єгипет стає поїздка по сестру, яку Мартин знаходить не у Відні, а в занепалому родинному гнізді, що називається Galicien. Ще під час цієї увертюри звучить критика модерних подорожей, а через неї проблематизація ремесла письменника й ідентичности письменника-мандрівника (метафоричної і буквальної). Згадуючи товариство дому Йордана, Мартин, думками й словами якого снується авторська оповідь, ставить на одну щаблину письменника і мандрівника, називаючи їх співзапрошеними клоунами: «[…] де хтось сидів, два світила віденської психіатрії першої величини і трійко другої, народ і співзапрошені клоуни — письменник, якого він не знав, і мандрівник, який свої мандри переробляв на доповіді з діафільмами […]».

Через призму ранньої юности назва розділу «Повернення додому в Ґаліцію» означає не тільки повернення Франциски Йордан 1) з Відня в родинний будиночок в Ґаліції і 2) в час ранньої юности одразу по Другій світовій війні, а й 3) у Haus ?sterreich, імперію Габсбурґів. Ми бачимо, яку важливу роль у цьому поверненні відвідено Галичині.

Буквальне повернення утворює зовнішню рамку, в яку поміщені образні повернення. Якщо Францу розглядати як фігуру-метафору, стягування й антропоморфізацію образу Австро-Угорської монархії, то «Повернення додому в Ґаліцію» означає лише повернення в австро-угорський час. Таким чином Франца уособлює Дунайську монархію, ветхий будиночок в Ґаліції — «Дім Австрія» (Haus ?sterreich), в якому злилися ідея обійстя і його володарів («Дім Габсбурґів»).

Через покоління, розділене прірвою Другої світової війни, Інґеборґ Бахманн нав’язує діалог з Йозефом Ротом, «Книжка Франци» перебуває в розмові з «Готелем „Савой“», з Ротовим баченням габсбурзького міту, співтворцем якого його небезпідставно вважають, навіть якщо це, звісно, не єдина тема й заслуга його доробку і звести Рота до співця Габсбурзької монархії, як це робилося, коли Рота-письменника відкривали у 50-х і 60-х роках XX ст., годі.

На очевидний інтертекстуалізм «Книжки Франци», спрямований на творчість Рота, вказує, приміром, така цитата, яка містить спробу окреслення, що таке Ґаліція: «[…] від Ґаліції не залишилося нічого, крім факту, що лежала вона далеко обіч від залізниці й від дороги і від будь-якого сполучення і що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» («[…] und von Galizien war auch nichts mehr ?brig geblieben au?er der Tatsache, dass es abseits von der Bahn und der Stra?e und von jeder Verbindung fernab lag und dass man nun noch einmal acht Stunden bis Wien brauchte, um jemand in ein anst?ndiges Spital zu bringen»).

Порівняймо з початком новели «Погруддя цісаря», цією, як ми вже мали нагоду переконатися, ідеальною експлікацією «туги за Габсбурґами» в творчості Рота і в широкому контексті габсбурзького міту: «У колишній Східній Галичині, теперішній Польщі, дуже далеко від єдиної залізничної колії, що з’єднує Перемишль і Броди, лежить сільце Лопатини, про яке я й збираюся розповісти химерну історію» («Im fr?heren Ostgalizien, im heutigen Polen, sehr ferne der einzigen Eisenbahnlinie, die Przemysl und Brody verbindet, liegt das D?rfchen Lopatyny, von dem ich im Folgenden eine merkw?rdige Geschichte zu erz?hlen gedenke»).

Так як Волинь у новелі «Левіатан» репрезентує Галичину, а в новелі «Погруддя цісаря» Галичина — Дім Габсбурґів, так само Galicien у «Книжці Франци» виконує роль звукописного субституту Галичини, до того ж не так історичної, як тієї, що її виведено на сторінках художніх творів Йозефа Рота. Речення з «Книжки Франци», де йдеться про залізницю, дослівно повторює місце з речення в новелі «Погруддя цісаря»: «далеко обіч від залізниці» в Бахманн і «дуже далеко від єдиної залізничної колії» в Рота. Суголосся простягається на ціле речення, розростаючись від формально-лексичної до синтактико-змістової тотожністі. Підсилювачі «дуже» і «єдиної» відтворено в реченні з «Книжки Франци» за допомоги «обіч», яке в німецькій мові означає «дуже далеко», fernab, далеко «і від дороги, і від будь-якого сполучення», так «що до Відня потрібно було ще вісім годин, аби завезти когось до нормального шпиталю» (для порівняння: зі Львова до Відня через Краків потрібно було десять-одинадцять годин).

Обидва речення, в Бахманн і в Рота, відтворюють ввідну схему-кліше казки, де вона виражає неможливість верифікації подій чи події, що змальовуються далі. Юрґен Вертгаймер вбачає відсилання до габсбурзької Галичини через каринтійську німецько-словенську меншину шляхом метафоричної реномінації — долина Ґайльталь (Gailtal) у Каринтії і Галіція (Galicien). Інґеборґ Бахманн — перша австрійська і, можливо, повоєнна авторка загалом, яка відсилає у своєму художньому творі до Йозефа Рота, якого тоді щойно почали відкривати. Відсилає вона й до творчости Роберта Музіля — до його розлогого опису «Каканії» однаковою мірою, як і до мотиву андрогинности і гермафродитизму (Ізіс й Осіріс). Водночас Бахманн відмовляється від Музілевої іронії і Ротового сарказму, від субверсії, властивої обом попередникам, від будь-яких натяків на двозначність, наповнюючи тугу, яка залишається, винятково позитивними конотаціями.

Взаємне перетікання обох ідентичностей головної фігури незавершеного роману «Книжка Франци» (Франци-особи і Франци-метафори) перетворює Францу на образ-архетип. Зазнавши численних інтерпретацій, Австро-Угорська імперія стала postum культурною парадигмою, перетворившись із політичної моделі на поетичний міт. Такій ідеалізації, поряд зі схильністю до ідеалізації минулого як універсальної риси людини, посприяв, безперечно, досвід Центральної Європи 30-х — 40-х років XX ст., коли вона стала лабораторією, відтак полем зіткнення двох наймоторошніших у новітній історії людства тоталітаризмів.

На перетині ідентичнісних проекцій Франца постає шукачкою щастя, щасливої доби. Час єгипетської темряви радикально загострює кризу ідентичности Франци — геть навпаки до терапевтичної мети подорожі; єгипетська темрява описує «я» в пустелі, зокрема й у пустелі стосунковостей: «Після того, як випленталася з автобуса, її засудомило, в ній пішли один на одного два вороги, не кажучи нічого, крім: я чи я. Я і пустеля. Або я й інший. Нарешті, невдоволені половинчастістю, вони вирушили одне на одне». Бритта Геррманн вбачає в пустелі метафору внутрішнього спустошення Франци. Здається, однак, що Бахманн зуміла щось набагато фундаментальніше, а саме показала вичерпаність підвалин окцидентальної ідентичності й потребу принципово нового, інклюзивного дефініювання себе. В таких координатах Galicien з туги за минулим перетворюється на таку саму продуктивну модель, як і місто Львів у «дюссельдорфському» репортажі Йозефа Рота, хай навіть їм обом притаманний утопійний характер. Галичина втрачає субтеренний і вторинний характер, яким наділена на сторінках епопеї Роберта Музіля, Бахманн виводить її з ролі внутрішнього європейського орієнту: відкинений камінь стає наріжним.

Тимофій Гаврилів