Галицька автономія (1861–1914): інституційно-організаційний розвиток та формування сфери повноважень

«Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах горожаньської свободи».

(Франко І. Свобода і автономія. Зб. тв.: у 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 444.)

Потреба реформування органів влади в Україні породжує значний науковий інтерес до вивчення історико-правових традицій формування взаємовідносин між державою та суспільством, які регіонально виникали на українських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертає процес становлення системи органів влади у Галичині, який відбувався у контексті пошуку управлінських рішень для подолання міжнаціональних конфліктів у Австро-Угорщині шляхом її децентралізації. Галицький досвід автономного повітово-громадського самоврядування створив певні соціокультурні передумови для повернення втрачених управлінських традицій та відновлення західноєвропейських процедурних практик у сучасній Україні.

Серед вітчизняних дослідників вивченням функціонування системи органів влади в Галичині займаються, насамперед, львівські науковці. Аналізуючи правові засади діяльності окремих суб’єктів влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управління Галичиною, на структурі та діяльності галицького намісництва[1]. Історики ж здебільшого концентруються на факторах вироблення крайової політики, яка здійснювалася Галицьким сеймом[2], намісниками[3]та Крайовою шкільною радою[4], а також вивчають вплив діяльності цих суб’єктів на динаміку та структуру міжнаціональних відносин. Проте процес формування системи органів влади в Галичині вимагає наукового переосмислення з врахуванням положень сучасної політичної теорії, теорії державного управління та конституційно-правової теорії. Тому у цьому нарисі насамперед буде показано особливості процесу автономізації Галичини, окреслено сферу повноважень галицької автономії, виокремлено етапи формування системи органів влади.

Воєнні поразки Австрійської імперії у війнах з Сардинським королівством, Францією та втрата Габсбурґами частини північноіталійських територій[5]у 1859 р. загострили потребу модернізації взаємовідносин між династією та суспільством, що започаткувало трансформацію устрою від абсолютизму до ліберального конституціоналізму з одночасним системним вдосконаленням державного механізму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток політичних органів влади[6]в Галичині еволюціонував у кілька етапів, які синхронізувалися з основними віхами формування політичної системи Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так і та крайовому (локальному) рівні.

Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституційної ери», підвалини якої заклали Жовтневий диплом від 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент від 28 лютого 1861 р. Лютнева конституція від 28 лютого 1861 р. створила передумови для відновлення представницьких органів влади — крайових сеймів (ландтаґів) та сформованої їхніми делегаціями Державної ради. Частину австрійського конституційного законодавства складали крайові статути та крайові виборчі ординації (порядки) для окремих провінцій імперії, у тому числі для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрію, Верхню Австрію, герцогство Зальцбурґ, князівське графство Тіроль, край Форальберґ, герцогства Штирію, Каринтію, Крайну, а також Примор’я (місто Трієст та прилеглу територію, князівське графство Ґьорц і Ґрадіска, маркграфство Істрію), королівства Далмацію, Богемію, маркграфство Моравію, герцогство Верхню та Нижню Сілезію, королівство Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, герцогство Буковину, які усі разом входили до австрійської частини імперії — Цислейтанії. Крайовий статут визначав склад, інститути, органи та процедури їх формування, організацію діяльності та сферу повноважень провінційного ландтаґу, які, на загал, відповідали загальноімперським принципам, проте мали свої особливості. Такі ж характеристики були притаманні крайовим виборчим ординаціям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провінція вирішуватиме краєві справи через крайове представництво — становий Сейм та Крайовий виділ (комітет), які очолював призначений імператором крайовий маршалок. Згідно § 3 Галицький сейм складався з 150 послів, з них: 9 вірилістів[7]та 141 обраних послів: від І курії великої земельної власності — 44; від ІІ курії міст та торгово-промислових палат — 23; від ІІІ курії сільських громад — 74[8].

Крайовий виділ був означений як орган управління Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обіг коштів крайових фондів (бюджету), Крайового індемнізаційного фонду[9]та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостійно запроваджувати додаток до державних податків у розмірі не більше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську відсталість найбільшої за територією східної провінції імперії, потребу швидкого розвитку її інфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видатків, що створювало перманентну кризу крайових фондів. Щороку цей дефіцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рішенням імператора Державна рада надавала краю фінансову допомогою для подолання наслідків стихії чи неврожаю, розподілом якої займалося намісництво, а також ухвалювала підвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податків.

Компетенція Галицького сейму визначалась § 18 та містила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всі розпорядження щодо: крайової культури; громадського будівництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодійних установ, які дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звіту щодо крайових податків та видатків; ІІ. Деталізовані розпорядження[10]на основі діючих законів щодо справ громад, церковних справ та шкільництва, утримання війська; ІІІ. Інші розпорядження, які торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно діяльності сейму»[11].

Компетенція Сейму повністю дублювалася повноваженнями галицького намісництва, які 19 січня 1853 р. зазнали змін на основі об’єднаної реформи крайового адміністративно-територіальною устрою та судоустрою. Зокрема, намісництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управління, його компетенція поширювалася на усі справи політичного та поліцейського управління, справи віросповідань та освіти, торгівлю та промисли, справи крайової культури та будівництва, які не підпадали під контроль крайових фінансових органів або інших крайових інституцій. Першим галицьким намісником був призначений представник польської шляхти Аґенор Ґолуховский (старший) (1849–1859).

Згідно крайового виборчого порядку для Галичини від 26 лютого 1861 р. намісник визначався ключовою посадовою фігурою, яка відповідала за організацію та проведення виборів у краї. Призначення намісником дати виборів відбувалося після оприлюднення імператорського патенту про розпуск крайових представницьких органів влади та оголошення нових виборів, що було однією з ознак дуалізму організації політичної влади в Австрійській імперії. За розпорядженням намісника у крайових газетах публікувався розклад виборів для всіх курій, а у сільських виборчих дільницях — розвішувались плакати відповідного змісту. Намісник формував список виборців курії великої земельної власності, який також оприлюднювався у пресі. Списки виборців у містах формувалися міськими головами, а у повітах — повітовими головами. Повітовий голова передавав війту список осіб сільської громади, які за рівнем сплати податків могли обиратися до числа виборців, призначав виборчого комісара, конкретизував місце та час проведення виборів. Кількість виборців визначалася з розрахунку: 1 виборець — на 500 мешканців. У сільських громадах відбувалося двоступеневе «усне»[12]голосування у два етапи: 1) правибори — коли правиборці обирали виборців; 2) вибори — коли виборці безпосередньо обирали послів (депутатів)[13].

Намісництво у Львові та комісія намісництва у Кракові ще номінально залишались адміністративно-територіально розмежованими, їм підпорядковувались окружні та повітові органи виконавчої влади. Уся провінція ділилась на 17 округів (дистриктів), які охоплювали 176 повітових управлінь[14]. У цей час повітові управління територіально ще співпадали з межами судових повітів, які належали до відокремлених Львівського та Краківського судових округів[15]. 23 вересня 1865 р. поділ на дистрикти був ліквідований, що започаткувало централізацію крайового управління та скорочення адміністративного апарату в Галичині.

Управлінська система Австрійської імперії характеризувалася відсутністю розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабільність політичної системи на центральному та крайовому рівнях. Систему з середини помітно дестабілізовували перманентні міжнаціональні конфлікти, які водночас виступали рушієм реформування державного механізму шляхом пошуку політичного балансу між центром та провінціями. Дублювання повноважень та нечіткий розподіл функцій між законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечності у діяльність їх суб’єктів та породжували між ними компетенційні конфлікти. У цій ситуації центральним арбітром на локальному рівні виступав імперський уряд, якому безпосередньо підпорядковувалося галицьке намісництво з усією структурою повітового управління. Через відсутність чітко виписаних у законодавстві процедур та повноважень управління Галичиною здійснювалося державним міністерством у «ручному режимі», що у підсумку провокувало опозиційне налаштування польської аристократії.

Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого — урядового комісара, який на постійній основі представляв тут політичну позицію офіційного Відня, обґрунтовував законодавчі ініціативи уряду, оцінював ухвали представницького органу на відповідність до загальнодержавного законодавства, доповідав міністрам про політичні настрої депутатського корпусу. Намагаючись впливати на діяльність Галицького сейму, урядовий комісар діяв злагоджено з намісником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дієвість створеного на локальному рівні механізму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всі ухвали Сейму повинні були пройти експертну оцінку у відповідних міністерствах та здобути санкцію імператора. Завдяки функціонуванню такого механізму офіційний Відень з політичних чи управлінських мотивів міг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську політичну еліту.

27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вів засідання польською, на звернення українською мовою він мав відповідати українською[16]. Протоколи засідань повинні були друкуватися польською та українською мовами; для внесків, інтерпеляцій та при їх обговоренні використовуватися польська та українська мови; всі ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; під час третього читання Сейм голосував за польськомовний та україномовний тексти ухвал, у разі висунення меншістю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був відсутній україномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засідання маршалок був зобов’язаний виголосити україномовний текст[17]. При цьому польськомовні ухвали вважалися автентичними, оскільки лише вони представлялися до найвищої санкції, а німецькомовний текст вважався лише їх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закріпила правила вживання української мови у Галицькому сеймі, які не відповідали принципу рівноправності, а також вони часто порушувалися. На практиці стенограми засідань Галицького сейму публікувались у повному обсязі лише польською мовою, а виступи українських послів — українською з латинськими літерами без врахування фонетичного правопису.

У 1861–1865 рр. Австрійська імперія «згори» почала перетворюватися на федералістичну державу, у якій найлегітимнішими представницькими органами влади були станові ландтаґи. Вони формували склад нижньої палати Державної ради — Палати панів, яка у законотворчому відношенні привалювала, що сприймалося національними елітами як порушення права справедливості. Конституційний закон про імперське представництво від 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцію між Державною радою та усіма ландтагами уніфіковано. Дотримання представницькими органами влади відповідних сфер компетенцій контролював імперський уряд шляхом самостійного розроблення та подання на розгляд депутатів власних законодавчих ініціатив, а також експертної оцінки вже ухвалених законопроектів, що було передумовою представлення їх до санкції імператора. За умов розпуску чи бездіяльності представницьких органів влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчі функції. У політичній системі міністерства залишалися найвпливовішим гравцями, оскільки їм ще й підпорядковувались крайові управлінські вертикалі, які реалізовували виконавчу владу на місцях. У цій ситуації національні еліти, як наприклад, угорці, поляки, чехи, італійці, румуни, з метою збереження своєї «національно-історичної індивідуальності» у федеративній державі з засиллям німецького управлінського елементу прагнули розширити повноваження ландтаґів, обмежити втручання імперського уряду у процес формування крайової політики, підпорядкувати намісництва ландтаґам. Політику уряду вони критикували за надмірну централізацію влади та вимагали, навпаки, децентралізації у формі деволюції, тобто передачі повноважень з центру на крайовий рівень для самостійного вирішення питань внутрішнього самоуправління. Отже, на першому етапі (1861–1865) Галицьку автономію, за визначенням, можна охарактеризувати, як територіальну автономію політичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала різнорідні території — Галичину та Краків або ж Галичину, Краків та Західну Галичину. До 1866 р. у австрійському законодавстві термін «Галичина» (нім. — Galizien) вживався для означення території Королівства Галичини та Володимирії (Східної Галичини), а Краків — для Великого Краківського герцогства (Західної Галичини). Або в окремих випадках деталізовано: Західна Галичина — для польських територій, приєднаних на рубежі XVIII — ХІХ ст., т. зв. Нової Галичини (дистрикти Вадовіце, Тарнув, Сонч), а Краків — для Краківського князівства, приєднаного 1846 р., тобто частини історичної Малопольщі. Після територіально-адміністративних змін 1866 р. термін «Галичина» уже вживався для означення усієї австрійської провінції — Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, князівствами Затор та Аушвітц. До розпаду імперії в політико-правовому обігу перебували терміни «Західна Галичина» для означення Великого краківського князівства, князівств Затор та Аушвітц, а також «Східна Галичина» — для історичної Галичини, — території колишнього Галицько-Волинського князівства чи воєводств Руського та Белзького у складі Речі посполитої.

Другий етап (1866–1873) розвитку органів управління був пов’язаний з початком територіальної децентралізації системи державного управління в Австрійській імперії. Цей процес був продиктований потребою виходу із затяжної політичної кризи шляхом відновлення діяльності крайових представницьких органів влади[18], які майже два роки не функціонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «історичних націй». Патент від 20 вересня 1865 р. анонсував зміну положень Лютневої конституції 1861 р., оскільки здійснювана до цього централізація виявилась «непрактичною», бо вона відбувалась без врахування існуючих національних потреб, «обґрунтованих історичними традиціями»[19]. План офіційного Відня полягав у остаточному «виокремленні» Транслейтанії, який мав реалізовуватись у поєднанні з подальшою автономізацією Галичини в межах Цислейтанії. Така трансформація у системі імперського управління здійснювалася на основі австро-угорської дуалістичної угоди та у формі певних «політичних концесій», які надавались галицьким полякам.

Поразка Австрійської імперії у Німецькій війні та втрата Габсбурґами Ломбардо-Венеційського королівства у 1866 р. значно активізували національні рухи. За напруженої суспільно-політичної ситуації у липні 1866 р. розпочалось у Відні активне обговорення вимоги галицьких поляків щодо ліквідації посади військового генерал-губернатора та відновлення намісництва на чолі з поляком. Зокрема, політика генерал-губернаторства у Львові асоціювалася у поляків з «австрійською тиранією», яка була наслідком запровадженого у лютому 1864 р. — квітні 1865 р. стану облоги Галичини. Санаційні заходи державних та крайових органів влади проявлялися в обмеженні конституційних свобод громадян та масових арештах учасників акцій протесту.

Намагаючись відновити політичну співпрацю державного апарату з польською елітою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намісником А. Ґолуховского, що започаткувало процес полонізації крайового політичного управління. 10 червня 1866 р. найвищої санкції удостоївся крайовий закон про оприлюднення крайових законів, рішень крайового сейму та розпоряджень Крайового виділу, за яким усі нормативно-правові акти у Галичині повинні були публікуватись лише «польською, як автентичною мовою, далі — руською, а за потребою — у німецькомовному перекладі»[20]. Такі кроки офіційного Відня спонукали галицьких поляків остаточно відмовитися від абститентної етнополітичної поведінки та перейти до реалізації прагматично-утилітарної політики авторства А. Ґолуховского. Крах політики А. Ґолуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицької резолюції від 24 вересня 1868 р., у якій відобразилася польська політична ідея щодо реалізації галицького субдуалізму. Внаслідок цього А. Ґолуховский був змушений піти у відставку. У 1868–1871 рр. функції намісника виконував віцепрезидент намісництва Людвіґ Поссінґер фон Хоборский. У 1871 р. А. Ґолуховский утретє був призначений на цю посаду; після нього її обіймали лише представники польської шляхти (за винятком польського історика та громадсько-політичного діяча Міхала Бобжиньского (1908–1913)).

Оголошена децентралізація мала здійснюватись «згори» у формі подальшої автономізації провінцій. Водночас, сільські та міські громади, які з ранньомодерного часу на місцевому рівні вже існували як самоорганізовані одиниці з певними привілеями, у 1866 р. одержали автономію громадського самоврядування. Тому в Галичині, як в інших провінціях, реалізувався муніципальний дуалізм, коли австрійська державність сформувала органи влади на крайовому та повітовому рівнях «згори», а органи місцевого самоврядування (громади) були самоутворені «знизу», як продукт суспільної самоорганізації населення. З метою збереження становості управління галицькі крайові закони про організацію громад та статут громад, громадський виборчий порядок від 12 серпня 1866 р., а також про повітове представництво та повітовий виборчий порядок від 12 серпня 1866 р. забезпечили домінування польських землевласників у громадських та повітових радах, а також гарантували прийняття ними рішень в інтересах польської шляхти[21]. Такий підхід набував особливого управлінського сенсу для поляків-землевласників у Східній Галичині, де сільські громади сформувало українське автохтонне населення (звісно, окрім німецьких колоній).

За законом про організацію включених до складу сільських громад поміщицьких територій від 12 серпня 1866 р. дідич одержав право виконувати функції старости громади, або делегувати ці повноваження своїй довіреній особі. Також він відповідав за здійснення поліцейського нагляду в громаді, що ставило останню під його повний контроль[22]. 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змін до крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласників, співвласників поміщицьких землеволодінь, а також закон про проведення повторних виборів. У підсумку органи місцевого самоврядування у Галичині так і не здобули задекларованої офіційним Віднем функціональної автономії.

На основі рішення імператора про розмежування політичної та судової влади від 14 грудня 1866 р. повнота управлінських функцій у краї з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намісництву у Львові, що було частково продиктовано потребою зменшення видатків на утримання апарату. Комісія намісництва у Кракові та 176 повітових управлінь підпали під реорганізацію, внаслідок чого було створено 74 повітових управлінь з новими територіальними межами. Ця адміністративно-територіальна реформа остаточно знищила управлінське розмежування між Західною та Східною Галичиною, хоча аж до розпаду імперії воно ще збереглося у системі крайового судоустрою. Компетенційні преференції надавалися старості Краківського повіту, якому присвоювався ранг надвірного радника, та головам повітів у Львові, Тарнові, Перемишлі, Станиславові та Бродах, які підвищувалися до рангу радників намісництва[23].

За півроку до здійснення вищезгаданої реформи місту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квітня 1866 р. імператор санкціонував «Тимчасовий статут для громади королівського міста Краків», у якому закріплювалися символи міста, право своїни[24]для міщан, польська мова діловодства; визначалися повноваження громадської ради, яка нараховувала 60 осіб, порядок її виборів за цензово-куріальним модусом. Головою громади був президент міста, який очолював громадську раду та її виконавчий орган — магістрат, а також міську поліцію. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження імператором. Президент міста та громадська рада підпорядковувалися безпосередньо Крайовому виділу та Сейму, проте контроль за їх діяльністю здійснювали уряд та намісництво. Місто одержало право формувати власний бюджет та самостійно ухвалювати додаток до прямих податків у розмірі до 10 % або непрямих податків — до 25 %. Окремо регулювалися відносини між міськими органами влади та християнською, ізраілітською[25]спільнотами[26]. 14 березня 1867 р. були також внесені зміни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини місць у міській раді мало належати християнам[27], хоча 2/3 населення міста складали ізраіліти.

Досягнувши політичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 січня 1867 р. видав патент про початок конституційних перетворень у руслі австро-угорського дуалізму. Фактично за цим документом відбулося повне перезавантаження політичної системи: оголошувалися розпуск усіх ландтаґів під приводом завершення 6-річного терміну їх каденції та призначалися чергові вибори, а також обґрунтовувалась потреба безумовного скликання Державної ради для обговорення та прийняття змін до конституції[28].

У цій ситуації офіційний Відень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб під час конституційних перетворень здобути їхню підтримку та забезпечити безумовну участь Галицької делегації у Державній раді. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, які з одного боку упривілейовували галицьку шляхту та міщанство, а, з іншого, — суттєво обмежували виборчі права селян. 16 січня 1867 р. найвищу санкцію здобули зміни § 11, § 13 крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р., згідно яких у ІІ курії міських громад запроваджувались прямі одноступеневі вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних міщан, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків з врахуванням положень § 17 крайової ординації. Водночас виборче право додатково надавалось певній категорії виборців, які допускалися до виборів у громадські ради міст згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це положення суттєво збільшило кількість виборців у міській курії та забезпечило тут шляхті додатковий голос.

У ІІІ курії сільських громад зберігалося двоступеневе голосування. Активне виборче право тут належало тим правиборцям, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків, а пасивне — для всіх чоловіків, які досягли 30 річного віку, та сплачували будь-які податки. До кола правиборців зараховувалися також особи, які володіли виборчим правом згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це означало, що у ІІІ курії, як і у ІІ курії, шляхта також одержала право додаткового голосу[29]. Запровадження прямих виборів у ІІ курії було покликане збільшити співвідношення 1 мандату до кількості голосуючих міщан, щоб хоч якось зрівноважити розподіл виборців між куріями. Водночас сільські громади залишались найневідповідніше представленими за вищезгаданим критерієм, що порушувало принцип рівності їх представництва та репрезентативність голосування.

Започатковуючи надання галицьким полякам т. зв. «освітніх концесій», Франц Йосиф І 25 лютого 1867 р. погодився на часткову полонізацію правничого факультету Львівського університету[30]. Після його коронації 8 червня 1867 р. короною Св. Стефана у Будапешті найвищу санкцію 22 червня 1867 р. здобув скандальний крайовий закон про мову викладання у народних та середніх школах Галичини. Замість німецької мови у середніх школах повсюдно запроваджувалась польська. Українська мова викладання зберігалася лише у «2,5» школах — у 4-х нижчих класах вищої Академічної гімназії у Львові[31], у Другій українській гімназії у Львові та нижчій Реальній гімназії у Бродах[32]. З 22 червня 1867 р. польська запроваджувалась також у єврейські середні школи[33]. Оскільки рішення про відкриття нових державних шкіл або їх утраквізації ухвалював Галицький сейм, де панувало засилля польської більшості, то українці були змушені самостійно організувати просвітницьку діяльність серед населення за посередництвом відповідних товариств.

Довершуючи надані полякам «освітні концесії», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкціонував закон про Крайову шкільну раду, яка з початком своєї діяльності 24 січня 1868 р. перетворилася на потужний інструмент полонізаційної політики у Галичині[34]. Крайова шкільна рада була виведена із структури галицького намісництва та наділена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порівнянні з подібними інституціями інших провінцій Цислейтанії. Водночас вона була колегіальним органом та формувалася з керівництва намісництва, представників Крайового виділу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького обрядів, педагогічного середовища, делегатів від магістратів Кракова та Львова, іменованих імператором осіб. Монополізуючи управління народним та середнім шкільництвом у Галичині, вона безпосередньо підпорядковувалася міністерству віросповідань та освіти.

5 листопада 1868 р. Крайова шкільна рада запровадила польську мову у своє внутрішнє діловодство, а також у діловодство всіх підпорядкованих їй структур — служб, органів, закладів[35]. З метою розбудови її управлінської інфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкільні повітові та територіальні ради, відповідно — шкільні повіти та шкільні громади, а також територіальні шкільні фонди для утримання публічних шкіл. До цих фондів надходило 12 % податків, сплачених громадами, та 4 % — поміщицькими землеволодіннями. Шкільні громади одержали право засновувати народні школи за наявності не менше, ніж 40 потенційних учнів[36].

На вимогу громадськості зміни до Лютневої конституції 1861 р. обговорювались у Державній раді та закріплювались у 6-ти конституційних законах від 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвідчило публічність політичного процесу. Йдеться про конституційні закони: про державне представництво, про спільні справи усіх провінцій Австро-Угорщини та спосіб їх трактування, про загальні права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здійснення урядової та виконавчої влади. Конституційні зміни створили необхідність подальшого вдосконалення державного механізму, у тому числі й на локальному рівні. Відповідно до конституційних законів про судову владу, про запровадження державного суду від 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гілка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрій. Конституційний закон про здійснення урядової та виконавчої влади від 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункої виконавчої вертикалі та запроваджував особисту політичну відповідальність імператора, чиновників та службовців перед суспільством.

Зміни до конституційного закону про державне представництво від 26 лютого 1861 р. остаточно розділили повноваження крайових ландтаґів та Державної ради, визнавши за останньою такі справи: ратифікацію міждержавних та торгових договорів, регулювання військової повинності, ухвалення державного бюджету, а також податків, зборів та реструктуризації державного боргу, реалізацію політики у грошовій, монетарній сферах та в обігу цінних паперів, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осіб прав громадянства та своїни, запровадження паспортизації населення та окремої поліції у справах іноземців, регулювання міжконфесійних стосунків, права на створення товариств, проведення зборів, свободи преси та захисту власності духовних осіб, освітніх справ стосовно народних, середніх шкіл та вищих навчальних закладів, законодавства у сері адміністративної та кримінальної юстиції, цивільних прав, організації органів судової та адміністративної влади, виконання конституційних законів, законодавства щодо взаємовідносин між окремими провінціями, спільного законодавства з краями Угорської корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагів значно урізувалися, а компетенційні преференції надавалися Державній раді, як представницькому органу усіх провінцій Цислейтанії[37].

Конституційний закон про загальні права громадян держави від 21 грудня 1867 р. гарантував рівність усіх перед законом, особисту свободу, захист приватної власності та недоторканності житла, право громадян звертатися з петиціями, таємницю листування, свободу віросповідань та совісті, право на освіту та професію, свободу науки та її вчення. Ст. 19 забезпечувала національні права: «Усі народи держави є рівноправними, і кожен народ має невід’ємне право на збереження та розвиток своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у шкільництві, управлінні та громадянському житті. У провінціях, де проживають багато народів, державні освітні заклади організовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народів необхідні засоби для навчання рідною мовою без застосування примусу для вивчення другої крайової мови для кожного з цих народів»[38]. Зміст цієї статті суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р., що у подальшому створило підстави для його перманентного оскарження українцями. Крім цього, організація народного та середнього шкільництва згідно конституційного закону про державне представництво належала до компетенції Державної ради.

На локальному рівні нове реформування органів політичної влади ініціював кабінет Карла фон Ауершперґа, який підготував закон про організацію органів державного управління у провінціях Цислейтанії від 19 травня 1868 р. та розпорядження міністра внутрішніх справ від 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцію імператора. Закон чітко визначав компетенційні повноваження крайового шефа, як очільника політичної влади в краї. Він оголошувався намісником імператора, представником австрійського уряду перед крайовим сеймом та органами місцевого самоврядування. На крайовому рівні до його компетенції входили усі справи, які перебували у віданні міністерств внутрішніх справ, віросповідань та освіти, крайової оборони та громадської безпеки, рільництва. Водночас його відношення до справ міністерств фінансів та торгівлі регулювалося окремими приписами.

Наміснику підпорядковувалися усі політичні органи влади в краї — повітові староства[39], усі громади (навіть ті, що перебували на окремих статутах). Він відповідав за функціонування усієї системи політичної влади в краї. Усі чиновники реалізовували владу в краї від імені намісника, а намісник — від імені імператора. Намісників, крайових президентів, радників намісництва та урядових радників призначав імператор. Іменування повітових старост відбувалося у міністерстві внутрішніх справ за поданням намісника. Рішення з приводу решти посад у намісництві та староствах крайовий шеф приймав особисто.

Водночас чіткіше виписувалась компетенція органів виконавчої вертикалі в краї. Намісництво та повітові староства на ввіреній їм території забезпечували діяльність санітарних установ, будівельних та контролюючих служб на основі окремих приписів; організовували функціонування освітніх закладів, відповідали за нагляд за лісовим господарством, представляли державні інтереси у переговорах щодо індемнізації та викупу права користування сервітутами[40][41].

За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 10 червня 1868 р. політичними органами першої інстанції в краї визначалися повітові староства на чолі з повітовим старостою, який одержав владу найвищого характеру на ввіреній йому території[42]. Розпорядженням цього ж міністра від 30 серпня 1868 р. конкретизувались повноваження повітового староства: якщо у староство поступала скарга, то у межах своєї компетенції воно повинно було її самостійно адмініструвати. У даному випадку прийняте рішення вважалося остаточним і не могло переглядатись вищою інстанцією, тобто намісництвом. Якщо скарга виходила за межі компетенції староства, то у 8 денний термін відповідне звернення передавалося у намісництво для полагодження[43]. Оскарження громадянами рішень повітового староства могло відбуватися лише у судовому порядку, що усувало можливість «кругової поруки» у крайовій виконавчій вертикалі. Усі ці нововведення закріпили компетенційні преференції намісництва та повітових староств, забезпечивши їм управлінське привалювання над представницькими органами влади в краї. Водночас до кінця існування імперії в основі організації органів політичної влади зберігалася закладена раніше дуалістичність управління, яка виявлялася у системному дублюванні повноважень між суб’єктами законодавчої та виконавчої гілок влади на всіх рівнях.

Таблиця 1

Система органів політичної влади в Галичині та їх підпорядкування

(1867–1914)

Восени 1868 р. процес автономізації Галичини був тимчасово призупинений через кризу політики галицьких поляків[44]у Відні та загрозу масових протестних акцій у краї. У Галичині впроваджувались нові управлінські зміни, які знову дещо децентралізовували політичну владу та розпорошували компетенцію намісництва. Відповідно до розпорядження міністра внутрішніх справ від 19 жовтня 1868 р. з метою оптимізації управління наглядова функція галицького намісництва делегувалась 7-ми «головним» староствам, які контролювали решту підлеглих їм повітових староств, яких, як і раніше, разом нараховувалося 74 (Див. табл. 2).

«Головні» повітові староства виконували контролюючу та наглядову функції стосовно ведення підлеглими їм староствами діловодства, організації діяльності та підбору персоналу; розглядали дисциплінарні справи щодо службовців, регулювали управлінські видатки органу та встановлення розміру платні для чиновників, здійснювали підготовку фінансового звіту для намісника та подання кошторису; перевіряли діяльність кожного чиновника (не менше, ніж раз на рік), про що укладався відповідний звіт для намісника; реферували міркування з приводу способів дотримання громадської безпеки, повідомляли намісництву про всі випадки порушення громадського спокою та запобігали їм усіма доступними засобами; визначали чисельність військового контингенту у повітах. При цьому зберігалися особливі владні повноваження для Краківського староства, які у 1868 р. відображалися також в інших законах[45].

Процес подальшої автономізації Галичини передбачав законодавче закріплення політичного домінування поляків у краї. Так, 4 червня 1869 р. найвищу санкцію здобуло спільне розпорядження міністрів внутрішніх справ, віросповідань та освіти, юстиції, фінансів, торгівлі, рільництва, крайової оборони та громадської безпеки стосовно мови діловодства крайових органів влади, служб та судів Галичини. У своїй внутрішній діяльності усі вони, окрім військових органів, повинні були користуватися польською мовою. Для комунікації з державними органами поза краєм, з централями та військовими органами зберігалася німецька. Мовою комунікації органів прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дію для підпорядкованих міністерствам внутрішніх справ, крайової оборони та громадської безпеки органів та служб, для Крайової шкільної ради, судів, прокуратури, а впродовж 3-х років — поступово для усіх крайових органів та установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі, рільництва та податкової служби. При цьому громадянам, як і раніше, гарантувалося право вільно комунікувати з усіма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами — польською, українською та німецькою[46]. На практиці згадане розпорядження означало завершення процесу полонізації усіх крайових органів влади в Галичині; воно передбачало остаточне усунення з посад старого німецького чиновництва та передачу влади новій польській бюрократії.

Таблиця 2

Управлінський статус повітових староств у Галичині[47]

(1868)

З метою закріплення автономного статусу крайової столиці 14 жовтня 1870 р. імператор санкціонував «Статут королівського головного міста Львова» та «Виборчий порядок для громади королівського головного міста Львова»[48], які ідентично відтворювали надані у 1866 р. м. Кракову автономні привілеї. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право міського громадянства. Чисельність громадської ради становила 100 осіб; вона одержала право самостійно запроваджувати власний додаток до прямих податків у розмірі 20 % та до непрямих податків — 40 %. Для української спільноти Львова додатково закріплювалось право комунікувати з міськими органами рідною мовою.

Навесні 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокої політичної кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державної ради, ландтаґів та відставку уряду німецьких централістів на чолі з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони міністра для Галичини. 11 квітня 1870 р. у коаліційному кабінеті німецьких лібералів та федералістів на чолі з Альфредом Потоцким-Пилавою[49]запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В уряді Карла Зіґмунда фон Гогенварта пост «міністра без портфеля» чи «міністра без ресорту»[50]11 квітня 1871 р. зайняв колишній президент Польського кола у Державній раді Казимир Ґрохольский. Посада міністра для Галичини проіснувала аж до розпаду імперії та обіймалася виключно представниками польської шляхти.

Водночас на фоні зовнішньополітичних невдач у 1870–1871 рр.[51]реформи державного управління в Австро-Угорщині знову повернулися у русло автономізації Галичини, що на крайовому рівні відновило централізацію управління та посилило управлінських функцій галицького намісника. За розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 9 вересня 1871 р. був ліквідований окружний статус 7 «головних» староств. Усі повітові староства в краї передавались у безпосереднє підпорядкування намісника. Проте особливі повноваження для Краківського староства надалі зберігалися[52].

Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи політичних органів влади в Галичині, в ході якого полякам вдалось закріпили домінантне становище в краї шляхом полонізації усіх органів політичної влади та створення польської бюрократії. Це призвело до того, що у межах новоствореної локальної політичної системи українці перетворилися на дискриміновану національну спільноту, яка, внаслідок відсутності відповідних політико-правових механізмів та реалізації безпрецедетних виборчих технологій, не могла ефективно відстоювати своє право на адекватне національне представництво у Галицькому сеймі, повітових та громадських радах, а також реалізовувати свої культурні права у сфері вибору чи збереження мови громадського управління та організації національного шкільництва. На відміну від політичних та культурних прав, забезпечення соціально-економічних прав не гарантувалося державою, бо у політико-правовій системі взагалі був відсутній відповідний інститут.

Таким чином, на другому етапі (1866–1873) Галицька автономія трансформувалася у національно-територіальну автономію політичного типу, яка створювалася для титульної національності краю — поляків. Це засвідчило, що українцям не вдалося переконати офіційний Відень в існуванні їхньої окремої «національно-історичної індивідуальності» у Східній Галичині, оскільки в етнокультурному пласті панувала багатоваріантність ідентичностей: т. зв. «русини польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська ідентичність (австрорусинство), русофільство та українофільство. Водночас галицькі поляки вміло спекулювали на цьому ґрунті, представляючи українців, як спільноту, що не має власної випрацьованої літературної мови та понятійно-термінологічного апарату, а також окремої національності. Етнічна окремішність української спільноти, на думку польського політикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на східному обряді, який поряд з юліанським календарем, «язичієм» та кирилицею, створював небезпечну передумову для її етнокультурної спорідненості з Московщиною. «Нерозвинутість» української мови стала приводом до обмеження її вжитку у навчальному процесі середніх шкіл та Львівського університету.

Третій етап (1873–1905) розвитку політичних органів влади у Галичині пов’язують із запровадженням прямих парламентських виборів та демократизацією виборчого права. За новим виборчим порядком до Державної ради від 2 квітня 1873 р. також реалізовувався уже згаданий цензово-куріальний модус голосування, проте знижувався віковий ценз до 24 років, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями[53]. При цьому мандатна квота для Галичини збільшилася: у 1861 р. Галицький сейм висилав до Палати послів Державної ради 38 (11,1 %) делегатів з 343; у 1868 р. — 38 (18,7 %) з 203; у 1873 р. прямими виборами було обрано 63 (17,8 %) з 353 послів. На І курію великої земельної власності припадало 20 мандатів, на ІІ курію міст — 13, на ІІІ курію торгово-промислових палат (від Кракова, Львова, Бродів) — 3, на IV курію сільських громад — 27. Водночас зберігалися ті ж принципи організації виборів, що і до Галицького сейму, проте на парламентських виборах намісник одержав право сам призначати усіх виборчих комісарів, які на місцях формували виборчі комісії, наглядали за дотриманням виборчого законодавства та слідкували за громадським порядком[54].

Запровадження прямих парламентських виборів безпосередньо залучило національні спільноти до формування Державної ради, активізувало процес кристалізації їх політичних програм та пришвидшувало структуризацію політичних сил, що у підсумку значно політизувало суспільство. Незважаючи на поступове розширення кола виборців, галицькі українці у Державній раді залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 3

Чисельність українських парламентських мандатів від Галичини [55]

(1861–1901) [56]

Поступово також відбувалася демократизація виборчого права та його процедурне оформлення. Парламентський виборчий закон від 4 жовтня 1882 р. закріпив зниження майнового цензу в І курії з 100 до 80 гульденів та у ІІ курії встановив його рівень у 5 гульденів, за рахунок чого у містах відбулося значне розширення кола виборців. Водночас у ІІ курії запроваджувались прямі вибори[57]. У 1877 р., 1878 р., 1880 р., 1881 р., 1883 р., 1884 р., 1886 р., 1890 р., 1893 р. вносилися зміни до структури виборчих округів у Галичині.

Згідно з новими змінами до парламентського виборчого законодавства від 14 червня 1896 р. у сільських громадах запроваджувалась додаткова V курія загального голосування з прямими виборами. У ІV курії сільських громад активне та пасивне виборче право надавалось усім платникам податків, проте зберігалося двоступеневе голосування. Розподіл мандатів між куріями в Галичині виглядав так: І курія великої земельної власності — 20, ІІ курія торгово-промислових палат — 3, ІІІ курія міст — 13, ІV курія — 27, V курія — 15. Водночас було запроваджено правила для укладення виборчих списків, виписано процедуру формування складу виборчих комісій, конкретизовано вимоги щодо оформлення виборчої документації, уточнено процедуру голосування[58]. 5 грудня 1896 р. для виборців у ІІІ та ІV куріях запроваджувався майновий ценз у розмірі 4 гульденів[59]. У 1897 р. знову вносилися зміни до структури виборчих округів Галичини.

У якості компенсації Галицькому сейму за втрату права делегувати своїх представників до складу Державної ради 10 травня 1873 р. були внесені зміни до крайового статуту, які закріпили правові передумови діяльності сеймових комітетів. Вони створювалися для виконання певного завдання чи підготовки необхідного законопроекту. Діяльність комітетів припинялася внаслідок виконання ними поставленого завдання або закінчення 6-річної каденції крайового представницького органу[60].

Завдяки законодавчо закріпленим (т. зв. «білим») виборчим технологіям українці у Галицькому сеймі також залишалися невідповідно представленими до чисельності їх спільноти.

Таблиця 4

Чисельність українських сеймових мандатів

(1861–1913) [61] [62]

На відміну від парламентського виборчого законодавства, крайовий виборчий порядок для Галичини практично не зазнавав суттєвих демократизаційних змін, бо встановлений у 1861 р. рівень майнового цензу зберігався. З 30 січня 1890 р. до виборів у курях міських та сільських громад поза майновим цензом допускалися особи за визначеною професійною кваліфікацією: дипломовані техніки та кандидати на нотаріуси[63].

Періодично збільшувалася кількість мандатів у міській курії, що свідчило про зростання питомої ваги міст з огляду на активність урбанізаційних процесів та темпи розвитку підприємництва. Так, 23 травня 1896 р. склад Галицького сейму було розширено до 154 осіб, з них: 10 вірилістів та 144 обраних послів: І курія великої земельної власності — 44; ІІ курія міст та торгово-промислових палат — 26; ІІІ курія сільських громад — 74[64]. Додаткові 3 мандати припадали на два найбільші міста краю. У підсумку Львів здобув 6, Краків — 4, а решта міст зберегли по 1 мандату[65].

За змінами до Крайового статуту для Галичини від 18 березня 1900 р. відбулося зниження вікового цензу до 24 років та збільшення складу Галицького сейму до 161 посла: 12 вірилістів[66]та 149 обраних послів: І курія великої земельної власності — 44; ІІ курія міст — 28; ІІІ курія торгово-промислових палат — 3; ІV курія сільських громад — 74[67]. Додатково утворювалося 5 міських виборчих округів, з них: у Західній Галичині — 4 (Подґуже — Вєлічка, Бохня — Вадовіце, Ґорліце — Ясло, Сянік — Кросно), а у Східній — усього 1 (Бережани — Золочів).

30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державні чиновники та службовці одержали право суміщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу[68].

За крайовим виборчим порядком від 26 лютого 1861 р. виборчі округи у сільських громадах Галичини формувались у межах політичних повітів, а списки виборців — судових повітів. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кілька разів поспіль межі повітових староств змінювались, внаслідок чого повністю зникло навіть умовне розмежування між Західною та Східною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повіту у повіт передавалися певні сільські громади для того, щоб відповідно збалансувати співвідношення складу населення за кількісним та національним критеріями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалізувати т. зв. «сірі» виборчі технології на місцях. У 1885 р. востаннє було змінено межі політичних повітів Галичини, проте їхня кількість, як і кількість мандатів у курії сільських громад, залишалася сталою — 74. 17 грудня 1884 р. на території цих повітів у курії сільських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намісництву кроїти виборчі дільниці на свій розсуд. 15 червня 1898 р. місцем проведення виборів визначались повітові містечка, де розташовувалися повітові староства. Повітовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своєчасно надсилалась легітимаційна картка для участі в голосуванні, у якій мали зазначатись час і місце проведення виборів[69]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборців, які делегувались з сільських громад.

На рубежі ХІХ — ХХ ст. загальна кількість повітових староств зросла з 74 до 79 адміністративних одиниць. У зв’язку з реорганізацією у 1876 р. повітове староство з Бірчі було переведено до Добромиля. З метою підвищення ефективності управління створювалися нові повітові староства у Подґуже та Стрижуві (1896), Печеніжині (1898), Пшеворську (1899), Зборові (1904).

Водночас у краї поглиблювався процес полонізації шкільництва, відбувалась реорганізація існуючих українських середніх шкіл та зменшення їх кількості. Згідно внесених змін до закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищої Академічної гімназії у Львові запроваджувалась українська мова викладання шляхом щорічної українізації кожного наступного класу[70]. Проте зміни до цього ж закону від 8 вересня 1880 р. закріпили положення про те, що у Другій гімназії у Львові та у нижчій Реальній гімназії у Бродах запроваджувалася німецька мова викладання[71].

Водночас відбувалася полонізація адміністративного апарату та діловодства Львівського університету. Згідно з рішенням імператора від 27 квітня 1879 р. у діловодство Львівського університету запроваджувалась польська мова з тими ж функціями, які згідно урядового розпорядження від 5 червня 1869 р. вона виконувала в інших управлінських органах та службах Галичини. Усі іспити на «світових» факультетах[72]повинні були складатися польською мовою, за винятком екзамену з німецького права, який обов’язково складався німецькою. При цьому студенти мали право вільно обирати німецьку чи українську мову, якщо екзаменатор володів цією ж мовою[73].

Четвертий етап (1905–1914) розвитку органів управління у Галичині пов’язують з реалізацією т. зв. «модерної» національної політики в Австро-Угорщині, яка була покликана пом’якшити національні конфлікти шляхом зміни засад функціонування політичної системи на крайовому рівні. Така політика передбачала «автономізацію народів» у формі запровадження окремих елементів національно-культурної (-персональної) автономії у провінціях та базувалася на принципі етнічності. Аналіз практики «національного зрівняння» у Моравії (1905), Буковині (1910) та Галичині (1914) засвідчив, що принцип етнічності передовсім реалізовувався у сфері забезпечення національних мовних прав шляхом визначення громадами своєї мови діловодства, розмежування шкільних рад за національною ознакою та забезпечення навчання рідною мовою у народних та середніх школах, а також — у реформі крайової виборчої системи[74]. У Галичині для українців було впроваджено кілька елементів національно-культурної автономії корпоративного типу, хоча провінція надалі продовжувала зберігати виключно польський характер. До них можна віднести створення інститутів національних курій у Галицькому сеймі, національних кадастрів виборців та національно-фіксованих виборчих округів.

Уперше принцип етнічності у Галичині 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуванні складу Крайової шкільної ради, яка визнавалась найвищим керівним та наглядовим органом у справах: підпорядкованих шкільним повітовим радам шкіл та виховних закладів; учительських семінарій та підпорядкованих їм практикантських шкіл; середніх шкіл, приватних та спеціальних навчальних закладів; торгових та промислових шкіл. У структурі цього органу налічувалося 3 секції — секція середніх шкіл, секція народних шкіл та учительських семінарій, секція торгових та промислових шкіл. Зокрема, у складі Крайової шкільної ради українці здобули фіксовану національну квоту: на її 19 членів припадало 4 українці (1 делегат від Крайового виділу, 1 представник від греко-католицького духовенства, 2 — від фахового учительського середовища). Усі члени Крайової шкільної ради обов’язково повинні були володіти пасивним виборчим правом. Проте українці жодним чином не могли вплинути на прийняття її рішень, бо кворум становив 10 осіб, а при ухваленні певних рішень голосував різний склад її членів[75].

Зважаючи на нищівну критику українським населенням освітньої політики Крайової шкільної ради, питаннями щодо мови викладання у провідних середніх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався міністр віросповідань та освіти. За поданням Крайової шкільної ради він визначав середні школи з польською мовою викладання, де уроки української були обов’язковими, та, навпаки, середні школи з українською мовою викладання, де уроки польської були обов’язковими. У всіх інших середніх школах викладання другої крайової мови запроваджувалося на вимогу батьків учнів[76], але вже без необхідного дозволу Крайової шкільної ради.

Проте такі заходи центральної влади не призупинили полонізацію середнього шкільництва в краї. З 15 лютого 1907 р. у нижчій Реальній гімназії у Бродах на 8 років запроваджувалася польська мова викладання, а німецька надалі зберігалася у Другій гімназії у Львові[77]. Зважаючи на тиск української громадськості, до 1914 р. було відкрито лише 4 українські середні школи, і то — на периферії: це гімназії у Перемишлі (1895), в Коломиї (1900), у Тернополі (1901), у Станіславові (1905). Надалі процес полонізації маскувався шляхом створення утраквістичних середніх шкіл, що передбачало відкриття українських паралельних класів у вже існуючих польських гімназіях — у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквізації українці заснували приватні гімназії у Львові (1906), Копичинцях (1908), Яворові (1908), Рогатині (1909), Городенці (1909), а також приватні гімназійні курси — у Збаражі та Буську. Усі державні учительські семінарії, де українці мали можливість навчатися рідною мовою, були виключно утраквістичними закладами. У 1910 р. їх нараховувалося 9 з 26 (з них — 15 суто польських)[78].

Водночас закон про Крайову шкільну раду від 9 травня 1907 р. значно розширив її компетенцію. Цей орган одержав право виконувати управлінські функції не лише педагогічно-дидактичного, а й економічно-адміністративного характеру, а також призначати дисциплінарні стягнення для директорів та вчителів на основі погодження з міністерством[79].

Найпомітніше принцип етнічності виявлявся у реалізації мовних прав на рівні територіальних громад. Закон про мову автономних органів влади[80]від 9 квітня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обігу у сфері управління[81]. Мовою діловодства Крайового виділу зберігалася польська. Публікація його рішень, як і раніше, відбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий виділ продовжував комунікувати польською з політичними органами влади в краї, проте на звернення громадян та повітових рад був зобов’язаний відповідати їхньою мовою. Мова діловодства міст Львова та Кракова також незмінно залишилася польською. Державні органи та групи громадян з інших провінцій продовжували комунікувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичині на основі закону від 5 січня 1869 р., тобто на попередніх засадах — німецькою.

Мовою діловодства повітового представництва (повітових рад та повітових комітетів) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась діюча мова, яка була раніше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рішення про зміну мови громади чи повіту за наявності абсолютної більшості голосів (50 %+1) та кворуму не менше ? від її складу. На її засіданнях усі члени могли вільно користуватися рідною мовою з переліку крайових мов. Ради зобов’язувались відповідати на скеровані до них звернення від населенням тією ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власної комунікації з радами різних рівнів та групами громадян автономні органи влади використовували свою мову діловодства. Вони були уповноважені самостійно визначати мову підлеглих їм структур, тобто повітові ради — для повітових комітетів, громадські ради — для громадських управ.

Автономні органи влади зобов’язувалися повідомляти населенню про свою ухвалу щодо зміни мови діловодства: громадська рада — у громадах, повітова рада — у повіті. Про це вони ставили до відома також повітове староство та Крайовий виділ. Якщо процедура порушувалась, то повітове староство мало право ліквідувати рішення громадської ради, а Крайовий виділ відповідно — рішення повітової ради. Водночас ці положення не могли порушувати компетенцію крайової адміністрації щодо здійснення нею нагляду за діяльністю громад, який повинен був реалізовуватися польською мовою. Під виглядом виконання контролюючих функцій створювались підстави для закріплення правової практики, коли намісництво та повітові староства відповідали на клопотання громад не їхньою рідною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення від громадян, яке було укладене українською мовою, взагалі ігнорувалося.

Управляючий землеволодінням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунікувати з усіма органами влади. Якщо з окремої частини землеволодіння сплачувалась більше, ніж половина прямих податків, то частина маєтку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодінням був зобов’язаний комунікути з нею її мовою. Отже, органи місцевого самоврядування одержали паво звертатися до усіх політичних органів влади рідною мовою. Збереження польської мови у комунікації намісництва та його повітових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачів, як це, наприклад, було у Моравії.

Модернізація господарського життя Галичини диктувала запровадження нових підходів до управління інфраструктурними галузями та створила потребу чіткого окреслення поняття «крайова культура». Згідно змін до Крайового статуту від 23 квітня 1909 р. цей термін у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайової культури належать усі справи, які пов’язані з сільсько- та лісогосподарським виробництвом, а також обробітком та користуванням відведених для цього крайових територій, а саме: лісництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полів, заходи з боротьби зі шкідниками, користування, розподіл та охорона водойм, меліорація, виправлення русел рік, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лісів; далі — усі справи аграрного стану, а саме: положення про вільний розподіл ґрунтів та угідь, або про їх обмеження, про підакцизні товари, особливі приписи щодо поділу нерухомої спадщини селян і положення про аграрні операції, а також участь у впорядкуванні сільськогосподарського кредитування, в організації сільсько- та лісогосподарських фахівців; на кінець — регулювання сільсько- та лісогосподарської праці робітників та наймитів»[82].

Нові соціально-економічні умови спричинили розширення сфери організаційних компетенцій галицького намісництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментів, що підпорядковувалися 4 відділам чи секціям. Президіальний департамент мав відокремлений статус та здійснював нагляд за діяльністю адміністративних та поліцейських органів, вищих навчальних закладів, вищого духовенства, за виборами органів місцевого самоврядування, забезпечував діяльність Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, організацій, церковних установ, проведення зборів, здійснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрів, організацією допомоги населенню для подолання стихії, збиранням пожертв, проведенням лотерей, організацією діяльності поштової та телеграфної служб. У намісництві 10 січня 1911 р. було утворено окремий апробаційний технічний відділ з будівництва, який налічував 6 департаментів. Внаслідок поступового розростання апарат намісництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцій, які охоплювали 33 департаменти, окрім президіального бюро[83].

У краї поступово зростала кількість повітових староств — з 79 до 82 адміністративних одиниць. Нові повітові староства були утворені в Освєнцімі (1910), Сколе (1910) та Радехові (1911).

Запровадження принципу етнічності у функціонування політичної системи відбувалося паралельно з демократизацією виборчого права. Новий виборчий закон до Державної ради від 26 січня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84], що сприймалося українцями однозначно, як прогресивне явище. Порівнюючи результати парламентських виборів 1907 р. на основі загального голосування та сеймових виборів 1908 р. на основі цензово-куріального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дійшли висновку, що завдяки технології двоступеневого голосування українці у 1908 р. втратили близько 4 % голосів виборців на користь польських кандидатів та 7 % — на користь русофільських[85].

У новому виборчому законі були чітко виписані усі процедурні питання та передбачалась обов’язковість окремого приміщення для виборчої дільниці[86]. Додатково запроваджувались інститут спостерігачів від політичних партій, одночасні вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичині — двомандатні виборчі округи для сільських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було раніше[87].

У Галичині розподіл мандатів виглядав так: міських одномандатних округів — 34 (Західна Галичина — 13, Східна — 21), у сільських громадах усі 36 округи — двомандатні (Західна Галичина — 17, Східна — 19)[88]. Виборчі округи було поділено так, що у Східній Галичині не було жодного округу, де б українці склали більше 77 % населення, а 2 % євреїв планувалось залучити до коаліції з польськими партіями, щоб забезпечити їм 25 % голосів виборців для здобуття другого мандату в двомандатних виборчих округах[89].

Враховуючи дані перепису населення за 1900 р. можна легко встановити, що у міських округах українці не мали шансу здобути жодного мандату. Проте у сільських громадах завдяки заздалегідь визначеній квоті (І-й мандат вимагав 50 %+1 голосів, а ІІ-й — 25 %+1) гарантований шанс був для здобуття І-го мандату в 21 округах (№ 48–51, № 53–70) та ІІ-го — у 7 округах (№ 54, 55, 56, 57, 59, 62), що разом становило можливих 28 (26,41 %) українських мандатів[90]. Це дає підстави стверджувати, що принцип етнічності первинно також закладався у виборчий модус до Державної ради шляхом попереднього узгодження центральної влади з польським та українським політикумами з приводу встановлення між ними мандатних квот[91]. Через відсутність фіксованої прив’язки національного мандату до певного виборчого округу цей розподіл виявився недієвим. Проте загальне голосування дало можливість галицьким українцям сформувати четверту за кількістю послів фракцію у Державній раді.

На парламентських виборах 1907 р. та 1911 р. у двомандатних округах створився прецедент, коли українська меншість втрачала свій мандат завдяки такій виборчій технології: у І-му турі не вдавалося визначити відразу 2-х переможців (абсолютну більшість міг здобути лише 1 кандидат), тоді у ІІ му турі (на вужчих виборах) участь брали 2 інші кандидати, які одержали найбільшу кількість голосів. Тоді польські виборці, що становили до 75 % усіх виборців на дільниці, одностайно голосували за свого кандидата, внаслідок чого ІІ-й мандат також потрапляв у їхні руки. Так, у 1907 р. українці втратили 1, а у 1911 р. уже 2 з можливих 28 мандатів[92],?[93].

Розширення виборчих прав відбувалося паралельно із запровадженням у Галичині обов’язковості голосування для громадян, яким надавались такі права. З 19 лютого 1907 р. за ухиляння від голосування передбачався штраф у розмірі 1—50 крон, а в окремих випадках — тимчасове позбавлення виборчого права[94]. Закон про захист свободи виборів та зборів від 26 лютого 1907 р. запроваджував на парламентських, сеймових, повітових та громадських виборах кримінальне покарання за поширення неправдивої виборчої інформації, перешкоджання виборчому процесу, розголошення таємниці голосування, зумисне позбавлення виборців права голосу, протидію їх волевиявленню, перешкоджання виборчому представництву, спотворення результатів голосування[95].

Найпомітніше принцип етнічності виявився у змінах до крайового статуту та виборчого порядку 1914 р., які увійшли в історію як «національне зрівняння» у Галичині. Трансформація політичної системи на локальному рівні передбачала одночасне збереження цензово-куріального модусу та запровадження національного принципу у процес формування Галицького сейму, усіх його органів та структур, закріплення фіксованого статусу для національних виборчих округів, укладенні окремих списків для виборців польської та української національностей — т. зв. національних кадастрів. Попри вищезазначені зміни ця система продовжувала відтворювати модерну подобу станового представництва, яке лежало в основі створеного Габсбурґами державного механізму у ранньомодерний час.

У тексті санкціонованих крайових законів від 12 липня 1914 р. закріплювався політико-правовий статус Східної Галичини, як польсько-української території. Зрештою, лише тут запроваджувалися національно фіксовані виборчі округи, у той час, як у західній частині краю — округи утворювалися, як і раніше, за безнаціональною ознакою. У багатомандатних округах вибори відбувалися на пропорційній, а в одномандатних — на мажоритарній основі.

Таблиця 5

Виборча схема до Галицького сейму, яка запроваджувалися у Галичині у 1914 р.[96],?[97],?[98]

Двоступеневе голосування збереглося лише у V курії промислових об’єднань міст Львова та Кракова, а у IIІ загальній міській курії та VІ курії сільських громад запроваджувалось загальне голосування, що свідчить про демократизацію виборчого права. Проте високоцензові виборці одержали можливість додаткового голосу у кількох куріях, хоча виборець, як і раніше, мав право легітимно голосувати лише один раз. Так, 2/3 виборців II цензової міської курії, які сплачували найвищі податки, голосували ще й у ІІІ загальній міській курії. Деякі з них могли також входити до IV курії торгово-промислових палат, або до V курії промислових об’єднань міст Львова та Кракова. Таким чином, ця виборча технологія дозволяла заможним виборцям віддавали від 2 до 5 голосів. Виборці VІ курії сільських громад, які належали до списку 2/3 найбільших платників податків, також віддавали по 2 голоси. У такий спосіб відміна двоступеневих виборів та запровадження загального голосування у ІІІ та VІ куріях компенсувалися новими, ще ефективнішими виборчими технологіями, які були покликані забезпечити полякам гарантовану більшість у крайовому сеймі, незважаючи на те, що у Східній Галичині вони становили національну меншість[99].

Згідно змін до крайового статуту у складі Галицького сейму утворювалися нові структурні одиниці та чіткіше розписувалися окремі процедури. У Сеймі формувалися дві національні курії, які відповідно складалися з 166 польських та 62 українських депутатів. Склад усіх сеймових комісій, делегатів до крайових інституцій та Рахункової палати, що запроваджувалася для контролю за крайовими фінансами, формувався на основі вище зазначеного мандатного співвідношення, тобто квота для українців становила не більше, ніж 27,19 % місць.

Керівництво сейму — крайового маршалка та 2-х його заступників польської та української національностей —, призначав імператор зі складу Сейму. Виконавчий орган крайової репрезентації — Крайовий виділ формувався на основі рівних національних квот та складався з крайового маршалка та 8-х членів — по 4 від польської та української курії. Маршалок, як голова Крайового виділу, повинен був сам визначати зі складу Сейму 2-х своїх заступників — поляка та українця, а 3-х членів обирали посли від усіх курій за національною ознакою (по одному від І, від ІІ, ІІІ, ІV, V та від VІ). За такою ж схемою обиралися заступники членів Крайового виділу[100].

Згідно змін до крайового статуту рішення щодо перегляду меж між поміщицькими землеволодіннями та сільськими громадами вимагало 2/3 голосів за присутності не менше, як 186 депутатів (тобто 124 голосів)[101]. Внесення будь-яких змін до положень крайового статуту, виборчого порядку та табелярного додатку вимагало 2/3 голосів за присутності не менше ? від складу Сейму (тобто 114 голосів)[102]. Це означало, що ухвалення основних крайових законів передбачало готовність українських депутатів солідарно голосувати з поляками та обов’язкову їх присутність на засіданні (мінімум — від 6 до 21 осіб). За умов перманентної обструкції української опозиції ухвалення таких рішень узагалі ставало неможливим. Таким чином, у діяльність Галицького сейму закладалися первинні підвалини для функціонування моделі політичної співпраці на основі координації між більшістю (польською курією) та опозицією (українською курією).

Збільшення чисельності українського представництва у Сеймі незначно розширило набір політичних інструментів, якими вона могла скористатися. Як і раніше, це були депутатські запити (інтерпеляції), подача яких згідно регламенту вимагала підписів не менше 15 послів[103]. Доступнішими стали нові інструменти такі, як депутатський внесок (право внесення законопроекту, або поправки до нього) та участь у роботі сеймових комісій, яка по суті залишалась номінальною. Зокрема, для внеску потрібно було здобути абсолютну більшість голосів за умови присутності на засіданні більшості від складу Сейму (115—58 голосів), а це надалі могло блокувати законодавчі ініціативи української курії. Зважаючи на іноді непримиренні позиції радикалів та ієрархів УГКЦ, нова модель політичної співпраці вимагала від української меншості вироблення власної консенсусної позиції та передбачала злагоджену роботу всіх її членів.

У схему прийняття рішень Крайовим виділом не закладався жоден з обмежувальних механізмів. Процедура передбачала присутність на його засіданні голови та щонайменше 4-х членів з 8-ми, а ухвала вимагала абсолютної більшості голосів від кількості присутніх (3 голоси). Маршалок сейму мав право голосувати у тому випадку, якщо голоси розділялися порівну. За цих умов Крайовий виділ без узгодження з українцями ухвалював будь-яке рішення, на якому наполягала польська більшість.

Крайовий статут у новій редакції також передбачав зміни в організації повітового представництва, яке формувалося поза принципом етнічності, а — на засадах «репрезентації інтересів» різних груп населення. У повітах, де нараховувалось понад три таких групи, закріплювалося співвідношення між членами повітової ради так: найбільша група одержувала половину місць мінус 1, а для решти — місця розподілялися порівно. У повітах, де існувало два угруповання за інтересами, місця у раді також розподілялися порівно[104]. Виборчі списки формувалися за національним кадастром, а визначення кола виборців відбувалося за виборчим порядком до громадських рад від 12 серпня 1866 р. на основі майнового цензу. Враховуючи те, що у поліетнічному повіті могло нараховуватися 3 і більше груп за інтересами, а національних кадастрів було лише два — польський та український, то можна зробити висновок про те, що ці норми закладали технологію, яка забезпечувала б полякам (у поєднанні, наприклад, з євреями чи німцями) політичну перевагу у повітовому представництві на тих територіях, де вони становили меншість, тобто у Східній Галичині. Таким чином, міжнаціональне протистояння переводилось з загально крайового рівня до поліетнічних повітів; воно розпорошувалося на локально-множинній основі, особливо на території польсько-українського пограниччя.

Національні кадастри виборців формувалися головами громад на основі перепису населення 1910 р. за побутовою мовою. Закон передбачав оскарження неправильності особових даних у списку виборців (прізвища, номера виборчого округу, приналежності до певної курії та до національного кадастру) у 8 денний термін після оприлюднення намісником дати виборів. Під час подачі рекламації виборець повинен був сплатити у старости громади 50 % затрачених на внесення змін коштів, інакше звернення залишалося без розгляду. За виготовлення копії частини виборчого списку, яка обов’язково додавалась до рекламації, оплата сягала 100 %. Оплатні та значно обмежені в часі процедури перешкоджали реалізації права виборців на оскарження.

На підставі вже узгоджених списків повітова влада заздалегідь видавала кожному виборцю легітимаційну картку та бюлетень для письмового голосування, у якому зазначалося його прізвище, назва округу, кількість кандидатів, за яких він голосуватиме, а також вказувалася можливість вибору заступника посла, право віддавати 1 чи 2 голоси. Заступник посла обирався у одномандатних та у тих двомандатних виборчих округах, де виборець мав право голосувати лише за одного кандидата. Заступник приступав до виконання депутатських повноважень лише після втрати послом свого мандату[105]. Така технологія дозволяла уникати довиборів, щоб зайвий раз не провокувати суспільно-політичну напругу в краї.

Виборча комісія утворювалася призначеним намісником виборчим комісаром та складалася 5–7 осіб, які визначалися ним з кола виборців. Виборчий комісар та обраний голова комісії відповідали за проведення виборів на дільниці. Політичні партії одержали право доповнювати своїми спостерігачами склад комісії до 10 членів. У двомандатних округах у випадку здобуття обома кандидатами рівності голосів у ІІ-му турі голосування традиційно застосовувався жереб, як рудимент австрійського виборчого права[106].

Відсутність фіксованих національних мандатів у двомандатних виборчих округах, які розташовувались на польсько-українському пограниччі, не знімала загрози ескалації міжнаціонального конфлікту у цій густо населеній зоні. Соціально-політичний конфлікт також міг загострюватись на всій території Галичини через запровадження для високоцензових виборців кількох голосів у курії міст загального голосування та курії сільських громад. Крім цього, крайовий управлінський апарат одержав можливість реалізовувати адміністративний ресурс ще й під час формування списків виборців за національним кадастром, бо статистичні дані перепису населення 1910 р. носили суперечливий характер.

Таблиця 6

Співвідношення населення Галичини за віросповіданням та побутовою мовою (на основі перепису 1910 р.) [107]

Аналіз даних австрійської статистики за 1910 р. засвідчує, що 1,24 % громадян на побутовому рівні не послуговувалися польською чи українською мовами, а це близько 0,41 % виборців, яких чиновникам потрібно було самостійно ідентифікувати при формуванні національних кадастрів. Порівнюючи кількість греко-католиків та осіб, що користувалися українською мовою, як побутовою, втрати українського населення становили 8,14 %, а це близько 2,71 % (72,5 тис.) виборців. До польськомовного населення було також зараховано 9,72 % іудеїв, а це близько 3,24 % виборців. Таким чином, кількість польськомовних осіб за рахунок українців та євреїв зросла на 17,86 %. Якщо ще й врахувати німців та інших осіб, то разом їх кількість становитиме 19,10 % галичан. Тому можна стверджувати, що до польського виборчого кадастру загалом потрапило б 6,36 % (170 тис.) виборців-неполяків. Зважаючи на це, кількість скарг на якість списків у Галичині могла бути значною, що у підсумку загострило б протистояння між групами виборців та політичними органами влади. Нарікання на якість списків могла поставити під сумнів легітимність проведених виборів.

Таким чином, сеймова виборча реформа в Галичині 1914 р. представляла собою одну із найскладніших та найзаплутаніших мажоритарно-пропорційних виборчих систем не лише у Цислейтанії, а й у Європі, яка при збереженні курій та модернізації їх на основі принципу етнічності забезпечувала польській меншості у Східній Галичині 78 мандатів (а це 47,3 % польських, або 34,4 % усіх сеймових мандатів — більше третини). Українці, як автохтонне населення Східної Галичини, одержали тут лише 59 мандатів (а це 95,2 % українських, або 26 % усіх сеймових мандатів — менше третини). У такий спосіб крайовий виборчий порядок остаточно закріпив політико-правовий статус Східної Галичини, як польсько-української території, де більшість сеймових мандатів належала полякам. Одночасно він унеможливлював ескалацію польсько-українського політичного протистояння у національно фіксованих виборчих округах Східної Галичини під час виборчих кампаній, що у майбутньому могло б сприяти налагодженню міжнаціонального діалогу на рівні окремих моноетнічних громад.

«Галицьке зрівняння» 1914 р. доцільно трактувати як політичну модель провінційної співпраці між поляками та українцями, що вбудовувалася у систему австро-угорського дуалістичного федералізму, або ж як своєрідний міжнаціональний «modus vivendi», який був покликаний урівноважити політичну систему на крайовому рівні. Проте, зважаючи на активізацію націоналістичного руху українців, «зрівняння» 1914 р. консервувало крайову політичну систему, оскільки у законодавчий спосіб зупиняло об’єктивний процес зростання представництва українців у Галицькому сеймі (див. табл. 4). У підсумку це, хоч і усувало перманентну загрозу ескалації міжнаціонального конфлікту на політичному ґрунті, але й водночас забезпечувало панування поляків у Східній Галичині.

Поза сумнівом, «Галицьке зрівняння» 1914 р. засвідчило відсутність в офіційного Відня наміру реалізовувати головну національну вимогу українців щодо поділу території Галичини за національною ознакою та створення окремих польської та української національно-територіальних автономій. Система політичних органів влади в Галичині насамперед забезпечувала життєдіяльність національно-територіальної автономії для поляків. Її особливості полягали у реалізації крайовими політичними органами влади преференцій стосовно запровадження польської мови управління, створення польського бюрократичного апарату та полонізації шкільництва, а також у здійсненні розширених адміністративних функцій. «Галицьке зрівняння» вбудовувало у структуру національно-територіальної автономії кілька елементів екстериторіальної автономії для українців. Початок Першої світової війни завадив реалізації сеймової виборчої реформи 1914 р., внаслідок чого національно-культурна автономія для українців у Галичині так і не відбулася.

Система органів політичного управління в Галичині (1866–1914) у межах їх конституційно і законодавчо визначеного статусу забезпечувала розробку та здійснення державної політики в краї з врахуванням інтересів панівної польської національності. Крайові та місцеві політичні органи влади зазнали суттєвого полонізаційного впливу, який виявлявся в запровадженні польської мови у діяльність усіх суб’єктів влади, а також крайових інституцій, у тому числі вищих та середніх навчальних закладів. Проте автономні суб’єкти місцевого самоврядування одержали додаткові гарантії з приводу вибору ними мови діловодства та забезпечення комунікації нею з крайовими політичними органами влади. Зі свого боку, крайові органи у спілкуванні з громадами та окремими громадянами практикували використання польської мови. Попри свою обмеженість, автономія органів місцевого самоврядування закладала підвалини для розвитку певних елементів громадянського суспільства у національних спільнотах на локальному рівні.

Дуалістичність повноважень суб’єктів виконавчої та законодавчої влади перетворилася на перешкоду для ефективної організації крайового управління і дієвого функціонування системи політичних органів через нечітку виписаність норм законодавства та перманентні компетенційні конфлікти між ними. Користуючись цим дисонансом, австрійський уряд провадив власну національну політику в краї, періодично предметно зрівноважуючи інтереси польської та української спільнот. Водночас така практика суб’єктів вищої виконавчої влади була покликана забезпечувати австрійський державний суверенітет у Галичині, зберігаючи у такий спосіб територіальну цілісність імперії Габсбурґів.

Уляна Уська

© У. Уська, 2016