Галичина Йозефа Рота

Наш земляк, уродженець Бродів, що були в ті часи східним форпостом цісарсько-королівської держави, увійшов в історію літератури XX ст. автором романів, оповідань і репортажів. «Святий пияк», так називатимуть цього центральноєвропейського Агасфера, мандрівника з готельною пропискою, який від героїв своїх оповідань відрізнявся хіба тим, що створив їх. Його найпевнішою формою громадянства стала австрійська література, над ідентичністю якої, не без іронії долі, виростає великий знак питання.

«Габсбурзька трилогія» не лише посідає в оповідній спадщині Йозефа Рота центральне місце, а й складає властиву цінність цього автора, передусім у дискурсі, побудованому на художньо-поетичному мітологізуванні довкола історії. До «габсбурзької трилогії» варто віднести романи «Марш Радецького», «Гробівець капуцинів» і новелу «Погруддя цісаря». Решта дотичних до галицької проблематики в контексті габсбурзького міту творів мають виразно супровідний (роман «Йов»), похідний (завуальоване під репортаж коротеньке оповідання «Петро Федорак») або, як новела «Левіатан», субститутивний характер, усі вони разом — і художні, і публіцистичні тексти — утворюють в доробку Рота «східний цикл». Тексти «габсбурзької трилогії» постали в 30-х роках XX ст., на останньому відтинку творчости та життя письменника. «Марш Радецького», який друкувався в пресі (Frankfurter Zeitung), окремою книжкою вперше випущено 1932 р. в берлінському видавництві Kiepenheuer.

«Марш Радецького» змальовує у вигляді родинної історії вигаданої династії Тротт занепад і крах Австро-Угорської монархії. Фундатор сімейства походить з убогих селян зі «словенського» містечка Сипольє (на відміну від фікціонального, справжнє містечко з такою назвою розташоване в Косово, неподалік від Приштини). Найстарший Тротта тягнув лямку вахмістра жандармерії, позбувшись у сутичці з боснійськими контрабандистами ока. Ставши інвалідом, він і далі охороняє кордон імперії — тепер уже не державний, а символічний, працюючи охоронцем у парку при замку Ляксенбурґ, так би мовити, огорожу того самого «Меттернихового саду», що надає новому і, здавалося б, несуттєвому заняттю неабиякого символічного, замалим не сакрального значення. Його син Йосиф, лейтенант піхоти, рятує австрійському цісареві Францові Йосифу I в битві під Сольферино життя, за що отримує аристократичний титул і звання капітана. Натрапивши в підручнику свого нащадка на прикрашене зображення подій, в яких брав безпосередню участь, Йосиф Тротта фон Сипольє даремно скаржиться, зокрема, самому цісареві: габсбурзька система — нездоланний мур, що його не може пробити, шукаючи правди, навіть герой Сольферино. Приголомшений, він покидає армію й оселяється в Чехії, де веде усамітнене життя. Його син, барон Франц фон Сипольє, якому розчарований батько забороняє військову кар’єру, стає чиновником, відданим цісареві так само, як дідо і батько. Історія роду закінчується бароном Карлом Йосифом Троттою фон Сипольє, який на бажання батька-бюрократа і проти своєї волі вступає на військову службу. Доля закидає останнього Тротту в Галичину, на російський кордон, де він віддається алкоголю й азартним іграм, а коли вибухає Перша світова війна, гине, добуваючи для підлеглих солдатів воду. В день похорону імператора Франца Йосифа I вмирає і батько наймолодшого Тротти. «Картина імперії цісаря, подана Ротом, типово слов’янсько-федералістського, периферійного штибу, — пише Маґрис. — Його імперія — імперія коронних країв, відлеглих провінцій на російському кордоні і слов’янсько-єврейського світу Галичини та Буковини».

Тоді як «Марш Радецького» написаний напередодні приходу до влади в Німеччині нацистів, роман «Гробівець капуцинів» завершується вранці 12 березня 1938 р. — того дня, в який Адольф Гітлер перетнув кордон Австрії, де його доволі палко вітали. Герой «Гробівця» — з тих самих славетних Тротт, що їх письменник вивів у «Марші Радецького»: дідо протагоніста — рідний брат героя Сольферино. В «Гробівці капуцинів» Франц Фердинанд Тротта (Рот бавиться знаковими історичними іменами) розповідає історію свого життя: «Мій батько мріяв про слов’янське королівство під пануванням Габсбургів. Вн мріяв про монархію австрійців, угорців і слов’ян».

У квітні 1913 р. до молодого й заможного віденця Франца Фердинанда фон Тротти навідується його кузен, селянин і висмажувач каштанів Йосиф Бранко, приятель якого, уродженець Злотогрод на Галичині єврей Манес Райзіґер, клопоче для свого сина місце у віденській консерваторії. Тротта звертається до графа Хойницького, також галичинина, який усе якнайкраще полагоджує. Влітку 1914 р., прийнявши запрошення вдячного Райзіґера, Тротта вирушає в Галичину. Вибухає війна. Тротта квапиться назад до Відня, щоб домогтися призначення в Східну Галичину, де вже служать його приятелі Бранко і Райзіґер. У першому ж бою троє товаришів потрапляють до російського полону й опиняються в Сибіру, де їхня дружба врешті розпадається. Кожний власними силами пробивається додому на Захід. 1918 р. Тротта повертається до Відня: улюблений цісар у гробівці, дружина «трішки не теє». Спроби налагодити сімейне життя зазнають невдачі, дружина покидає чоловіка і спільного сина. Окремими штрихами запортретовано історію міжвоєнної Австрії, кінець монархії, коротку громадянську війну, станову австро-фашистську державу. На своїх колишніх приятелів Тротта покладає провину за розпад імперії: «Легковажними кав’ярняними жартами вони зруйнували державу». Тротту мучить сумління, його тягне в гробівець Капуцинів, де спочивають його цісарі, проте гробівець замкнений: монархіст Тротта зазнає останньої, найнищівнішої поразки. У «Гробівці капуцинів» політичний імператив остаточно ховає поетику тексті: «Надмірне вихваляння габсбурзького минулого в останньому романі, „Гробівці капуцинів“, як і в інших творах цього періоду, відбувається коштом життєвости і правдивости, чого, звичайно, немає в „Марші Радецького“». В обох романах Галичині відведено ключову роль.

На новелі «Погрудді цісаря» варто зупинитися докладніше. Історія, викладена в ній, діється в «колишній Східній Галичині, теперішній Польщі», у що втаємничує вже перший рядок, допомагаючи зорієнтуватися в часі і просторі. Перший абзац містить усе, що належить довідатися, аби підготуватися до дальшого перебігу подій. Рот вправно навіює враження документальности: «У колишній Східній Галичині, теперішній Польщі, дуже далеко від єдиної залізничної колії, що з’єднує Перемишль і Броди, лежить сільце Лопатини, про яке я й збираюся розповісти химерну історію».

«Колишній» і «теперішній» ясують часові відношення, на зміну Східній Галичині прийшла реальність «теперішньої Польщі». Місце, назва якого потребує докладнішого пояснення, лежить «дуже далеко від єдиної залізничної колії, котра з’єднує Перемишль і Броди», тобто дуже далеко від і без того єдиного згаданого символу цивілізації — залізниці. Залізниця стає своєрідною демаркаційною лінією, яка відділяє модерн від немодерну. Прикметно, як охоче Рот оселяє дію своїх творів у топосах немодерну.

Лопатини — не місто і навіть не село; місце, в якому відбувається дія, всього-на-всього сільце, і в наданні переваги суфіксальній, а не атрибутивній зменшувальності, вчувається близькість письменника до слов’янського елементу, то тут, то там проглядає слов’янське мовно-світоглядне коріння, вигадливість у будуванні і додаванні зменшувальних елементів з іноді виразним іронічним відтінком й аж до неґації. В контексті німецької мови і Ротової стилістики такі демінутиви набувають іронічного, подекуди саркастичного звучання.

Хоча цим, здавалося б, і перенаголошується незначущість статусу місця, читаючи «Погруддя цісаря», не покидає враження, що Лопатини — не що інше, як Броди. З цим, звичайно, нелегко погодитися без додаткової арґументації, адже в тексті прокладена виразна межа між Бродами і Лопатинами. Комплексний процес переосмислення, з яким маємо справу, складається з таких моментів: 1) спроби ідеалізації рідного міста Броди; 2) в’єднання ідеалізованих Бродів у тканину літературного тексту; 3) усунення рис, які не вписуються в образ ідеалізованого міста; 4) делегування цих репресованих рис автономному фікціоналізованому літературному топосові.

Йозеф Рот спонукає свого оповідача згадати Броди як місце, яке перебуває в модерні (через залізничне сполучення, технічно в’єднане в модерн), на противагу до відлеглих, загумінкових Лопатинів, дарма що в часи Ротової юности Броди вже перестали бути тим, чим вони були в середині XIX ст.: «Щонайпізніше від 1879 року Броди втрачають своє господарське значення, і, як наслідок, зменшується кількість населення». Рот приховує випадання рідного міста з поступу і його маргіналізацію (як не парадоксально, внаслідок поступу), виводячи Броди кращими, ніж місто заслуговувало насправді. Адже «завершення прокладання залізничних сполучень „Варшава — Москва“ та „Львів — Одеса“, які вже не заторкали Бродів», стало поворотним моментом до маргіналізації міста.

Дивна позиція щодо рідних Бродів виходить за текстові межі новели «Погруддя цісаря» і поширюється — значно сконцентрованішою мірою — на життя письменника. Про Рота побутували численні анекдоти, почасти вкинуті в обіг ним самим, а в автобіографічних відомостях, наданих часописові Das Wort у паризькій еміґрації 1937 р., Рот зазначає, мовляв, народився у Швабендорфі, тоді як у листі до Стефана Цвайґа називає себе «Йосселем Ротом із Радзивилова (Радивилова)». Створені Ротом Лопатини номінативно відсилають до села Лопатин неподалік від Бродів, а те, що Рот вживає їх у множині, лише підтверджує, що Лопатини — замінник (субститут) Бродів.

Рот винаходить світ, почасти перекроюючи мапу, почасти збагачуючи її населеними пунктами, начаклованими уявою. Він одночасно й ідеалізує, і зводить порахунки. Задля ідеалізації він витягає на світ Божий з пороху забуття сільце Лопатини, наділяючи його всіма рисами провінційности, які могли б зашкодити Бродам покращити свій статус. Реабілітувавши спровінціалізовані внаслідок науково-технічного поступу Броди, письменник зводить порахунки з сільцем Лопатини, з його провінційністю і його позамодерністю.

Оповідач у «Погрудді цісаря» звертається до молодого покоління, щоб у формі необхідних пояснень показати йому його інакшість, а ще більше привернути увагу до зміненої ситуації й особливо до факту змін і того, що вони відбулися:

Адже молодші з-поміж його читачів, мабуть, потребуватимуть пояснення, що частина краю на Сході, який зараз належить Польській республіці, до кінця Великої війни, яку називають світовою, був одним із багатьох коронних країв старої Австро-угорської монархії.

Довкола протистави старої і нової ситуації діється історія, причому ця протистава в перебігу оповіді набуває такої радикальности, що виникає враження двох різних універсумів. Потребу пояснення оповідач виправдовує покликанням на наймолодше покоління. На цьому прикладі добре видно, як невибагливо і легко Йозеф Рот будує свої історії, тримаючи в полоні невимушеним плином мовлення, що вирізняє цього письменника на тлі важкостравних німецьких наративів. «Епіку Рота вирізняє самобутність, якої в Німеччині варто пошукати: вона розважає. Вона мила й зухвала», — зазначав німецький критик Марсель Райх-Раніцкі.

Слова, проказані для молоді, мають, з погляду структури змісту, вирішальну вагу. З одного боку, оповідачеве пояснення вводить читача у стан справ, з іншого — створюються рамкові умови дальшої оповіді; йдеться про пояснення, яке випереджає історію героя, якому належить діяти в силовому полі цієї єдиної і незглибної протистави.

Після такого цілком умотивованого вступу, зробленого, як бачимо, не тільки з огляду на юного читача, відбувається презентація власне протагоніста твору. Його ім’я — Франц Ксавер Морштин, він спадкоємець давнього польського «роду, який (між іншим) походив з Італії і в шістнадцятому сторіччі опинився в Польщі». Більшість фігур Рота — узагальнення, які персоніфікують політичну історію, як рід фон Тротта з «Маршу Радецького» і «Гробівця капуцинів» чи пан Лакатош, якого Рот демонізує, наділяючи найнегативнішими рисами: «Чоловік ніким іншим, крім Лакатоша, бути не міг. Це означає: Лакатош із Будапешта — типаж, не особистість. Це не конче мав бути Лакатош з тридцять другого номера», — пише Рот у новелі «Тріумф краси».

Графа Франца Ксавера Морштина стилізовано до образу аристократа й ідеального втілення австро-угорського космополіта: «…Як і чимало людей його стану в колишніх коронних краях Австро-угорської монархії, він був уособленням щонайшляхетнішого і щонайчистішого австрійця поготів, інакше кажучи: людиною понаднаціональною, тобто справжнім аристократом». Оповідь рясніє пасажами, з яких можна зіткати політично-екзистенційні максими якщо не самого Рота, то принаймні оповідача, в якого Рот залюбки перевтілюється, не приховуючи симпатій.

Вустами оповідача новели «Погруддя цісаря», як і вустами багатьох своїх оповідачів, Рот-белетрист негативно сприймає припізніле національне державотворення в Центральній та Південній Європі, більше симпатії демонструючи, однак, у своєму репортерському доробку ранішого періоду, ніж означені художні твори. Оповідач відкидає поняття «нація» і створює полотно під назвою «Щаслива Австрія», протиставляючи його малим національним державам:

Якби його [графа Франца Ксавера Морштина], наприклад, запитали — але кому спало б на гадку таке недолуге питання? — до якої «нації» чи якого народу він себе зараховує: граф просто не зрозумів би, він би так і стояв ошелешено перед питачем, можливо навіть знуджено і дещо обурено. За якими такими ознаками мав би він визначати свою належність до тієї чи іншої нації? — Він майже однаково добре володів усіма європейськими мовами, він був удома майже в усіх європейських країнах, його друзі і родичі жили по цілому світу. Чудовим відображенням цілого світу була, власне, цісарсько-королівська монархія, і тому вона була єдиною батьківщиною графа. Його шваґро був окружним начальником у Сараєвому, інший — радником посадника у Празі, його брат служив старшим лейтенантом артилерії в Боснії, його двоюрідний брат був радником посла в Парижі, ще один — землевласником в угорському Банаті, третій — на дипломатичній службі Італії, четвертий з чистої цікавости до Далекого Сходу давно вже осів у Пекіні.

Далі оповідач ще жорсткіше квитається з новим світом, відводячи протагоністові роль борця проти національних держав: граф Морштин «не мав жодної іншої очевидної пристрасти, крім як поборювати „національне питання“». А що оповідач і протагоніст у справі «національного питання» цілком солідарні, доводять розмисли, потрібні для пояснення очевидної пристрасти графа Морштина:

Власне, тоді у монархії почало гострішати «національне питання». Всі люди зголошувалися — хотіли вони того чи тільки вдавали, що хочуть — до котроїсь з численних націй, які існували на території старої монархії. Відомо, що в дев’ятнадцятому сторіччі зробили відкриття, мовляв, кожний індивід має належати до певної нації або раси, якщо він хотів, щоб його вважали індивідом. «Від гуманізму через націоналізм до бестіалізму», — казав австрійський письменник Ґрільпарцер. Тоді-ото й почали «національністю», сходинкою до бестіальности, яку ми сьогодні переживаємо.

Важко встановити, де закінчуються погляди оповідача, а де починаються підхоплені оповідачем погляди графа Морштина. Ми знаємо напевне, що на час виникнення цієї новели Рот уже був пристрасним захисником Габсбурзької імперії. Тугу за ідеалізованим минулим посилювало відчуття екзистенційної безпритульности і реального безбатьківщинства, до якого додався страх перед націонал-соціалізмом.

У «Погрудді цісаря» оповідач протиставляє цілість її частинам:

Й усі ті люди, котрі ніколи не були ніким іншим, як австрійцями, в Тернополі, в Сараєвому, у Відні, в Брні, в Празі, у Чернівцях, в Ратиборі, в Опаві, ніколи ніким іншим, як австрійцями: раптом заповзялися, влягаючи «вимозі часу», виявляти належність до польської, чеської, української, німецької, румунської, словенської, хорватської «нації» — і так далі.

Оповідач відкидає виразні демократичні інституції, як-от загальне виборче право, на яке покладає найбільшу провину в загибелі монархії: «Десь у цей час в монархії було запроваджено також „загальне, таємне і пряме виборче право“. Граф Морштин його ненавидів так само, як і модерне уявлення про „націю“». Дуже скоро негація обертається глузом і сарказмом:

Цей осоружний Дарвін, який ото стверджує, мовляв, люди походять від мавп, здається, таки має рацію. Людям уже замало поділу на народи, замало! — вони хочуть належати до певних націй. Національний — ти чуєш, Соломоне?! [граф Морштин звертається до лопатинського шинкаря Соломона Піньовського, апелюючи через семантичну призму його імени «Соломон» до мудрости й здорового глузду] — до такого навіть мавпи би не додумалися. Мені здається, теорії Дарвіна чогось бракує. Можливо, це мавпи походять від національностей, адже мавпи означають поступ.

Свою думку протагоніст підмуровує неспростовним, бо опертим на віру, джерелом — Біблією: «Адже ти знаєш Біблію, Соломоне, а там написано, що шостого дня Бог створив людину, не національну людину». Реакційні погляди графа раптом набувають інакшого, прогресивного та гуманного звучання. Поза цим реалії, що їх описує Рот і захищають оповідачі в його творах пізнього періоду, сміховинні. Вихваляти систему, в якій шанси людини залежали від того, добуде для неї який-небудь граф Морштин стипендію, не витримують критики і стравні хіба тією мірою, якою їх повито серпанком іронії. Рот із тих митців, про яких згадує Клаудіо Маґрис, коли пише про «австрійських письменників, які опинилися в новому політичному кліматі, до якого не могли пристосуватися».

Еволюція Рота від соціал-демократа до монархіста й імперіаліста зумовлена значно більшою мірою іншим чинником — націонал-соціалізмом. У листі до Стефана Цвайґа від 18 жовтня 1935 р. з Парижу Рот повідомляє про те, як його сприймають: «В Австрії я опинився між двох стільців, реакціонери вважають мене ліваком-євреєм, а ліві — „ренегатом“». Тоді як Морштинова візія Габсбурзької імперії поборює національні держави, які звинувачувати в усіх гріхах приблизно так само, як покладати на релігію відповідальність за дії фундаменталістів, а на інтернет — за злочини, які там анонсуються, Ротове бачення габсбурзько-католицького райху формується у протиставі до тисячолітнього райху Адольфа Гітлера: імперія гуманізму проти імперії расизму. В листі до Цвайґа від 8 вересня 1937 р. з Остенде Рот критикує «публічних людей, які дозволяють Гітлерові, Муссоліні і Сталіну чинити злочини».

Утопія Йозефа Рота була криком душі і реакцією на політичні обставини 30-х років у Німеччині й Австрії. Логіку письменника, його ілюзію, розпач, наївність, зневіру в людстві і сподівання на Бога яскраво розкриває його лист до Стефана Цвайґа, надісланий 24 липня 1935 р. з Парижа:

Я вірю в католицький райх німецького і римського штибу і я близький до того, щоб стати ортодоксальним, можливо навіть, мілітантним католиком. Я не вірю в «людство» — я ніколи не вірив у нього, я вірив у Бога і в те, що людство, до якого Він не знає милосердя, — шматок лайна. І все одно я сподіваюся на Його милосердя. — «Палестина», «людство» давно вже мені зосоружніли. Єдино важливий для мене Бог — і, тимчасово, на Землі, як місце, де я працюю і виконую земні обов’язки, німецький католицький райх. Я буду творити його в міру моїх слабких сил за допомогою Габсбургів. Я Вам не накидатиму мої переконання, бо дуже шаную Ваші міркування. Проте я не хочу, аби Ви приписували мені агресивність і ненависть, як вічно вчорашнім та «емігрантам». Мій гнів праведний і не має нічого спільного з ненавистю. Рація буде на моєму боці, бо Гітлер не протримається довше, ніж півтора року, а тоді настане новий німецький райх. Повільно, зате невблаганно.

Бачите, любий друже, Ви вірили в «людство», а якби Ви ще були до такої міри пришелепкуватим, як «Ваш майстер» Роллан [Ромен Роллан, в іншому листі Рот називає його прихвоснем Сталіна], то Ви б були сьогодні большевиком. Але Ви мудріші, тому й не могли стати комуністом. Але Ваша віра в Бога не повна і не міцна. Тому Ви в розпачі. Лише Бог зможе допомогти Вам. І звільнити Вас від помилок, що їх Ви припускаєтеся на кожному кроці і самі це бачите.

І трохи далі:

Габсбурги прийдуть. Не заперечуйте, будь ласка, цілком очевидне! Адже Ви побачили, що досі я мав рацію. Австрія стане монархією. Я мав рацію. Я передбачив також ексцесивне навіженство Пруссії, а все тому, що вірю в Бога. А Ви цього не помічали, бо вірили в «людство»: поняття до того незрозуміле, що порівняно з ним швидше можна зустріти самого Бога в тернині.

Подібний характер мають міркування графа Хойницького, фігури з роману «Гробівець капуцинів», який, критикуючи націоналізми і національні держави, мультикультуральну ситуацію Габсбурзької імперії протиставляє німецькому націонал-соціалізмові, пророкуючи Німеччині загибель від цієї ідеології:

Я хочу водночас сказати цим, що лише цій нестямній Європі національних держав і націоналізмів очевидне видається дивним. Звісно, саме словенці, галицькі поляки та українці, євреї в кафтанах із Борислава, торгівці кіньми з Бачки, мусульмани з Сараєвого, запікачі каштанів з Мостара співають «Боже храни». Зате німецькі студенти з Брна й Еґера, стоматологи, аптекарі, перукарчуки, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, каменярі з альпійських долин, всі вони затягують «Варту на Райні». Австрія вріже дуба від цієї вірности нібелунгам, мої панове!

Перед тим як повернутися до властивої сюжетної лінії, оповідач повідомляє ще дещо про характер протагоніста, що торкається не аристократичного походження та світобачення, а його позиціонування в соціальній мережі села: «У своєму селі Лопатини граф був більше, ніж хай там яка офіційна інстанція…» Граф Морштин володів повноваженнями, надиктованими менше правом і більше звичаєвим правом:

Адже граф Морштин в силу свого безсумнівного авторитету міг зменшувати податки, звільняти хворобливих синів деяких євреїв від військової служби, сприяти поданням про помилування, пом’якшувати покарання для засуджених або надто строгі вироки, лобіювати пільги на користування залізницею для вбогих; жандармів, поліціянтів і службовців, які перевищили свої повноваження, віддавати в руки правосуддя, кандидатів на посаду вчителя, які чекали на вільне місце, забезпечувати бодай якимись годинами, унтер-офіцерів у відставці робити трафікантами, листоношами, телеграфістами, а студентів з бідних селянських та єврейських родин — «стипендіатами».

Граф, який міг усе, не міг одного: зупинити час, відвернувши події, що змінювали одна одну в дедалі божевільнішому танку. Історія завдала графові Францові Ксаверу Морштину клопоту. Ще все як завше: цісарські маневри в Лопатинах та околицях, перебування імператора в замку графа Морштина: «Щоранку бачили, як імператор виїжджав верхи інспектувати навчання, і селяни та крамарі-євреї з околиць сходилися, аби зувидіти його, старця, який ними урядував».

Невдовзі по від’їзді цісаря до графа прийшов селянський парубок, який, маючи намір стати скульптором, уласноруч витесав з пісковика погруддя цісаря. Розчулений граф робить відданому монархії неофітові протекцію на навчання в Академію мистецтв у Відні, а погруддя цісаря велить поставити перед входом до свого невеличкого замку. Роками стояло воно там, воно простояло би, напевно, вічність, якби не вибрики історичної шкапи. Вже більше не було монархії: «Отож, граф Франц Ксавер Морштин вернувся домів. Але хіба можна було назвати це поверненням?» Відтак іде довший пасаж: загадкові та незвичні розмисли графа про батьківщину:

Що таке взагалі батьківщина? Хіба певна уніформа жандарма і митника, якого ми не раз бачили у дитинстві, не така сама батьківщина, як сосна і ялина, трясовина і галявина, хмара й струмок? Змінюються жандарми й фіскали і незмінною залишається сосна і ялина й струмок і трясовина: чи це ще батьківщина?… В їхніх очах я безбатьківщинник. Я завжди ним був. Ох! Була колись батьківщина, справжня, власне для «безбатьківщинників», єдино можлива батьківщина. Нею була стара монархія.

Граф Франц Ксавер Морштин покидає сільце Лопатини з невеличким замком, де в підвалі заховано загорнене в солому погруддя цісаря, яке він заховав ще перед тим, як вирушив добровольцем на війну, покидає нову польську республіку, стару монархію, якої вже не було, і їде в Швайцарію, «в країну, де він гадав знайти старий мир з тієї простої причини, що вона не брала участи в війні». Рот звинувачує війну не аргументами пацифіста, а лише як руйнівницю старого ладу і призвідцю нової ситуації, в якій «потрібно було паспорта і кількох так званих віз, щоб потрапити в країни, обрані метою подорожі».

Відчуження графа Франца Ксавера Морштина від нового світу від пережиття до пережиття глибшає і травматичнішає, доки не обертається втратою картини дійсности і заміною її картиною-фантазією. Куди б граф не тікав від нового часу, той, здається, всюди наздоганяє його: у Швайцарії, на яку він покладав надії, граф спізнає, як фаворити нового часу піддають нарузі святе (епізод з короною Габсбурґів), в Лопатинах, де директор-розпорядник нового часу зобов’язує усунути знову виставлене погруддя цісаря.

Швайцарія, його остання надія, ошелешує його найбільшим розчаруванням, адже де він сподівається зустріти бодай бліду подобу Старого Світу, його зустрічає гримаса новітнього часу. Не переоцінку, а знецінення всіх вартостей переживає Франц Ксавер Морштин в готельному барі Цюриха в товаристві лисих товстунів, і знецінення найбільшої вартости: піднесеної до рівня релігійного почуття віри в цісаря і її матеріальний сакрамент:

«А ось, пані і панове, корона Габсбурґів!»

Франц Ксавер підвівся. Посередині продовгуватого бару він побачив чималеньке та хмільненьке товариство… таких собі добірних людців, які тимчасово розпоряджалися спадщиною загиблого світу, аби через кілька років не без вигоди збути її ще сучаснішим і самодурнішим спадкоємцям.

Граф Франц Ксавер Морштин стає в Цюриху свідком карнавалізації історії з типовими карнавалізаційними акціями, як-от зневаження меж, зокрема святого і непорушного, зниження високого і вихваляння низького, зневладнення фігури правителя шляхом коронування короля дурнів:

З-за столу підвівся трохи старший пан, спочатку повимахував короною в руці, тоді насадив її собі на лису голову, обійшов стіл, вийшов на середину бару, пританцьовуючи і похитуючи головою з короною на ній і наспівуючи при цьому мелодію популярної тоді пісеньки:

«Священна корона носиться так!»

Франц Ксавер спочатку зовсім не розумів сенсу цього гидкого спектаклю… То було товариство, яке в усіх столицях назагал переможеного європейського світу, твердо налаштоване харчуватися мертвецькими стравами, поносячи минуле ситими і все одно ненаситними пельками, визискувало сучасність і провіщало та вихваляло майбутнє. Це були після світової війни володарі світу… Готуючи перемогу таким-от людцям, сотні тисяч загинули в муках — а сотні напрочуд чеснотливих моралізаторів лаштували загибель старої монархії, прагли її розпаду і звільнення націй.

…

Йому здавалося, що немає жодного такого звірячого насильства, яке б змогло гідно покарати й поквитати ницість того чоловіка, який витанцьовував з короною на лисій маклерській довбешці, щовечора з іншою… Сталося неймовірне: він уперше у житті повівся смішно й дитинно. Озброївшись недопитою пляшкою шампанського і синім сифоном, підступив упритул до незнайомців; порскаючи лівою на застільне товариство з сифона, так ніби намагаючись погасити страшну пожежу, правою він уперіщив пляшкою танцівника по голові. Банкір упав навзнак. Корона злетіла з голови.

Цитати, в яких мовитиметься про те, як новий час, який знущався над старим і в який граф насильно проник, його виштовхує, видадуться не такими цікавими. Дальший перебіг новели повертає графа в сільце Лопатини. Відбувається редукція значення поняття «батьківщина» з австро-угорської монархії до погруддя цісаря Франца Йосифа, бо й Галичина вже «колишня» і Лопатинів, хоч і виглядають, як передше, адміністративно належать новому світові. В цьому контексті назва новели набуває символічного звучання: погруддя цісаря як образ-субститут зниклої батьківщини-імперії.

Сповнений песимізму Франц Ксавер Морштин вдається в межах свого невеличкого замку до реставраційних дій: він велить знову виставити погруддя цісаря, а сам одягається в однострій австрійського ріттермайстера драгунів. Якийсь час він живе в цьому віртуальному світі, де все, як завжди, а якщо немає цісаря, то є бодай його замінник. Оповідач називає монархію «стара» — в Рота такі означення не лише темпоральні, а й оцінкові.

Пояснення паралельній дійсності, витвореній графом Морштином, знаходимо в словах іншого графа — Хойницького з роману «Гробівець капуцинів», того самого галичанина з «Маршу Радецького», якого зустрічаємо вже у Відні: «Австрія — не держава, не батьківщина, не нація. Вона — релігія». З цього погляду не буде перебільшенням вважати графа м’яким релігійним фундаменталістом. Водночас, він подібний також до Дон Кіхота, вітряки його уяви не менш бурхливі й нестримні, ніж в іспанського ідальґо на світанку європейського модерну, а його Дульсінея, звісно, це Австрія, проте не республіка, якою її проголошено 1918 р., а імперія, якою вона того самого року перестала бути. Дії графа Морштина ведуть до останнього конфлікту з представниками нового світу. Воєвода Львова, вернувшись з інспекційної поїздки, під час якої відвідав Лопатини, дає доручення усунути погруддя з-перед будинку графа Морштина. Завершується новела похороном пам’ятника:

Дзвони гриміли, жайвори заливалися, цикади невпинно сюрчали.

Могила була готова. Труну опустили вниз, зверху накрили прапором — і Франц Ксавер Морштин востаннє відсалютував шаблею цісареві.

Тоді у натовпі здійнялося схлипування, так ніби щойно зараз ховали цісаря Франца Йосифа, стару монархію і стару батьківщину. Три духівники відправляли заупокійну.

Отож, поховали цісаря вдруге в селі Лопатини, в колишній Галичині.

Граф Морштин покинув свій край і подався геть — туди, звідки колись прибули в Галичину його предки. Завершують новелу «цитати» зі спогадів протагоніста:

Вони марно шукають так званих національних чеснот, які ще неоднозначніші, ніж індивідуальні. Тому я ненавиджу нації і національні держави. Моя стара батьківщина, монархія, тільки вона була великим домом з багатьма дверима і численними кімнатами, для різного штибу людей. Будинок процвиндрено, розколено, розвалено. Мене там нічого більше не тримає. Я звик жити в будинку, не по кабінках.