Галичина в репортажах австрійця Йозефа Рота і німця Альфреда Дебліна

Тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року двоє німецькомовних письменників єврейського походження відвідують, незалежно один від одного і з проміжком у декілька місяців, Львів, який на той час, згідно з укладеною 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменською угодою, що регулювала розподіл австрійської частини колишньої Дунайської монархії, належав Польській республіці.

Перший — уже відомий автор блискучих експресіоністичних оповідань «Лицар Синя Борода» та «Вбивство кульбабки», історичної епопеї «Валленштайн» та ще кількох широкоформатних творів; роман «Берлін Александерплятц» (1929) забезпечить йому згодом славу автора єдиного в німецькій літературі великоміського роману, в якому вдало використано запозичену з кінематографа техніку монтажу. Другий здобув певне ім’я в якості кореспондента: його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансували на межі між фактом і фікцією.

Цей другий — уже відомий нам Йозеф Рот. Він вирушає, виконуючи редакційне замовлення одного з найавторитетніших тодішніх щоденників, тоді як перший поїхав із внутрішнього поруху, побувавши в 12 містах, зокрема, Вільно (Вільнюсі), Кракові, Лодзі, Варшаві. З Любліна письменник прямує через Ярослав та Пшемисль до Львова. Майже неминуче обидвоє подорожують потягом, який із засобу пересування перетворюється на символ технічного модерну. Якщо перші століття модерну проминули під знаком судноплавства, то сто років між серединами XIX ст. і XX ст. безумовно належать залізниці. Вагонне купе стає чимось на зразок капсули, в якій астронавти-мандрівники мчать у світ східного хаосу. Разючим постає контраст між технікою і природою, потягом як символом модерну і підводою як його антиподом. Ця протистава «потяг — підвода» тягнеться червоною ниткою, але вже через десять років тут буятимуть «автомобільні фантазії» Богдана-Ігоря Антонича.

1925 р. Деблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот — уже згаданий триптих «Мандрівка Галичиною». Незважаючи на те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом і до ґротеску, особливо в новелістиці та романах на прикладі Галичини та Волині, розпрацьовує тему «модерн — немодерн/домодерн», її продуктивність якоїсь миті вичерпується, так само, як зринає межа для дискурсу «імперія — національна держава», до того ж зовсім не тому, що національна держава — продукт модерну. Відкидання хибує не меншими обмеженнями, ніж держава, в якій Деблін вбачає інструмент насильства, а Рот — зубожіння, порівняно з універсалізмом імперій на зразок Австро-Угорської монархії. Якщо Деблін цю рестриктивність відчуває, Рот не тільки усвідомлює її, а й шукає альтернативи — мало того, знаходить її, субтильно випрацьовує, щоправда, не дає їй ім’я, якщо не враховувати різнояких спроб описати її.

Тож яким Деблін і Рот побачили Львів у добу, що її Герман Гессе назвав «фейлетонною»? Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дебліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав, тоді як Рот знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача. Йому немає потреби вдаватися до путівників й іншого туристичного реквізиту, що його перед поїздкою студіює Деблін, наводячи невеличкий перелік наприкінці своєї книжки. Поряд з довідниковою літературою і власною спостережливістю Альфред Деблін значною мірою опирається на те, що йому розповідають. Письменникові вистачає інтелігентности, аби не «привласнити» такі оповіді, а навпаки, скориставшись колажністю, зіткнути їх між собою — там, де кожна з них втрачає свою безапеляційність, народжується щось на кшталт істини. Польсько-український конфлікт, руйнівні наслідки світової війни, становище єврейської громади міста, український національний музей зі старослов’янською Біблією, гуцульськими килимами й виставкою сучасного малярства, кав’ярні, вулиці й пам’ятники — все це нотує Деблін, пересипаючи побачене і почуте історичними екскурсами (у Львові, на відміну від Варшави та інших польських міст, німецька тоді ще виконувала за потреби роль регіональної мови, уможливлюючи Деблінові пряме спілкування).

Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна — гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії.

Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами.

В місті є українська преса… Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті — біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають.

Пригадую почуте у Варшаві від дуже тверезого, велемудрого польського політика. Поклавши руки на стіл, він похитав головою: «Існують буденні клопоти і промови в парламенті. Гульк — і вони вже прагнуть автономії й великих речей. Але на місці все по-іншому. Необхідно прокласти дороги, висушити болота». Й ось я «на місці». І чую те саме, що виголошують у парламенті. Хіба росіяни, сидячи у Варшаві і тримаючи поляків у кулаці, говорили інакше: «Необхідно прокласти залізницю, слід не дати полякам зруйнувати себе»? Окупація — ось воно: пригніченість, чужість у власній країні — ходячи вулицями, я гостро це відчуваю — найгірше, що може бути. Свобода — ось «найбуденніший клопіт»! Свобода — не політична фраза, вона реальна і необхідна, як повітря, без якого немає життя, вона потрібніша, ніж дороги і осушені болота. Уярмлені люди і ті, які так почуваються, є людьми, які вмирають, задихаються; їм не зарадять гарні дороги.

Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інакше було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки.

Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки — пануючи над містом, уважні, життєрадісні, господарі; євреї — багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва.

Відгукуючись на «Подорож Польщею» Дебліна, Рот публікує 31 січня 1926 р. у Frankfurter Zeitung рецензію «Деблін на Сході», сповнену похвали і критики. «Шаблони заступили світ розумному споглядачеві», — пише Рот і наводить опис польських жінок — на відміну від зацитованих, один із тих невдалих, «антропологічних» пасажів, у яких виявляється суперечливість та й певна недалекоглядність Дебліна:

Читач, і без того по самі вінця повний упереджень, читаючи книжку про Польщу, може подумати, буцім Деблін підтверджує те, що він, читач, давно вже знав. А я не бажаю, аби Дебліна плутали з іншим автором. Хочу, аби там, де Деблін змальовує кепсько облаштований готель або доволі-таки дотепно висловлюється про курорт Закопане, в читача не склалося враження, наче Деблін підспівує якому-небудь панові Майєру: вошивий Схід.

На відміну від Дебліна, Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета» скорочує й увиразнює цю кореспонденцію:

Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує.

Увесь «галицький триптих» спрямований проти такого бачення. «Цивілізаторську пиху» Рот демаскує щонайменше трьома шляхами: 1) прямим запереченням, як у наведеній цитаті, 2) заманюванням у пастку; 3) апологією розмаїття.

«Тротуар кривий, проїжджа частина — наче віддзеркалення гірського хребта. Каналізація недоладна. У бічних вуличках сушиться білизна, в червоні смужки і синю клітинку», — повідомляє Рот. «Тут мало би тхнути цибулею, запорошеною домашністю та поцвилим мотлохом?» — врешті запитує Рот. Й ось тоді йде властиве послання:

Ні! На головній вулиці міста розвинулося неодмінне корсо. Вбрання чоловіків природно, по-діловому вишукане. Дівчата випурхують, наче ластівки, з швидкою, цілеспрямованою грацією. Веселий жебрак зі шляхетним жалем прохав у мене милостиню — йому було страх незручно, що змушений мені набридати.

Трохи далі Рот доводить розкритиковане ним бачення до абсурду: ба й справді — як у місті, в якому нібито немає ні музею, ні театру, ні газети, народжуються європейські вчені, письменники, філософи?

Нарешті, третій шлях, наче лейтмотив, пронизує цей триптих та низку інших репортажів. Пишучи про мовне багатоголосся, релігійне і культурне розмаїття, називаючи Львів — «барвистою плямою на Сході Європи», там, де «Європа далеко ще не завершується», Рот прагне покинути замкнену вулицю «цивілізаторської пихи», вийти за обмеженість панівного дискурсу. Саме в цьому контексті він говорить (у передмові до «Білих міст», циклу, що підсумовував мандри Південною Францією) про подорож не в чуже, а в нове.