На хвилі революції

На хвилі революції

З розвитком національно-визвольного руху й цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій, монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Попри домінування соціалістичних ідей в українському національному русі, Україна після революції засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли схильність «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»⁴⁰. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р., несподівано для тодішніх провідників національного руху, виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»⁴¹. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новопосталого Вільного козацтва у 1917 р. шукати собі почесного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок виявленого Центральною Радою безсилля, в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Павла Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід був пов’язаний родинними відносинами майже з усіма магнатськими сім’ями Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного серед самостійників М. Міхновського, які фігурували як кандидати в гетьмани⁴².

Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, — зауважував він, — незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»⁴³. 9 жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл, принц Гессенський, був проголошений королем Фінляндії[3].

З огляду на це, не можна не погодитися з твердженням українського філософа М. Шлемкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства»⁴⁴.

Ось чому в галицькому політичному контексті увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів була цілком закономірною. Для таких політиків, як Є. Олесницький, постать В. Габсбурга була привабливою, з огляду на їх лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів з престолонаслідником Францом-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»⁴⁵. Очевидно, мав рацію Є. Олесницький, який у згаданому вище листі до К. Гужковського 29 січня 1917 р. зазначав: «Щодо будучої ролі його величної особи (ерцгерцога В. Габсбурга. — Авт.), про яку можна [довідатися] з його листів — то нарід цілий прийме її певно з одушевлениям!»⁴⁶. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала у традиційну для Великої України форму гетьманату. Пізніше, у ході полеміки з Є. Чикаленком, він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»⁴⁷. У цьому питанні В. Липинський спирався на традиційну позицію галицьких консерваторів, які пов’язували свої політичні розрахунки з династією Габсбургів.

Є. Олесницький вважав за необхідне формувати більш глибоке бачення ерцгерцогом історії польсько-українських взаємин й усвідомлення загальнонаціонального характеру боротьби українського народу проти польського панування. У цій справі були незамінними праці В. Липинського з його конструктивними поглядами на визначну роль української шляхти у визвольній боротьбі нації. «Також дуже варто, — пише Є. Олесницький К. Гужковському, — коли б архикнязь прочитав В. Липинського «Z dziej?w Ukrainy», звідки переконався би, що наша вікова боротьба з Польщею не була ніяким гайдамацтвом…, а чисто політичною боротьбою, в якій з нашої сторони брали участь безчисленні наші шляхетські роди…»⁴⁸.

Він радить К. Гужковському познайомити ерцгерцога з бароном М. Васильком, який, на його думку, «є найкультурнішим з всіх українських політиків». Є. Олесницький, який засуджував відсторонення цього політика від керівництва українським парламентським представництвом, зазначав, що «Василько зовсім не є противником сполученню Буковини з Галичиною Східною в одну провінцію, а противно є готовий сей плян цілим серцем підтримати»⁴⁹.

Отже, Є. Олесницький говорив про залучення Вільгельма Габсбурга до вирішення основних проблем української політики в Галичині. Можна зауважити, що в Галичині політичний процес спирався на більш стійкий ґрунт українського консерватизму порівняно з Великою Україною, де народницька інтелігенція, яка очолювала національний рух, відштовхувала від себе українофільських представників «історичної» аристократії.

Лютнева революція в Росії внесла суттєві корективи в політичну діяльність галицьких політиків, їх стратегічні плани й тактичні кроки. Від квітня 1917 р. розпочалися політичні контакти ерцгерцога з бароном Миколою Васильком — впливовим галицько-буковинським політиком, речником консервативної течії українського руху в Австро-Угорщині. В. Габсбург просить інформувати його про стан української справи і водночас висловлює свою позицію щодо різних її аспектів. Найважливішим залишалося питання про поділ Галичини.

На тлі швидкого розвитку подій у підросійській Україні ерцгерцог вважав за необхідне вжити заходів з боку уряду, які мали означати «публічний знак визнання українського народу, чи у формі українського університету в Лемберзі, чи в іншій формі, наприклад, у формі введення терміну українець замість рутенець у службовій мові» (док. 40). Ці кроки мали бути зроблені «у разі прояснення справи стосовно Східної Галичини та Буковини». В. Габсбург був переконаний, що останньому можуть посприяти М. Василько, міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Чернін і митрополит А. Шептицький, який після повернення з російського полону до Відня мав «переговорити з Його Величністю» (док. 41).

При цьому ерцгерцог не виключав, що Україна може відокремитись від Росії, і новоствореній державі слід надати «підтримку з боку центральної влади (Австро-Угорщини. — Авт.), звичайно із міцною підтримкою Міністерства закордонних справ…». На його думку, невдовзі мала постати «зовсім вільна Україна із австрофільським напрямком!» (док. 43).

В. Габсбург висловлював упевненість, що австро-угорська монархія матиме позитивну перспективу, за умови підтримки українських національно-державницьких домагань. Попри всі хитання австрійського уряду у справі Східної Галичини, він стверджував, що уряд «зовсім не збирається втілити у життя мрії Польського клубу» (док. 44). Як зауважував ерцгерцог у листі до М. Василька 8 червня 1917 р., він постійно й безперервно акцентував «увагу на «Україні» у всіх найвпливовіших колах суспільства» (док. 45). Впевненість В. Габсбурга у правильності його позиції щодо української справи підкріпив його старший брат, який у своєму листі до Вільгельма запевняв: «Відома справа вирішиться для обох сторін позитивно…» (док.45).

Як досвідчений політик і дипломат, М. Василько був більш стриманим в оцінці політичної ситуації. Правда, він констатує ту обставину, що спроба розширення автономії Галичини (яка розглядалась австрійським урядом як крок на шляху до створення польської державності) провалилась. Проте М. Василько зауважує, що українці в Росії після лютого 1917 р. досягай значно більшого, ніж галицькі українці в Австро-Угорщині: в Києві було засновано українську гімназію, при російському Тимчасовому уряді створено посаду комісара з українських справ і т. д. Між тим австрійський уряд навіть офіційно не відкликав плани розширення автономії Галичини, проголошені Францом-Йосифом у листопаді 1916 р. «Як результат, — зазначав М. Василько, — Австрія вже просто не встигає за подіями». На відміну від В. Габсбурга, він не бачив «можливості вплинути на важливий як для Австрії, так і для нашої нації новий порядок в російській Україні» (док. 53).

Попри всі зусилля українських політиків, австрійський уряд так чи інакше віддавав перевагу польській стороні. Це ще раз підтвердила колізія, що виникла внаслідок наміру Карла І при переїзді з фронту до Кракова прийняти представників Галичини. Бажання австрійського уряду влаштувати «вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі», як зауважував М. Василько, а також те, що представляти українську депутацію мав міністр у справах Галичини Бобжинський, викликало обурення українського депутатського клубу. На зустрічі з членами президії клубу Є. Петрушевичем та К. Трильовським австрійський прем’єр-міністр повідомив про намір імператора «стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво». На домагання української депутації щодо поділу Галичини прем’єр відповів відмовою (док. 55). Повідомляючи ерцгерцогові про перебіг подій, М. Василько робить невтішний висновок: «Білінський, Бобжинський відкрито і сильно впливають на графа Клама-Мартініца, він, здається, ні про що інше і не думає, ніж про хвилеве створення парламентської більшості, для якої він обов’язково потребує підтримки Польського клубу…» (док.56).

Ще одним дражливим моментом була таємна інформація, отримана М. Васильком від гр. Черніна, «що намісником в Галичині буде Бобжинський». «У цьому призначенні, — зауважує М. Василько, — українці в Росії повинні побачити черговий крок до повного панування поляків у найвищих органах влади в Галичині, саме до панування, яке було до війни». Звичайно, за цих умов розрахунки на утвердження австрофільських симпатій серед українців у Росії виявилися марними. Більш того, це могло стати для них «стимулом до визволення їх братів в Австрії від польського ярма» (док. 58).

І все ж В. Габсбург намагається вплинути на імператора Карла І, щоб втілити в життя намічені пункти політичної програми української парламентської репрезентації. Наприкінці липня 1917 р. В. Габсбург взяв участь у поїздці імператора по Східній Галичині, відвідавши Калуш, Станіславів, Надвірну, Делятин, Коломию, Тернопіль. Карл І пообіцяв вирішити питання призначення військового намісника в Галичині, відкриття українського університету й обговорював це з прем’єр-міністром Зайдлером. Йшлося також про «справедливе поводження з українським населенням», а також незастосування «в подальшому жодних реквізицій, якщо вони не є вкрай необхідними» (док. 46) і т. д.

Згідно з імперською конституцією, кожний член династії Габсбургів з 21-річного віку автоматично включався до складу сенату. На цих правах Вільгельм стає членом сенату та встановлює контакти з українцями-сенаторами й депутатами парламенту, зокрема з лідером Української парламентарної репрезентації Є. Петрушевичем та іншими її провідними діячами. У листі до М. Василька від 1 серпня 1917 р. він зауважує: «Учора я розмовляв з Сингалевичем, дуже приємним стриманим чоловіком… він справив на мене добре враження. Інші — Кость [Левицький], Романчук, Бачинський мають зайти до мене у Відні 5-го або 6-го числа. П’ятого я їду до Відня, щоб там ще раз зустрітись з Черніним, Зайдлером та українцями» (док. 46). За сприяння ерцгерцога Вільгельма відомий український учений І. Горбачевський був призначений австрійським міністром охорони здоров’я (док. 36).

Восени 1917 р. контакти ерцгерцога Вільгельма з галицькими політичними колами суттєво розширюються. Приводом до цього стало повернення митрополита Андрія Шептицького з російського полону. На початку вересня 1917 р. В. Габсбург прибув до Львова з дорученням привітати митрополита від імені імператора Карла. Ерцгерцога зустріла делегація українських громадських і політичних діячів на чолі з Костем Левицьким, який звернувся до нього з промовою українською та німецькою мовами. Вільгельм першим привітав прибулого митрополита та взяв участь у прийомі, влаштованому для української інтелігенції А. Шептицьким. Відтоді В. Габсбург стає бажаним гостем у резиденції митрополита на Святоюрській горі у Львові. Між ними зав’язалося листування, в якому вони обмінювались інформацією про найважливіші проблеми українського політичного та громадського життя.

Ерцгерцог продовжує активно відстоювати позиції українців серед вищих урядових кіл Австро-Угорщини, домагаючись позитивного вирішення головного завдання українського галицького політикуму — поділу Галичини на українську та польську частини. У листі до К. Гужковського 11 жовтня 1917 р. він пише, що отримав листа від пана міністра-президента, який «дуже впевнено говорить про наше майбутнє; тому в мене немає взагалі ніякого страху за австрійських українців. Що стосується польського правління у Східній Галичини, то я гадаю, що воно скоро закінчиться» (док. 37). Однак вже у наступному листі до К. Гужковського (20 жовтня 1917 р.) ерцгерцог говорить про складнощі на шляху реального вирішення цієї проблеми і необхідність порушення цього питання митрополитом А. Шептицьким, який мав відбути аудієнцію в імператора Карла І. В. Габсбург зауважує: «Було б дуже важливо, якби він (А. Шептицький. — Авт.) згадав про поділ Галичини, бо справа зупинилась» (док. 39). Звичайно, політичні позиції польської сторони були сильнішими і, як вже згадувалося, австрійський уряд не пішов на реальне задоволення домагань галицьких українців.