Підготовка антигетьманського повстання — нового етапу української революції [12]

Підготовка антигетьманського повстання — нового етапу української революції [12]

На осінь 1918 р. суспільні суперечності в Україні досягли крайніх меж і майже кожна особистість, здатна до критичного, неупередженого аналізу, зрозуміла: ні про яке примирення не може бути й мови, рух вперед можливий лише через корінний кардинальний злам ситуації, тобто революційним шляхом. На користь такого висновку говорили як процеси власне в Україні, так і поза її межами — звісно, йдеться, передусім, про ті, які мали надзвичайний вплив на життя в Україні.

Воюючі країни впритул наблизилися до завершення світової війни. Центральні держави, вичерпавши ресурси, не в змозі були продовжувати боротьбу з Антантою. Воєнна криза породжувала кризу політичну, могутньо посуваючи Європу, передусім центральну, до революцій. Сумніву не було, що першими на черзі тут очевидні невдахи — Німеччина та Австро-Угорщина. Однак саме їх військовою силою тримався гетьманат П. Скоропадського.

Цілком реально вимальовувалася перспектива: окупанти неодмінно мали залишити Україну. Відповідальні політичні сили останньої, природно, мали враховувати це, терміново шукати вихід із ситуації, передбачити найімовірніші варіанти розвитку подій, обрати й запропонувати найоптимальніший шлях розвитку. Адже об’єктивно створювалися доволі сприятливі передумови для проведення широкомасштабних антигетьманських акцій, що начебто наперед були «приречені на успіх». Все тепер залежало від організації справи.

Однак саме належного начала, консолідуючого імпульсу, політичного центру тривалий час не було. Очевидно, жодній з партій таке завдання просто було не під силу. Так сталося і з боротьбистами, які не спромоглися взяти селянське повстання під свою оруду, головним чином через те, що партія своєчасно не розробила плану загального всеукраїнського повстання проти гетьманщини і не утворила всеукраїнського революційно-політичного центру. Не могли претендувати на подібну роль і більшовики, що знаходилися поза законом, а відтак не мали фізичної можливості накопичити в Україні потрібний партійний потенціал. Просто ні в кого не було ані сил, ані авторитету, ані організаційно-технічних зв’язків з повстанськими елементами у всеукраїнському масштабі.

Тривалий час не могли претендувати на відповідальну роль координатора політичних зусиль, впливового політичного фактора й міжпартійні об’єднання. Український національний союз у своїй більшості об’єктивно був приречений на неуспіх, оскільки лінія компромісу, сповідувана ним, була неприйнятна водночас з обох сторін — і з боку П. Скоропадського (точніше, австро-німецьких окупантів, які реально контролювали становище), і з боку трударів, зокрема, основних мас селянства, радикалізм настроїв яких виявлявся дедалі могутніше.

За таких обставин лідери українських соціал-демократів і есерів бачили вихід у подальшій трансформації Національного Союзу, його еволюції вліво, остаточній відмові навіть у формальній, умовній підтримці існуючої державності.

Процес революціонування настроїв УНС значно прискорився після того, як замість соціаліста-федераліста А. Ніковського головою УНС став В. Винниченко⁵⁷⁰ (за даними ЦК УСДРП, це сталося 15 вересня 1918 р.⁵⁷¹). Позиція УНС почала дедалі збігатися з настроями політичних сил переважаючої частини України. Почасти цьому сприяло утворення мережі відповідних організацій, їхні цілеспрямовані дії. «Центром У. Н. Союзу, — пише М. Шаповал, — був Київ, але незабаром в більших і менших містах України утворились його відділи, що стягли в містах всі українські сили докупи. Що ж до сел, то зв’язок з селянством був здійснений через нашу партію соціялістів-революціонерів і нашу селянсько-клясову організацію Селянську Спілку. Поскільки головний тягар гетьманщини впав на трудові маси і особливо на селянство, то селянство в першій лінії вело боротьбу, палахкотіло обуренням і своєю партизанською боротьбою зробило для гетьманського режиму всі вигляди безнадійними. Ясно, що ми організували У. Н. Союз, щоб в слушний час повести й міські українські сили на боротьбу проти режиму. В цім нам допомагав найкраще… сам режим: він своїм знущанням з народу, з української культури пхав до нас навіть уміркованих, революціонізуючи їх проти себе»⁵⁷².

Однак Український національний союз дуже повільно змінював обрані позиції, за інерцією відстоював надто помірковану опозиційність, не зважаючись на будь-які рішучі дії проти гетьманату. Певну роль відігравало й те, що П. Скоропадський, шукаючи шляхів зміцнення влади, постійно пропонував різним українським діячам посади в уряді. До цього його спонукали й австро-німецькі кола. З посиленням політичної кризи офіційний Берлін почав просто вимагати від Києва «українізації уряду», здійснення аграрної реформи і при тому уряд мав «спиратися на Національний союз, який згодом може грати роль національного зібрання»⁵⁷³. Тож примиренські настрої, розрахунки на посилення українського компоненту режиму продовжували залишатись у керівних колах українських партій, а відтак — і в УНСоюзі.

Отже темпи полівіння організацій, які претендували на роль виразників народної волі, явно, можна стверджувати, разюче відставали від поривань мас, доведених до крайньої межі, і не відповідали домінуючим внутріполітичним і зовнішньополітичним тенденціям.

Чекати моменту самоплинної зміни настроїв в УНС, або ж розраховувати на їх швидкий перелам у бік радикалізму через роз’яснювальну, пропагандистську роботу було просто нереально. Як це нерідко бувало в історії, доля народу, нації, революції в критичних обставинах потрапила в залежність від особистісного чинника, наявності лідера (лідерів), здатного краще за інших відчувати биття суспільного пульсу, готового очолити масовий порив, спрямувати його в організоване русло, озброїти перспективними гаслами і програмою.

Саме на таку роль українська історія висунула восени 1918 р. В. Винниченка. Так сталося, що його практично силоміць повернули в політику. І завдячувати тому треба найзаповзятливішим слугам режиму — гетьманській варті. Ревні служаки пильно стежили за потенційним «змовником» і заарештували художника на хуторі Княжа Гора під Каневом, коли письменник знайомив зі своїм черговим твором близьких друзів. Доправивши «підозрюваного» до Києва і не знайшовши жодних доказів підривної діяльності, влаштували зустріч В. Винниченка із П. Скоропадським. Гетьман, вибачившись за непорозуміння, запропонував українському патріоту, який сам собі дав слово назавжди полишити політику, очолити уряд Української Держави.

Палкий прихильник республікансько-демократичного ладу, плоть від плоті рідного народу, нації В. Винниченко з великим презирством відкинув пропозицію. Він не міг пов’язати своєї долі з режимом, який вважав контрреволюційним, антинародним, антинаціональним⁵⁷⁴. Змушений залишитись у Києві, авторитетний партійний, революційний діяч був знову втягнутий у вир політичного життя. Він просто не міг залишатись осторонь процесів народної боротьби проти небаченого насильництва, пограбування, національної наруги. Він мав прийти на допомогу всій нації, що потрапила у величезну біду, знемагала під жорстокими репресіями власних і чужоземних владарів.

Повернувшись у коло тих, з ким довелося торувати нелегкий шлях відродження нації в 1917 р., В. Винниченко спробував, за прикладом доби Центральної Ради, відновити широкий демократичний фронт, згуртувати прогресивні політичні сили. Однак досягти бажаного як за масштабами, так і, головне, у якісному відношенні — не вдавалося.

Принагідно слід зауважити: сучасна дослідниця О. Бойко вважає, що соціалдемократ В. Винниченко та есер (центральної течії) М. Шаповал обрали лівоесерівську тактику «збройного повстання», яка суперечила платформі УНС⁵⁷⁵. Очевидно, автор не зовсім чітко з’ясувала сутність відмінностей тогочасної політики лівих українських есерів, до яких вона помилково відносить і П. Христюка⁵⁷⁶, і тих течій УПСР і УСДРП, представники яких входили до Українського національного союзу. В середовищі останніх також не було єдності, а поведінка виявилася зовсім не однолінійною, дуже складною, зазнавала трансформацій у ході подій.

Збагнувши розумом і відчувши інтуїтивно, що найближчими до всеукраїнської селянської стихії виявилися ліві есери — «боротьбисти», В. Винниченко був, вочевидь, неготовий до приходу в їх табір, беззастережного сприйняття їх лінії поведінки. Знав він і те, що схилити в напрямку ліворадикальних лозунгів сили, з якими організаційно розмежувались «боротьбисти», ліві з УСДРП, було дуже непросто, швидше — неможливо. Тому, не припиняючи зусиль щодо зміни курсу УНС, наближення його до глибинних народних прагнень, В. Винниченко паралельно почав шукати тих, хто був налаштований на кардинальні рішення і дії в національно-демократичному таборі.

З цього погляду, гадається, є сенс висловити певну незгоду і з твердженнями О. Бойко про те, що «В. Винниченко виступав у ролі змовника, використовуючи посаду голови Національного союзу для маскування своїх дійсних намірів, які єдиний національний фронт не підтримував. Для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, що об’єднувала опозиційні режимові українські політичні сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність, спрямована на повалення Української Держави шляхом збройного повстання»⁵⁷⁷.

Традицію висувати до В. Винниченка звинувачення у недобропорядності започаткував ще гетьманський міністр Д. Дорошенко⁵⁷⁸. Загалом-то є чимало підстав думати, що якби так сталося, що В. Винниченку вдалося б схилити на свій бік УНС, і останній в цілому б виступив за організацію повстання, то адепти авторитарно-монархічної моделі влади все-одно віднаходили б аргументи для спростування правомірності дій ворогів режиму.

Однак, уникаючи спокуси розвивати абстрактні варіанти дискусії, слід принципово оцінити події, в епіцентрі яких опинився В. Винниченко після обрання головою УНС.

Передусім, він виявився однією з ключових постатей у переговорах з гетьманською стороною про зміну складу уряду. Вимога його українізації в черговий раз була висунута Вільгельмом ІІ під час вересневого візиту П. Скоропадського до Берліна⁵⁷⁹. Схоже, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі попередні місяці його правління переконливо свідчили, що без істотної зміни засад політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існуючого ладу. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводили себе проросійські, великодержавницькі кола в Україні, що робило перспективу урядового компромісу більше ніж проблематичною.

Однак і не реагувати керівництву УНС на чергову пропозицію гетьмана щодо переговорів про зміну уряду, не використати бодай примарного шансу для блага нації (хто буде заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має безсумнівні переваги над силовим варіантом?) було б невірно. Тому В. Винниченко разом з членами президії УНС А. Ніковським та Ф. Швецем зустрілися з П. Скоропадським і запропонували реформувати Раду міністрів через введення до її складу українських діячів. Лідери УНС готові були погодитись і на залишення в уряді декого з попередніх міністрів як цінних фахівців своєї справи⁵⁸⁰.

І хоча засоби інформації поспішили повідомити про прогрес на переговорах, досягнення обнадійливих домовленостей, подальший хід подій не підтвердив оптимістичних сподівань. Кандидатури І. Шрага, запропонованого УНС, і Д. Багалія, запропонованого П. Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову обох претендентів. Довелося зупинитися на Ф. Лизогубі, з яким конфіденційні переговори про склад кабінету вів В. Винниченко.

Однак прем’єр, у кабінеті якого переважали кадети, природно не хотів здавати позицій ні в плані персональних поступок, ні, особливо, щодо корекції соціальної політики, зокрема — негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства⁵⁸¹. Реакцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище України», підписана головою УНС В. Винниченком і секретарем П. Дідушком. Заперечуючи право уряду Ф. Лизогуба на повноправне й законне представництво Української Держави, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та соціально» автори заяви наполягали на тому, що тільки «коаліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі державної влади»⁵⁸².

Пославшись на заяву президії УНС про непричетність до цитованого документу й застережливі виступи в тогочасній періодиці, О. Бойко вважає акцію В. Винниченка «незрозумілою з позиції Національниого союзу», а документ, його зміст і тон — несвоєчасним, таким, який «не відповідав характеру відносин, які на той час склались між УНС та гетьманською владою». Відтак відповідальність за гальмування взаємопорозуміння покладається на одну сторону — на В. Винниченка.

Однак автору добре відомо, що паралельно із Винниченковим документом міністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики». У ній на перше місце висувалися плани російських єдинонеділимців, яким і повинні були підпорядковуватися інтереси України. Не обмежуючись деклараціями, гетьманці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів⁵⁸³. Це була неприкрита позиція кадетів і Протофісу. Останні, до того ж, залякували гетьмана можливими соціалістичними експериментами в разі поступок УНСоюзу.

П. Скоропадського в цьому особливо й переконувати було не варто. А тут ще й лояльні до того представники УДХП і Союзу землеробів-власників дедалі настійніше почали домагатись створення національно-демократичного уряду⁵⁸⁴. Виходом могло стати включення до уряду представників найпоміркованішої політичної сили в Українському національному союзі — соціально спорідненими з кадетами соціалістами-федералістами. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б, а ілюзію змін створило б.

Хто б у результаті опинився у виграші? Звісно, — режим. А посланці УНС лише б стали його заручниками. Прикрашуючи його, вони допомогли б існуючій владі вводити в оману суспільну свідомість, сприяли б боротьбі з власним народом.

І В. Винниченко, як ніхто інший, розумів сутність того, в що його втягували, й легітимно дистанціювався від варіанту чергового брутального обману мас. Він не вірив у життєспроможність уряду за участю представників УПСФ, однак до часу вважав за можливе, та й необхідне, не розкривати планів підготовки повстання, точніше створення координаційно-організуючого центру, який би керував повсюдними перманентними, стихійно-спорадичними народними виступами проти гетьманського режиму й окупантів.

Та й як інакше можна підготуватися до повалення терористичної влади, якщо не втаємничити свої дії?

Отже, як мінімум, поведінку В. Винниченка можна зрозуміти. Звісно, якщо виходити з інтересів переважаючої більшості народу України, інтересів національно-визвольної революції, не намагаючись будь-що ретроспективно захистити на сторінках історичних праць лад, що став майже тотально ненависним.

Передбачення ж В. Винниченка восени 1918 р. повністю справдилися. До затвердженого 24 жовтня Кабінету міністрів ввійшло п’ять членів УПСФ, делегованих Національниим союзом — А. Вязлов (міністр юстиції), О. Лотоцький (міністр віросповідань), М. Славинський (міністр праці), П. Стебницький (міністр освіти), В. Леонтович (міністр земельних справ). Встановилася хистка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською Росією і поборниками самостійності (крім згаданих есефів до останніх відносили прем’єра Ф. Лизогуба, міністра закордонних справ Д. Дорошенка і міністра транспорту Б. Бутенка).

Український національний союз в особі його голови В. Винниченка одразу відмежувався від оновленого уряду. В інтерв’ю «Робітничій газеті» він заявив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний Cоюз буде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере… Національний Cоюз доложить усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос самого хазяїна — українського робітника і селянина».

Слід відзначити, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв’ю і воно з’явилося пізніше у «Віснику політики, літератури й життя»⁵⁸⁵.

Можливо, лише за імітацію змін, при збереженні попереднього курсу, вважали урядові перестановки й ті політичні сили, які з моменту державного перевороту були близькими до П. Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак під впливом досвіду змушені були дедалі відходити від гетьмана. 26–28 жовтня в Києві відбулася конференція УДХП, яка визнала за необхідне єднання всіх національно-свідомих елементів. У спеціальній резолюції «Про відношення до Національного союзу» йшлося про необхідність порозуміння з УНС і спільне скликання національного конгресу. Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до парламенту⁵⁸⁶.

Прийняті конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомендацій для оновленого уряду. Про їх сутність делегація від конференції проінформувала гетьмана⁵⁸⁷.

30 жовтня і 2 листопада 1918 р. ініціативу УДХП про скликання національного конгресу обговорила президія УНС, підтримала її, вжила заходів щодо технічної підготовки форуму, зокрема, визначила дату скликання — 17 листопада і норми представництва.

Маючи за зразок Український національний з’їзд 6–8 квітня 1917 р., організатори передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил, включаючи партії й організації від Донщини, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини⁵⁸⁸. Національному конгресу, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів, належало визначитися у найнагальніших питаннях: оцінки міжнародного становища України, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, економічної політики, в тому числі —аграрної реформи⁵⁸⁹.

Безперечно, справжній демократ за переконаннями, В. Винниченко не міг на той конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шляхом, авторитетним волевиявом. Згадаймо, що він був однією зі стрижньових фігур конгресу 1917 р. і, забігаючи наперед, звернемо увагу, що він вважав конгрес одним із наріжних каменів державного будівництва і після повалення гетьманату.

До того ж, аналіз розстановки сил у керівництві національно-демократичного фронту не давав надійних підстав для висновку на користь повстання. То ж сценарій розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути найбезболіснішим виходом із ситуації. І зовсім не вина демократичних сил, у тому числі (а, можливо, й у першу чергу) В. Винниченка, що українська історія пішла в ті критичні дні іншим маршрутом.

П. Скоропадський та його оточення з кадетського, єдинонеділимського табору заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава виступила ініціатором об’єднання нерадянської Росії — Дону, Кубані, Кавказу, Криму й Добровольчої армії. Всіх їх представників спеціальною телеграмою було запрошено надіслати на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу армію гетьман покладав особливо великі надії, оскільки упродовж всього періоду свого правління таємно відкрито сприяв «білому» руху. Однак керівництво «добровольців недвозначно заявило, що не потерпить жодних претензій будьяких національно-державних одиниць на існування — всі вони мають розчинитись у «єдиній і неділимій»⁵⁹⁰.

Як і наприкінці 1917 р., на заклик офіційного Києва відгукнувся лише Отаман Всевеликого війська Донського. Тільки тепер це був не О. Каледін, а П. Краснов. З листопада на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генералів — П. Скоропадського і П. Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й домовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії», що означало початок одночасного знищення української державності. П. Краснов сам поспішив розсекретити угоди, які хотіли до часу не робити надбанням громадськості. Це нанесло могутнього удару по авторитету П. Скоропадського, відразу дезавуювало його українську риторику.

Втім, останнє не надто бентежило прихильників правого курсу. 6 листопада на з’їзді земельних власників міністр внутрішніх справ В. Рейнбот заявив, що уряд і надалі дотримуватиметься політики, вигідної великим землевласникам, тобто переважно неукраїнцям. А прийнята резолюція носила цілком визначений антиселянський характер, отже знову-таки — антиукраїнський. Навіть частина делегатів з’їзду на чолі з П. Коваленком, що й до того виявляла певні незгоди з керівництвом організації, вийшла з союзу і приєдналася до хліборобів-демократів⁵⁹¹.

Восени 1918 р. дедалі відвертіше проти української державності почали виступати промонархічні російські кола, яким у свій час П. Скоропадський надав притулок в Україні. Значним впливом серед них користувався «Київський національний центр», який ставив своїм завданням боротьбу з українською державністю, підтримку Добровольчої армії та інформування сил Антанти про стан справ в Україні. Свою діяльність представники центру до часу обмежували публічними виступами, а також зверненнями до керівництва Антанти та Денікіна.

На відміну від центру, рішучий план боротьби з українською державністю розробляла «Спілка відродження України». Її ядро складали колишні царські генерали, які планували здійснити військовий переворот в Україні, заарештувати П. Скоропадського та проголосити нову російську владу.

Керівництво Української держави знало про діяльність цих політичних груп та організацій, але не звертало на них належної уваги. Пояснюється це тим, що значній частині урядовців держави були близькі програмні положення російських консервативних течій. Поряд з цим Павло Скоропадський вірив у практичне безсилля цих організацій та до останніх днів свого правління прагнув створити спільний антибільшовицький фронт.

В умовах різкого наростання антигетьманських настроїв і пошуку бодай якоїсь підтримки П. Скоропадський зробив спробу продемонструвати свою «лояльність» до українства. 9 листопада за його особистим розпорядженням з Лук’янівської в’язниці було звільнено діячів українського руху — С. Петлюру, М. Порша, Ю. Капкана. Можливо й мають рацію ті дослідники, які вважають поведінку гетьмана в даному разі необачною. П. Скоропадський, буцімто сподівався, що як звільнені політики, так і ті, які гуртувалися в опозиційному УНСоюзі, не зважаться на заклик до повалення його влади⁵⁹².

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав для кваліфікації такого кроку вимушеним (тиск національно-демократичних сил в цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим — і своєрідним маневром, розрахованим на пониження суспільної напруги.

Прикметний і ще один момент — 9 листопада 1918 р. — це день серйозних вагань П. Скоропадського, можна сказати й більше — день, який він сам вважав останнім днем свого Гетьманства⁵⁹³.

Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф. Штейнберга докладний звіт про революцію в Німеччині і прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського Національного Конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо прийняття одного з двох можливих рішень. Перше — «стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки»⁵⁹⁴.

Отже, П. Скоропадський тим визнавав, що до того часу (до 9 листопада 1918 р.) він був поза українським рухом. Рівною мірою український рух був переважно поза державною будовою, яка іменувалася гетьманщиною). Цікаво, що в розмові з О. Палтовим — прихильником «підпорядкування» гетьману українського руху через той же конгрес, П. Скоропадський висловив невіру в запропонований варіант.

За великим рахунком, така позиція цілком логічна й переконлива. Якщо в момент, коли гетьманська влада, підтримана багнетами окупантів, видавалася непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а й будь-якими посулами наблизити їх до себе, то що вже й говорити про подібні розрахунки за кардинальної зміни ситуації.

Інша справа, що в системі аргументів для самопереконання на перше місце П. Скоропадський висунув факт розкриття антигетьманської змови серед частини охорони на чолі з полковником Аркасом. Зі свідчень останнього, буцімто з’ясувалося, «що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне»⁵⁹⁵.

По-перше, ніхто ніколи, у тому числі й П. Скоропадський, не говорили (не мали для того підстав) про зв’язок між діями Аркаса і Винниченка. Вочевидь, навіть висловити подібне припущення — значить вийти за межі елементарної реальності. Тому-то гетьман і говорить про абстрактне повстання. Зазначимо, не про підготовчі акції будь-кого із середовища УНС, а взагалі. Те ж, що, скажімо, стихійне повстання практично невідворотне, розуміли добре всі, а гетьман, можливо, й краще за інших. У даному разі ще точніше можна було вести мову про неминучість продовження того спротиву, який тривав в українському суспільстві з моменту державного перевороту 29 квітня й час від часу набирав особливо масштабних і дедалі загрозливіших форм.

То ж беззастережно покладати на В. Винниченка і його однодумців провину за зрив перспективи національної злагоди, як мінімум, не варто. Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, які він сам передає наступним чином: «Друге рішення було — рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся»⁵⁹⁶.

Зауважимо, що для себе друге рішення П. Скоропадський ухвалив все того ж 9 листопада, оскільки уже наступного дня з цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки одержав сигнали від Антанти про небажання мати справи з прибічниками української самостійності — за тих обставин — з українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж, тим, хто схиляється до федерації з Росією — тобто готовий жертвувати українською державністю (а це, в першу чергу, П. Скоропадський і його ближче оточення) — буде надано підтримку, передусім військову⁵⁹⁷.

Тут умови Антанти співпадали з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

То ж не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (8 голосами проти 7) висловився за недопущення скликання Національного Конгресу, а гетьман поспішив змінити кабінет на «більш рішучий», у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією⁵⁹⁸. Очолив кабінет С. Гербель.

У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П. Скоропадський заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії. І якщо звинувачувати В. Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб, відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні, то як оцінити дії П. Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами, слід визнати, що оманними маневрами, в тому числі і прикрашанням фасаду кабінету в українські кольори (прийом п’яти есефів), вигравався час для того, щоб, зміцнившись, повернутися до відвертого антиукраїнського курсу.

Втаємничення підготовки повстання було єдино можливою за тих обставин тактикою. Небажання ж бути елементарно ошуканими гетьманцями в ході переговорів про склад уряду і дистанціювання від кабінету, який залишався антиукраїнським і після 24 жовтня та нестримно котився до розпуску, також можна зрозуміти, якщо підходити до проблеми не однобічно. В усякому разі «склад злочину», навіть у моральній площині, відшукати важко.

Якщо ж вести мову про більш фундаментальні речі — принципові орієнтації на державницькі моделі (народоправчо-республіканські, самостійницькі чи авторитарно-монархічні, «маріократичні»), то позиція В. Винниченка виглядає як єдино виправдана, послідовна, найбільшою мірою відповідна національному інтересу.

***

Зважаючи на вищевикладене, подальший прогрес української справи, перспектива реалізації національної ідеї, прогрес демократичного державотворення прямо залежали від повалення гетьманського режиму. Можливість для того була одна — повстання, точніше організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру. Головну роль тут відіграли В. Винниченко і М. Шаповал.

В. Винниченко стверджував, що наміри збройного повалення гетьманщини виникли у нього ще під час літніх повстань, розгромлених гетьманською владою, які зайвий раз довели — владу з рук буржуазії можна вирвати лише силою⁵⁹⁹.

Однак при підготовці повстання слід було уникнути допущених раніше (влітку 1918 р.) помилок. Передусім, варто було надати справі організованого характеру, розробити план, зібрати й розподілити сили, скоординувати дії тощо. Вести ж таку роботу через наявні організації, передусім через Український національний союз, було практично неможливо. Потрібен був вихід, і його міг підказати тільки сам розвиток подій, який у революційний час важко передбачити.

Визрівання планів антигетьманського повстання П. Христюк пов’язував з діяльністю українських есерів (центральної течії) та Селянської спілки. З революцією в Німеччині та Австро-Угорщині сила окупаційного війська в Україні різко впала. «Можна було починати збройну боротьбу з гетьманщиною з надією на перемогу. До того ж і елементарну організаційну роботу для повстання було вже в суті-речі переведено, а саме: Центральний Комітет Селянської Спілки мав найтісніші зв’язки з селянськими організаціями майже всієї України; Центральна течія Української Партії Соціялістів-Революціонерів перейшла вже стадію внутрішньої організаційної роботи в центрі і зв’язалась з істнувавшими провінціяльними організаціями партії і окремими товаришами; залізничники, після хвилевого «співробітництва» з гетьманщиною, стали чи не найбільшими її ворогами; соціялісти-самостійники, що на початку гетьманщини вітали її разом з хліборобамидемократами, тепер готові були виступати проти генерала Скоропадського збройно в обороні національних здобутків української революції, нарешті і Національний Cоюз досяг того ступня в своїм організаційнім розвитку і мав вже настільки авторитету в очах широких кол українського демократичного суспільства, що міг стати до більш рішучої і радикальної боротьби з гетьманщиною, ніж яку провадив досі»⁶⁰⁰.

Хоча такий висновок не підтверджується конкретними фактами, документами, його автор і далі наполягає, що саме українські есери були ініціаторами і душею повстання проти гетьмана. «Питання про збройне повстання проти гетьманщини поставили на чергу дня українські соціялісти-революціонери і Селянська Спілка, — стверджує він, — до них пристали без вагань залізничники, потім самостійники-соціялісти. Вагались, а то і заявлялись проти повстання українські соціяль-демократи та соціялісти-федералісти. Це гальмувало справу. Особливо прикрим було те, що в опозиції до повстання були соціяль-демократи, котрі мали якийсь вплив на українське робітництво. Та з часом, особливо коли вдалося прихилити до думки про повстання В. Винниченка, змінили свою позицію і соціяльдемократи (в великій більшості). Таким чином, можна було вже приступати до організаційної роботи»⁶⁰¹.

Очевидно, тут позначилася та ревна боротьба за спадок Української революції, що розпочалася від моменту її завершення.

Інакше подає процес визрівання ідеї повстання та її перетворення на реальний план В. Винниченко. Він доводить, що Український національний союз у цілому був дуже далекий від думки про повстання.

Відігравала свою роль і урядова агентура в Союзі: кожне слово негайно ставало відомим у гетьмансько-німецьких колах. Слід було виявляти обережність, приховувати плани. Єдиний діяч, який не поділяв домінуючих в УНС настроїв, наполегливо (звісно, до певного часу — в межах можливого) обстоював ідею повстання, був М. Шаповал. «І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене», — із сумом констатує В. Винниченко⁶⁰².

Обидва активні ініціатори повстання не приховують, що водночас голова УНС «для конспірації брав активну участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі сформування «національно-демократичного» кабінету», зустрічався з німецьким послом, генералом Гренером і т. ін.⁶⁰³

До такої поведінки з відвертою огидою поставився Д. Дорошенко. Весь антигетьманський рух, оформлення Директорії він вважає непорядною, безпринципною змовою вузького кола політиків — прибічників В. Винниченка й М. Шаповала, які готували повстання без згоди і навіть у таємниці від Національного союзу. Як наслідок — Пленум УНС приєднався до повстання вже тоді, коли був поставлений перед фактом його початку⁶⁰⁴.

На противагу Д. Дорошенку, М. Шаповал доводить, що повстання проти режиму П. Скоропадського було зумовлене глибшими факторами, йому передував тривалий підготовчий період, це не був результат спонтанної відповіді на Грамоту 14 листопада 1918 р., як то намагалися пізніше довести противники Директорії.

Один з найактивніших учасників тієї акції доповнює відомі факти деякими деталями мемуарного характеру: «У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей плян заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального Комітету соціялістів-революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

Так ми нишком підготовляли справу. З гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (патріот і демократреволюціонер). Згодом втаємничено було в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець і ин.). Командир Чорноморського кошу полк. Пелешук і начальник Запоріжської дивізії полковник Балбочан восени самі запропонували довірочно свої послуги. Зносини з цими особами я таємно підтримував. Колись в своїх споминах я докладніше оповім про подробиці справи, а тепер лише скажу, що напр. полковники Пелешук і Балбочан ще за 2 тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопаду. Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з ріжними групами про їх участь в повстанні. Розуміється, соціялісти-революціонери були за повстання, як я вже зазначив раніш. Соціял-демократи на пропозицію Винниченка за першим разом були відхилили свою участь в повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалось їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціялістів-федералістів (Ніковський, С. Єфремов і К. Мацієвич) були неуспішні, бо вони рішуче назвали наш намір «авантюрою» і відмовились за свою партію прийняти участь. Вони найбільше боялись большевизму — московського, але большевизм буржуазії вважали за менше зло. До инших груп ми не зверталися»⁶⁰⁵.

М. Шаповал наводить маловідомі історичні факти щодо утворення Директорії, процесу перебігу повстання проти гетьманського режиму. «Готуючи повстання, — пише він, — ми чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов — упадок німецьких фронтів. Ми вислали таємно делегатів (полк. Шаповал і с-д. П. Бензя) у Берлін до німецької соціял-демократії, щоб вона енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ. Ми попереджали німецьких соціял-демократів, що коли негайно не буде докорінної зміни режиму, то буде повстання; увесь народ, мовляв, горить ненавистю проти режиму і нам далі тяжко стримувати його від оружного виступу. Коли наші делегати були в Берліні — повстання вибухло»⁶⁰⁶.

З початку листопада 1918 р. М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С. Петлюри про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись вночі, вони обмірковували всі деталі розпочатої справи.

Так з’явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих зборів спеціального керівного органу, колегії з 3–5 осіб — Директорії. Останню мав сформувати Український національний союз.

Члени УНС — українські есери, спілчани та соціал-демократи зв’язалися з полком Січових стрільців у Білій Церкві, які були незадоволені русифікаторською реакційною політикою генерала П. Скоропадського і заявляли, що віддають себе у розпорядження Національного союзу; подали звістку про можливість повстання війську, що перебувало на фронті на Чернігівщині та на Харківщині, і, використовуючи авторитет цих організацій і Національного союзу зокрема, прихилили його на свій бік; залучили до активної участі в підготовці повстання залізничників; почали обчислювати військові сили, які могли перейти на бік повстанців, зважувати можливу позитивну роль у повстанні робітників-залізничників і їхніх дружин, утворених для охорони залізниць, підраховувати кошти, що були необхідні для повстання — оцінювати всі «за» і «проти».

Кінцевий план повстання розробили представники Січових стрільців (Є. Коновалець та А. Мельник) і залізничників (А. Макаренко та генерал О. Осецький).

План був затверджений Центральними Комітетами УСДРП та УПСР (центральної течії).

Осторонь цього плану залишались соціалісти-федералісти. Для того, щоб переконати їх у необхідності збройного виступу, значному рівні його підготовленості, було вирішено скликати приватне зібрання представників від партій соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-самостійників і соціалістів-федералістів. Однак соціалісти-федералісти гостро розкритикували ідею повстання, поставилися до можливості його успіху з таким обуренням і недовірою, що годі було й думати про їх прилучення до організаційного повстанського ядра. Соціал-демократ В. Садовський став на бік соціалістів-федералістів. Спроби В. Винниченка і М. Шаповала переконати в необхідності повстання та його успіхові виявилися марними.

В. Винниченко пізніше згадував, як він намагався переломити настрої партійних функціонерів — «газетних людей». «Наш обов’язок, — доводив він, — був виступати проти всіх ворогів працюючих українських мас, бо ми самі були винні в тому, що ці вороги катують їх. Тоді маси наочно побачуть, що українська ідея не стоїть у суперечності з соціальними інтересами мас і що то іменно українці виступили на бій з німцями, панами й гетьманщиною за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але ми реабілітуємо себе перед нашими трудовими клясами, ми своєю «фантастикою» реально покажемо їм, що ми не тільки можемо приводити німців та панів, але й бити їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій народ. І це враження (чи з успіхом справи, чи без успіху) в масах лишиться. І слово «Україна» стане близьким і своїм для тих, кого ми від нього самі одвернули своєю шкодливою політикою»⁶⁰⁷.

Однак жодні аргументи були не спроможні змусити противників радикальних дій змінити свої погляди.

Налякані можливістю організації повстання за їхніми спинами, есефи почали навіть вживати заходів до попередження і дезорганізації його. Єдиний національний фронт, для утворення якого було так багато докладено зусиль, здавалося, розвалювався в найвирішальніший момент.

Реальною була й небезпека передчасного розтаємничення змови і арешту її керівників. Гетьманські шпигуни вже довідалися про заходи з підготовки повстання, і Національний союз опинився перед загрозою розгрому. Соціалістфедераліст М. Кушнір за дорученням партії відверто поставив на зборах Союзу провокаційне запитання: чи дійсно, мовляв, у складі Національного союзу авантюристи організовують повстання? Містом поширюються подібні чутки, говорив він, і Національний союз повинен недвозначно заявити про своє ставлення до них. А саме: УНС має рішуче відкинути думку про можливість повстання і засудити ті організації й окремих осіб, які штовхають населення на цей небезпечний і шкідливий шлях.

Революційній частині Союзу довелося після цього вдати, нібито вона «кається» й дійсно нічого не буде робити без згоди есефів. 9 листопада Національний Cоюз ухвалив постанову, яка була передана Українським Телеграфним Агентством: «Зважаючи на те, що під впливом останніх подій в громадянських колах поширюються чутки про якісь наміри УНС що-до зміни тактики в напрямі активних виступів, Головна Рада УНС заявляє, що чутки про зміну тактики Національним союзом не мають підстав; зазначені питання в Головній Раді не виникали. Головна Рада прохає все громадянство приняти до уваги лише постанови УНС, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на шкоду українській справі»⁶⁰⁸.

10 листопада 1918 р. генерал П. Скоропадський звернувся «до всіх громадян України» зі спеціальною грамотою, в якій закликав зберігати спокій, «не розпалювати ворожнечі», відмовитись «від яких би то не було самочинних виступів», «не наражати країну на небезпеку» і т. ін., в черговий раз обіцяючи скликати Сойм та здійснити земельну реформу. Водночас гетьман погрожував, що в його розпорядженні «мається достаточно сили, щоб не допустити до жадного порушення державного порядку». Справа з організацією повстання була нібито кинута в тінь. Підписані гетьманським урядом ордери на арешт деяких членів Національного союзу залишилися невиконаними. Початок повстання було пригальмовано. Однак арешти могли відбутись кожної хвилини. Крім того, ширші кола української демократії, які не знали про внутрішні конфлікти в УНС і про причини, які спонукали до оголошення Союзом заяв, подібних до наведеної, почали деморалізуватися. Деякі військові частини, що спочатку рішуче заявили про прилучення до повстання, стали вагатися. Отже, об’єктивні умови змушували прискорити підготовку виступу. Соціалісти-революціонери, Селянська спілка, залізничники, соціал-демократи вже схилялися до того, щоб повстати, в крайньому разі, й без участі УНС.

Перед загрозою остаточного розриву гетьмана з українською державністю, вигнанням з коаліційного кабінету соціалістів-федералістів, останні почали схилятися в бік радикальної частини УНС, висловлюючи симпатії до ідеї повстання. ЦК УСДРП практично одностайно (проти виступив лише В. Садовський) висловився за негайне розгортання збройної боротьби⁶⁰⁹.

Ситуація ставала сприятливою для прибічників рішучих дій. На спеціально скликаних зборах Союзу В. Винниченко доповів, що проти гетьмана вже організовано повстання і що без обговорення й дебатування цього питання, політичні партії мають обрати Директорію і дати їй повноваження на проведення виступу. Збори Союзу так і зробили: без зайвих розмов ухвалили всі заходи, здійснені у справі організації повстання, й постановили обрати Директорію УНР на окремому таємному засіданні уповноважених представників від усіх політичних партій, які входили до складу УНС, а також представників війська.

Попередній склад Директорії намітили В. Винниченко і М. Шаповал. Останній у зв’язку з цим пише: «Кого ввести в склад Директорії? Підрозумівалось, що увійдемо мабуть ми, опріч того, може, Петлюра. А Петлюра був саме в гетьманській тюрмі вже кілька місяців і президія УН Союзу уперто домагалась від влади випустити Петлюру. Як ото повіяло «українізацією», то УНСоюз активно повів справу про звільнення Петлюри і инших укр. політичних діячів. Як раз Петлюру з тюрми було випущено за 2–3 дні до повстання. Петлюра про підготовку повстання нічого не знав…Його було поінформовано про це і запитано чи він-би згодився пристати до нас. Він охоче згодився»⁶¹⁰.

Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918 р. Вводити представників до складу керівного органу повстання домовились лише з присутніх на таємному засіданні, чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С. Петлюра, який на зібрання не прибув). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшли на нараду, побоюючись репресій, переслідувань з боку офіційних властей. Були й ті, хто навіть на засіданні відмовився з різних причин увійти до Директорії. Єдиний, з приводу невходження кого до повстанського центру висловлював жаль В. Винниченко, був М. Шаповал.

До первісного складу Директорії були обрані три чоловіки (М. Шаповал, як і В. Винниченко, також зазначає, що спочатку планувалося ввести до керівного центру лише трьох осіб): Голова — В. Винниченко й члени — С. Петлюра і Ф. Швець. Ще двох — А. Макаренка й П. Андрієвського — обрали тимчасово. «Але згодом це було забуто, й Директорія залишалася у складі п’ятьох членів»⁶¹¹.

Дуже важливі деталі щодо формування персонального складу Директорії наводить у своїй праці «Велика Революція і українська визвольна програма» М. Шаповал — безперечно, одна з ключових постатей ядра українського руху на той момент.

«Чому вийшов такий склад Директорії — це й досі дивує людей, — пише він. — Не раз запитувано мене, чому я відмовився увійти в Директорію. Не час ще викривати все, але я міг би сказати поки що слідуюче. Директорію було справді намічено в складі — Винниченко, Петлюра і я. Про це і було заявлено від імені ЦК с-рів, с-д і Село Спілки. Инші на це пристали. Одначе я свою кандидатуру рішуче зняв. На зібранні було нас три с-ри: я, Янко і Швець (останній як представник Спілки).

На мою пропозицію, Янко відмовився увійти в Директорію з огляду на те, що наш ЦК і ЦК Село Спілки в спільному засіданні ухвалили, щоб я був у Директорії. На цім засіданні ЦК я через деякі причини не був і тому не міг вплинути, щоб мою кандидатуру не ставлено. Нарешті, ми з Янком переконали, щоб увійшов у Директорію проф. Швець як представник Спілки. Свою відмову я мотивував так: я за кілька місяців напруженої підготовчої праці по організації повстання дуже втомився.