Про «кризу жанру» й пошук істини [25]

Про «кризу жанру» й пошук істини [25]

Беручи до уваги, що рецензія Юрія Шаповала «Винниченко без брому», яка опублікована в «Критиці» (2006, ч. 7–8), а перед тим уже двічі була надрукована під іншими назвами¹³⁶⁵ і навіть викликала публічні заперечення¹³⁶⁶, спрямована своїм вістрям, як зізнався сам автор¹³⁶⁷, проти моєї книжки «Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка», вважаю за можливе висловити деякі міркування.

Безперечно, критикові можуть не подобатись ім’я та справи героя, якому присвячено твір, він може не сприймати підходів і висновків автора книжки, може пропонувати й відстоювати власний погляд на порушені проблеми, характер їх висвітлення. Однак за будь-яких обставин пошук істини також має бути істинним, не фальшивим. Принаймні цього слід свідомо прагнути. Скидається на те, що Юрій Шаповал обрав інший шлях. У цьому передусім переконують прийоми, до яких він вдається.

Ось приклад. «Валерій Солдатенко в монографії констатує, що нешироким залишається коло тих, хто вважає Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття», — абсолютно точно передає думку Шаповал і додає вже від себе: «І на те є підстави. На них у Солдатенковій книжці докладно та переконливо вказано» (всі цитати зі статті Юрія Шаповала подаю за публікацією у «Критиці»).

Насправді у Солдатенковій книжці відповідні рядки мають такий вигляд: «Нешироким залишається коло тих, хто вважає В. Винниченка одним із найвизначніших громадсько-політичних діячів усього ХХ століття, історичною особистістю, якій нинішнє покоління має незмінно складати високу шану за неоціненний персональний внесок у істотне наближення до реалізації української ідеї, у національний і соціяльний прогрес Вітчизни»¹³⁶⁸.

Юрій Шаповал же, замінивши більшу частину речення двома власними фразами, без тіні сумніву провадить далі: «Мало не в усіх суспільно-значущих починаннях Винниченко зазнав невдач, не зміг довести до завершення жодного масштабного задуму. Не досягнувши програмної мети, зійшла з політичної арени Українська соціал-демократична робітнича партія, біля джерел якої він стояв, а потім довгий час був лідером. Не змогла завоювати авторитету, відійшла в небуття і Закордонна організація Української Комуністичної партії, яку він створив. Театральним, у найгіршому значенні слова, але трагічним за суттю виявився фінал Української Центральної Ради, одним із керівників якої впродовж більшої частини терміну існування був Винниченко. У критичний для Української революції та УНР момент — у січні 1918 р. — він залишив головування в Генеральному Секретаріаті — першому національному уряді ХХ століття.

Малорезультативними, а то й значною мірою невдалими виявилися переговори з Тимчасовим урядом, коли делегації до Петрограда очолював Винниченко. Поразкою завершився конфлікт із ленінським Раднаркомом, однією з ключових дійових осіб якого був також він. Довелося відмовитися від автономістсько-федералістського курсу, одним із ідеологів і найпослідовніших провідників якого був Винниченко.

Йому не довелося довго очолювати Директорію УНР, а в Україні, замість планів створення Української Республіки Трудового Народу на основі трудових рад, запанував відразливий режим отаманщини, що дестабілізував державність ізсередини й не зміг протистояти більшовицькій навалі. Не збулися плани союзу УНР із совєтською Росією проти інших держав і блоків, не вдалося домовитися про умови співпраці з керівництвом УСРР у 1920 році».

Майже все з рецензованої книжки переказано адекватно, хоча є й різночитання (тут їх виділено курсивом) — невеличкі, але прикметні. Фраза про «театральний» і «трагічний» фінал Центральної Ради» в книжці виглядає не так «барвисто»: «Гірким виявився фінал Центральної Ради». Слова «конфлікт з РНК РСФСР» рецензент замінив на «конфлікт із лєнінським РНК», а до слів «режим отаманщини» додав іще й характеристику «відразливий»; фразу «натиску радянської влади» змінено на «більшовицької навали»; замість «радянською Росією» вжито словосполучення «совєтською Росією», а «проти імперіялістичного світу» трансформувалося в термін «проти інших держав і блоків».

Однак зовсім не до таких «доповнень» і «уточнень» хочеться привернути увагу, наводячи цей некороткий витяг, а до того, що не все написане в цих трьох абзацах варто сприймати в тій модальності, в якій їх подає Юрій Шаповал. Бо в книжці цей фрагмент починається з трьох коротких слів, які докорінно змінюють сенс написаного: «На перший погляд, «мало не у всіх суспільно-значимих починаннях…» і далі за текстом. Сумлінний, чесний дослідник, гадаю, за жодних обставин не вдався би до такої «операції». Принаймні розпочав би першу фразу з трьох крапок…

В аналізованій книжці сюжет, що його торкається критик, завершується так: «Багато з чим у наведених констатаціях, безперечно, варто погодитись. Вони безспірні. Однак навряд чи виправдано обмежуватися сказаним, тим більше видавати їх за істину в останній інстанції.

Заглиблення в проблему вимагає з’ясування значної низки питань, відповіді на які здатні істотно доповнити, здавалось би, очевидні висновки, скоригувати достатньо поширені уяви, почасти й спростувати їх. Якщо спеціяльно поставити питання кардинально огрублено — що особливо «не подобається» критикам у діяльності В. Винниченка, гнівно й лайливо засуджується ними, виявиться, що це, передусім, наступні наріжні моменти, висхідні позиції.

—

Народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція у напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади.

—

Тяжіння до радикальних, революційних методів розв’язання нагальних суспільних суперечностей, неувага до реформістських, еволюційних можливостей суспільного поступу, посилений акцент на соціяльних аспектах життя і розвитку нації.

—

Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів — історизму, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького принципу — наукової об’єктивности».

І на довершення сказаного — висновки з урахуванням усім добре відомих фактів політичної біографії Володимира Винниченка та зазначених констатацій: «— Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

—

Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу.

—

Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціяльного і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів.

—

Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

—

Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі».

Здається, ці слова не виглядають недостатньо продуманими й виваженими, якщо тільки не видирати їх із загального контексту книжки й не препарувати свавільно. Але для Юрія Шаповала така метода — це не окремий, прикрий виняток, а правило, «норма». Аби не марнословити, досить поглянути буквально на наступний абзац його критичного виступу. Тут уже з тексту книжки вирвано фразу: «Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства», яку супроводжують емоційні та малозрозумілі запитання: «Для кого все це написано і кого це має ввести в оману? Якщо створюються такі міти, від яких тхне духом донцовських апокрифів, то яка мета такого новітнього міфотворення?»

Нічого робити — треба знову звертатися до необчикриженого сюжету. Курсивом виділено фразу, яку вирвав Юрій Шаповал: «Один із найяскравіших ідеологів соціяльного і національного визволення, він [В.Винниченко] дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В. Винниченко був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очолив її виконавчий орган — Генеральний Секретаріят. Він був не просто причетним до висхідних, визначальних, справді доленосних і, розуміється, найважчих, найвідповідальніших кроків великого європейського народу назустріч торжеству історичної справедливості. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Йдеться про перші три Універсали Центральної Ради. Зокрема, третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Подібні документи, такі акції — це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. А ім’я діяча, з яким вони пов’язані, навічно стає національним символом, а то й перетворюється на священне…

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна достатньо переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний і прогресивний шлях. Демократична («народоправча») республіка (а саме такою за задумом і сутністю й була УНР) і донині залишається ідеалом, оптимальним варіянтом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють усі передові соціюми, разом із ним — український народ».

Хотілося би, своєю чергою, запитати: в чому тут невідповідність істині, фактам, документам? Хіба не Володимир Винниченко очолював ті органи Української революції, що здійснювали реальні кроки з відродження державности? Хіба не рукою Винниченка написано перші три Універсали, кваліфіковані в книжці як віхи національного поступу, що й спричинило незрозумілу роздратованість і присуд: «мітотворення»? Запитання, звісно, риторичні. А ось над питанням, чим і від чого «тхне» Шаповалу, мабуть, варто було би подумати додатково і, якщо вже без того ніяк не обійтися, пошукати іншого адресата звинувачень.

Критика чомусь особливо обурило моє відверте зізнання, та ще й на початку книжки, в тому, що маю певні підстави й надії зарахувати себе до шанувальників непересічної особистості й різнобічних талантів Винниченка. Для будьякого наукового історичного видання бодай короткий сюжет із принциповою фаховою історіографічною оцінкою стану розробки проблеми, визначенням позиції, методологічних засад, яких дотримується автор, давно стали традиційними. Такий елемент видавався тим більше виправданим у праці «Три Голгофи…», бо це вже третя за порівняно короткий відтинок часу про видатного українського діяча — крім згаданої в рецензії монографії, підготовленої разом зі Станіславом Кульчицьким, того ж таки 2005 року побачило світ і дослідження «Володимир Винниченко: на перехресті соціяльних і національних прагнень». Цьому передувало тривале й ретельне, за потреби — порівняльне вивчення документів власне про Володимира Винниченка, про багатьох його сучасників із різних політичних таборів. Не одне десятиліття тривало дослідження епохи, зокрема революційного зламу 1917–1920 років, засвоєння набутків і колег-істориків, і представників інших галузей знання, у тому числі й літературознавців, письменників, художників, філософів. А відтак сформувалося цілком ясне та чітке уявлення, що автор хоче донести до читачів на основі достатньо ґрунтовного опанування предмета дослідження. До речі, хоча й не без загрози накликати на себе додаткову біду, варто зауважити чи, точніше, припустити, що, крім вступу і висновків, решти підрозділів «Трьох Голгоф…», тобто основного змісту книжки, Юрій Шаповал не читав. Таке враження виникає не лише тому, що на них не робиться посилань, не згадується сюжетів, положень. Просто за аналогією до того, яку методу вподобав і демонструє рецензент, він не менш емоційно мав би зреагувати ще на чималу кількість конкретних фактів, їх оцінку, узагальнення.

Втім, можна було би чекати й іншої реакції, зокрема при уважному, неупередженому аналізі архівних документів у додатках. Вони допомогли би зрозуміти Володимира Винниченка як політика-реаліста, якому талант, і політична інтуїція дозволили набагато раніше за інших точно передбачити детермінованість соціялістично-федералістичної перспективи України й одному з перших розгорнути глибоко патріотичну, настільки ж самовіддану боротьбу за «українськість» України. Це ж один зі стрижнів об’єктивної історичної генези українства на цілу історичну добу!… А тут знову заяложені тези про те, начебто в 1920 р. Винниченко «принизливо «романсував» із більшовиками, виторговуючи для себе гарантії та пільги, яких для нього, «українського націоналіста», просто бути не могло».

Прикро, що критик проходить повз красномовні документи. Прикро, що замість того говорить «із чужого голосу». Прикро, що на основі поверхового ознайомлення тільки з чотирма працями і лише про одного художника й політика робить далекосяжні висновки про «глибоку інтерпретаційну кризу (? — В. С.) серед дослідників біографій діячів української історії», зневажливо оцінює «плоди того політичного «винниченкознавства», які останніми роками отримала публіка (? — В. С.)». Перш ніж братися за перо для оцінки Володимира Винниченка (не скоростиглої та зверхньо-легковажної), видається не просто бажаним, а конче необхідним завдати собі труду бодай трішки зрозуміти справді непересічну, складну, феєрично обдаровану особистість, розібратись у мотивації й природі її вчинків, поведінки, намагаючися бодай у чомусь піднятися до рівня її мислення та моральности, а можливо, й спробувати «приміряти на себе» визначальний імператив усього подвижницького Винниченкового життя — «чесність з собою».

Читаючи рецензію, постійно ловиш себе на думці, що її автор уперто бачить лише те, що хоче бачити, а беручи собі в «союзники» котрогось із дослідників, напрочуд легко відмітає з його доробку все, що йому «не підходить». Важко уявити, як при цьому не спрацьовують «моральні гальма», не приходить думка про спотворення справжньої позиції тих, кого так цинічно «використовують». Взяти хоча б Івана Лисяка-Рудницького, для якого «нема сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найколоритніших постатей в українській історії першої половини ХХ століття»¹³⁶⁹.

Однак Юрій Шаповал начебто «не помічає» цієї комплексної, інтегральної оцінки й натомість відфільтровує з твору відомого історика, що починається саме наведеними словами, фрази про «великі недоліки» Винниченка, які насправді заторкують один аспект спадщини діяча — якість його публіцистичних творів, абсолютизує кілька звично вирваних із контексту слів щодо характеру, темпераменту, особливостей інтелекту й намагається сформувати в читачів негативне враження про особистість Винниченка загалом, його місце в історичному, й зокрема культурному, поступі нації. Хоч як прикро, але доводиться констатувати, що, подібно до інших випадків, це типовий фальсифікаторський прийом.

Поставивши собі за мету розкритикувати Валерія Солдатенка за те, що він буцімто підносить «неефективного політика» на зовсім незаслужену височінь, сприяє створенню Винниченкового образу «як одного із забронзовілих «батьків нації»», гадається, можна було би врахувати позицію людей, які впродовж десятиліть глибоко фахово, фундаментально вивчали різні аспекти діяльности й спадку Володимира Винниченка. Йдеться, зокрема, про трьох академіків НАНУ, трьох народних депутатів України, про три особистості, які, належачи до різних партійно-політичних таборів, залишаються своєрідним колективним камертоном моральної чистоти, совісти сучасного українського суспільства: Івана Кураса, Миколи Жулинського та Бориса Олійника. Зігнорувати їхню думку, документально представлену в «Трьох Голгофах…»¹³⁷⁰, а також у їхніх наукових і публіцистичних працях, численних виступах у засобах масової інформації, на урочистостях із нагоди 125-річчя від дня народження Володимира Винниченка — значить продемонструвати якості, які важко оцінювати.

Юрій Шаповал надто зневажливо відгукується і про літературну творчість Винниченка, посилаючися, зокрема, на Івана Нечуя-Левицького, який уважав молодшого колегу «еротоманом». Не брати до уваги думки видатного письменника, звісно, не варто. Однак тоді не варто проходити і повз зачаровані оцінки Винниченкової художньої творчости, які давали Іван Франко і Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко і Микола Скрипник, Микола Хвильовий і Григорій Костюк, Павло Федченко і Микола Жулинський. Слід, вочевидь, зважати й на багаторічні докторські дослідження Галини Сиваченко та Володимира Панченка. А якщо «немає пророка у своїй Вітчизні», то вислухати думку автора спеціяльних, фундаментальних студій професора Манітобського університету Семена Погорілого: «Винниченкові твори і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі. Це засвідчили до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували в свій час такі критики, як Леся Українка, І.Свєнціцький, О. І. Білецький, М. Зеров, І. Борщак та інші»¹³⁷¹.

Прискіпливий читач помітить, що процитовано з сьомої сторінки двохсотсторінкового твору. Справді, це витяг із «Передмови», де Семен Погорілий дає загальну оцінку Винниченковій творчості, — й ніхто в тому «крамоли» не вбачає; а от коли на щось подібне зважився Солдатенко, то це вже, за Юрієм Шаповалом, упередженість, яка унеможливлює об’єктивне дослідження. Чому? Чи шанування загальновизнаного таланту — це «кримінал»? Чи перешкода для пошуку істини?

Мабуть, ті, хто читатимуть рецензію і порівнюватимуть із твором Погорілого (та публікаціями інших літературознавців, театрознавців), не пройдуть повз епізоди, де американський професор із посиланнями на конкретні тексти, їх цитування говорить про позитивне ставлення Лесі Українки Винниченкової творчости. Натомість Юрій Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові дані великого артиста», глузливо вбачає «артистизм» в одному з Винниченкових щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведінку Володимира Винниченка, з одного боку, некоректно використавши авторитет Лесі Українки для власної прагматичної мети, а з другого — подаючи Винниченкові слова в самозасуджувальному контексті, тоді як насправді міркування видатного мислителя та художника слушні, глибоко життєві, справедливі, діялектичні. Хіба що діялектика чимось «завинила» перед Юрієм Шаповалом? Та все одно, маємо справу, власне, з подвійним пересмикуванням, що ніяк не узгоджується з науковими принципами.

Після всього викладеного тут не надто перспективною видається дискусія навколо проблеми, наскільки Володимир Винниченко був ефективним політиком. Відповідь Юрія Шаповала: «ні наскільки» (курсив його ж таки. — В. С.). Просто, категорично, без вагань.

А критерії ефективности політика? У рецензії про них ані слова. Навпаки, безапеляційну кваліфікацію неефективности Винниченка-політика вже саму оголошено ключовим критерієм «в історико-політичному «винниченкознавстві»». Не зміг Юрій Шаповал сформулювати об’єктивних критеріїв оцінки історичних діячів і в полеміці на сторінках газети «День» (28.09.2006). Хіба що до однобічностей і згаданих сумнівних прийомів аргументації бажаних висновків додав таку дозу суб’єктивізму, що залишається лише іронічно подивуватися. Рецензента ж це, судячи з усього, зовсім не бентежить…

На останок — про назву публікації: «Винниченко без брому». Попри претензію на афористичність, для більшості читачів вона, гадається, залишиться малозрозумілою. Самого Володимира Винниченка, його творчість можна (чи потрібно) сприймати й читати без брому? Чи ж мова про історичні та літературні портрети відомого українського діяча? Чи про рецензію самого Юрія Шаповала?

Та з певністю можна сказати, що про будь-яку лікувальну речовину можна буде й не згадувати за умови чесного ставлення науковців, публіцистів до предмета аналізу, відмови від практики підпорядкування дослідницьких засобів кон’юнктурній меті. Тоді кожна нова публікація буде кроком до істини. На це й мають бути спрямовані зусилля і тих, хто продукує історичні праці, і їх критиків.