Розрив з родиною

Розрив з родиною

Опинившись у Відні в середовищі української еміграції, В. Вишиваний був частим відвідувачем її численних зібрань. Саме тут, в австрійській столиці, у 1921 р. вийшла його поетична збірка «Минають дні», присвячена «борцям за волю України». Український поет П. Карманський згадує, що дуже часто зустрічав «цього розмріяного українського полковника на всіляких українських сходинах і святах, як він не слухав, а всею душею ловив мелодії й слова січових пісень, находячи в них єдину розвагу після втрати недавньої казки боїв за українську державу». Вільгельм Габсбург повною мірою відчув на собі негаразди еміграційного життя. П. Карманський зауважує, що ерцгерцог «не носив уже німбу Габсбургів, а був тільки полковником Василем Вишиваним, носив однострій української армії й сіру шинелю та жив зі скупої вояцької платні, на яку було стати урядові на еміграції»¹⁷⁷. Після виходу збірки поезій В. Габсбург надсилає П. Карманському два примірники книжки¹⁷⁸.

Здавалося неймовірним, що представник династії Габсбургів міг опинитися у такій матеріальній скруті. Причина того — послідовна українська позиція В. Вишиваного і конфлікт на цьому ґрунті з батьком — Карлом-Стефаном Габсбургом — та іншими полофільськими членами родини. У листі до М. Василька від 8 грудня 1920 р. В. Габсбург зазначав у зв’язку з цим: «Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину» (док. 47).

Однак, попри всі негаразди, ерцгерцог Вільгельм залишався вірним обраному ним шляху служіння українській національній справі. Ось як згадував про український патріотизм В. Вишиваного командувач Армії УНР у Першому Зимовому поході генерал М. Омелянович-Павленко: «Я особисто познайомився з архикнязем лише на еміграції, — писав він, — до того часу не траплялося бути йому представленим. Моя думка, що зовсім не романтизм і якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк. Вишиваного, а щось більше, і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «большевизму другого сорту», — архикнязь завжди прикрашував себе нашою національною стрічкою»¹⁷⁹. Це, власне, й викликало гострий конфлікт із родинним оточенням, яке перебувало під польським впливом і надзвичайно вороже ставилось до українських почувань молодого ерцгерцога та його політичних кроків.

На початку 1921 р. у польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який розставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому й усі зв’язки з ним були розірвані. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав відречення Карла-Стефана Габсбурга від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь Вільгельма Габсбурга 10 лютого 1921 р., яка, в свою чергу, була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, — писав ерцгерцог, — що він і вся родина не погоджуються з моїм поступованням і не похваляють його. Це може відноситись тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив ніколи нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити: По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні.

На всякий випадок прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність»¹⁸⁰.

Приводом до такого різкого конфлікту, який, однак, об’єктивно визрівав уже протягом тривалого часу, послужила публікація 9 січня 1921 р. у віденському часописі «Нойес Вінер Журналь» статті Вільгельма Габсбурга, присвяченої українській проблемі. Вона була передрукована в газеті «Український прапор» 22 січня, як зазначалось її редакцією, «з уваги на визначне становище шановного автора статті серед українського громадянства».

У цій публікації В. Габсбург показав своє ставлення до найбільш, на його думку, актуальних проблем тогочасної української політики. Він висловив глибоке переконання, що «український народ має досить внутрішньої сили, щоби вибороти собі самостійну, суверенну державу». Крім того, він вважав, що для 45-мільйонного народу, який складається переважно з селян і робітників, задоволення їхніх соціальних інтересів є справою першорядної ваги. У майбутній українській державі він вважав за необхідне здійснити «негайне переведення земельної реформи і то в користь селян, при чому наділена їм реформою земля має бути забезпечена як приватна власність». «Наш селянин, — зауважував В. Габсбург, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом». Вирішення робітничого питання мало бути забезпечене введенням 8-годинного робочого дня, участю робітників у отриманні частки чистого прибутку підприємств, на яких вони працюють. Ці питання, на його думку, «виринають на перше місце» і «мусять бути переведені в життя, доки перейдеться до дальших реформ».

Зазначені пріоритети політичної програми В. Вишиваного не були позою аристократа, який заграє з плебсом для здобуття популярності. Вони стали наслідком його органічного єднання з українським рухом і усвідомлення величезної ваги селянства, у ставленні до якого ерцгерцогу завжди були притаманні демократизм і щире співчуття. Це неодноразово знаходило своє підтвердження під час його перебування в Галичині, у контактах із січовими стрільцями, наддніпрянськими вояками, простими селянами Київщини, Катеринославщини, Буковини. Такі світоглядні позиції ерцгерцога, звичайно, не відповідали світосприйняттю його родини, де панували полонофільські настрої, не позбавлені традиційного презирства магнатської верстви до «хлопа».

Зовнішньополітичні орієнтири України, на думку ерцгерцога, мали зосереджуватися на Англії і Чехо-Словаччині. Для нього перша — це країна з «дійсно демократичною конституцією», а друга — така, що дає притулок тисячам українських емігрантів зі Східної Галичини, яким загрожували репресії з боку польської влади за участь у визвольній боротьбі.

В. Габсбург різко негативно висловлювався про зовнішню політику тодішньої Польщі, яка одразу після відбудови своєї державності відновила давнішню експансію на сході Європи. Не сконсолідована внутрішньо держава, у якій 16 мільйонів етнічних поляків не складали більшості населення, «хоче грати роль завойовника Сходу», — зауважував ерцгерцог. «Те саме робили осередні держави з початком 1918 року, через те завалилися — а тепер хоче це в 1920 році робити Польща; не є то смішне?» — саркастично запитує він. «Східну Галичину, Литву, Білорусь, великі області східно-української республіки — все це хотять поляки проковтнути; та для цього потрібно доброго шлунку, якого вони не мають», — пише далі В. Вишиваний. Він наголошує на тому, що Східна Галичина є «чисто українською територією», від якої український народ ніколи не відмовиться, і вимагає якнайшвидшого здійснення права на самовизначення для неї.

Він гостро засуджує союз УНР і Польщі, вважаючи його «неприродним». «Тому, — зауважує ерцгерцог, — й стоїть український народ здалека від цього союзу. Єдине, чим тепер оті держави супроти себе багаті — це взаємне недовір’я». Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію в боротьбі проти більшовиків. Зрештою, Польща залишила її напризволяще, що підтвердили переговори з Радянською Росією у Ризі. Водночас Вільгельм Габсбург вважав, що Польща і Україна як сусіди, які мають спільний кордон, мусять дійти до згоди. «Одначе для її створення, — пише він, — зречися свого імперіалізму і взагалі всю свою дотеперішню політику піддати основній ревізії, бо Україна могла би жити в приязні тільки з етнографічною Польщею». Варто зауважити, що сьогодні саме цей принцип покладено в основу гармонізації українсько-польських стосунків.

«Повторилась стара як світ, майже вічна трагедія батьків, — писав А. Горленко[6] у віденській «Волі». — Старий архикнязь Карл Стефан Габсбург піддав публічно остракізму свого наймолодшого сина Вільгельма Габсбурга. Старий — полонофіл до мізку костей, прихильник польської шляхти. Молодий — українофіл, демократ по духу, побірник українського хлопа. І шляхи батька і сина розійшлись. В листові батька і відповіді сина відбилась, як відбивається сонце в краплині роси, трагедія двох народів — польського і українського. Бо не може в життю пастись вовк з ягням на одній полонині»¹⁸¹.

На багатьох українських емігрантів не могла не справити враження послідовна патріотична позиція австрійського принца з дому Габсбургів, який закликав «без огляду на переминаючі успіхи, боротися за українську справу аж до осягнення нашої цілі: самостійна суверенна Україна від Сяну до Кавказа». З другого боку, висловлені вголос на широку європейську аудиторію українські національні почування Вільгельма Габсбурга, який вважав себе передусім «українським патріотом і жовніром», викликали роздратування полонофіла батька ерцгерцога. У багатовіковому протистоянні двох народів Вільгельм Габсбург обрав шлях беззастережної підтримки нації «хлопа і попа», як презирливо називала галичан-українців польська аристократія.

На цей публічний виступ В. Габсбурга відреагувала не лише його сім’я. Він привернув до себе увагу як широких верств української еміграції різних політичних напрямків, так і європейської публіки.

Як зазначала газета «Український голос», стаття В. Вишиваного «широким відгомоном відбилась в європейській пресі і не без користі до висвітлення українсько-польських відносин»¹⁸².

Така реакція на публікацію В. Вишиваного викликала занепокоєння екзильного уряду УНР, який уважно спостерігав за зростанням популярності ерцгерцога. У європейській пресі знову поширилися чутки про монархічні аспірації Вільгельма Габсбурга і його наміри посісти український престол, при чому досить часто у цих газетних відомостях фігурували високі посадові особи УНР як учасники. Так, празька «Трибуна» повідомила, що голова української дипломатичної місії у Швейцарії барон М. Василько нібито уклав договір з Габсбургами, на підставі якого українські території, що належали свого часу до Австрії (Галичина, Буковина, Закарпаття), мали об’єднатися в одному королівстві на чолі з Габсбургами. Стверджувалось, що нібито Василько отримав від Габсбургів мільйони на здійснення цього плану¹⁸³. В інших публікаціях празької преси укладання подібного договору приписувалося міністрові українського уряду й т. д. Ця інформація була одразу спростована керівником пресово-інформаційного відділу української місії у Швейцарії Д. Донцовим відповідною публікацією у швейцарському часописі «Журналь де Женев». У ній зазначалось, що Василько «користується повним довір’ям уряду Петлюри і є активним прихильником теперішньої орієнтації цього уряду, себто дружніх зносин із Румунією та Польщею, і як такий, він не міг би ангажуватися в комбінацію, яка шкодила б добрим відносинам України з вищеназваними державами». Д. Донцов між іншим зауважував, що М. Василько «енергійно протестував проти статті яскраво антипольської кол. полковника української армії Вільгельма Габсбурга — статті, що була видрукувана в «Нойес Вінер Журналь» 9 січня»¹⁸⁴.

Дійсно, М. Василько, який знав ерцгерцога ще з часів контактів останнього з українськими депутатами австрійського парламенту, мав сумніви щодо автентичності публікації і звернувся до нього з проханням спростувати вищезгадану статтю-інтерв’ю. У листі-відповіді В. Габсбург підтвердив своє авторство, зауваживши, що він висловив «свої персональні непохитні переконання» і «перед кожним може висловлювати вільно свої думки»¹⁸⁵.

Проте М. Василько дотримувався іншої думки. Він вважав, що В. Вишиваний своєю оцінкою українсько-польського союзу став на шлях неприпустимої для нього як полковника української армії критики свого шефа — головного отамана С. Петлюри. Виступ ерцгерцога в пресі, на його думку, завдав серйозної шкоди українсько-польським відносинам. У своєму листі до В. Габсбурга від 11 січня 1921 р. Василько наголошував, що інтерв’ю спричинилося «до великої неприємності нашому Голові Держави та його Правительству, наслідки якої можуть бути цілком несподівані»¹⁸⁶.

У своїй відповіді від 13-го січня В. Габсбург зауважив, що його позиція була далекою від «особистих інтриг» і від намірів «шкодити Петлюрі». Ерцгерцог був переконаний у штучності цього союзу, оскільки, на його думку, він був укладений без згоди народу (парламенту), «на чужій території, під примусом». В. Габсбург не ставив під сумнів патріотизм С. Петлюри, але вважав неправомірним відмовитись «від такої великої частини Української території як Східна Галичина, Холмщина та Волинщина» без згоди представницьких установ — «Парламент, Конституанта». Він стверджував, що має право «опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Волинщини» (док. 49).

Складність ситуації полягала в тому, що й уряд УНР, і армія перебували в цей час на території Польщі, офіційна влада якої могла б досить гостро відреагувати на антипольський випад В. Габсбурга. Зміст свого листування з ерцгерцогом Василько передав міністру закордонних справ УНР А. Ніковському. У кінці М. Василько зауважив: «Додана стаття, а ще більше лист полковника Вишиваного в надзвичайній мірі захитали моє довір’я до нього, як до відданого офіцера Української Народної Республіки»¹⁸⁷.

Таким чином, Вільгельм Габсбург постав перед імовірністю конфлікту не лише з родиною, а й з урядом УНР. Однак він виявив мужність і твердість, щоб послідовно відстоювати свою позицію в очах громадськості. Його осуд політики керівництва УНР щодо Польщі був принциповою позицією, а не складовою політичних комбінацій чи інтриг, від чого, на жаль, не утримався багато хто з його опонентів.