Частина III. Збірка поезій Василя Вишиваного — Вільгельма Габсбурга
Частина III. Збірка поезій Василя Вишиваного — Вільгельма Габсбурга
Присвячую борцям, що впали за волю України!
Минають дні[69]
Минають дні…
Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше мов весна загляне,
Мов привид майських снів.
Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…
Ніч надходить…
Зоря за горами блідніє,
Снуються долом мрачні смуги,
Надходить ніч — кругом темніє
І линуть сни на крилах туги…
Ступає ніч тихоньким кроком,
Щоб квіти, гори — всі заснули,
На небі зорі срібним оком
Мигтять собі. Про нас забули.
Мовчить потік і ліс — ні згуку,
І в пітьмі хвилі все сховаєш:
Надії, мрії та розпуку
Усе, що ти кохаєш…
Чорногора
Сріблом сяє сніг в Карпатах,
А під захід червоніє…
У долині хліб на нивах
Перед жнивом золотіє.
Жар на заході сумерку
Гомін праці в день несеться:
Мовчки нічка вже надходить
Пісня пташки ще не рветься.
В яснім світлі місяченька
Черемош внизу сріблиться,
Піп-Іван високий, білий
На сторожі там держиться…
Досвітня заграва на поляні
Високо ген лежить поляна,
Кругом суворий, темний бір;
Лежить забута і незнана,
Куток тихенький серед гір.
Як вечір тіни там спускає,
Як присмерк там прислонить все,
То місяць срібним світлом ткає
І серед гиль вінок плете.
І запах квітів, мов кадило,
В гору до неба тихо йде.
У лісі темному світило —
Блищак в повітрі десь гуде…
Мягонький легіт в лісі грає…
І срібний сон поляни тає.
Зоря на сході вже блистить.
І чари ночі мов померли…
Квітки збудились і тремтять.
В очах роса мереже перли,
Що в сонці граються, блистять.
Вмирає ніч; останні тіни
З поляни теж кудись ідуть
І в лісі срібним руном піни
Мов океаном йдуть, пливуть…
На полонині
З далека чую згуки тихі.
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…
З верхів далеких ген несеться
Глибоко в серце заглядає,
Все рідний край у ній я бачу.
Вона весь біль мій проганяє.
Солодко так звучить і мило
В краю Гуцулів, в полонині,
І повна радощів для тебе
Звучить у серці, в батьківщині…
Осінній вітер
Осінній вітер жалісно скиглить.
Журливу вістку він несе
З риданням вітру вістка мчить:
Природа мре! Природа мре!
І там і тут,
І по дорозі Листки падуть,
Мов сльози…
По горах, по яругах — скрізь гуде,
Мов дикий лютий звір.
«Природа мре! Природа мре!» —
Несеться гомін гір…
І там і тут І по дорозі
Листки падуть,
Мов сльози…
В горах
Ліси шумлять, немов колишуть нас,
Думки летять кудись далеко, ген…
А соловейко тьохка раз-у-раз —
Прощає гарний теплий день.
Проміння соняшне цілує полонину,
Зоря розмріяна за горами біліє,
Отарою по небі хмарки линуть,
А вітер в лісі легко шевеліє.
Надходить ніч — і чуда розкриє.
Роса паде і квітоньки цілує,
І соловейко в лісі не вмовкає.
Ніч — чарівниченька задумалась — банує…
Ноктюрн
Далеко ген дрімають шпилі.
Над ними срібні зорі…
І дивний чар нічної хвилі
Розносить сум в просторі…
Проснулась туга серед ночі…
І я пристав в дорозі,
Згадав твої вдумливі очі
І сплив мій сум у сльозі.
Далеко ген, падучі зорі
З безкраю поринають;
В безмежному нічному морі
Мов перли сліз зникають…
Рання хвиля
Зіронька рання вже мліє,
Збудились берези, тремтять;
Вітер в листках шевеліє
І хмари кудись-то летять.
Квіти пахущі збудились
І личко вмивають своє;
Сяєвом щастя займились,
Бо сонце їм радість дає.
Птахи збудились, співають
І вітер шепоче гей в сні:
«Дні насолоди минають,
Минають і мрії твої!»
Осінь в горах
Осінній вітер в просторах сіє
І жаль по горах ростилає.
Буковий ліс заржавів, червоніє,
І журиться, зітхає і конає…
Легінь стоїть задумався і мріє.
І меркнуть перед ним осінні чари;
А вітер плаче і по дебрах мліє
По небосхилі тужать сірі хмари…
І сум холодний з хмар на гори кане
А син Карпат склонився і ридає…
Бо жаль йому, що вся краса зів’яне,
Що все, чим жив, минається, вмирає.
Надія
(Посвята Гуцулам)
О хмари, що в сторони рідні йдете,
Гуцулів від мене вітайте —
О птиці, що в гори на південь пливете
З вітанням од їх повертайте.
В неволі самотній я тужу й сумую,
Далеко народ мій і гори —
І, здатний на ласку судьби, тут нудьгую,
Мій Боже, дай знести це горе.
Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,
Весь світ запалає огнями —
І воля народів, щаслива година
Братерство воскресне між нами.
Весело гей!
Покинув я село, дівчата,
Пішов до рідних верховин.
Зі мною вівці і ягнята
І воля полонин.
Весело, гей! тут добра паша
І в раю тих полонин
Цвіте як май свобода наша
І втіха для маржин…
Весело, гей! я світ вітаю,
Як володар той нарід свій.
І кличу звінко, голосно, бо знаю,
Що гірський світ — він мій!
Зима
Похмурий день, холодний вітер віє,
Потік невільником — під льодом плаче.
По горах сніг кругом біліє,
В селі ворона сумно краче.
І все утомлене дрімає —
І всюди білий, вічний сон.
І стогне ліс, потік ридає —
І чути кракання ворон.
І в мене в серці теж зима,
І чути злобне: кра…
Хвилі…
В житті є дивні хвилі…
Колишуть нас, мов филі, на морі…
І радість в серце гляне,
Всміхнеться, та зів’яне і змеркнуть зорі…
В житті є дивні чари.
Майнуть мов небом хмари — ті білі хмари
Любов не раз засяє
Про чар тих хвиль згадає, про дивні дари…
І мрії за тобою
Полинуть самотою — як білі хмари…
Білі хмари,
Дивні чари!
З вами, з вами линуть в далі,
Всі мої надії.
Вірлиний крик
Гуде Гуцульщина, співає
Природа вся цвіте,
А Черемош аж грає…
Маржина вся пасе.
І смутку хоч тобі на лік:
Здається божий рай.
Шумить тобі сосна й потік:
Щасливий край! щасливий край!
І цвів би на Покуттю досі
Чудовий, ясний май,
Якби у смертному покосі
Не повалився гай.
Днесь голод, смерть, кати
В Гуцульщині гуляють;
І змучені брати
Заковані вмирають.
Лишень орли кружляють
І крильми лопотять,
Мов наших закликають;
Вони летять, кудись летять…
Ноктюрн над морем…
Над морем місяць сріблом сяє,
І чути легкий хвилі шум…
І ніч задумана скриває
У сяйві срібла сум.
Падучі зорі ген зникають
І срібний шлях за ними згас.
Пестливі хвилі нишком грають,
І в безвість кане час…
Ноктюрну тони вдаль лунають
І місяць вже на сон іде…
Лиш морські хвилі ще гуляють —
Їх легіт до танку веде…
Розпука
(Присвячую Василеві Сливчукові)
Страждання все життя та сльози,
Терпіння й безконечна мука…
На майський квіт падуть морози
І глумиться над другами розлука.
Побачу я колись тебе, мій друже?
Побачу я вас ще, кохані гори?
Чи чуєте, як я баную дуже,
Як серце томить невимовне горе?
Любов матери
Не можу, не можу заснути,
Являється вічно мій син;
В кайдани залізні закутий
І мертві товариші з ним.
За волю країни ти згинув.
І де ти спочив! — озовись!
Мене сиротою ти кинув,
А клявся, що вернеш колись!
Ніколи не вернеш до хати,
Мені вже не бачить тебе! —
Банує зажурена мати,
А вітер ридання несе…
Нехай! Прийде хвиля і воля
Увільнить нас з ганьби ярма
І легше знесу я недолю
І скажу: пропало, дарма.
Умру я від жалю, ох, знаю!
Та долі собі не молю,
Бо в серці розраду кохаю,
Що з сині героя люблю.
Колись
Мої гадки блукають
Стежками давніх літ
І з тугою збирають
Любови звялий квіт.
Дарма — ні з чим вертають,
Дарма — вони шукали.
Лиш серцю нагадають,
Що дні весни пропали.
Мої гадки блукають
І линуть ген вперед,
І лугами збирають
Надій пахучий квіт.
Казали їм «вертати»,
Казали їм «забути»,
Казали їм «вмирати».
Любови не вернути…
Незнаним героям
Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять,
Яких ніхто не знає;
Які на віки вже мовчать,
Й ніхто їх не кохає…
Голубить тих забутих без імен
Земля, мов рідна мати;
Цілує їх в ночі і в день,
Щоб їм любов віддати.
Заздрість
Щаслива, щаслива дитино!
Ти хату, батьківщину маєш.
У тебе є рідна родина
І ти ще сирітства не знаєш…
Не знаєш ти слова блукати,
Маленька ти ще, моя пташко.
Не знаєш, як сумно шукати
Батьківщину другу, як важко!
До сну тобі ненька співає,
Пестить тобі словом серденько
І пісня тебе колихає,
Голубить тихенько, тихенько..
Невинну дитину побачу,
І сниться мені моя доля.
І гірко од жалю заплачу
Мов квола билина край поля.
Потіха нещасного…
(собі)
Розплилися мріяні мрії;
Спустошене серце моє.
Розплились найкращі надії,
Минулося з ними життє…
Так сумно і гірко в серденьку,
Так пусто, самітно мені!
Прекрасне життя далеченько;
Коротко тривало, як в сні…
І туга у серці ридає;
Не раз ти почуєш її…
Самітним в чужині блукаю
думи голублю свої.
Минає в житті лиха доля
І кожний покине ярмо;
Всміхнеться нещасному воля
Цілуючи смертю його…
До Збруї!
(Присвячую У.С.С. ам)
До збруї! До збруї стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З’єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани…
До збруї! До збруї стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі
Всі сили до бою з’єднайте!
До збруї! До збруї стрільці!
Велика Вкраїна повстане
І в купелі крови воскреснуть мерці
І радість до краю загляне.
До збруї! До збруї стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!
З нарисів Василя Вишиваного — Вільгельма Габсбурга
Моя верба [70]
В Краснім Лузі, гірським селі на Покуттю, часто я бував. Зеленіють луки там вздовж Черемоша. А над ним стоїть стара верба, моя верба. Черемош там чисті води несе. Старі гілля моєї верби купаються в них. Вітер колише їх. Чорногора далеко дрімає. Шпилі її у небо несуться. Ліси та Пашні стеляться вгору. Темні садочки вповивають білу хату мого приятеля.
Гарний, чудовий ранок! Зелені гилля моєї верби оповідають мені гірську байку… Шепочуть принаду:
— Ходи! Ходи сюди, в горах знайдеш ти життя, спокій! Воля панує у нас. Легіньом вільним ти станеш. Гір таємниці впізнаєш. Знайдеш товаришів красних. Як друга, як брата, як легіня вільного проводять тя в гори. Всі чуда розкриють тобі і тебе зрозуміють…
Вітерець шелестить в зелених листях, гойдає, колисує, голубить і милує їх:
… — Ходи любий! Ти будеш нашим! Будеш гуляти, будеш співати. Научишся жити. А коли умреш, викопаємо тобі гень на Чорній горі високовисоко могилу! Щоб волю ти чув і вічно над світом себе почував. Щоб вітер шумів над тобою! І скала хрестом тобі буде. Полонинські квіти тобі зацвітуть. А на скелі напишем: Спочивав тут наш гірський син!..
Збудився від сну. Чув, як вітер грає в вербі:
— Гуїв… гуїв… гуїву…
Верба стара, здавалось, промовляла до мене, шепотіла мені свої ласки, співала гірську пісню, розповідала стару казку… З того дня став я сином гір. Там моя рідна земля. Там жити хочу і вмерти…
Тужу й нудьгую за рідними горами…
Василь
У.С.С.
(ЦДІАЛУ. — Ф. 360. — Оп. 1. — Спр. 596.-Арк. 20–21. Оригінал).