За доби ЗУНР

За доби ЗУНР

19 жовтня 1918 р. Українська конституанта, яка напередодні зібралась у Львові вирішити долю українських земель в Австро-Угорщині, більшістю голосів проголосила об’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у самостійну державу. Питання про те, з ким нове державне утворення мало вступити в злуку (Велика Україна) чи федеративний зв’язок (Австрія), відкидалося. Як зазначає у своїх спогадах В. Габсбург, він мав докладні відомості про Українську конституанту у Львові та її рішення від старшин УСС (док.1).

У ході листопадових боїв у Львові В. Габсбург, як і більшість вояків Легіону, не брав безпосередньої участі у військових діях, залишаючись на Буковині. Ерцгерцог у цей час був хворий і лежав у госпіталі. До Львова на чолі вишколу і гуцульської сотні терміново був висланий командир вишколу УСС сотник О. Букшований.

Розрахунки низки політиків на переведення до галицької столиці всього легіону УСС і використання його у бойових діях не справдилися. І все ж, як свідчить у своїх споминах ерцгерцог, він домігся, щоб решта усусів відбула до Львова. «…Збудили мене вночі, — згадує він, — й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію… І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів» (док.1).

Не можна виключати, що окремі представники тогочасного галицького проводу виявляли певне побоювання щодо ймовірних претензій В. Габсбурга на владу в новому українському державному утворенні. Про це, зокрема, свідчить у своїх спогадах український історик Мирон Кордуба. Він зауважував, що ще під час листопадових подій відповідальні політики на Буковині вимагали, щоб ерцгерцог Вільгельм «схопив ситуацію за чуб і на чолі січових стрільців помашерував на Львів». Про це Габсбурга повідомив його тодішній ад’ютант О. Луцький. Щоб відкинути будь-які підозри у прагненні до диктатури й узурпації влади, ерцгерцог одразу ж надіслав до Львова заяву, в якій зазначив, що і січових стрільців, і самого себе віддає у розпорядження Української Національної ради. Разом з тим, як вже зазначалось, він вислав частину стрільців для участі у бойових діях у галицькій столиці¹²⁵. Отже, очевидно, саме ця дражливість ситуації змушувала В. Габсбурга триматись дещо осторонь від перебігу політичних подій у ЗУНР.

Під час листопадових боїв у Львові за утвердження української державності, В. Габсбург виявив себе як її послідовний прихильник. Перебуваючи в госпіталі, він зробив усе можливе, щоб якнайшвидше передислокувати УСС до галицької столиці, де відбувались вирішальні події, хоча частина січових стрільців намагалась залишитись на Буковині, з огляду на румунську загрозу цьому краю (док.1).

7 листопада 1918 р., коли на Буковині утворилася Українська Національна рада, Вільгельм Габсбург вітав її створення і заявив, «що буде вірним громадянином Української держави». 9 листопада, попри хворобу, він залишив Чернівці і прибув до Львова, де перебував як приватна особа до 21 листопада, тобто до відступу з міста українських військ.

Перебіг жовтнево-листопадових подій в Галичині переконливо засвідчив повну безпідставність тверджень щодо австрійської підтримки українців проти поляків, чи то пак австрійських варіантів вирішення української державної проблеми й використання особи ерцгерцога Вільгельма. Звичайно, якби це дійсно мало місце, то австрійське політичне й воєнне керівництво зробило б усе, щоб заздалегідь передислокувати до Львова легіон УСС і паралізувати тим самим спроби польського збройного виступу у місті. Навпаки, конаюча Австро-Угорщина послідовно сприяла польській Ліквідаційній комісії перебрати владу у Львові. Водночас польські політики намагалися представити виступ українців у Галичині як інспірований німцями й цинічно дезінформували керівні кола країн Антанти, маніпулюючи іменем В. Габсбурга. Зразком цього є лист Ігнатія Падеревського, польського прем’єр-міністра, до полковника Гаузе, політичного радника американського президента В. Вільсона, 12 січня 1919 р. «Заскочені розбишацькою українською большевицькою армією, жінки і дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста, — писав Падеревський. — В даннім моменті сила около 80000 українців, узброєних і виекіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, стоїть перед брамами Львова…»¹²⁶.

Між тим, В. Вишиваний після залишення Львова українськими військами був також змушений покинути галицьку столицю. Після 21 листопада, як свідчить у своїх спогадах ерцгерцог, він автомобілем добрався до Жовкви, звідти через Кам’янку — до Золочева, далі — до Тернополя та Бучача. У Бучачі він перебував у монастирі о. о. Василіан.

І хоча в цей період В. Габсбург, здається, нічим не виявляв особистих аспірацій посісти чільне місце у новому державному утворенні, поголоски не припинялися. Л. Цегельський, зокрема, стверджує, що УСС нібито не залишали намірів реалізувати свій давній план поставити В. Габсбурга на чолі держави. «В змінених умовах, — зауважує він, — уже по Листопадовому перевороті, дехто з них почав думати про «Василя Вишиваного», як про короля Галичини і Буковини»¹²⁷.