Відділ гармашів

Відділ гармашів

Наприкінці січня 1918 року переведено реорганізацію Січових Стрільців. Назву Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців — змінено на — І Курінь Січових Стрільців, — а це тому, щоб курінь став військом цілої України і щоб у ряди Сіиових Стрільців могли вступати також охотники з Придніпрянської України.

Із сотень виділено колишніх скорострільників у сотню скорострілів під командою сот. Федора Черника. Гармашів і кіннотників виділено в окремий відділ з наміром організувати батерію. Командантом цього відділу призначено Романа Дашкевича. Гармашів і кіннотників було мало. Зголосилося тільки дванадцять.

Цих дванадцять гармашів і кіннотників стало початком великої артилерії СС, пізнішої Гарматної Бриґади Січових Стрільців у складі шістьох гарматних полків.

Між цими першими гармашами були: 1) Дашкевич Роман, 2) Курах Михайло, 3) Кузик Петро, 4) Олеськів Василь, 5) Стельмах Андрій, 6) Коваль Петро, 7) Шкварок Михайло, 8) Дмитрах Іван, 9) Горняка Гриць, 10) Романюк Степан, 11) Вишневський Іван, 12) Федорович Володимир.

Ці перші 12 гармашів поставили собі за ціль зорганізувати батерію СС, не зважаючи на труднощі, перешкоди, революцію, війну. Були вони не лише організаторами І Батерії СС, але коли стрілецька артилерія розрослася до великої Гарматної Бриґади СС, то перші гармаші, які майже всі були старшинами, були свого роду опікунами цілої артилерії СС. Вони надали настрій і військового духа першій батерії, який перенісся потім і на цілу стрілецьку артилерію. Вони виробили звичаї і поведінку в артилерії СС.

Ті перші гармаші тішилися потім поважанням між усіма гармашами-старшинами і не-старшинами.

Перші початки організації батерії були дуже тяжкі. Гармаші, бувші полонені, не знали порядків у російськім війську і зразу почували себе непевно, чужо, коли доводилося щось жадати у різних військових установах. Р. Дашкевич удався до військових властей, щоб дістати гармати, коні, запряг і все потрібне до батерії. М. Курах поїхав до табору полонених у Дарниці, щоб ще приєднати до батерії охотників з полонених. Київ жив тоді нервово. Совєтська армія з Московщини вирушила на підбій України і посувалася по шляхах з Бахмача і з Харкова на Київ. У Києві був розклад серед розагітованого большевицькими агентами Українського Війська. На вантажевій станції у Києві ліквідувалися військові частини, які приїздили з фронту. Солдати розбирали поміж себе військове майно, коні, вози, а що їм не надавалося, покидали на станції і їхали додому. В цей спосіб большевицькі агітатори ліквідували колишню царську армію. Так ліквідували й українські військові частини, щоб легко могли захопити Україну.

Р. Дашкевич пішов до зукраїнізованого гарматного полку, який стояв у казармах у „Кадецькій Рощі” у Києві, щоб засягнути інформацій про організацію української артилерії, дістати українську артилерійську команду (устав). У полку старшин не було. Старшини покинули полк, а полком порядкувала полкова рада. Голова полкової ради сказав, що таких артилерійських підручників немає, що вони переводять демобілізацію полку і дивно йому, що в Києві організується якась батерія тоді, коли все військо розходиться по домах. Хоча М. Курахові пощастило в таборі полонених у Дарниці зібрати біля 20 охотників до батерії, але не вдалося перепровадити їх до Києва. З цими охотниками М. Курах ішов до Києва, але за цей час 27 січня 1918 р. большевики у Києві підняли повстання проти українського уряду УНР. До повстання прилучився зукраїнізований полк, який стояв у Слобідці над Дніпром. М. Курах, не припускаючи небезпеки, попав з охотниками в руки збольшевиченого полку, охотників завернули назад до Дарниці, а М. Кураха арештували і замкнули.

М. Кураха вирятувала 1-ша сотня СС під командою сот. Р. Сушка, яка, відступаючи з-під Полтави, зайняла з Гайдамаками Слобідку і обеззброїла збольшевичений полк. М. Курах долучився до 1-ої сотні СС і з нею пішов у бій за арсенал і Печерське в Києві. Гайдамаки з 1-ою сотнею СС під командою отамана Петлюри здобули тоді арсенал і зліквідували большевицьке повстання в дільниці Києва — на Печерському. Большевики підняли повстання в Києві 27 січня 1918 року. Почалися бої на вулицях Києва і годі було думати про організацію батерії. Гармаші мусіли воювати як піхотинці.

Р. Дашкевич дістав наказ з гармашами здобути Фролівський манастир, звідки большевики два дні і ночі сипали мінами на стрілецькі казарми при Вознесенському спуску. По здобутті гармашами мали держати манастир.

Манастир розташований на горі. Біля манастиря було велике кладовище. Це все було оточене муром. Большевики по перестрілці покинули манастир і кладовище і подалися далі на Поділ.

Здобути манастир удалося вдень і то без втрат, але западала ніч. Темнота і мряка покрили кладовище. Сотки пам’ятників на могилах зі статуями святих зробили неможливим розрізняти, чи це підсувається ворог, чи це статуя. Ворог міг просуватися непомітно поміж могилами і пам’ятниками. Не лишилося нічого іншого, як обсадити тільки один будинок манастиря і приготовитися в будинку до оборони на смерть і життя.

Рано гармаші нав’язали зв’язок із піхотою, яка кінчила очищувати Поділ над Дніпром. Надвечір Київ був очищений від большевиків. Стрільці дістали наказ зібратися у своїх казармах при Вознесенськім спуску. Відділ гармашів прибув до казарм без втрат.

У цих вуличних боях Січові Стрільці покрилися великою бойовою славою, хоч понесли великі втрати убитими і раненими.

Та хоч Київ був очищений від большевицьких повстанців, але зі сходу, з Московщини, наближалася большевицька армія. 6 лютого 1918 р. Січові Стрільці дістали наказ відступати з Києва до Святошина і забезпечити від’їзд уряду УНР, членів Української Центральної Ради і відступ війська, яке ще далі боронило Києва.

На станції у Святопгані стояло кілька покинутих гармат, але без замків. По довгих переговорах начальник станції звірився, що знає, де є закопані заліки від гармат і може показати, але тільки вночі, коли ніхто не буде бачити. Уночі гармаші відкопали замки і один заклали до гармати. Гармата була здібна стріляти, хоч не було прицільної панорами.

Полк. Коновалець дав наказ, щоб гармаші зробили заставу з гарматою коло залізничного шляху, щоб не допустити поїздів з Коростеня до Києва. Позиченою парою коней затягнули гармаші гармату та зробили заставу.

Хоча Коростень не був ще зайнятий большевиками, але з австрійсько-російського фронту міг якийсь ешельон з большевицьким військом пробувати вдертися до Києва.

Після провірення ситуації в Коростені, полк. Коновалець дав розпорядок, щоб Р. Дашкевич залишив гармату на заставі під командою М. Кураха, а сам щоб поїхав з ним паровозом на станцію Коростень, де, як він мав відомості, розформовується якась артилерія і де можна б дістати гармати, коні і т. д. Далі полк. Коновалець зарядив, щоб кільканадцять піхотників поїхало до Коростеня, які помогли б привезти гармати, коні, а гармаші щоб лишилися далі при гарматі на заставі.

Паровіз заїхав пізно ввечорі на станцію Коростень. На станції панував хаос. Сотні солдатів, які покинули свої військові частини, чекали на потяги, якими хотіли від’їхати домів. Потяги ж узагалі не ходили. Поміж солдатами крутилися большевицькі агітатори, які агітували проти українського уряду, розповідаючи нечувані речі про бої у Києві. Серед того, ніби урядував український командант чи там комісар станції. На станції якісь батерії переводили демобілізацію. Солдати ділили поміж собою коні і всяке військове майно, яке було здатне до особистого чи господарського вжитку, а замки від гармат, прицільні панорами приносили до кімнати команданта станції і жадали посвідки, що вони здали командантові станції гармати. Командант станції видавав такі посвідки, врешті мусів видавати, бо не міг спротивитися.

По приїзді на станцію Р. Дашкевич пішов до ешельонів з гарматами, щоб подивитися, що є з гарматами, кіньми тощо. За цей час полк. Коновалець від’їхав зі стрільцями назад до Святошина. Дашкевич лишився на станції. Зголосився тоді до команданта станції, який дуже втішився, що буде мати бодай одного вояка біля себе.

Про вивезення гармат і коней не можна було й думати. Солдати були б рознесли такого, хто хотів би таке робити.

Уночі, коли у стаційному будинку трохи заспокоїлося, командант станції рішив, що треба забрати замки від гармат, прицільні панорами і утікати з Коростеня, бо Київ був уже захоплений совєтськими військами. Можна було сподіватися, що совєтські війська з Києва підуть на Коростень. Єдиний вільний залізничний шлях був Житомір, бо на заході станція Сарни була вже також зайнята большевиками.

На станції Коростень вагонів було багато, але серед цього хаосу залізничники покинули службу.

Проте командантові станції вдалося знайти одного машиніста, який також хотів видістатися з Коростеня, бо сам мешкав у Житомирі За оплатою погодився він вишукати паровіз, напалити і на другий день уночі обіцяв причепити до паровоза кілька вагонів і виїхати на Житомир. Усе було умовлене. Командант станції з Дашкевичем відтягнули руками два товарні вагони на означене машиністом місце. До цих вагонів позносили всяке військове майно і чекали ночі. День був морозний, надвечір на станції заспокоїлося. Уночі заїхав паровіз до вагонів і заки солдати на станції зорієнтувалися, причепив два вагони і рушив у сторону Житомира. До вагонів здужало вдертися тільки кілька осіб.

Рано прибув паровіз з двома вагонами до Житомира. Гармат таки не було, але було кілька замків від гармат, прицільні панорами, телефонні апарати, хоча не в руках гармашів, але у команданта станції Коростень, від якого можна було це дістати.

За цей час стрілецькі частини покинули Святопшн, бо Київ зайняли совєтські війська, а українські війська, які боронили Київ, відступили на захід.

Стрілецькі сотні і Гайдамаки прийшли до Житомира. Прийшов до Житомира і відділ гармашів під командою М. Кураха. Гармату залишили у Святошині, бо не мали коней її тягнути. По дорозі до Житомира команда СС хотіла розв’язати відділ гармашів і включити їх до пішої сотні, мовляв, Дашкевича нема, батерії не можна буде зорганізувати. Гармаші якось викрутилися від цього приділу. У Житомирі Дашкевич знову обняв команду над гармашами.