Летунський відділ Галицької Армії

Летунський відділ Галицької Армії

У жовтні 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина, зазнавши поразки у Першій світовій війні, мусили вдатися до мирних переговорів. В обох країнах почалися революції, наслідком яких стало повалення монархічного ладу. Австро-Угорщина розпалалася на кілька національних держав, однією з яких була незалежна Польща. За обопільним рішенням представників Антанти та переважної більшості австрійських і польських політиків, до складу Польщі мала увійти Східна Галичина, заселена майже суто українцями. У відповідь на таку постанову у Аьвові було зорганізовано українську Національну раду, а слідом за нею — військовий комітет, який у разі потреби мав би збройним шляхом розв’язати питання політичної приналежності етнічно української території. Мирні політичні переговори про долю Східної Галичини не мали результату, тож у ніч на 1 листопада 1918 р. у Аьвові українці місцевої австро-угорської залоги підняли збройне повстання. Проти них одразу виступили члени місцевої Польської організації військової та поляки — мешканці міста. Почалися вуличні бої, у яких невдовзі взяли участь поляки-добровольці з інших територій Польщі. У своїй боротьбі з поляками галичани сподівалися на допомогу уряду П. П. Скоропадського, але гетьман, щодалі більше втрачаючи владу, вже мало чим міг зарадити.

У результаті виснажливих тритижневих боїв на вулицях Аьвова українським військам під тиском переважаючих сил ворога довелося відступити з міста. Однак українські частини розпочали облогу, а військовий секретаріат новоствореної Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) вдався до організації Галицької армії.

Однією з важливих складових армії ЗУНР мала стати авіація, яка в останній рік Першої світової війни у всіх арміях світу досягнула великого розвитку. На території Східної Галичини до 1 листопада 1918 р. розташовувалися дві авіаційні частини австро-угорської армії: 17-а запасна авіаційна рота на аеродромі біля с. Гуречко під Перемишлем та 4-й авіаційний парк у Львові. Коли почалася збройна боротьба у Львові, особовий склад цих частин, який об’єднував переважно австрійських або польських фахівців, вороже поставився до українських військ. Так, саме на базі 4-го авіаційного парку вже 4 листопада 1918 р. почалося формування перших польських авіаційних частин.

Старшини Летунського відділу з дружинами.

Зліва направо: сотник Петро Франко, поручик Василь Костів, четарь Микола Сєріков, хорунжий Михайло Іванов, дружина сотника І. Шостакова, дружина сотника Н. Залозного, сотник Никандр Залозний, сотник Джамбулат Кануков, сотник Іван Шестаков.

Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Нещодавно виявлені у львівських архівах документи та спогади поляків-авіаторів дають можливість у подробицях відтворити події, які відбувалися у небі над Львовом протягом листопада 1918 р. Як твердили польські мемуаристи, серед льотчиків 4-го авіайційного парку не було поляків, але більшість механіків, солдатів-охоронців і працівників інших допоміжних служб належали до цієї нації. 31 жовтня 1918 р. командир 4-го авіаційного парку офіцер-чех Малат зібрав усіх військовослужбовців і повідомив про те, що Австро-Угорщина припинила своє існування, й на її місці постали нові національні країни. Льотчики-австрійці та представники інших національностей з 4-го авіапарку наказали своїм механікам готувати літаки до вильоту — протягом наступних днів вони збиралися відлетіти на батьківщину. Однак механіки-поляки, зібравшись увечері в казармах, вирішили перешкодити цьому й на ранок наступного дня розбірали мотори майже в усіх літаках. Один з авіаторів (за словами мемуариста, українець) намагався погрожувати механікам пістолетом, але його було негайно роззброєно. Так само сталося й з іншими офіцерами-неполяками.

Тим часом у Львові спалахнули вуличні бої між українцями та представниками польської нації. За таких умов поляки, що служили в 4-му авіаційному парку, зорганізували його охорону й повідомили про своє становище штаб Польської організації військової. До авіапарку почала зголошуватись польська молодь з Левандівки (передмістя Львова, де розташовувався авіапарк), з якої одразу було організовано загони охорони.

2 листопада на Левандівку прибули польські офіцери: льотчик Стефан Бастир та льотчик-дозорець Владислав Торунь, призначені командирами 4-го авіапарку. Але, зважаючи на те, що загрози авіапарку з-боку українців у ту мить не було, Бастир і Торунь поклали на вантажівку 40 рушниць, 4 ящики набоїв та знятий з літака кулемет і відправились штурмувати залізничний вокзал⁹².

4 листопада 1918 р. поручик Стефан Бастир повернувся на Левандівку та віддав наказ механікам негайно збирати наявні літаки. У той же час українське командування, дізнавшись про захоплення авіапарку поляками, кинуло проти них кілька загонів добровольців. Протягом дня 5 листопада навколо авіаційного парку точилися запеклі бої, проте наступ українських підрозділів було відбито. Під кулями механіки спромоглися зібрати літак марки «Ефак» № 52–52, призначений для С. Бастира. Доки тривала ця робота, під керівництво польського офіцера прибули ще два пілоти-поляки: Євген Роланд і Стефан Стец. Останній вважався австро-угорським асом, на його рахунку було 8 збитих італійських апаратів.

Літак Бастира було дороблено лише 6 чи 7 листопада 1918 р. (як свідчив у своїх спогадах старший механік авіапарку Леопольд Кітхофер), а інші потребували для збирання ще більше часу. Цілком несподівано польський авіаційний підрозділ поповнився німецьким «Фокером» Д-7. Ця машина, пілотована німцями, здійснювала перельот за маршрутом Київ-Відень й мала на борту важливу дипломатичну пошту. Не знаючи про останні події у Львові, німецькі пілоти здійснили посадку для дозаправки на території авіапарку, але потрапили в полон до поляків. «Фокер» Д-7 одразу було передано у розпорядження Стефана Стеца. Наступного дня на Левандівці з’явився ще один німецький літак із Києва, проте пілот, побачивши озброєних людей, устиг злетіти. Приблизно 10 листопада пілоту Євгену Роланду також було передано літак — щойно зібраний «Бранденбург» № 27–47.

Старшини польського авіаційного відділу у Львові — учасники боротьби з Галицькою армією, 1919 р. Фото з фондів ЦДІА ум. Львові

Перший в історії польської авіації польот стався 6 (можливо, 7) листопада 1918 р. «Ефак» № 52–52, пілотований Стефаном Бастиром (льотчиком-дозорцем був Януш де Беаурін), зробив кілька кіл над Львовом. Потім пілота було викликано до штабу польських оборонців Львова, де він отримав наказ негайно відлетіти до Кракова, аби просити військової допомоги. Наступні події у небі Львові докладно описані у приватних записках Стефана Бастира, які вдалося виявити у львівських архівах (пер. з польс. Я. Т.):

«<початок тексту втрачено> кулемет не дали, але ген. Розвадовський наказав 8/ХІ вилетіти з Беау (тобто Беауріном. — Прим. Я. Т.). 12–50 <вилетіли> з Кракова й о 4-05 були ми у Львові. Покликали до роботи пару механіків, які працювали в парку. Стец із Роландом глузують, що ми нічого не зробили. Відповідаємо, що війська на апараті не могли з собою забрати, і тільки ген. Розвадовський віддав наказ виступати в моїй присутності і Беауріна. 8-го командування наказало перевезти посла проф. Стронського до Кракова. Вилетів з ним Стец, над Перемишлем отримав пробоїну в бензобак і під Ланцутом сів через брак бензину. їде потягом до Кракова. 11/ XI або 12/ХІ прилетіло 3 ап.<арати> з Кракова. З ними Стец з пор. Шмідтом спостерігачем, ппор. Богуш з полковником Сікорським (який очолив оборону Львова. — Прим. Я. Т.), підхорунжий з пор. Кубалою. Привозять кулемети. Стец оповідає про переговори Стронського.

Надходить наказ бомбардувати Старе Село, але кілька днів не можна виконати його через негоду. 18/ХІ польот з наказами до Перемишля, зголошуюсь до ген. Бійака. Отримую відомості, що 19/ХІ пполк. Токаржевський вирушає до Львова з допомогою. Сам пполк. Токаржевський розробляє план виїзду і віддає накази військам. Разом із залізним підрозділом, кавалерією, піхотою та артилерією — близько 1200 людей.

Молоді поляки, які наприкінці 1918 р. вступили добровольцями до польського авіаційного відділу у Львові, літо 1919 р.

Фото з фондів ЦДіА у м. Львові

21/ХІ або 22 звільнення Львова. Отримуємо наказ бомбардувати Високий Замок і Цитадель. Розвідка позицій артилерії і піхоти на Цитаделі, Замку і горі Яцка. Зв’язок між авіацією та піхотою за допомогою світлових ракет не вдався. Пор. Торунь і Бастир скинули 3 бомби на Цитадель і частину бастіону. Спостерігачі Кубала і Шмідт із пілотами Стецем і Роландом не хотіли бомбити, остерігаючись, що бомби впадуть на місто. Того самого дня вилітаю ще 4 рази з пор. Торунем, скидаючи бомби на Старе Село та руський панцирний потяг (українські війська Бастир називав «руськими» та «русинами». — Прим. Я. Т.). Допомагаємо операції нашого панцирного потягу розвідками, під час яких пор. Торунь стріляє з кулемета. У той же день пор. Стец і Кубала двічі вилітають з бомбами на Старе Село. Русини відступають. Стец летить до Кракова, з Кракова до Варшави і потім через Краков вертає до Львова. Був у Пілсудського. Тоді саме запрацювали наші верстати і склади. Рубчинський очолює верстати, П. Вейде — склади. П. Вейде обладнує верстати, і вони швидко починають працювати. Тігер, поручик маринарки, австрійський льотчик, організовує загін оборони аеродрому та канцелярію, запроваджує військовий порядок і дисципліну, займається упорядкуванням парку й кухні, створює пожежну частину та налагоджує її діяльність, набирає багато людей. З радістю спостерігаємо результати праці. Робітники допомагають один одному. Верстати працюють щоразу краще. Попри те, що немає офіцерів-техніків, авіаторів та інших фахівців, зосталось лише кілька робітників, які раніше працювали в авіації, однак достатньо жертовності в роботі і щирого бажання. Незважаючи на перешкоди, все вдається. Тігер, Торунь, Вейде, Кубала, Рубчинський зайняті від 7 ранку до пізнього вечора. Стец літає до Варшави з Торунем. Роланд хворий. Так триває до 2/ХІІ»⁹³.

Щоправда, С. Бастир не розповів про подію, яка спричинила «хворобу» льотчика Роланда. У спогадах учасників листопадових боїв у Львові докладно описується випадок, який стався 13 листопада 1918 р., коли для бомбардування та розвідки вилетіли пілот Роланд і льотчик-дозорець Беаурін. Під час виконання бойового завдання їх машину було посічено кулями та підбито українськими вояками, які влучно стріляли з землі. Літак був настільки пошкоджений, що не зміг досягти летовища, впав прямо на Левандівці й ущент розбився. Екіпаж вижив, але льотчик Роланд дістав важку контузію, Беаурін теж був контужений і мав два поранення в руку. Рани останнього не загоювалися, і його невдовзі було евакуйовано до Кракова.

Цілком імовірно, що честь збиття машини Роланда та Беауріна належить майбутньому організаторові галицької авіації поручику Петру Франкові. Пізніше він згадував: «Коли моя сотня скорострілів стояла на Високім Замку, кілька разів прилітав у гості польський літак. Але я приготовив скоростріл і чекав. Й одного гарного полудня, низенько над нами появився той літак… Перша бомба впала далеко від нас. Моя сотня розбіглася у паніці, бо бистрі очі стрільців побачили, як із літака доглядник кинув бомбу, що мала впасти просто на нас. Я лежав під скорострілом та дивився, як бомба летіла просто на мій скоростріл, який сипав кулями. Я мірив значно перед літак, але висліду не було видно. Бомба знижувалася божевільно скоро. Очевидно це так тільки здавалося, що вона летить просто на мене. Вона впала за обрив, яких шість кроків від скоростріла, саме там, куди в паніці кинувся мій ст. дес. Я. із кількома стрільцями. На щастя бомба не вибухла. Маленька затримка скоростріла, мій помічник блискавично змінив набій і скоростріл узяв на ново приціл… Літак повернув і полетів на Янівське Болоня. Говорили потім, що літак вернувся міцно ушкоджений а пільот ранений. Чи це була моя заслуга, годі сказати, бо в цю пору на ринку під ратушем стояв наш підхорунжий С. і всі шість набоїв зі „стаєра" випустив у літак. Був добрий стрілець і як запевняв, хибити не міг. Якби там не було, польський літак більше не появлявся»⁹⁴.

Кулемет, встановлений на летовищі Левандівка у Львові для боротьби з українськими літаками, 1919 р. Фото з фондів ЦДІА у м. Львові

Отже, 8 листопада під Перемишлем невідомий український стрілець підбив літак Стефана Стеца, а 13 листопада над Львовом, вірогідно, Петром Франком, було збито апарат Євгена Роланда. Крім цього є дані, що приблизно 2 листопада над Львовом українські вояки збили невідомий літак, на якому, нібито, якийсь австрійський льотчик намагався втекти з розташування 4-го авіапарку на батьківщину. Можливо, це саме та машина, яка летіла з Києва до Відня та необачно намагалася приземлитися на Левандівці.

17-а запасна авіаційна рота, яка розташовувалась на аеродромі Гуречко під Перемишлем, спробувала організовано перелетіти до Кракова, щоб там передати свої літаки польському військовому командуванню. З листопада 1918 р. 12 апаратів цієї роти піднялися в повітря, але долетіли до Кракова лише 10. Інші 2 було збито під Перемишлем українськими вояками. Таким чином, протягом листопада 1918 р. українці збили 5 літаків, 4 з яких точно належали до польських військово-повітряних сил.

Перший політ на літаку Бранденбург, який закінчився аварією, січень 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Вочевидь, активне використання ворожою стороною літаків підштовхувало командування Галицької армії до прискореного формування власних авіаційних підрозділів. 1 грудня 1918 р. Державним секретаріатом військових справ ЗУНР було видано наказ про створення Летунського відділу, який очолив льотчик-дозорець поручик Петро Франко. У розпорядженні, зокрема, зазначалося, що відділ має розташуватися на аеродромі у містечку Красне та підпорядковуватиметься винятково Державному секретаріату військових справ. Командири військових округ і окремих частин Галицької армії зобов’язувались відправити до Красного всіх старшин, підстаршин і стрільців, які раніше служили в австро-угорських військово-повітряних силах⁹⁵.

Обираючи місце розташування авіаційних військ, командування зважало не лише на наявність тут облаштованого військового аеродрому ще з часів Австро-Угорщини, а й на невелику віддаленість як від Львова (45 кілометрів), де проходили бойові дії, так і від Тернополя, де перебував уряд ЗУНР.

У складі Летунського відділу поручик Петро Франко найпершою почав формувати запасну летунську сотню, до якої зараховувались колишні авіатори австро-угорської армії. Станом на 5.12.1918 у запасній летунській сотні у Тернополі налічувалося всього троє старшин: командир сотні льотчик-дозорець поручик Петро Франко, льотчик-дозорець чотар Євген Городиський, а також військовий льотчик хорунжий Степан Кузьмович (який, правда, майже не мав бойового досвіду у повітряних операціях).

3 5 до 10 грудня 1918 р. до сотні вступило ще три офіцери: повітроплавець поручик Теодор Томенко, льотчик-дозорець хорунжий Осип Швець та військовий льотчик підстаршина Василь Кавута. Для порівняння скажемо, що станом на 9.12.1918 у супротивників українських льотчиків — у складі польського авіаційного відділу у Львові, було вже 33 офіцери та 104 солдата (з яких 22 офіцери та 84 солдати належали до бойового стану)⁹⁶. Польська львівська залога у той час оперувала вже щонайменше 4 власними літаками і, крім того, мала дозвіл розпоряджатися апаратами, які майже щодня прилітали у кур’єрських справах з Кракова, Перемишля та інших міст.

На початку існування Летунського відділу Галицької армії у ньому не було ані літаків, ані обладнання. У Красному П. Франко та його помічники знайшли гарний аеродром з ангарами, казармами та верстатами. Теодор Томенко, а також кілька підстаршин і стрільців відправилися на пошуки авіаційного матеріалу в Рогатині, Стриї, Тернополі, Станіславові, Краснім. Бензин для літаків постачався з нафтопереробних заводів у Бориславі. Невдовзі до складу Летунського відділу прибув поручик Степан Слєзак, який в австро-угорській армії був інженером-конструктором літаків-амфібій, і очолив усю організаційно-технічну роботу. Під керівництвом Слєзака зі знайдених решток австро-угорських літальних апаратів, моторів і запчастин було зібрано перші літаки Летунського відділу, насамперед один типу «Бранденбург», а згодом кілька типу «Альбатрос».

Серед галичан — ветеранів австро-угорської армії було зовсім мало людей, що служили в авіації. Державному секретаріату військових справ ЗУНР довелося вжити заходів для покращення ситуації:

а) звернутися до уряду гетьмана П. П. Скоропадського, а потім — Директорії, яка зайняла його місце, з проханням про відправку до Галичини наддніпрянських авіаційних частин;

б) відкрити у Відні вербункове бюро, через яке запрошувались до служби в Галицькій армії офіцери-австрійці — фахівці у різних військових галузях, у тому числі — авіатори.

Точна дата та обставини передислокації авіаційних підрозділів зі Східної України до Красного й досі залишаються не до кінця з’ясованими. Так, галицькі мемуаристи пишуть, начебто наддніпрянські авіаційні підрозділи під командуванням сотника Б. Губера за наказом гетьмана П. П. Скоропадського були передислоковані з Одеси до містечка Шатава на Поділлі. Звідти, мовляв, вони згодом і перелетіли до Красного. Але виявлені документи частково заперечують цю версію. Сотник Борис Губер, а також решта льотчиків, які прибули до складу Летунського відділу Галицької армії, належали до 2-го Подільського авіаційного дивізіону Армії Української Держави (а потім — Дієвої армії УНР), який, у свою чергу, підпорядковувався Одеській авіаційній інспекції. Цей дивізіон дислокувався у Вінниці. Вірогідно, зважаючи на те, що підрозділ, у якому служив Борис Губер та інші, входив до складу Одеської інспекції, згодом і з’явилася у спогадах галицьких ветеранів помилкова інформація, начебто він прибув з Одеси.

Не виключено, що спочатку з наказу гетьмана П. П. Скоропадського було вислано до Шатави лише один загін зі складу 2-го Подільського авіаційного дивізіону на чолі з сотником Б. Губером, який допомагав галичанам у їх боротьбі з поляками. Так, у свідченнях польських механіків, які працювали на Левандівці, міститься інформація, що вперше 2 українських літаки бомбардували польський аеродром у Львові ще

18 листопада 1918 р., і лише навздогін їм кинулися літаки, пілотовані Бастирем і Стецем⁹⁷. Щоправда, сам Бастир у цитованій вище записці про цей інцидент нічого не згадує.

За даними, які подавав в особистих документах льотчик 2-го Подільського авіаційного дивізіону Федір Алєлюхін, підрозділ вирушив з Вінниці 27.11.1918, а прибув до Красного 1.12.1918. Однак ці дати не обов’язково точні: дивізіон міг прибути до Красного трохи пізніше, а окремі льотчики — раніше. Так само викликають сумнів і відомості про чисельність цієї частини, які трапляються в галицьких мемуаристів (6 старшин, 6 підстаршин і 9 козаків), оскільки документально встановлено, що зі складу 2-го Подільського дивізіону до Красного прибуло щонайменше 9 старшин.

Після приїзду авіаційного підрозділу зі Східної України у Летунському відділі значно збільшилась кількість особового складу та бойових літаків. Зокрема, з’явилося кілька французьких винищувачів «Ньюпор». Відтепер галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.

За успіхи в організації Летунського відділу 1 січня 1919 р. Петро Франко дістав звання сотника. Але вже за кілька днів, під час бойового польоту, його літак був підбитий, і він разом зі своїм льотчиком підстаршиною Василем Кавутою потрапили в полон. Згодом обом пілотам вдалося здійснити втечу і повернутися до Красного. Сотник П. Франко так згадував про це: «В 1919 р. день перед Різдвом (4.1.) полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак мабуть ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Вододимира-Водинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на люблінськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домбя. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської границі, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станіславів назад до Красного. І так 21.1. я знов повнив свою службу. Не так легко пішло Кавуті. Він уже по дорозі намагався тікати і зіскочив з поїзду на бігу (поїзд йшов поганенько). Одначе поїзд затримали, Кавуту також і він мав деякі неприємності з нашою вартою. Дальше тричі тікав із табору в Домбю. Але за четвертим разом передістався через обі боєві лінії і вернув до Красного збідований та зморений»⁹⁸.

Льотчик Сильвестр Соневицький за штурвалом літака «Ньюпор»-17, 1-а летунська сотня, м. Красне, початок 1919 р.

Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»

Випадок із П. Франком і В. Кавутою — на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною українського літака.

Для підготовки власних фахівців з різних галузей авіаційної справи у січні 1919 р. при Летунському відділі почали діяти два курси: льотчиків-дозорців та механіків-мотористів. На жаль, навчання тут закінчилися трагедією. Увечері 5 лютого 1919 р. сотник Борис Губер показував курсантам устрій бомби, що льотчики кидали на ворога. Як згадували галицькі мемуаристи, ця бомба вибухнула в руках Губера, забравши його життя, а також життя ще 7 старшин та підстаршин Летунського відділу. Один з очевидців трагедії свідчив, що цю ж саму бомбу Б. Губер розібрав, а потім зібрав минулого вечора. На думку автора спогадів, під час збирання бомби Губер забув вкласти між запальним молотком і капсулем пружину, відсутність якої і стала причиною вибуху наступного вечора⁹⁹. Шестеро з загиблих старшин були поховані у спільній могилі у Красному. Тіло поручика Теодора Томенка родичі забрали на батьківщину. Восьмий авіатор, підстаршина Іван Лупул, помер від ран за тиждень по вибуху в лікарні Золочева.

Але вина Бориса Губера у вибуху бомби у світлі нових фактів видається сумнівною. В архівах Львова випадково вдалося виявити фотографії з зображенням понівечених тіл льотчиків, що загинули під час вибуху у Красному. Тіло сотника Губера та, зокрема, його руки, на фотографії цілі. Пошкоджено лише обличчя, — отже, під час вправ він, певно, спостерігав за кимось із курсантів та вибуховою хвилею був уражений в обличчя. До того ж, знімок тіла хорунжого Канукова — молодшого брата військового льотчика Джамбулата Канукова, дозволяє припустити, що саме він, сидячи за столом, робив вправи з бомбою, коли вона раптово вибухнула. Верхня частина його тіла повністю пошматована осколками та вибуховою хвилею. На посмертному фото Теодора Томенка у нього перев’язано голову, плече та руку, тож, найімовірніше, по вибуху медики ще боролися за його життя ¹⁰⁰.

Трагедія у Красному сильно позначилася на бойових якостях Летунського відділу, але вже наприкінці лютого 1919 р. до нього прибула велика кількість фахівців-авіаторів з Відня, найнятих на службу вербунковим бюро Галицької армії, що частково компенсувало загибель старшин. Крім того, у березні 1919 р. було здійснено ще одну спробу створити авіаційну школу. Наказом по Галицькій армії від 20.03.1919 її командування запропонувало командирам частин відправити бажаючих до м. Красне, де вона мала відкритися ¹⁰¹. Однак про діяльність цієї школи нічого не відомо.

Державний секретаріат військових справ ЗОУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто П. Франко двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. знаходився штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував С. Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗОУНР військово-повітряні сили. Симон Петлюра розпорядився передати Летунському відділові два вагони авіаційних бомб і два літаки типу «Ллойд». Крім того, до Летунського відділу зі складу авіації УНР постійно передавалося озброєння, обладнання, запчастини тощо.

У березні 1919 р. до Проскурова виїхав підстаршина Василь Кавута, щоб забрати зі складів авіації Дієвої армії УНР здатні до польової служби літаки. Один із них, на думку В. Кавути, найкращий, він вирішив не перевозити залізницею, а пілотувати до Красного власноруч. Разом із двома пасажирами, спеціалістами зі складу авіації Дієвої армії УНР, він здійнявся у небо, але вже за кілька хвилин мотор відмовив і літак упав на землю; усі троє загинули¹⁰².

Літаки 2-ї летунської сотні Летунського відділу Галицької армії, зліва направо: «Ллойд» Ц.5, «ЛВГ» Ц.5, «Бранденбург», «Ньюпор»-21, м. Красне, весна 1919 р.

Фото з часопису «Український Скиталець»

Того ж місяця через стрімкий наступ червоних військ штаб Повітряного флоту УНР мусив терміново виїхати з Проскурова до Бродів — на територію Східної Галичини. Під час евакуації значна частина авіаційного майна була перевезена до Красного — для формування Летунського відділу. Зокрема, за твердженням галицьких мемуаристів, тут опинилося близько 60 літаків переважно німецького виробництва та велика кількість авіаційного майна ¹⁰³. Більшість цих літаків були пошкоджені, але кілька з них вдалося відремонтувати і поставити на озброєння.

Прибуття нових авіаторів з Відня та привезення літальних апаратів з Проскурова дало змогу в березні 1919 р. сформувати у складі Летунського відділу дві авіаційні сотні. 1-а летунська сотня на чолі з поручиком Антоном Хрущем була переведена на аеродром у с. Дуліби під Стриєм, до її складу увійшло 3 бойових апарати та 3 розвідувальних. Вона підпорядковувалася Начальній команді Галицької армії та мала оперувати в районі дій II і III Галицьких корпусів. У 2-ї сотні під командуванням сотника Никандра Залозного було 5 літаків. Вона лишилась у Красному та обслуговувала операційний простір І Галицького корпусу¹⁰⁴.

Головний супротивник української авіації Стефан Стец за штурвалом свого літака, весна 1919 р. Фото з фондів ЦДІА у м. Львові

У зв’язку з від’їздом сотника Петра Франка з місією Червоного Хреста до Белграда, з 26.03.1919 командиром Летунського відділу став сотник Джамбулат Кануков. Обов’язки референта авіаційних справ при Державному секретаріаті військових справ ЗОУНР 10.04.1919 було передано сотнику Євгену Пузі.

Станом на 10.03.1919 у Летунському відділі Галицької армії було 20 старшин, 160 стрільців, 9 кулеметів, 57 рушниць, 3 коней і 11 літаків. Як видно з дислокаційної відомості за 15.05.1919, у відділі вже 23 старшин, 64 підстаршин, 340 козаків, 24 кулемети, 64 рушниці, 4 автомобілі, 7 коней та 10 літаків¹⁰⁵.

Обидві летунські сотні мали мішаний національний склад. У них служили: галичани, австрійські льотчики (німці, чех, хорват), а також авіатори, що прибули з Наддніпрянщини (росіяни, осетин тощо). Командир 1-ї сотні Антін Хрущ, хоч і сам вправно вмів літати, був дозорцем у парі з поручиком Михайлом Савчуком — колишнім військовим льотчиком австро-угорської армії. Про цей екіпаж командир Летунського відділу сотник Петро Франко згадував: «Поручники Савчук та Хрущ мали декілька добрих черт характеру: це була їх висока амбіція та роботящість. Але та надто вибуяла амбіція часто вела особливо Савчука надто далеко, що не могло здобути йому симпатій товаришів, тим більше, що його знання пілотажу не було надто високе: не розвиваючи достаточно скорости, намагався виконувати з літаком недозволені повороти та тим способом розбив два літаки. Вирівняв ті невдачі дійсно смілим летом до Перемишля, де Хрущ обложив бомбами славний міст, відомий в нас з листопада 1918 р.»¹⁰⁶.

Летунський відділ Галицької армії активно діяв проти польських військ. Льотчик-дозорець Рудольф Земик згодом писав про це: «Із численних летів, що їх виконали наші літаки, згадаю лише 15 наді Львов і 10 над Перемишль. За кожним бомбометним летом старалися наші летуни нанести ворогові, як найбільшої мілітарної шкоди, та спинити його працю в воєнних приготуваннях. В тій ціли обкидали залізничний дверец і елєктровню у Львові, залізничний дверець і летище в Перемишлі, та залізничний шлях Львів-Перемишль. Під час другого бомбометного лету наді Львів, ушкоджено н. пр. <наприклад> елєктровню до тої міри, що вона довший час була в застою. Крім того підчас першого й другого наступу наших військ на лінію Львів-Перемишль, виконали наші боєві літаки кілька успішних піхотних летів, коли з висоти 50-100 м. обстрілювали ворожі обози й боєві відтинки, де ворог зібрався до протинаступу»¹⁰⁷.

Петро Франко також залишив спогади про бойові операції окремих пілотів Летунського відділу: «Наші два боєві „Ньюпори" та їх мистецькі пільоти сотник Федір Алєлюхін, який в розмові трохи гикався і четар Микола Сєриків наводили на противника жах своїми бравурними летами. Сотник Євський, лотиш із ясносиніми очима та залізними нервами пописувався над Львовом роблячи мертві петлі довкруги кожної шрапнельної хмаринки, яка вицвітала коло нього. Сєриків відплачуючися за напад гнався за польськими аероплянами аж на їх летунський майдан, полетів над ним у малесенькій висоті та весь час сипав зі скоростріла. Ми не довідалися, чи зробив яку шкоду»¹⁰⁸.

Про інтенсивність та характер застосування авіації Летунського відділу можна дізнатись із журналу польотів 2-ї летунської сотні Никандра Залозного за 21 квітня — 31 травня 1919 р., який зберігся в архівних матеріалах Галицької армії:

За даними цього журналу можна зробити два висновки:

— по-перше, від часу створення до 21 квітня 1919 р. 2-а летунська сотня вже здійснила 110 польотів;

— по-друге, в її складі було три літаки-винищувачі «Ньюпор» (№№ 2844, 3374, 5039), пілотовані льотчиками-наддніпрянцями Залозним, Алєлюхіним та Сєріковим, а також два важких апарати типу «ЛВГ» (№№ 9806, 15960), на яких літали пілоти, загартовані в австро-угорській армії: Найгавзер, Масікевич та Кубш.

Чи не найцікавішим в історії Летунського відділу Галицької армії є питання про повітряні бої з поляками. Перший командир відділу Петро Франко у своїх спогадах (опублікованих 1937 р.) ні словом не торкається цієї теми, окрім одного випадку: «Я мав з польськими літаками тільки одну стрічу над Львовом. Вправді я розпочав обстріл із скоростріла на безнадійно велику віддаль але противник скоро знизився…»¹⁰⁹.

За твердженням польських дослідників, у небі в районі Львова польські та українські льотчики зустрічалися тільки один раз — 29 квітня 1919 р. Причому, начебто, у цьому зіткненні польський пілот Стефан Стец здобув перемогу над українським авіатором, що летів на літакові типу «Ньюпор». Згадка про цей двобій є й в українських джерелах. Зокрема про це писав ветеран Летунського відділу, льотчик-дозорець Рудольф Земик, спогади якого було опубліковано 1922 р.: «До першого воздушного бою прийшло аж із кінцем квітня. Наші два літаки відлетіли на розвідку лінії Львів-Перемишль, урудував чет. Шепарович і бул. Кліш, а другим, боєвим літаком, що його завданням було ставити охорону першому літакові перед нападом ворожих, кермував пор. Рульфер. Коли оба наші літаки заявилися наді Львовом, пустилося за ними навздогін зовсім відважно 8 польських літаків, та заатакували їх цілою силою. Наш боєвий літак кинувся сей час до оборони, щоби тим робом дати змоги розвідувальному літакові відлетіти з району бою. Та вже по першій скорострільній серії зазнав тами (автор має на увазі, що у льотчика заклинило кулемет. — Прим. Я. Т.) в стрілянню й мусів старатися чимскоріше вийти з оточення ворожих літаків. Злетів у долину, а скрившися в хмарі, відлетів понад самими домами Львова, уникаючи тим способом цілковитого окружения» ¹¹⁰. Інших повітряних боїв між українцями та поляками Р. Земик не згадує.

У 1938 р. з’явилися спогади Івана Лемківського, який стверджував, що також служив у Летунському відділі (насправді особи з таким прізвищем у списках Галицької армії виявити не вдалося, тож, напевно, «Лемківський» — це псевдонім). Помітно, що у своїх записах автор спирався переважно на раніше опубліковані матеріали Р. Земика та П. Франка. У своїй праці «Летунство УГА» Іван Лемківський, повторюючи Р. Земика, твердить про те, що перший повітряний бій відбувся тільки наприкінці квітня 1919 р. Трохи нижче, описуючи операції галицької авіації, І. Лемківський додає: «В цих летах відзначувалися спеціяльно летуни-наддніпрянці, а до своєї трагічної смерті полк. Б. Губер. Очевидець воздушних боїв полк. Губера, знавець летунства, твердить, що його боєва тактика була чудом летунської боєвої техніки. Після його смерти, примат був весь час в руках сот. Євського — рівнож наддніпрянця, який зістрілів 9 літаків» ¹¹¹.

Нагадаємо, що Борис Губер загинув 5 лютого 1919 р., а на думку І. Лемківського та інших польських і українських мемуаристів, перший (можливо, й останній) повітряний бій відбувся лише 29 квітня 1919 р. Отож, у своїй оповіді про Б. Губера та Євського Іван Лемківський говорить про їх ПОПЕРЕДНІ заслуги.

Таким чином, в українській мемуарній літературі 1920-1930-х років йдеться винятково про один повітряний бій, який, очевидно, стався у небі Львова 29 квітня 1919 р. між льотчиками Стефаном Стецем та Францем Рудорфером (слід зауважити, що під час Першої світової війни пілоти служили разом в австро-угорських авіаційних частинах). Щоправда, описуючи цей бій, поляки твердять, що з українського боку було два «Бранденбурги» та один «Ньюпор», який їх прикривав, і при цьому замовчують кількість власних літаків. У польській версії бій виграно С. Стецем, а збитий ним «Ньюпор» був, нібито, взагалі першою повітряною перемогою польської авіації. При цьому підтверджень цього збиття у вигляді уламків «Ньюпора» та інших матеріалів польські мемуаристи і дослідники не наводять. Українські автори згадують лише про два своїх літаки, проте стверджують, що проти них було аж вісім польських, що є теж очевидним перекрученням фактів. У будь-якому разі, жодної перемоги С. Стеца у небі Львова 29 квітня не було і «Ньюпор» Рудорфера успішно дістався до свого летовища.

У 1958 р. у Канаді вийшло друком ювілейне видання «Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії)». У ньому було вміщено спогади-дослідження ветерана Летунського відділу сотника Івана Фостаківського, який під час вибуху авіаційної бомби 5 лютого 1919 р. був важко поранений і повернувся до справ лише наприкінці травня. Отож, багатьох подій на власні очі він не бачив. Праця І. Фостаківського створена на основі мемуарів Р. Земика, П. Франка, І. Лемківського, а також власних спогадів. Саме Фостаківський уперше пише про те, що галицька авіація мала повітряні перемоги над поляками: «Загально в місяці квітні зазначилася жвавіша діяльність польського летунства на цілому фронті, очевидним отже було, що воно дістало більшу підмогу в нових машинах і пілотах. В цей час була вже на українськім фронті зорганізована в Америці „Ескадра льотніча ім. Тадеуша Косцюшкі", з якої два американські летуни згинули в боях з українськими летунами. Похоронено їх на цвинтарі „обороньцуф Львова". Загалом мисливці галицького летунства закарбували на своїх апаратах 16 збитих польських літаків в повітряних боях, з чого 9 побід було в рахунку сот. Євського а решта пол. Губера, сот. Алєлюхіна, чет. Сєрікова і пор. Рудольфера» ¹¹².

Щоправда, автор не зазначає, де та за яких обставин відбулися ці повітряні бої, і подає лише два епізоди.

Один з них, за словами І. Фостаківського, стався вже тоді, коли 1-й Галицький авіаційний загін перебував у складі Червоної армії: «Дня 24-го квітня налетіли на станцію Бердичів три польські літаки й скинули бомби. Великої шкоди вони не вчинили, проте сот. Євський вистартував своїм „Ньюпором" й одного з них зістрілів, за що ще того самого вечора одержав подяку й похвалу команданта 44-ї дивізії, полк. Дубового» ¹¹³.

Однак на заперечення цьому можна навести вагомі аргументи:

1. У списках 1-го Галицького авіаційного загону РСЧА ВІДСУТНЄ прізвище «Євський»;

2. Випадок, який описується І. Фостаківським, не посвідчується жодним з радянських джерел, включаючи матеріали архівного фонду 44-ї стрілецької дивізії, який зберігається у Російському державному військово-історичному архіві.

Також не знаходить підтвердження інформація І. Фостаківського про двох збитих українцями американських льотчиків з ескадрильї ім. Тадеуша Костюшка. По-перше, цей підрозділ прибув до Львова лише 17 листопада 1919 р., коли поляки вже не провадили боїв з Галицькою армією. На Личаківському «Цвинтарі орлят» у Львові було дійсно поховано трьох льотчиків з цієї ескадрильї, але загинули вони за інших обставин:

1) лейтенант Едмунд Гравес (американець) — загинув 22.11.1919 в авіаційній аварії під час виконання тренувального польоту у небі Львова;

2) капітан Артур Келлі (американець) — загинув 15.07.1920, коли в якості льотчика-дозорця виконував польот з пілотом 21-ї бомбардувальної ескадрильї в районі містечка Голоби;

3) капітан Маккалум (англієць) — загинув в авіаційній катастрофі 31.08.1920¹¹⁴.

Крім того, цифру у 9 збитих Євським літаків І. Фостаківський взяв зі статті І. Лемківського. А Борис Губер, як зазначалося вище, фізично не міг збити жодного польського апарата, оскільки загинув майже за три місяці до першого зіткнення українських і польських льотчиків у повітрі над Львовом.

Так само: Алєлюхін, Сєріков або Рудорфер теоретично цілком могли збити польські літаки, проте на практиці цей факт видається більш ніж сумнівним. По-перше, треба взяти до уваги, що єдиний відомий повітряний бій з поляками відбувся лише 29 квітня, а вже 16 червня 1919 р. Галицька армія та її Летунський відділ були змушені відступити на територію Східної України, після чого українська авіація припинила протистояння з поляками. Льотчики Алєлюхін та Сєріков, про яких згадує І. Фостаківський, служили у 2-й летунській сотні. Щоденник бойових вильотів літаків цієї сотні з 21 квітня до 31 травня 1919 р. подано вище. Як бачимо, за цей час Федір Алєлюхін вилітав на бойове завдання один раз (8 травня), Микола Сєріков — п’ять разів, з яких останній був також 8 травня. Обидва льотчики літали на «Ньюпорах» 23, які використовувалися щонайменше з 1917 р., і вже давно були технічно застарілими. Цілком вірогідно, що пілоти припинили вильоти через вихід з ладу якихось запчастин їхніх літальних апаратів. Франц Рудорфер був пілотом 1-ї летунської сотні й також літав на «Ньюпорі». Які польоти здійснено ним протягом травня 1919 р., ми не знаємо, але достовірно відомо, що 25 травня 1919 р. на своєму літаку Рудорфер перелетів до Чехословаччини.

Літак «Ньюпор»-23, на якому у травні 1919 р. перелетів до Чехословаччини Франц Рудорфер.

Фото з видання: Харук А. Крила України. — Київ, 2009

Інформацію про те, що Євський під час служби у російській армії збив 9 літаків, спростовує перелік льотчиків російської авіації часів Першої світової війни. Найрезультативнішими російськими льотчиками були: Олександр Казаков (19 перемог), Василь Янченко (16), Павло Аргєєв (15), Іван Смірнов і Григорій Сук (по 10), Володимир Стрижевський (7), Євграф Крутень, Іван Лойко, Едуард Пульпе, Віктор Федорів (по 6), Костянтин Вакуловський, Юрій Гільшер, Микола Кокорін, Олександр Пішванов, Ернст Леман, Михайло Сафонів (по 5), Іван Орлов, Донат Макієнок (по 4), Олександр Прокофєв-Северський (3)¹¹⁵.

Ані Євського, ані Бориса Губера, ані когось іншого з тих, хто служив у Галицькій армії, у цьому списку немає. З перерахованих асів під час Першої світової війни в авіації Української Держави служили лише Василь Янченко та Іван Лойко, але обидва вони вже наприкінці 1918 р. опинилися у складі білогвардійської армії. Доля інших льотчиків, згаданих у переліку, також достеменно відома, отож, якщо навіть припустити, що «Євський» — це псевдонім, він однаково не міг належати жодному з російських асів.

Позитивної відповіді на запитання, чи існував узагалі військовий із прізвищем «Євський», не дали навіть ретельні пошуки в архівах Росії та України:

1) серед офіцерського корпусу Російської імператорської армії,

2) серед льотчиків Російського повітряного флоту,

3) у списках авіаторів Української Держави 1918 р.,

4) у жодному з документів архіву Галицької армії, включаючи журнал зарахування старшин на службу, а також чисельні старшинські списки, Євський не згадується!

Рудольф Земик, найперший мемуарист Летунського відділу, пише тільки загиблих Бориса Губера та братів Канукових. Петро Франко у своїх спогадах перераховує прізвища старшин та підстаршин, які «по трагедії в Краснім були в мене в службовім списку». У його переліку наведено імена та прізвища шести старшин-наддніпрянців: полковника Джамбулата Канукова, сотників Федора Алєлюхіна, Никандра Залозного, Івана Шестакова, чотаря Миколи Сєрікова та хорунжого Михайла Іваніва. Євського у цьому спискові немає, хоч в інших місцях мемуарів автор це прізвище використовує. Крім того, наприкінці своїх спогадів П. Франко говорить про якогось А. Шеремецінського, який лежить на цвинтарі у містечку Красному, але не зазначає, хто він і за яких обставин помер чи загинув ¹¹⁶.

У праці І. Лемківського інформація Петра Франка спотворена і перекручена. Він писав: «В перших днях грудня 1918 року, командант цієї летунської сотні, полк. Борис Губер, явився в Начальній Команді УГА по прикази. З ним явилося його 6 летунів старшин, а це: полк, князь Кануков, сотник Євський, сотник Булатов, пор. Шеремецінський і хор. Хазбулат-Кануков, всі придніпрянці, бувші російські старшини» ¹¹⁷. Відомості І. Лемківського самі собою викликають сумніви, оскільки людини з прізвищем Булатов немає ні серед російських льотчиків, ні у списках авіації Української Держави.

Зважаючи на ту обставину, що Іван Лемківський переважну більшість фактів бере у П. Франка та Р. Земика, можна констатувати, що він, напевно, був мало обізнаний у тому, які саме пілоти служили у Летунському відділі, тож його дані слід використовувати дуже обережно.

Отже, хто такий сотник Євський? П. Франко, який першим «згадав» про нього, писав, що Євський — естонець, який по війні «мабуть вернув до своєї Естонії». Але серед естонців не було льотчиків, які б не тільки носили подібне прізвище, а й взагалі воювали у складі Галицької армії. Проте з Півночі Росії (з Вологодської губернії) походив Федір Алєлюхін, який, судячи з його прізвища, мав давні фіно-угорські (а відтак і естонські) корені. Більше того, Алєлюхін народився поблизу містечка Чебсара — давнього інгерманландського (іжорського) поселення, місцеві мешканці якого вважались у Російській імперії «чухонцями» — естонцями. Варто додати, що під час Визвольних воєн тут було створено Інгерманландські полки, які у складі Естонської армії воювали за незалежність. Отож, говорячи про «естонця», П. Франко був недалекий від істини. Напевно, він знав, що по закінченні Визвольної війни Ф. Алєлюхін повернувся на батьківщину, але не до Естонії, а до Радянської Росії. Тому особливо його вихваляти автор не став, імовірно, зважаючи на те, що мемуари могли прочитати не тільки бойові товариші, але й співробітники НКВС. Таким чином сталося літературне «роздвоєння» Федора Алєлюхіна на власне Алєлюхіна та Євського. Саме цьому останньому — цілком вигаданому персонажу, Петро Франко приписав те, що насправді робив Ф. Алєлюхін (зокрема відрядження урядом УНР 1920 р. до Італії для закупівлі літаків).

Однак повернемось до діяльності Летунського відділу Галицької армії. У квітні 1919 р. тут на базі 1-ї летунської сотні за допомогою управи Повітряного флоту УНР було зорганізовано 3-ю летунську сотню, яка нараховувала 5 літаків, мала дислокуватися у Тернополі та діяти проти більшовиків на фронті Дієвої армії УНР. Зі складу цієї сотні під час виконання одного з завдань на більшовицькому фронті загинув військовий льотчик австрієць Р. Томас¹¹⁸.