Повстання проти Гетьмана Скоропадського

Повстання проти Гетьмана Скоропадського

Під кінець жовтня і з початком листопада 1918 р. чергувалися події у світі дуже хутко. Чергувалися вони швидко і на Україні.

Світова війна добігала до кінця. У половині жовтня капітулювали перед Англією, Францією, Америкою, Італією Болгарія і Туреччина. Австрія не в стані була провадити далі війни проти Італії і розпалася на національні держави.

1 листопада 1918 р. українці зайняли Львів і Східню Галичину по ріку Сян та перейняли в свої руки державну владу. У північній Буковині українці також перейняли владу. Чехи проголосили Чехо-Словацьку державу, румуни, поляки, серби, італійці проголосили прилучення австрійських територій до своїх національних держав, хорвати, словінці увійшли в склад Югославії.

Серед таких подій опір Німеччини на французькому фронті став безнадійним.

Австрійські війська, які стояли у південній Україні поділилися на національні відділи та почали покидати Україну і тягнули додому.

У німецькому війську на Україні падала дисципліна з кожним днем. У німецьких полках, бриґадах, дивізіях позакладали на зразок російської армії під час революції в 1917 р. „Зольдатенрати” (військові ради), які мали більше значення, як команди. У Києві утворилася армійська „Зольдатенрат”.

Гетьманський уряд, який опирався на німецьких і австрійських військах, тратив з кожним днем силу. Москалі приходили на Україні до щораз більших впливів. Дійшло до того, що „Протофіс” (промисл, торгівля, фінанси), що складався переважно з москалів, зажадав просто від гетьмана злуки України з білою Росією, яка провадила війну проти большевиків. Гетьман Скоропадський хитався. Переговорював то з Українським Національним Союзом, то з москалями з „Протофісу” і з московськими добровольцями на Доні. Вкінці став по стороні москалів і виїхав на Дон на переговори з командантом військ білої Росії, ген. Красновим. Телефоністи перехопили повідомлення гет. Скоропадського, яким він повідомляв свій уряд у Києві, що прийшло до згоди з ген. Красновим на тій підставі, що Україна входить у федерацію з Росією. Значить перестає бути самостійною державою.

По перевороті гет. Скоропадського 28 квітня 1918 р. німці розпоряджалися на Україні у багатьох справах, та все таки Україна була самостійною державою, тепер по угоді з ген. Красновим мала перестати бути самостійною та ввійти в склад російської федерації. Телефоністи дали знати про повідомлення гет. Скоропадського голові Українського Національного Союзу Володимирові Винниченкові.

29 жовтня 1918 р. відбулася у Києві нарада представників Українського Національного Союзу — В. Винниченка, Микити Шаповала і генерала Олександра Осецького з представниками Січових Стрільців — полк. Андрієм Мельником і сот. Федором Черником (полк. Коновальця під цей час не було у Білій Церкві). В. Винниченко представив відносини на Україні і що переговори Українського Національного Союзу з гет. Скоропадським у справі зформування міністерства з українців не довели до нічого. Повідомив про переговори гет. Скоропадського з ген. Красновим в справі федерації. На цій нараді рішено, що супроти того, що гетьман хоче включити Україну у російську федерацію, не лишається нічого іншого, як виступити збройно проти гет. Скоропадського і федерації з Росією, якщо така буде проголошена.

Надтягала буря війни над Україною. Гармаші приготовлялися у похід і журилися, звідки взяти коней до запрягу. Вирішено покликати коростишівських семінаристів назад до батерії. При складанні зброї, у травні 1918 р., семінаристи від’їхали до Коростишева з запевненням, що коли буде війна, то команда батерії покличе їх назад до зброї. Хоч батерія мала повну обслугу, але треба було їх повідомити, щоб приїхали до Білої Церкви, бо таку дістали обіцянку. Вислано вістуна Чайківського з письмом до семінаристів у Коростишеві. На другий день приїхали до Білої Церкви усі колишні гармаші-семінаристи, крім одного, який був хворий. Крім цього привезли із собою ще 10 новобранців-семінаристів, які за часів УЦР у батерії не служили. Гармаші прийняли семінаристів з великою радістю. Стрільці-піхотинці говорили, що батерія покликала свою резерву на війну. Команда СС дивувалася, як ті молоді хлопці могли бути так прив’язані до батерії, що виконували добровільно накази, покинули школу і приїхали на перший заклик. Семінаристи зайняли свої місця у батерії, які займали за УЦР, а деяких поприділювано, як запасних, при обслузі гармат і телефонів.

Січові Стрільці мали стало поготівля. Бараки були обставлені заставами і то з гарматами. Можна було сподіватися, що гетьманський уряд вишле військо проти Січових Стрільців, щоб уночі напасти на бараки.

На два дні перед повстанням залізничники зі станції у Білій Церкві повідомили команду СС, що на станцію приїхав ешельон мадярської кінноти, яка хоче їхати на Фастів-Підволочиська, і питали, що мають з ними зробити. Команда СС просила залізничників, щоб мадярський ешельон подали до бараків, де жили СС. Під час першої світової війни у цих бараках був шпиталь, тож були до нього проведені рейки. Ранених, хворих перевозили потягами просто до шпитальних бараків.

Була ніч. Хутко уставлено коло залізничних рейок дві гармати, кулемети і піхоту.

Ешельон заїхав перед гармати. Викликали команданта ешельону і казали кінноті зложити зброю. Мадяри не мали іншого виходу. Погодилися. Заряджено, щоб вийшли з вагонів і пересіли в інші вагони, якими від’їхали додому. Коні, зброя лишилася у Стрільців. Цим саме способом обеззброєно ще другий ешельон, тим разом австрійської кінноти. Відбувалося це все чемно, без образ, у повному порядку. Старшинам залишено бічну зброю, жовнірам — усе, що їм було потрібно до особистого вжитку і загалом усе, крім зброї, коней та упряжі на коні. Залишено усі харчі, які кіннотники везли з собою.

Тепер Стрільці мали подостатком коней. Батерія дістала коней більше, як було потрібно. Коні були верхові, потрібно було призвичаїти їх тягнути гармати, але на те вже не було часу.

14 листопада появилася „Грамота” гетьмана Скоропадського про федерацію України з Росією, що мало бути початком повстання.

На другий день прибула до стрілецьких бараків визначена Українським Національним Союзом Директорія, в складі Володимира Винниченка, як голови, Симона Петлюри, як головного отамана республіканських військ, Федора ІТТвеця, Панаса Андрієвського та Андрія Макаренка. Головний отаман С. Петлюра прибув з ген. Осецьким, як начальником штабу республіканських військ.

Січові Стрільці у Білій Церкві лаштувалися до походу. Гармаші вантажили гармати у вантажеві вагони, подібно як це робили в Житомирі і Коростені у лютому 1918 р., із тією може різницею, що стіни вагонів обкладали мішками з піском, а не тюками із соломи, бо прасованої соломи не було. За гарматами, кулеметники уставляли пульманівські шіятформи із кулеметами. Далі мав їхати паровіз, а за ним вагони з піхотою. На кінці, на плятформі їхала набійна скриня і передок від гармати та набійної скрині. Коні брали тому, щоб на випадок потреби можна було вивантажити гармату і стати на позицію у відкритому полі. Три такі потяги мали їхати на Київ. У третьому мала їхати Директорія, штаб Головного Отамана і штаб СС. Третій потяг мав дві гармати спереду і на кінці потягу, як задня охорона. Стрільці приготовляли все це на рейках таки поміж бараками.

Директорію і ген. Осецького запрошено на обід до харчівні. Під час обіду гол. отаман С. Петлюра, як командант республіканських військ, виголосив до стрілецьких штаршин промову. Зміст промови був такий: „Може у декого зі стрільців і є сумніви, чи горстка Січових Стрільців зможе перемогти гетьманські війська, московських добровольців, а може і німецькі війська, але ми мусимо піти в бій, щоб показати перед історією, будучими поколіннями і перед світом, що Україна так без бою, без пострілу не погодилася на втрату своєї самостійності!. Але я вірю — сказав гол. отаман — що ми переможемо. Інші народи були у кращому положенні, коли здобували свою незалежну державу, бо мали свідомий народ, а ми будуємо рівночасно і націю і державу”.

Гол. отаман С. Петлюра може і вірив у перемогу, але коли, як командант, підрахував сили, то воно не дуже показувало на перемогу. Гол. отаман С. Петлюра сам висловився у приватній розмові зі старшинами: „Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирьома гарматами і кількома сотнями людей, ми розіб’ємо гетьманські і німецькі полки, але ми мусимо пожертвувати собою”.

Загал старшин СС і стрільців був переконаний, що переможуть, бо хотіли перемогти і хотіли цієї війни. Хотіли рятувати Україну від накиненої гетьманом Скоропадським федерації з Росією.

Обід був короткий. Не було часу. Треба було приготовляти про бойові потяги.

Стан Загону Січових Стрільців у Білій Церкві перед повстанням був ось такий: бойовий стан — курінь піхоти під командою сот. Романа Сушка, у складі чотирьох сотень з командантами: І сотні — сот. Іван Рогульський, ІІ сотні — сот. Осип Думин, ІІІ сотні — сот. Василь Кучабський. У бою під Мотовилівкою IV сотнею командував сот. Маренин, а сот. Кучабський був у штабі Гол. Отамана. Разом було 20 старшин і 474 багнети. Сотня кулеметів сот. Федора Черника мала 12 кулеметів. Легка батерія під командою сот. Дашкевича зі старшинами — пор. М. Курахом, хор. О. Пилькевичом і хор. Гриценюком мала чотири легкі гармати. Шина розвідка сот. Франца Бориса мала одного старшину і 30 шабель, школа підстаршин під командою чет. Володимира Чорнія мала одного старшину і 27 багнетів. Командантом Окремого Загону Січових Стрільців був полк. Євген Коновалець, начальником штабу — полк. Андрій Мельник, начальником постачання — сот. Іван Даньків. Крім цього був запасний кіш під командою сот. Андрія Домарадського, який мав 3-ох старшин і 23 стрільці, що їх під час повстання приділено до сотень. Харчовий стан Загону СС був вище як 1000 старшин і стрільців.

Щоб таки забезпечитися нейтральністю німців, подалися 16 листопада сот. Сушко і четар Чорній до „Зольдатенрату” німецької залоги в Білій Церкві на переговори. Переговори з німцями затягалися. Білоцерківський „Зольдатенрат” хотів згодитися на невтральність, але віднісся у тій справі до армійського „Зольдатенрату” в Києві. Ті жадали відкласти повстання до часу, поки німці не виїдуть з України. Директорія обіцяла за невтральність помогти їм спокійно виїхати з України. Переговори ішли далі. У тому часі в німецькому війську змагалися дві сили — командний склад і „Зольдатенрати”, які постали по капітуляції Німеччини на французькому фронті.

16 листопада 1918 р. рано на збірці усіх Січових Стрільців відчитано гетьманську грамоту про федерацію і на радість усіх проголошено, що Січові Стрільці визнають віднині владу Директорії і переходять під її накази.

У грамоті гетьмана Скоропадського говорилося дослівно: „Україні першій належить виступити в справі всеросійської федерації, якої кінцевою метою буде відновлення великої Росії. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв’язана з будуччиною і щастям усієї Росії, з’єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії”…

Чи ж гетьман Скоропадський міг вимагати від Січових Стрільців, від Запоріжців, Гайдамаків, які боронили самостійности України в січні-лютому 1918 р. під Полтавою, у боях на вулицях Києва, під Крутами, у боях коло Бердичева, у боях від Житомира до Сарн і назад до Києва, коли то полягло багато Січових Стрільців, Запоріжців, Гайдамаків, щоб вони тепер воювали за відновлення великої Росії, яка так само буде гнобити Україну, як гнобила від переяславської угоди 1654 до революції в 1917 р. Чи ж міг гетьман жадати, щоб українці стали біля нього на захист України і Росії, коли в дійсності віддавав Україну знову в неволю Росії і то зовсім непотрібно, бо ніхто на Україну тоді не наступав. Здається, цього гетьман Скоропадський не міг вимагати не то від українського війська, яке своїми грудьми боронило Україну від Росії, але і від нікого з українців.

На таку деклярацію гетьмана Скоропадського, згідно з якою Україна переставала бути самостійною, могла бути тільки одна відповідь — збройне повстання в обороні самостійної української держави. Таку відповідь дав Український Національний Союз, як політичний провід українського народу, Січові Стрільці, а далі Запоріжці, Чорноморці, Низові козаки і повстанці.

В січні і лютому 1918 р., коли треба було боронити українську державу перед советами, не було ген. Скоропадського серед українського війська. Не було його у боях за Полтаву, Крути, Київ, а тоді так було потрібно українських старшин. Ген. Скоропадський, як казали, образився і не згоджувався з Українською Центральною Радою. Отаман С. Петлюра не образився тим, що перестав бути у грудні 1917 р. генеральним секретарем (міністром) військових справ, а взяв сам кріс у руки і боронив Україну під Полтавою, під арсеналом у Києві та на вулицях Києва. Коли ж на Україні настав уже спокій, коли совєтські війська були прогнані з України, то тоді ген. Скоропадський на спілку з москалями з „Протофісу” зробив при помочі німецьких військ переворот. Не для добра української державности був зроблений цей переворот, а щоб рятувати багацтва поміщиків на Україні (які у величезній більшості не причисляли себе до українського народу) і рятувати майно промисловців і купців, які також майже всі були чужі Україні. Ген. Скоропадський усунув Українську Центральну Раду та її уряд, а сам, спираючися на німецьке військо, зробився диктатором України, бо парляменту не було ніякого, а Українських Установчих Зборів, хоча вибори були переведені, не скликав. За час свого панування — від травня до листопада 1918 р. — за шість і пів місяця миру не зорганізував війська для оборони України. Коли б не було 29 квітня 1918 р., тобто ген. Скоропадського, то історія України пішла б була іншим шляхом. У листопаді 1918 р., коли не стало німецького і австрійського війська на Україні, була б уже українська армія у складі вісьмох корпусів піхоти і 4 дивізій кінноти, які за часів Української Центральної Ради почато організувати. 17 квітня 1918 р. військовий міністер полк. Жуковський призначив командирів корпусів, як ось — командиром київського корпусу ген. Мартинюка, волинського — ген. Дядюшу, подільського — ген. Клименка і т. д. Крім цього був би сильний корпус Січових Стрільців, корпус Запоріжців, корпус Синьожупанників, Сірожупанників. Проти такої сили тодішня червона і біла Росія були б безсильні.

За часів гет. Скоропадського міністром військових справ став москаль ген. О. Рагоза, віцеміністром ген. О. Ліґнав, змосковщений німець, а контрадміралом фльоти М. Максімов, москаль. Чи ж ті москалі хотіли організувати українську армію, яка мала б боронити Україну проти червоної чи білої Росії?

Штаб запорізького корпусу старався дістати чотири гармати для IV батерії легко-гарматного запорізького полку, де були гармаші СС, але й за п’ять місяців таки не дістав. Гармат на Печерську, в артилерійському складі у Києві було кільканадцять соток, але гетьманські міністри не хотіли видати навіть чотири для Запорізького корпусу.

За часів гетьмана Скоропадського організація вісьмох корпусів і чотирьох дивізій кінноти, започаткована за часів Української Центральної Ради, майже не посувалася вперед — за 6 1/2 місяця спокою. Усунено старшин українців, визначених за часів УЦР, а призначено в більшості москалів, ніби тому, що нововизначені були кращими офіцерами. Вони зовсім не спішилися організувати українське військо. У листопаді 1918 р., коли на Україні не стало австрійського війська, а Німеччина програла війну, з проектованих корпусів були тільки кадри, а війська не було. Дві дивізії Синьожупанників німці роззброїли, щоб легко можна було перепровадити гетьманський переворот. У зформованій в Австрії з полонених дивізії Сірожупанників, гетьманський уряд усунув команданта пполк. Перлика, а призначив москаля ген. Васілієва, а у вересні заряджено демобілізацію дивізії. Запорізький корпус зредуковано на дивізію. Гетьманський уряд зорганізував Сердюцьку Дивізію, у якій служили сини багатих селян. Дивізія ця була не повна, а в бою під Мотовилівкою, де був один полк піхоти і кіннота, показалися зовсім слабкою. Зорганізовано з охотників Чорноморський кіш у Бердичеві і Запорізький кіш (Низові козаки) у Могилеві, але ті формації мали приблизно по 400 козаків. Це все, що зробив гетьманський уряд за 6 1/2 місяця спокою.

В дійсності Україна в листопаді 1918 р., коли австрійські і німецькі війська покидали Україну, була майже безборонна, бо мала так мало війська, що не в стані була боронити своїх кордонів.

Під вечір 16 листопада сотня СС зайняла місто Білу Церкву. У місті проголошено владу Директорії і привернено назад Українську Народню Республіку (УНР), як було перед переворотом ген. Скоропадського 29 квітня 1918 р. Того ж дня виїхав перший пробойовий ешельон з Білої Церкви у напрямі Хвастів-Київ. Перший пробойовий ешельон був під командою сот. Романа Сушка. Попереду їхала гармата під командою хор. Пилькевича, далі чотири скоростріли і 2-га сотня СС під командою сот. Осипа Думина. Другий і третій ешельони були готові до виїзду. Другий ешельон був під командою сот. Федора Черника, гармата під командою сот. Романа Дашкевича, чотири кулемети, 3-тя сотня піхоти під командою сот. Миколи Загаєвича і чота під командою сот. Романа Харамбури. Третій ешельон був найсильніший. У ньому їхала 1-ша сотня під командою сот. Івана Рогульського, 4-та сотня під командою Мирона Маренина, гармата спереду потягу під командою пор. Михайла Кураха і гармата на кінці потягу під командою хор. Гриценюка і чотири кулемети. У цьому ешельоні їхав штаб Загону СС з полк. Євгеном Коновальцем і полк. Андрієм Мельником. Їхала теж Директорія і оперативний штаб Головного Отамана Симона Петлюри.

Залізничники на цілій майже Україні признали відразу владу Директорії і радо виконували військові зарядження. Доставляли вагони, паровози для республіканських військ, телефоністи і телеграфісти передавали зарядження Директорії та відомості, які переловлювали у телефонах і телеграмах.

Перший ешельон прибув на станцію Хвастів над вечір 16 листопада. Стрільці роззброїли без опору гетьманську варту на станції та виставили свою варту з кулеметами. На станції був німецький військовий відділ. Німці удавали зразу, що це все їх не обходить, але на станцію почали стягати німецьке військо з міста Хвастова. Сот. Сушко став переговорювати з німцями, щоб не мішалися у ті справи. Так минула ніч. Рух потягів до Києва і з Києва припинився.

По полудні 17 листопада прибув до Хвастова другий ешельон під командою сот. Черника. Сот. Сушко поінформував сот. Черника і сот. Дашкевича, що справа з німцями не виразна і не знати, чи німці не виступлять збройно проти Січових Стрільців. Сот. Черник і сот. Дашкевич прийшли до переконання, що нема чого лишатися у Хвастові і чекати на вислід переговорів з німцями та рішили з другим ешельоном їхати далі. На станції у Хвастові залишився перший ешельон сот. Сушка. У ночі на 18 листопада прибув до Хвастова третій ешельон зі штабом СС і Директорією. Другий ешельон їхав помалу в напрямі наступної станції у Мотовилівці. Можна було сподіватися на тій території ворога. Треба було дивитися по залізничному шляху, чи не є де підложена міна. Гармаші вдивлялися у залізничний шлях. Кілька разів стримувано потяг та провірювано рейки. Серед нічної пітьми ешельон прибув на станцію Мотовилівку. На станції були тільки залізничники. Сот. Черник рішив далі вночі не їхати, а перебути ніч на станції. Зарядив, щоб рано вдосвіта старшини прийшли до нього обдумати, як наступати на дальшу станцію Васильків, де мали бути вже російські Добровольці. Сот. Сушка повідомлено у Хвастові, що другий ешельон зайняв станцію Мотовилівку.