24

Довідка: Винниченко Володимир Кирилович (16 (28) липня 1880, м.Єлисаветград, Херсонської губ. — 6 березня 1951, с. Мужен, департамент Приморські Альпи, Франція) — видатний український письменник, драматург, політичний діяч, один з керівників Української революції і національно-державного відродження, лідер УСДРП, засновник організацій Української комуністичної партії за кордоном.

Походив із селян-бідняків. Навчався в Єлисаветградській гімназії, за революційну діяльність був виключений, здав випускні екзамени екстерном у Златопольській гімназії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету, однак був виключений через участь у нелегальному політичному житті. З молодих років брав участь у національно-визвольному русі, член РУП, УСДРП. З початком Української революції — лідер УСДРП, заступник голови Центральної ради (з квітня 1917), перший голова Генерального секретаріату України (з 16 червня 1917 р.). Автор перших трьох Універсалів Центральної Ради. Поділяючи погляди М.Грушевського, до середини грудня 1917 р. послідовно відстоював автономістсько-федералістський курс Центральної Ради. Одним із перших зрозумів обмеженість статусу УНР як автономної одиниці неіснуючої федеративної Росії і запропонував проголосити Україну самостійною, незалежною державою. 18 січня 1918 р., внаслідок чергової урядової кризи, пішов з посади голови Ради Народних Міністрів (так після ІУ Універсалу іменувався Генеральний секретаріат). Критично поставився до Брестського мирного договору між УНР і країнами Четверного союзу, особливо до офіційного запрошення в Україну австро-німецьких окупантів.

Обраний 13 листопада 1918 р. головою Директорії, під проводом якої було повалено гетьманський режим, В.Винниченко багато зробив для обґрунтування платформи відновленої УНР. Запропонувавши створити Республіку трудового народу, основою якої стали б трудові ради, а вищим державним органом — Трудовий Конгрес, керівник Директорії вважав, що у такий спосіб можна буде зняти суперечності і досягти добросусідських стосунків із з РСФРР як надзвичайно важливої передумови збереження і зміцнення УНР. Однак його ініціативи не знайшли підтримки серед інших лідерів Української революції. 10 лютого 1918 р. В.Винниченко пішов у відставку й емігрував.

У 1920 р. авторитетний політик заснував у Відні, а за ним і в низці інших міст та країн закордонні організації Української комуністичної партії. Під час приїзду до Радянської України й Радянської Росії впродовж чотирьох місяців вів переговори про можливість участі в соціалістичному будівництві. Вступив до КП(б)У, мав численні контакти і листування з керівництвом УКП. Однак восени 1920 р. знову виїхав на еміграцію.

Користуючись значним авторитетом, прагнув згуртувати ліві елементи соціал-демократичного спрямування, розкидані по світу, на спільній комуністичній платформі, однак великих успіхів не мав. Зосередившись на літературній праці, здобув широке, загальноєвропейське визнання. Не один раз надсилав до керівництва СРСР і УСРР прохання на дозвіл про повернення в Україну, однак наражався на неодмінні відмови. Із загостренням ситуації в Європі у кінці 30-х рр. пропонував власні плани колективної протидії фашистській агресії, висував, зокрема, ідею європейського протекторату над Україною як спробу убезпечити вітчизну від війни. У роки фашистської окупації Франції був кинутий до концтабору. Під кінець життя працював над філософсько-етичними проблемами світоустрою, в основі яких лежала ідея конкордизму. В сфері міжнародних відносин, що вступили в етап “холодної війни”, це означало пошук шляхів досягнення взаємної згоди і налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва різних соціальних систем.