ПОЛІТИЧНА ДУМКА

Найповніший виклад політичних ідей Терлецького можна знайти у його книжкового обсягу трактаті “Слово русина...” Його пишномовний стиль, від якого віддає проповідницькою риторикою, помітно відрізняється від сухуватої, простої розповідної манери його пізніших “Записок...”

Терлецький трактував політичні справи як людина церкви. Розглядаючи історію різних слов’янських націй, він підходив до неї головно з погляду їхнього релігійного розвитку. Релігія для нього була фундаментом громадянського суспільства. Згідно з Терлецьким, здорове громадянське життя можливе лише тоді, коли воно грунтується на одній справжній релігії — католицизмі. Його філософія історії була провіденційною. Бог призначив кожній нації особливу місію, і Його рука спрямовує всі нації до здійснення їхньої визначеної наперед долі. Коли несподіваний поворот історичних подій і напрямів розвитку відхилявся від провіденційного плану, Терлецький утішав себе думкою, що Божа воля незбагненна.

Проте підставова релігійно-церковна орієнтація Терлецького не робила його реакційним. “При цьому визнаємо, що ми є щирими і сердечними прихильниками всіх належних свобод і рівності у суспільстві, поважаємо й схиляємося перед волею народу, оскільки часто вбачаємо у ній натхнення Боже.., але ми ніколи не були і не є її сліпими прихильниками. Ми не визнаємо її непомильності, яка властива лише одному Богові” (с. 5). Отже, політичне кредо Терлецького можна досить точно означити як християнсько-демократичне. Він віддав належне Пієві IX, “котрий натхненням із неба, відчувши потребу часу, впроваджує благотворні зміни” і котрий, “поєднуючи свободу з вірою, закладає тим самим наріжний камінь майбутнього суспільного порядку” (с. 3).

Початок “Слова...” дивним чином нагадує початок “Маніфеста Комуністичної партії”. “Привид бродить по Європі — привид комунізму”, — проголошували 1848 р. Маркс і Енгельс. Терлецький на рік пізніше стверджував, що з великої пожежі революції 1848 р. піднявся “новий первень, який дрімав багато віків і цілковито невідомий західним людям... Це всеслов’янський первень, що називається в Європі панславізмом” (с. 1–2). Цей феномен, додав Терлецький, знайшов великий відгук; йому давали різні й суперечливі тлумачення. Він мав намір викласти свої власні погляди та переконання, що стосувалися значення слов’янського відродження. Він збирався зробити це як “син Русі, цієї не останньої вітки серед слов’янської родини” (с. 2).

Далі Терлецький подає нарис історії слов’янських народів. Цей огляд, який складає найбільшу частину книжки, показує його начитаність і обізнаність. Здебільшого він не цитує своїх джерел, але часом покликається на літопис Нестора й на Карамзіна, а також таких провідних слов’янських учених, як Добровський, Шафарик і Копітар. Терлецький відзначався ерудицією і проникливим баченням, однак його підхід до історії був некритичним за своєю суттю. Йому було притаманно вірити в те, в що він хотів вірити. Наприклад, він уважав, що іллірійці й інші давні народи Балканського півострова були слов’яни. Дотримуючись цієї теорії, від котрої давно вже відмовилися серйозні вчені, Терлецький міг твердити, що Євангеліє вперше проповідував слов’янам св. Павло (оскільки він зупинявся у Салоніках), і що св. Єремія й імператор Юстиніан були слов’яни (через своє іллірійське походження). Він також сприймав як історично достовірну легенду про відвідання св. апостолом Андрієм місця, де згодом виник Київ, і вірив, що св. Кирило і Мефодій, творці слов’янської літургії, самі були слов’яни. Розповідь Терлецького стає точнішою й вірогіднішою, коли він торкається не такої давньої історії, але на добір і тлумачення фактів завше впливають сильні релігійні упередження.

Згідно з Терлецьким, усі слов’яни були навернені на християнство католицького віросповідання, хоча й двох обрядів — латинського та греко-слов’янського; Кирило і Мефодій були католики, і їхню діяльність схвалював папа. Крім цього, Русь була католицькою від самого початку, оскільки її навернення відбулося перед розколом між латинською і грецькою церквами. Але “незабаром грецька схизма дихнула вбивчим подихом на слов’янські землі і заразила щирі слов’янські душі отрутою ненависті до справжньої Христової церкви” (с. 15). Терлецькому ніколи не спадало на думку, що розділення церков могли спричинити культурні та соціальні фактори, і що відповідальність за це, можливо, треба було б розділити. Він уважав, що розкол відбувся через амбіції і гординю грецьких патріархів. Падіння Візантійської імперії та приниження грецької церкви турецькими невірними було просто карою Божою над призвідцями розколу. А що стосується Російської православної церкви, то за відрив від католицької єдності вона була суворо покарана поневоленням її державою. “Російська церква не лише принижено плазує перед світською владою, але ця остання і панує над нею, править нею за примхою волі володаря, чи навіть волі його намісника, якого-небудь генерала або полковника, який посідає місце царя у святому синоді”. Терлецьким звертався до “відірваних братів” із таким риторичним запитанням:

“Подивіться, найдорожчі браття, чи православ’я не потрапило у тяжку неволю світської влади, а навіть найтяжчу там, де сама влада є ніби православною? Бо там вона [влада] обікрала усі маєтності від своєї матері, церкви, по-блюзнірському стала її головою і править нею з погордою через полковника драгунів або гусарів, а все духовенство утримує в приниженні й темноті. Чи православ’я не є всюди знаряддям темноти, матеріального чи духовного деспотизму?” (с. 83).

Коротше кажучи, православ’я було нічим іншим, як “закам’янілою, заструпілою, відступницькою церквою, яка не подає жодної ознаки життя, крім ненависті до католицизму” (с. 18).

До цього місця ідеї Терлецького є радше загальником і не переходять меж типової для XIX ст. католицької апологетики. Він виявляє більше оригінальності, коли розглядає питання про статус східно-католицьких церков, що було для нього предметом особливого інтересу. Католицька церква одна, заявляє Терлецький, але вона складається з декількох обрядів, жоден із яких не є вищим над іншими. “Ми вважаємо, що папа, оскільки це папа, належить до латинського обряду так само, як і до кожного іншого. Він як наступник св. Петра є спільним єпископом, а тому найвищим духівником кожного обряду” (с. 21). Східні церкви є повністю католицькими, але водночас мають свої цілком відмінні традиції, які відрізняють їх від латинського обряду. Він звертався до православних українців із такими пройнятими щирістю словами:

“Ви припали душею до вашого обряду, відправлюваного рідною мовою; отож і ми, котрі пишемо те слово, належимо до того самого обряду, цією ж самою мовою і звичаєм відправляємо всі обряди і вважаємо за честь бути прив’язаними серцем до всіх звичаїв батьків наших, починаючи від святих Кирила і Мефодія, Ольги, Володимира, Антонія Печерського, котрі, як і ми, були католиками і, як і ми, — обряду греко-слов’янського” (с. 84–85).

Але Терлецький болісно усвідомлював, що реальність часто розбігалася з цією ідеальною моделлю, і він сміливо твердив: “Отож і ми, слов’яни греко-католицького обряду, маємо багато жалів до Риму” (с. 21). Він знімав із папства будь-яку безпосередню вину: папи багато разів виказували свою повагу до східних традицій і захищали права східних католицьких церков. Але добрі наміри пап розбивалися

“прагненнями та зусиллями певної частини латинського духовенства, а навіть інколи високих урядників Римської церкви, котрі, зі становища власного обряду однобічно дивлячись на церкву і спонуковані надмірним і нерозумним завзяттям, воліли бачити й намагалися звести всю церкву до єдиної латинської форми і тим самим завдали їй незмірної шкоди. Тому церкви східних обрядів досі не знаходили в Римі достатньої опіки і захисту проти тиснучого на них латинського обряду.” (с. 21–22).

Але Терлецький був упевнений, що ці помилки можна виправити, і не вагаючись пропонував конкретні засоби. Сформульовані в “Слові...” пропозиції ідентичні до тих, що були вже в меморандумах з 1846 та 1848 років до Пія IX: призначення кардиналів, які представляли б усі східні обряди, і створення всередині Римської курії спеціальної конгрегації у справах східних церков[224]. Крім того, щодо східних католиків термін “уніати” не мав більше застосовуватися. Цей термін був невідповідним і навіть образливим, тому що він означав неповноцінне католицтво, ніби ці обряди були лише приєднані ззовні до католицької церкви, а не являли собою її органічні частини. “Що ж би говорили, якщо б Англію або Німеччину, повернену від протестантизму до лона західної Церкви, хотіли б називати уніатами? Напевно, весь світ слушно визнав би це за недоречність; але ж саме таку недоречність зроблено й до сьогоднішнього дня вона триває щодо нас” (с. 46).

Терлецький докладно розглянув історію трьох слов’янських націй — Польщі, Росії й Русі (України). Він простежив піднесення Польщі від середньовічних початків аж до її становища як провідної потуги Східної Європи, досягнутого завдяки унії з Литвою та Руссю. Але сильна і блискуча Річ Посполита XVI — початку XVII ст. уже містила в собі зародки свого майбутнього краху. Першочерговою причиною занепаду Польщі була зрада нею свого слов’янського покликання. “Постійно наближаючись до західних країн, вона почала виокремлюватися зі слов’янської родини” (с. 37). Польща полишила на германізацію західнослов’янські племена, в тім числі свою Сілезію. Їй не вдалося забезпечити провід східними та західними слов’янами у їхній боротьбі проти татар і турків[225]. Другим провалом Польщі було обмеження свободи лише шляхетським класом, тоді як маси вона тримала у принизливому кріпацтві. Внаслідок цього свободи шляхти виродилися в аристократичний привілей, а селяни навіть не вважали себе належними до польської нації. По-третє, Польща погано повелася з Берестейською унією. Руські єпископи не були допущені до сенату, а до парафіяльних священиків поміщики ставилися з презирством. Єзуїти, для яких характерна була нетерпима винятковість, скористалися своїм впливом, щоб спокусити руську шляхту прийняти латинський обряд, порушуючи папські накази. “Наш обряд був приречений стати обрядом громади, тоді як латинський обряд мав бути для шляхти” (с. 48). Та обставина, що Руська католицька церква у Речі Посполитій була позбавлена освіченої, представницької суспільної верстви, полегшила її пізніше знищення російською схизмою.

Тому поділи Польщі були справедливим покаранням за її гріхи. Пізніші повстання та штучні, конвульсивні намагання польських емігрантів лише занурили націю у глибше нещастя. “Треба, однак, визнати, що Польща своїми болями, своїми жалями викликала національне почуття серед інших народів слов’янського племені, що досі дрімають довгим сном байдужості; що вона єдина серед усього племені підносить прапор суспільного розвитку під гаслами свободи, рівності та братерства” (с. 41).

Звертаючись до другої великої слов’янської нації, Терлецький твердив, що російська держава сформувалася під впливом татарських повелителів у XIII–XIV ст. “Адже це була школа, з якої великі московські князі почерпнули вміння самодержавного деспотизму” (с. 61). Історія Росія є радше історією правителів, аніж історією народу. “Вся держава є немовби мертвою машиною, що її приводить у рух кивок царя і оживляє його воля” (с. 67). Російський уряд, “найлукавіший і найзрадливіший, гнучкий, але безжальний, що не гребує навіть найнеморальнішими засобами й уперто рухається до вибраної мети, своїм призначенням випханий на дорогу завоювань” (с. 61). Московське самодержавство підпорядкувало собі православну церкву і перетворило аристократію бояр на аристократію чиновників. Петро, “названий Великим”, позичив у Європи лише те, що служило консолідації самодержавства і зростанню влади царя; він надав Росії облудно-європейського вигляду. “[Російська] адміністративна система є найнеморальнішою й опертою на здирстві і крадіжках, шпигунстві та підкупі в нечуваних масштабах” (с. 67–68). Повне придушення свободи слова і “публічне виховання, спроможне виховувати лише рабів” (с. 68) є улюбленими засобами царського уряду. Ба, більше, царизм “прагне накинути всім відрубним народностям російську мову та національність. Тому русини й поляки і під тим оглядом зазнають великого утиску” (с. 72). Все, що належить до офіційної сфери — армія, цивільна оборона та школа — переводиться на російську мову й служить політиці русифікації. Мова і звичаї неросійських національностей знаходять собі притулок лише в селянських хатах і сімейному житті[226].

Варто відзначити, що вістря гострої критики Терлецького було спрямоване тільки проти російської держави й царського режиму, а не проти російського народу. Цей народ має “всі властиві слов’янські прикмети” (с. 72). В цьому важливому аспекті інтерпретація Терлецького докорінно відрізнялася від теорій його колеги з гуртка “Готель Ламбер” Францішека Духінського. За Духінським, усі росіяни, на відміну як від українців, так і поляків, взагалі не належали до слов’янської “раси”; вони насправді були мовно слов’янізованими “туранцями” і виявляли цілковито неслов’янський характер[227].

Вище вже відзначалося, що Терлецький був невисокої думки про Руську православну церкву. З другого боку, він говорив з помітною симпатією про старовірців, яких уважав за народний спротив скорумпованій офіційній церкві. Він натякав, що старовірців могло б привабити католицтво[228]. Царська держава, яка чітко ототожнювала себе з православ’ям, була, на думку Терлецького, непримиренно ворожа до католицької церкви, але особливо — до її східного обряду.

“Російський уряд найперше оскаженіло напав на греко-слов’янську католицьку церкву, бо вона була немовби докором сумління для всієї російської церкви. Світ знає про зрадливі й жорстокі переслідування, під якими впала більшість цієї церкви... Дворазове переслідування за Катерини [II] і Миколи [I] позбавили католицьку церкву близько п’яти мільйонів вірних” (с. 71–72).

Тому “бере правдивий жаль за ті надії на навернення царя та російського народу” (с. 72)[229]. Отож нічого дивного, що це не може статися доти, доки в Росії існує теперішня політична система. Це правда, що царський уряд підтримує дипломатичні відносини з Римом, маючи, однак, на меті домогтися мовчазного визнання Святим престолом уже доконаних фактів, здійснених щодо східних католиків. “І треба визнати з болем, що в усіх випадках, коли російський уряд мав справу з Римом, не виключаючи навіть останньої, сказати б, трансакції, що її підписали карданал Ламбрускіні та Блюдов[230], Рим, завжди з великою шкодою для віри, залишався ошуканою й обдуреною стороною” (с. 71).

Історія третьої великої слов’янської нації, Русі (України), на думку Терлецького, тісно переплетена з історією її сусідів, Польщі та Росії. Але він наполягав на існуванні окремішної русько-української самобутності. “Русь, приєднана до Литви, а потім до Польщі, зберігала завжди свої відрубні національні риси” (с. 55). Терлецький стверджував відмінність русинів від росіян навіть іще категоричніше:

“Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності, історії та літератури у народність, історію та літературу російську. Російський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письменники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це — грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на загарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі найурочистіше протестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ противиться назвою “москаль”, котрою відрізняє великоросіян від себе” (с. 51–52).

Терлецький розглядав середньовічну Київську державу як таку, що належать до руської (української), а не до російської національної історії. “Справді, землі та народ, що становлять ядро сьогоднішньої Росії, відносилися до давньоруської держави... Дух і напрямок розвитку [двох націй] був цілковито іншим” (с. 52). Після монгольського завоювання Русь злилася з Литвою і Польщею, а руська шляхта поступово сполонізувалася.

“Однак народ зберіг свої властиві риси, а в запорозькій козаччині мав основу суспільного розвитку, за яким тужив своєю душею. Запорозькі козаки становили немовби військовий орден Русі, організувалися в справжнє християнсько-слов’янське товариство. Вільні та рівні, вони ухвалювали собі старшину вибором усіх, вибраній раз владі були покірні й на диво послушні” (с. 55–56).

Терлецький захоплено розповідав про боротьбу козаків із кримськими татарами і про їхні морські походи проти Османської імперії. За словами Терлецького, козацтво, “яке в той час зосередило [навколо себе] руську народність”, було “багатим насінням на майбутнє в Слов’янщині”; йому було визначено долею “посісти високе становище в Європі, бо воно почало впроваджувати християнство [християнські принципи свободи й рівності] в життя та суспільні стосунки. Воно б і собі надало тривалості, і врятувало б Польщу” (с. 56). Причинами того, чому ці потенційні можливості не здійснилися, були релігійна схизма та невдача зі встановленням русько-католицького патріархату в Києві. Встановлення польськими єзуїтами латинського обряду та гноблення польською шляхтою руських козаків і селян викликали реакцію на користь православ’я. Потім розпочалася затяжна козацько-польська війна. Вона стала причиною падіння обох супротивників, із якого вміло скористалася Росія.

“Однак велика частина козаків відчувала таку огиду до невольницького російського первня, що після завоювання України[231] [вони] воліли перенестися до Туреччини і зберегти під опікою своїх [колишніх] найбільших ворогів давні вольності, аніж піддатися ярму, яке їм готував російський уряд. Туреччина зберегла їм усі старі вольності, й аж до 1828 р. вільна козаччина існувала над Дунаєм” (с. 57).

Основоположною тезою інтерпретації Терлецьким української історії було переконання, що східне католицтво, поєднуючи лояльність до вселенської церкви з вірністю до греко-слов’янського обряду, обране провидінням як національна релігія руського (українського) народу. Він вірив, що “навіть після розірвання Церуларієм єдності з Римом Русь залишилася католицькою і потім довгий час хиталася між Римом і Константинополем” (с. 54). Він із любов’ю (але не без перебільшення та підсилення історичних свідчень) перераховував усі випадки взаємного зближення Русі та римо-католицької церкви. У зв’язку з Флорентійським Собором (1439) і прийнятою на ньому унією Терлецький захоплено писав: “...Утішмося тут на вид правильності нашої Русі, котра і на тім соборі в своїм шляхетнім представникові [митрополитові] Ізидорові та пізніше, завжди показувала себе охочою до визнання і прийняття [католицької] правди і котра, дай Боже, стане третейським суддею між Римською церквою та відступницькою нашою слов’янською братією” (с. 19).

Завершивши огляд слов’янської історії, Терлецький переходить до окреслення теперішнього становища слов’янських народів і формулювання пропозицій щодо їхньої майбутньої організації. Позаяк нараховується більше ніж 80 млн. слов’ян, “ніхто вже сьогодні не заперечить слов’янського руху” (с. 73). Три фактори найбільше спричинилися до слов’янського відродження в останні десятиліття: по-перше, страждання й боротьба Польщі за свою незалежність; по-друге, праця чеських учених, які розбудили інтерес до славістичних історично-літературних досліджень; і, по-третє, війни Росії з Туреччиною і походи російських армій на південь від Дунаю, які розпалили надії серед балканських слов’ян. Але досі слов’янському рухові “бракувало осередку, бракувало виразного прапора, під якими міг би скупчуватися” (с. 76). Слов’яни, на жаль, поділені віросповідальними та національними відмінностями. “Тому слов’янський рут, хоча й має величезний простір і величезне населення, досі є неупорядкованим і незгуртованим” (с. 78). Російський уряд у минулому заради своїх егоїстичних інтересів розпалював суперечки серед чужоземних слов’ян. Але “російський панславізм є, власне, царславізмом” (с. 73). Волелюбний характер слов’янського руху неминуче відштовхує його від офіційної Русі. Царський уряд розуміє небезпеку національного відродження слов’янських народів, що перебувають під його правлінням. “Це пояснює нам, чому ось уже декілька років російський уряд збайдужів до панславізму, заборонив учителям поширювати ту думку, а ревніших її прихильників: русинів Шевченка, Кулешу [так в оригіналі] й інших суворо покарав, засудивши [їх] на довічну важку працю в шахтах і на довічні солдати” (с. 77)[232].

Слов’янські народи мають відчуття своєї расової спорідненості, але водночас вони свідомі своєї індивідуальної національної самобутності. Злиття всіх слов’ян в єдину національність є небажаним, оскільки це перетворило б їх на загрозу для людства. “За нашим переконанням, упорядкування Слов’янщини полегшилось би... поділом на шість визначних народностей, тобто на польску, чесько-моравську, ілірійсько-хорватсько-сербську, руську, болгарську та російську, до яких повинні були б приєднатися всі інші дрібні відтінки.” (с. 80). Ці шість провідних слов’янських націй мали б об’єднатися у ширшу федерацію.[233]

“Отже, ми припускаємо федеративний зв’язок усього слов’янського племені, прагнення до якого помітне вже і сьогодні: великий всеслов’янізм у духу Божім, з вільним розвитком усіх окремих народностей... Кожен зі слов’янських народів організовується відповідно до власних потреб, кожен матиме свій уряд, а вони [уряди] стікатимуться в один центральний уряд, що об’єднуватиме всіх і керуватиме всіма” (с. 93).

Установи майбутньої слов’янської федерації були демократичними. Терлецький уважав, що вроджена слов’янська “схильність до демократії... виявилася всюди, де [слов’янський народ] скинув із себе [чужоземне] ярмо” (с. 74). “Слов’янський дух закликає до виборної влади” (с. 93). Терлецький не висував будь-яких специфічних рекомендацій щодо впорядкування майбутнього слов’янської співдружності. Проте він підкреслював, що слов’янська демократія має відрізнятися від демократії західних країн відсутністю матеріалістичної жадоби, егоїстичних інтересів і політичних чварів. Вибори будуть готуватися не фанатичною агітацією, а постами, покаяннями і спільними молитвами. Виборці й обрані, народ, рада (законодавчий орган) і уряд будуть органічно об’єднані одним всепроникним релігійним духом.

Терлецький приписував окремим слов’янським народам специфічні завдання у великій спільній справі. “Польщі належить провід. Вона найбільше зі слов’янської родини прислужилася Богові та людству, неодноразово заслоняла церкву Божу і Європу від тяжких лих. Зі слов’янських народів вона має найбільше слов’янських духовних засобів у своїх геніальних поетах[234], у своїм письменстві, у своїм законодавстві” (с. 89). Польща, щоправда, відхилилася від свого покликання через низькопоклонство перед Заходом і байдужістю до слов’янської справи. Але якщо вона покається, то відразу ж поверне собі місце на чолі слов’янських народів, особливо тих, які дотримуються латинського віросповідання. Особливе покликання чехів полягає в тому, що вони показуватимуть приклад усім слов’янським народам на полі інтелектуальних зусиль і науки. Крім того, вони повинні нести головний тягар захисту слов’янського світу від німецького тиску. “Ілірійцям” [тобто югославським народам] і болгарам судилося покласти край турецькому правлінню в Європі і “хрест, символ спасіння, свободи та розвитку, застромити на верхівках мінаретів” (с. 92). Ілірійці створять слов’янський флот на Адріатиці, так само як болгари і русини зроблять це на Чорному морі, поляки — на Балтиці й росіяни — на Льодовитому океані. Це уможливить “утворення слов’янської морської потуги, зв’язки через море з іншими народами, постачання Слов’янщини азіатськими й африканськими плодами і багатих виробів з Західної Європи” (с. 91)[235]. Врешті “католицько-народно-слов’янський дух” проникне в Росію, поглине монгольський елемент у її уряді, перетворить її теперішній антихристиянський соціяльний лад ”і тоді російський народ увійде до числа з’єднаних братніх слов’янських народів” (с. 92). Відроджена Росія стане апостолом християнства й цивілізації для Азії.

Терлецький обстоював тісну польсько-українську спрівпрацю. Він уважав Польщу природним лідером “латинських” слов’янських народів, а Русь-Україну — слов’ян греко-слов’янської традиції. “Союз Русі з Польщею за обопільної свободи є навіть конче потрібний для майбутності цілої Слов’янщини... Він допоможе полякам поєднатися зі слов’янським рухом, русинам — піднести греко-католицьку церкву, розвинути свою національність і мову...” (с. 81–82). Союз між Руссю і Польщею може стати наріжним каменем запроектованої панслов’янської федерації “Від їхнього зв’язку залежить згармонізування усього [слов’янського] племені” (с. 90).

Щодо своєї власної нації Терлецький вірив, що вона наділена великою і славетною місією. Про українську історію він говорив так:

”Розташування Русі майже в самому осередку Слов’янщини, наріччя, що найбільше наближається до материнської мови й тому найзрозуміліше досі для всіх інших слов’ян[236], винесення Києва на найвище духовне становище, так що у Слов’янщині східного обряду він став майже тим, чим є Рим для всієї Божої Церкви[237], сусідство, а згодом постійні стосунки з католицькими латинського обряду Польщею й Угорщиною здавалися дивним чином сприятливими для розвитку Русі у напрямку цієї ідеї: утримувати у католицькій єдності всі слов’янські племена” (с. 53).

Русь не спромоглася виконати це завдання в минулому, але вона зробить це в майбутньому. “Рyci, яка вже почасти є католицькою.., призначено привести усю Слов’янщину слов’янського обряду до католицької єдності й очолювати її духовний розвиток” (с. 91).