ПРАЦЯ ПОЛА Р. МАГОЧІ: ДЕКІЛЬКА КРИТИЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ

Опублікована декількома європейськими мовами наукова, напівнаукова та публіцистична література про Карпатську Україну на диво багата[674]. Але саме Полу Р. Магочі{101} належить заслуга написання першої англомовної монографії про сучасну історію цього краю. Нещодавно професор Магочі доповнив свою основну працю дослідженням про українську меншину Пряшівського краю в Чехо-Словаччині[675]. Я маю намір детально розглянути його попередню, основну, публікацію; друге дослідження буде коротко розглянуте наприкінці цієї статті.

Книжка “Формування національної ідентичності: Підкарпатська Русь, 1848–1948” (“The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848–1948”) являє собою товстий том обсягом понад 600 сторінок, з яких менше половини становить основний текст праці; далі йдуть чотири великих додатки, примітки, величезна бібліографія, що складається аж із 2 279 позицій, і покажчик. Автор використовував публікації різними мовами, зокрема, угорською, чеською, словацькою, російською та українською. Крім того, він працював у чехо-словацьких архівах і особисто розмовляв із деякими ще живими учасниками політичного та культурного життя Карпатської України у міжвоєнний період. Завдяки солідній базі фактичної інформації та ясності викладу книжка Магочі залишиться зразковою працею на цю тему. Вона заслужено привернула увагу спеціалістів з історії та політичного розвитку Східної Європи, і на неї вже з’явилося багато відгуків та рецензій.

Професор Магочі не ставив собі за мету написати повну історію Карпатської України. Хронологічно його дослідження обмежене одним століттям (1848–1948) — тобто від Весни народів до перших років після другої світової війни. Два розділи, що стосуються періоду до першої світової війни, певною мірою, поверхові: зацікавлений читач може звернутися до німецькомовної монографії Івана Жегуца, який пише про ту добу грунтовніше[676]{102}. Про перші радянські роки трохи сказано в останньому розділі. Основну частину праці присвячено двадцяти рокам чехо-словацького режиму (1919–1939), і тут автор справді першопроходець. Докладно зупиняючись на політичному та культурному розвитку Підкарпатської Русі у міжвоєнний період (як тоді ця територія офіційно називалася) він, проте, майже не звертав уваги на соціально-економічні умови[677].

Тематична спрямованість праці Магочі вказана в її назві — “формування національної ідентичності”. Карпатська Україна — один із тих відсталих районів Європи, населення яких ще й у нашому сторіччі довгий час не мало викристалізованої національної свідомості. Професор Магочі поставив за мету дослідити окремі угрупування карпато-українського народу, особливо його інтелігенцію, намагаючись знайти відповідь на прості, але життєво важливі питання: “Хто ми? До якої національності належимо?” Це проблема не тільки локального значення тому, що вона дає нам зразок т. зв. “case study” — окремого дослідження у галузі вивчення націотворчих процесів, які відіграли і далі відіграють важливу роль у сучасному світі.

Три національних орієнтації вели між собою боротьбу за прихильність населення Карпатської України: проросійська, проукраїнська і третя, яку Магочі називає “русинофільською”. Русофіли й українофіли ототожнювали себе відповідно з російською і української націями, тимчасом як русинофіли бажали, щоб їхній народ розвинувся до окремої національності. Ці три течії зародились у другій половині XIX — початку XX ст., коли питання національної ідентичності почало обговорюватися в невеличких гуртках закарпатської інтелігенції, майже всі члени яких були греко-католицькі (уніатські) священики. Селянство, що в переважній більшості було неписьменним і жило в напівфеодальних умовах, ці суперечки назагал не зачепили. Конфлікт вийшов на поверхню за часів ліберального чехо-словацького режиму й відіграв вирішальну роль у політичному та культурному житті краю в 1920–1930-ті роки. На той час питання національної ідентичності вийшло з інтелігентських кіл у широкі маси. Не виникає сумнівів щодо остаточного результату цієї боротьби. Магочі правильно описує ситуацію у сучасному підрадянському Закарпатті: “Всі без винятку представники молодшого покоління зараховують себе до української національності, вважають себе частиною всього українського народу” (с. 267).

Схвалюючи вибір професором Магочі важливого предмета досліджень і віддаючи належне його взірцевій ретельності, я, однак, не вважаю його дослідження цілком задовільним. Мої зауваження стосуються не самого викладу фактів, а радше розставлення акцентів та інтерпретації. Фактичні помилки виправити досить легко. Завдання рецензента стає складнішим, коли він мусить поставити під сумнів авторське тлумачення фактів. Треба не лише точно відтворити застосовані в розглядуваній праці аргументи, але й подати, хоча б у загальних рисах, альтернативну, переконливішу інтерпретацію.

До трьох національних орієнтацій у Закарпатті професор Магочі ставиться не зовсім безсторонньо. Попри його вдавану наукову неупередженість, ми не зробимо йому кривди, твердячи, що його симпатії явно на боці так званої русинофільської течії. Звичайно, професор Магочі, як і будь-хто інший, має право на свої особисті симпатії, але, на жаль, його ухил вплинув на історичну розважливість і, в окремих випадках, спонукав перекручувати факти, щоб вони узгоджувалися з його упередженими поглядами.

Бачимо це, по-перше, у питанні вибору термінології. Магочі постійно називає народ, про який пише, русинами (Rusyns), твердячи, що цю назву вибрано тому, що нею користуються місцеві жителі та більшість їхніх лідерів (с. 272). Але ж тепер люди, про яких іде мова, називають себе українцями. Таким чином, якщо стару назву “русини” цілком можна використовувати щодо минулого періоду, то вживання Магочі у вищенаведеній цитаті теперішнього часу явно вводить в оману. Крім того, навряд чи виправдане вживання місцевої форми етноніма, коли існує стандартний англійський еквівалент. Ми ж не називаємо німців по-англійському “Deutsche”. Точний англійський еквівалент слов’янському термінові “русин” — це “Ruthenian”, використання якого виправдане давньою традицією. В латинській та німецькій формах (“Rutheni”, “die Ruthenen”) цей термін широко вживано щодо східних слов’ян (українців та білорусів) Польсько-Литовської Речі Посполитої, а пізніше до українських підданих Габсбурзької імперії. Щодо Закарпатського регіону його фіксують іще середньовічні джерела. У своїй французькій формі (“les RuthKnes”) цей термін зустрічається в мирних угодах, укладених після першої світової війни, в актах Ліги Націй, у дипломатичних документах та офіційних заявах чехословацького уряду. Ним також широко користувались англомовні автори, в тім числі й сам Магочі в одній із ранніх статей[678]. Цікаво, які мотиви змусили його поспішно відійти від добре усталеної, традиційної форми до новомодної. Вживання тільки терміна “русин” покликане настроїти читача на користь русинофільської орієнтації.

Карта “Етногеографічні характеристики Підкарпаття” (с. 11) показує територію розселення “русинів” лише в Закарпатті, не розглядаючи цю територію в контексті етнічної карти Східної Європи в цілому. Таким штучним способом створюється хибне враження, нібито слов’янське населення Закарпаття етнічно відмінне від решти українського народу.

Варто звернути увагу на те, що автор першої наукової праці з історії Карпатської України, опублікованої в 1862–1867 рр., австро-німецький історик Герман Ігнац Бідерман без вагань відносив закарпатських русинів до тієї самої національності, що й населення підросійської України (щодо якого він уживав традиційної назви “русини”), протиставляючи їх, між іншим, великоросам:

“Угорські русини не позбавлені мадярських та словацьких домішок. Проте руський народ виявляє таку чітко сформовану індивідуальність, що всі наміри заперечити його окремий національний характер виявляються неспроможними. Особливо вражає його відмінність від великоросів. Приїхавши до Росії, кожен, хто здатний бачити національні відмінності, відразу відчує момент, коли він перетне межу між районами поселення великоросів і русинів. Він відчує це за манерою, в якій побудовано будинки, за одягом і виразом обличчя людей і за самим способом життя (“in deren ganzen Tun und Lassen”)[679].

Магочі не заперечує, що за етнолінгвістичним критерієм жителі Закарпаття є українцями, але форма вислову цього визнання характеристично обережна і досить двозначна: “Закарпатські русини розмовляють низкою діалектів, близько споріднених із тими, якими розмовляють у Східній Галичині Лінгвісти зараховують закарпатські різновиди до української мови, навіть якщо вони суттєво відрізняються від української літературної норми” (с. 13–14). Насправді закарпатські діалекти не лише споріднені з тими, якими розмовляють у Галичині: такі самі діалектно-етнографічні групи українських горян населяють райони з обох боків Карпат (зі сходу на захід — гуцули, бойки, лемки). Магочі, окрім того, не згадує, що український етнічний характер Закарпаття підтверджує не тільки мова, але й народна культура та східнохристиянська релігійна традиція, яка до недавнього часу стояла в самому центрі народного духовного життя.

Проте основний аргумент професора Магочі полягає в тому, що “мову неможливо просто прирівняти до національності” (с. 14). Я погоджуюся, що цей погляд у принципі відповідає дійсності. Етнічність справді не можна рівняти з національністю, тому що національність порівняно з етнічністю — явище іншого, вищого порядку. Етнос твориться сукупністю об’єктивних рис — мови, культури, успадкованого способу життя, тоді як існування нації передбачає суб’єктивний елемент свідомості та волі. Народ Карпатської України, внаслідок його відсталого та пригнобленого становища під угорською владою, вступив у XX століття без викристалізованої національної свідомості. Точніше, закарпатці мали таку свідомість лише в зародковій формі: наприклад, вони усвідомлювали свою релігію як “руську віру”. Цей стан національної недорозвиненості і був вихідною точкою для появи вищезгаданих національних орієнтацій, що поборювали одна одну.

У своєму недавньому дослідженні Гю Тревор-Роупер красномовно обстоює недетерміністичний підхід у вивченні історії. Він пропонує, щоб історик, розглядаючи питання минулих конфліктів, дивився на них не лише з погляду відомих результатів, але також намагався, напруживши уяву, побачити їх незавершеними, такими, якими вони були в той час, коли їхній результат ще був невизначений. “Історія — це не тільки те, що сталося; це те, що сталося у контексті того, що могло статися. Тому вона повинна включати в себе як неодмінний елемент можливі альтернативи”[680].

Я повністю погоджуюся з цією думкою за умови, що всі детерміністичні й телеологічні елементи, які, безсумнівно, також відіграють важливу роль в історичному процесі, не є короткочасними. Історик повинен, так би мовити, вислухати всі альтернативи, які в певний проміжок часу змагалися між собою за перевагу. Але він також зобов’язаний адекватно пояснити причини успіху тієї з них, яка врешті перемогла. Щодо розглядуваної проблеми це означає, що треба намагатися зрозуміти raison d’?tre поразки русофільської та русинофільської національних орієнтацій на Закарпатті й ті структурні фактори, які визначили перемогу української орієнтації. Це саме той момент, якого, на мою думку, бракує в інтерпретації “формування національної ідентичності”, що її запропонував професор Магочі.

У подальших підрозділах я коротко зупинюся на кожній із трьох національних орієнтацій у Закарпатті, зосереджуючи увагу на їхніх підставових ідеологічних передумовах. Спробую показати, наскільки ці поняття узгоджувалися з соціальними та політичними реаліями і як вони відповідали народним потребам і прагненням.