РУСОФІЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

Характерною постаттю початкового етапу національного відродження закарпатських русинів у середині XIX ст. був поет і просвітник Олександр Духнович (1803–1865). У своїх творах він уживав суміші місцевого діалекту з традиційною церковнослов’янською мовою. Духнович мав сильне чуття національної єдності закарпатських русинів з їхніми галицькими братами. У поемі, присвяченій галицькому греко-католицькому митрополитові Григорію Яхимовичу, він зробив славетну й часто цитовану програмову заяву: “Бо свої то за горами — не чужі: Русь єдина, мисль у всіх в душі”. Водночас йому бракувало чіткого усвідомлення національних відмінностей між русинами-українцями й росіянами. Іван Франко вдало охарактеризував Духновича як “чоловіка, без сумніву, доброї волі і немалих здібностей, але невимовно запутаного у язиковій та політичній доктрині...”

Цей нездиференційований русинський патріотизм духновичівського зразка набрав явного русофільського забарвлення в другій половині століття. Двоє людей зробили найбільший внесок у поширення проросійської орієнтації на Закарпатті — редактор і публіцист Іван Раковський (1815–1885) та політичний діяч Адольф Добрянський (1817–1901). Раковський енергійно працював над тим, щоб русини прийняли за свою літературну мову російську. Добрянський, який служив австрійським офіцером для зв’язку з російською армією в Угорщині в 1849 р., і далі підтримував зв’язки з російськими урядовими та панславістичними колами. Русофіли контролювали першу русинську культурницьку організацію — “Общество св. Василія Великого”, засноване 1866 р.

Проникливий тогочасний аналіз русофільського феномена дав український учений і політичний мислитель Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а з 1876 р. — вигнанець у Швейцарії. Драгоманов відвідав Закарпаття двічі — в 1875 і 1876 рр. — і був приголомшений умовами життя народу, що його він називав “пораненим братом”. В інтерпретації Драгоманова русофільство являло собою природну реакцію на нищівний угорський тиск, який змушував русинських патріотів шукати зовнішньої допомоги. Крім того, русинська клерикальна інтелігенція була зачарована аристократичними звичаями угорського суспільства. Драгоманов писав у своїх спогадах: “Угорська Русь — країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством — не тільки національним, але й соціальним, шляхетством, котре живе в головах навіть тамтешніх патріотів, найпротивніших мадярству”[681]. Освічені русини бажали протиставити “благородній” угорській мові та культурі рівну їй за престижем, а саме російську. Місцевий видавець Микола (Николай) Гомичков відверто відповів на заклики Драгоманова у своїй газеті “Карпат”: “Господин Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов”. Проте, як зауважив Драгоманов, у колі своєї сім’ї Гомичков завжди розмовляв угорською мовою. “І резонно: до “господ” росіян далеко, а мадяри під боком”[682]. Драгоманов доходив висновку, що русофільство саме завдавало собі поразки тому, що позбавляло русинів можливості ефективно протидіяти мадяризації, відчужуючи інтелігенцію від простого народу і позбавляючи його освіти, яка не могла вестися чужою мовою. Захоплення русофілів могутньою царською імперією зовсім не означало, що вони були близько знайомі з російським світом. Якраз навпаки, це захоплення було породжене ізоляцією від закордону, в тім числі й від Росії, і йшло пліч-о-пліч з повним незнанням стану сучасної їм Росії, зокрема нової російської літератури. Закарпатські русофіли рідко вміли як слід володіти російською мовою. Насправді, мова, якої вони вживали у своїх публікаціях, найчастіше була неприродною сумішшю російської та церковнослов’янської мов і місцевої української говірки, пересипаною угорськими й німецькими фразами.

Драгоманов цікавився Карпатською Україною до кінця свого життя. У відповіді на вітання з нагоди 25-ої річниці своєї громадської діяльності, яка написана незадовго до його смерті 1895 р. і яку можна вважати його політичним заповітом, Драгоманов іще раз повернувся до цієї проблеми:

“Єсть іще одна частина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Се Угорська Русь. Одвідавши двічі в 1875–76 рр. ту сторону, я пересвідчився, що там про простий люд або ніхто не дума, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу.

Там найчесніші руські патріоти живуть думкою і серцем або серед стародавніх князів та бояр, або серед далеких архиєреїв і генералів московських, а живого народа руського, з єго горем під боком своїм не бачать, а коли іноді заговорять до него, то все про мертве і такою мовою, котрою ніхто не говорить і котрої вони сами не розуміють без мадярського перекладу (с боку).

Позаяк я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більше, ніж Австралія від Європи, — то я собі дав Аннібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національного демократичного і поступового руху, в котрому лежить єї єдиний порятунок. Нещасливі пригоди підрізали мої початки...

Так Угорська Русь зостається без проповіді поступових думок і доси. Я не можу виповнити моєї присяги, але тепер, получивши привітання од так чисельної громади земляків, осмілююсь скласти ту присягу на їх голови”[683].

Під русофільським проводом національне життя русинства в Закарпатті наприкінці XIX ст. і далі занепадало, підтверджуючи таким чином точність драгоманівського діагнозу. Ділові засідання “Общества св. Василія” проводилися тоді угорською мовою, і воно стало майже повністю бездіяльним. Русофільські газети занепали через нестачу співробітників та передплатників. 1885 р. місцевий письменник Олександр Митрак (1837–1913) скаржився: “Нас залишилося всього п’ятеро, і ми стоїмо ближче до могили, аніж до колиски”. Цей розпачливий настрій висловив інший письменник русофільської орієнтації Юлій Ставровський-Попрадов у поемі з дантівською назвою “Lasciate Ogni Speranza”:

“Позбавлений почуттів і сили,

Ти, мій беззахисний Гелоте,

Мій нещасний угорсько-російський народе,

Опущений в темряву могили!

Слов’яне, заспівуйте похоронний марш,

Запалюйте похоронний факел!”{103}

Становище закарпатських русинів справді було вкрай безрадісне, але перебільшений песимізм Ставровського-Попрадова відображав банкрутство русофільського напряму, прихильники якого зайшли в глухий кут. сподіваної інтервенції царської Росії не передбачалося, а самі русофіли не знали, як мобілізувати ресурси власного народу проти дедалі сильнішого тиску мадяризації. На зламі століть старші русофільські діячі з покоління Добрянського та Раковського великою мірою вже зійшли зі сцени, а їхніх спадкоємців не було видно. Але це не означало, що русофільство зникло повністю. Радше воно впало в стан зимової сплячки, з якої почасти вийшло після 1918 р. Русофільські настрої збереглися також на народному рівні, що засвідчив православний релігійний рух, який стихійно поширився по деяких закарпатських селах на початку XX ст. Навернення до православ’я відбивало соціальне невдоволення селян, їхнє розчарування змадяризованим греко-католицьким духовенством. Влада відповідала на це публічними судовими процесами 1904 і 1913 рр. над православними агітаторами та вірними, звинувачуючи їх у порушенні громадського порядку й державній зраді.