ЗАКАРПАТСЬКЕ НАРОДОВСТВО І ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Появу народовського напряму треба розглядати на тлі гнітючих умов життя карпато-українського народу на зламі століть. Економічний стан русинського селянства під владою угорського латифундизму погіршився у гірських районах до стану хронічного голоду. Тяжкі злидні дали поштовх еміграційному рухові до США, що набрав масових розмірів. Ця демографічна катастрофа стурбувала будапештський уряд. На вимогу мукачівського греко-католицького єпископа Юлія Фірцака (1836–1912, посвячений 1891 р.), уряд 1897 р. почав т. за Гірську акцію, направлену на покращення соціально-економічних умов руського селянства. Проте практичні результати акції були незначні.

Іншим чинником цієї ситуації було наростання мадяризаційного тиску, який досяг вершини під час святкування тисячолітнього ювілею Угорщини в 1896 р. Горезвісний шкільний закон Аппоньї 1907 р. спричинився до закриття тих небагатьох початкових шкіл із русинською мовою викладання, які ще існували; середні школи були повністю змадяризовані вже багато десятиліть. Цій асиміляційній політиці сприяв гурток мадяронської інтелігенції русинського походження, зосередженої в Будапешті. Їхня мета полягала в тому, щоб перетворити угорських русинів на “греко-католицьких” мадярів протягом одного-двох найближчих поколінь. Аби досягти цього, треба було викорінити ті особливості греко-католицької церкви, які ще явно пов’язували її зі східнослов’янським світом: запровадити григоріанський календар замість юліанського, замінити в руських виданнях кириличну абетку латинською (з мадярським правописом) і, нарешті, ввести в церковну службу мадярську літургічну мову замість традиційної церковнослов’янської. Незважаючи на деякі слабкі протести, уряд провів усі ці заходи до початку війни. Щоб довершити картину, треба згадати про атмосферу залякування, що відзначалася адміністративними переслідуваннями та злісними доносами в угорській шовіністичній пресі на всіх, кого підозрювано в недостатній лояльності до Угорщини.

За таких несприятливих обставин декілька молодих русинських інтелектуалів розпочали пошук нових шляхів, щоб забезпечити виживання й можливе майбутнє відродження свого народу. Вони переконалися в безплідності русофільської орієнтації, звинувачуючи її в занепаді русинського національного життя. Вирішальним кроком стала відмова від буцімто літературної російської мови, прихильниками якої були русофіли, і вибір народної мови як мови освіти та література Тижневик “Наука”, який почав виходити 1897 р., став органом народовського руху. Від 1903 р. його редактором був Августин Волошин (1874–1946), греко-католицький священик, що відзначився також як просвітник, автор багатьох граматик і підручників. Серед представників народовської орієнтації були науковці: історик та етнограф Юрій Жаткович (1855–1920) і літературний історик Гіядор Стрипський (1875–1949). Стрипський опублікував монографію “Старша руська письменность на Угорщині” (1907), у якій доводив, що досить багата рукописна література, поширена в Закарпатті в XVII–XVIII ст., писалася мовою, близькою до народної, а отже, русифікаторська лінгвістична тенденція другої половини XIX ст. була відхиленням від давнішої місцевої традиції.

Розвиток народовського напряму стимулювався прикладом та дедалі тіснішими зв’язками з українським національним рухом у Галичині, який досяг на той час великих успіхів. Жаткович і Стрипський друкувались у виданнях Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а деякі науковці з Галичини (Іван Франко, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський), ідучи слідами Драгоманова, писали праці на закарпатські теми. Галицький митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький зробив сенсацію серед закарпатського духовенства, коли під час свого візиту до Ужгорода публічно говорив по-українському.

Звернення народовців до місцевої говірки означало творення нової національної орієнтації. Але якою була ця орієнтація — русинофільською чи українською? Професор Магочі твердить, що Стрипський і Волошин були русинофілами (с. 328, 331) і що Волошин нібито “починав як русинофіл, але згодом у 1920-ті роки [тобто у чехо-словацький період], почав відкрито висловлювати думку, що закарпатські русини є частиною малоросійської або української нації” (с. 331). Висновки Марії Майєр, угорського спеціаліста з історії Карпатської України, відрізняються від висновків Магочі: “На зламі століть українофільський напрямок з’явився також у “націоналістичних” колах освічених русинів, на яких неабияк впливали досягнення українських національних рухів у Галичині та Росії”. При цьому Марія Майєр посилається саме на Ю. Жатковича та “його послідовників” А. Волошина і Г. Стрипського. Майєр подає розлогий виклад дебатів, що велися в 1897–1899 рр. на сторінках “Kelet” — угорськомовного органу греко-католицького духовенства, що його редагував Жаткович. Виступаючи проти представників русофільської течії, “Жаткович на підставі вагомих наукових аргументів доводив, що існує досить доказів існування окремої української нації й української літературної мови, абсолютно відмінних від російської нації й літературної мови. Він також твердив, що мовою [закарпатсько]-русинський і український народи споріднені між собою”. Цю ж саму позицію обстоював і Стрипський. Проте Жаткович і Стрипський тоді ще не вирішили питання про те, чи повинні закарпатські русини просто перейняти українську літературну мову з Галичини, а чи спробувати розвинути свою літературну мову на основі місцевих діалектів; це мав вирішити пізніше природний хід подій. Найцікавішою у цій дискусії є позиція Волошина. Коли невідомий дописувач радив, щоб закарпатські русини відмежувались як від російської літератури, так і від “літератури Шевченка”, “Августин Волошин, журналіст-початківець і вчитель-українофіл, що підписав свою статтю [криптонімом] “X”, заперечив проти цієї русинофільської тенденції... На той час він був українофілом”. Ці наведені Марією Майєр свідчення підривають вірогідність тієї інтерпретації, яку подає Магочі. Ця інтерпретація, як видно, навіяна його бажанням штучно завищити значення русинофільської орієнтації.

Природу національної ідеології народовців точно оцінив Іван Жегуц. На його думку, недоречно переносити гострі відмінності — 1920–1930-х рр. на період перед першою світовою війною. Що було важливим для народовців, то це основний принцип: поворот до народу і до його мови. В цьому вони вбачали передумову виходу Угорської Русі з тогочасної глибокої криза Деталі могли бути вироблені пізніше.

“Не ідентифікуючи себе беззастережно з українським рухом, зокрема з українським фонетичним правописом русинські [народовські] лідери не приховували своєї симпатії до української літератури. Цю симпатію вони підтверджували своїми перекладами українських авторів на мадярську мову... Безперечне те, що Волошин уважав український рух природним продовженням русинської національної ідеї. Цей погляд зору він виразно ствердив у своїх програмових статтях у “Науці”[684].

Таким чином, Майєр і Жегуц підтримують думку, що народовська течія була зародковим етапом українського національного руху на Закарпатті.

Треба згадати і про деякі вади народовської течії. Насамперед, вона була цілком аполітичною, обмежуючи себе питаннями мови, літератури й освіта Народовці не були сепаратистами щодо Угорщини і не мріяли про включення своєї батьківщини до майбутньої української держава Вони навіть не порушували питання про надання русинській території самоврядування у складі Угорщини, яке за тодішніх умов здавалося зовсім нереалістичним. З другого боку, вони були не від того, щоб пошукати собі потенціальних союзників і зверхників в угорській політичній системі. Цей брак самостійної політичної платформи був очевидним кроком назад порівняно з русофілами 1860-х років, представник яких Адольф Добрянський висунув програму утворення в Австрійській імперії автономної “російської” провінції у складі Східної Галичини, Буковини, Закарпаття або, як альтернативу, програму самоврядування тільки для Угорської Русі. По-друге, народовський рух був малочисленним, він складався зі жменьки людей. А основна маса русинської інтелігенції була більш-менш повністю змадяризована, і в домах та родинах греко-католицького духовенства панувала угорська мова.