III. МОДЕРНІСТИЧНА ДОБА (ВІД 1890-их РОКІВ ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ)

Період, що охоплює чверть століття перед першою світовою війною, не має усталеної назви в українській історіографії. Але немає сумніву, що це був окремий важливий ступінь у розвитку української національної свідомости та політичної думки, що ясно відрізняється однаково від попередньої народницької, як і наступної доби Великої революції. Для означення того періоду нам доведеться позичити в історії літератури поняття “модернізму”.

Дві обставини мали в той час виключний вплив на українську справу. По-перше, зростаюче ослаблення царського самодержавства та розлад російської державної машини; по-друге, економічний розквіт підросійської України, її швидка індустріялізація та піднесення життєвого стандарту населення. Проте, цей безперечний господарський поступ ішов разом з такими зловісними явищами, як пролетаризація малоземельного селянства та хвиля спекулянтського грюндерства; це загострювало соціяльні протиріччя у країні.

Інтелігентська верства продовжувала бути двигуном українського руху. Але приблизно від 1890-их років до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливе та ініціятивне. Те покоління видало плеяду талановитих діячів, що багатьом з них згодом судилося зіграти провідну ролю в українській революції. Мабуть, найбільш репрезентативною постаттю епохи був Михайло Грушевський, великий учений і організатор наукових дослідів, визначний політик і публіцист.

На той період припадають на Наддніпрянщині початки політичних партій та партійної диференціяції. Першою спробою політичного з’єднання нового типу було недовговічне “Братство тарасівців” 1892 року. У 1899 році в Харкові засновано Революційну Українську Партію (РУП), що згодом перейшла на марксистські позиції й прийняла назву Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Вже після 1905 року бачимо зав’язки декількох інших партій: ліберальної (“радикали-демократи”), аграрного сбціялізму (“соціялісти-революціонери”) та націоналістичної (Українська Народна Партія). Всі ці угрупування перебували щойно в ембріональному стані, а з перемогою реакції в 1907 році були дезорганізовані та загнані в підпілля. Але потенціяльна партійно-політична диференціяція стала фактом. Не менше знаменний був дебют українства на парляментарній арені: у першій та другій думах (1906 і 1907) були досить сильні українські фракції, які одначе не змогли розвинути ширшої діяльности через швидкий двократний розпуск парляменту. Після того, як уряд самовільно накинув зміну виборчого закону, у третій і четвертій думі організованого українського клюбу вже не було, хоч і надалі залишався ряд прихильників української справи. У всякому разі складено доказ, що населення України готове, в умовах вільного волевиявлення, підтримувати українських кандидатів та українські виборчі програми.

Головне досягнення тієї доби — проламання штучної стіни, що нею царизм довго тримав національний рух інтелігенції відсепарованим від його ширшого соціяльного довкілля. Навіть після скасування кріпацтва в 1861 році російське законодавство продовжувало зберігати селян на становищі окремого стану, позбавленого повних громадянських прав. Але з зростанням грамотности, затіснення господарських зв’язків між містом і селом та постанням верстви заможних селян-власників ця станова відособленість зробилася пережитком. Революція 1905 року покінчила з найгіршими формами легальної дискримінації селянства. Село почало пробуджуватися до модерної політичної свідомости і віднаходити себе в українській національній ідеї. Той факт, що від часів Шевченка та кирило-методіївців український рух мав яскравий соціяльний зміст, співзвучний із стихійними прагненнями селянства, тепер став приносити свої плоди. В умовах і куцого конституціоналізму, який запанував в імперії після 1905 року, села й містечка України почали покриватися мережею організацій — “Просвіт”, кооператив тощо, які служили опірними пунктами національного руху. Головним пропагатором національної ідеї серед мас був своєрідний суспільний прошарок сільської інтелігенції, себто кооператори, народні учителі, фельдшери, агрономи. Бувши самі здебільша селянськими синами та живучи в тісній симбіозі з селом, що його довір’ям вони користувалися, вони мали великі можливості духовного впливу, що з ними не могли конкурувати не тільки царська адміністрація, але й чужі російські партії. Люди цього середовища своє власне національне усвідомленнчя здебільша завдячували таємним патріотичним студентським гурткам по університетах, учительських семінаріях і навіть гімназіях. Таким чином українська національна свідомість, промінюючи з малесеньких первісних вогнищ, що ними були Громади другої половини 19 ст., за посередництвом сільської інтелігенції розливалася щораз ширше й ширше в народі. Російський історик Д. С. Мірський правильно схарактеризував цей процес:

“Хоч усе українське було заборонене, але соціяльний розвиток створював щораз сприятливіший грунт для національного руху через зростання сільської інтелігенції та “півінтелігенції”. Ці середовища були у своїй свідомості майже поголовно українські, і коли прийшла революція 1905 року, рух опинився в їхніх руках... Після 1907 року, а головне під час війни, національний рух знову став об’єктом переслідування та придушування. Але в той час він уже був непоборний. Коли впав гніт царизму, виявилося, що на ділі вся демократична інтелігенція та “півінтелігенція” південно-західньої Росії почуває себе українською, що селянство було на порозі усвідомлення цього ж самого та що Україна готувалася стати незалежною нацією”[162].

Національна ідея проникала, хоч повільніше, до інших кляс суспільства. До 1914 року існували вже малі “мостові причілки” свідомого українства серед робітництва, буржуазії та поміщицтва. Треба підкреслити, що навіть там, де ще не приходило до точного з’ясування національної окремішности, бачимо збільшення регіональної свідомости. Наприклад, буржуазія України, хоч зрусифікована мовою й культурою, була гостро незадоволена централістичною економічною політикою імперії, що протегувала центральні московські області; росло відчуття суперечности господарських інтересів між українським півднем і московською північчю. Серед робітництва зустрічаємо нахил до творення регіональних “південно-російських” союзів. Нема сумніву, що в ході дальшого природного розвитку ці тенденції були б себе, скорше чи пізніше, здефініювали в українській національній ідеології. Вибух революції 1917 року надзвичайно приспішив динаміку цього процесу, а разом з цим не дав йому часу, щоб органічно визріти.

На протязі цієї чверти століття міняється характер української літератури. З появою таких письменників, як Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко й інші, її вже не можна було вважати за чисто “народну”. Вона почала виконувати соціологічну функцію літератури “національної”, спроможної задовільнити різноманітні духові потреби здиференційованого модерного суспільства.

Аж до кінця 19 ст. нова українська література обмежувалася, за малими винятками, поезією й белетристикою з селянського побуту. Навіть т. зв. свідомі українці писали свої наукові й публіцистичні праці переважно по-російськи. Щойно тепер українська мова стала знаряддям науки, публіцистики, політики. У той же час покладено основи під українську наукову та фахово-технічну термінологію.

Поступ національної свідомости віддзеркалювався в еволюції історичної науки та зв’язаної з нею історіології. Переломове значення мала тут імпонуюча своїми кількісними та якісними досягненнями діяльність М. Грушевського та його школи. Значення праці Грушевського для політичної думки міститься передусім у тому, що він довів тяглість українського історичного процесу від Київської Русі аж до сучасности, через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та козацькі держави. Середньовічна княжа Русь, — занедбана народницькими істориками та привласнена російською історіографією, — знову ввійшла як інтегральний складник в українську традицію. Це, без сумніву, підносило національне самопочуття, бо чейже древня Русь була періодом великодержавности Києва та його гегемонії у всій Східній Європі.

Не диво, що коло 1905 року виринула концепція повноклясовости українського суспільства. Вячеслав Липинський закликав правобережну сполячену шляхту до повороту до української нації. Принципове значення цієї концепції куди більше, ніж спеціяльне питання про національну переорієнтацію спольонізованої (чи пак на Лівобережжі зрусифікованої) шляхти.

Липинський стверджував, що Україна повинна охоплювати всі кляси й соціяльні групи, що їх має всяка розвинена модерна нація. Це була справжня революція супроти народницького світогляду, який істоту українства бачив у самих “мужиках”. Липинський був, поряд з Грушевським, автором другого великого перевороту в українській історичній свідомості. Його студії над добою Хмельницького зрушили звичні уявлення про наше 17 століття. Липинський довів, що Хмельниччина була не тільки селянсько-козацькою соціальною революцією, але також політичним рухом верхів тодішнього українського суспільства. Якраз цей шляхетсько-старшинський елемент, трактований народницькою історіографією з принциповим недовір’ям, був, на думку Липинського, носієм великих і сміливих замислів і діл епохи Хмельницького та творцем козацької державности. Липинський увів в українську історичну проблематику питання влади і проводу.

Закономірним завершенням цих змін в українській свідомості було формування думки про державну незалежність. У Галичині проблема незалежности була предметом теоретичних дискусій уже в 1890-их роках (Юліян Бачинський, Іван Франко). У 1900 році наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив (анонімно у Львові) брошуру під промовистим заголовком “Самостійна Україна”. Вона закінчувалася гаслом: “Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Але аж до 1917 року ця ідея не здобула загального поширення. Частинно вплинула тут та обставина, що аргументи, що їх в обороні ідеї самостійности висунув Міхновський, не могли промовити до переконання його сучасникам. Міхновський, адвокат за фахом, оперував головне юридичною аргументацією: непорушність державних прав України за Переяславським договором 1654 року; як практичний постулят він ставив вимогу боротьби за відновлення “переяславської конституції”. Одначе довгий часовий перерив по падінні Гетьманщини робив таку легітимістичну концепцію нереальною. Крім цього, Міхновський, — на відміну від таких мислителів, як Драгоманов і Липинський, — не розвинув своїх ідей у фундаментальних творах і не спромігся виховати довкола себе сталого гурту послідовників. Загальний напрям українського руху вказував на те, що проблема самостійности буде скорше чи пізніше поставлена на порядок дня. Але поки що царська імперія, не зважаючи на свій декаданс, ще все здавалася безмірно могутньою в порівнянні з молодими українськими силами. Тому речники українства здебільша вдоволялися традиційним постулятом автономної України в рамках децентралізованої та на федералістичних основах перебудованої Росії. Головна пряма ціль, — боротьба проти царизму, — примушувала шукати союзників у російській демократії, а тим самим і зважати на її настрої. Врешті, завогнення міжклясових відносин, дуже помітне в той час, спиняло кристалізацію почуття національної солідарности та засадничої спільноти інтересів усіх українців, що було конечною передумовою державницької свідомости.

Від часів Шевченка та кирило-методіївців соціяльний елемент відогравав велетенську ролю в ідеології українського руху, що в ній протест проти соціяльної кривди звучав щонайменше з рівною силою, як і проти національного поневолення. В добу модернізму ця стара соціяльна тенденція набирала виразно соціялістичного обличчя. Молодше покоління української інтелігенції стало майже поголовно соціялістичним. Можна тут навіть говорити про своєрідну ідеологічну моду, яка в багатьох випадках залишалася тільки поверховим і минущим молодечим захопленням. Однак, за цим стояли й поважні об’єктивні фактори: загострення соціяльних протиріч у країні в наслідок пролетаризації малоземельного селянства та розвитку індустрії. Отже постав реальний грунт, що сприяв поширенню соціялістичної течії. Але українська соціял-демократія, що перебувала у стадії формування, не спромоглися створити власної програми, припасованої до специфічно українських обставин, що виразно відмежовувала б український соціялізм від російського. Багатонадійний зародок оригінальної української школи в соціялізмі постав був уже на переломі 70-их і 80-их років у наслідок піонерської праці Драгоманова та його друзів — Сергія Подолинського та Миколи Зібера. Але еміграційний характер цієї групи та розрив між Драгомановим і київською Громадою в половині 80-их років довели до того, що коли українство знову підняло голову в Російській імперії, молодше покоління не продовжувало започаткованої Драгомановим лінії, а зачерпнуло з російських джерел готові формули міжнародного соціялізму. Одним з результатів цього російського впливу було недостатнє зрозуміння вартости політичної свободи та конституційного правопорядку. За інший від’ємний наслідок треба вважати той факт, що українські соціялісти не знали як слід, як зінтегрувати соціяльно-економічний та національний боки своєї програми. Марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрошеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій. Щоправда, талановитий Микола Порш, ідейний лідер УСДРП, намагався пристосувати марксизм до місцевих обставин, боронячи програму української автономії з соціялістичних позицій. Але назагал молоде покоління соціялістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко. Ці риси, — що пояснювалися молодечістю того середовища та браком заокругленої освіти й практичного досвіду, — були досить нешкідливі, як довго завдання було переважно негативне: підважувати фундаменти царизму. Можна було сподіватися, що багато з тих дитячих хвороб відпаде у процесі особистого та громадського дозрівання. Ніхто не міг знати зарані, перед якими величезними та страшенно трудними проблемами буде поставлене українство через раптову кризу імперії в 1917 році.

Епоха напередодні першої світової війни, мабуть, найщасливіша в новітній українській історії. Це була доба безперервного й всестороннього українського підйому. Перешкоди, що їх доводилося зустрічати на шляху, були настільки сильні, щоб стимулювати дух боротьби, але не в тій мірі, щоб стримувати рух вперед. Якщо знищення козацької державности й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація. Але великий обшир українських земель, чисельність населення, складність внутрішніх і міжнародних проблем, зв’язаних з українським самовизначенням, жорстокі переслідування російським урядом та деспотичний характер імперії, що заглушував громадську самодіяльність, — усе це робило шлях національного відродження України довшим і труднішим, ніж в інших народів Середньої та Східньої Європи, що стояли перед аналогічними завданнями. Коли вибухнула перша світова війна, українство в Росії вже являло собою реальну силу, але воно ще не встигло перетворитися з “національного руху” на націю в повному значенні слова, якими в той час були, наприклад, поляки, чехи, фіни. Модерна українська нація народилася під час революції.