АВТОНОМНА КАРПАТСЬКА УКРАЇНА, 1938–1939: КІНЕЦЬ ПОШУКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Пошуки закарпатськими русинами своєї національної ідентичності досягли найвищої точки у 1938–1939 рр., коли їхній край, офіційно перейменований на Карпатську Україну, здобув автономну державність у складі сфедералізованої Чехословаччини[689]. Надання автономного статусу Закарпаттю передбачалося Сен-Жерменською мирною угодою (10 вересня 1919 р.), згідно з якою ухвалено передати цю територію Чехо-Словаччині, та чехословацькою конституцією від 19 лютого 1920 р. Але празький уряд зволікав із виконанням цього зобов’язання майже два десятиліття. Автономію Карпатської України здійснено лише слідом за міжнародною кризою, кульмінацією якої була Мюнхенська конференція у вересні 1938 р. Періодові автономії Карпатської України судилося протривати лише декілька місяців, і він закінчився у середині березня 1939 р. після остаточного розчленування Чехо-Словаччини і поновної анексії Карпатської України Угорщиною. Проте короткий період автономії мав один тривкий і необоротний ефект; народні маси на Закарпатті перейнялися українською національною свідомістю. Варто відзначити, що тоді як чехи смиренно підкорялися німецькій окупації, маленька Карпатська Україна зустріла угорське вторгнення безстрашним збройним опором. Магочі згадує боротьбу Карпатської Січі двома скупими рядками. Тим часом не буде перебільшенням сказати, що це “хрещення вогнем” остаточно скріпило українську національну ідентичність цього краю.

Магочі не зміг оцінити вирішального значення подій 1938–1939 рр. для “формування національної ідентичності”. З одного боку, він пише: “Треба визнати, що українська орієнтація справді збільшила свій вплив і престиж серед великої частини місцевого населення за бурхливі місяці автономії” (с. 245–246). З другого боку він зводить вартість цього визнання нанівець такою поправкою: “Це не означає, як твердять багато українофільських авторів, що просте населення краю відкинуло русофільську чи русинофільську національні орієнтації” (с. 245). Проте трохи згодом він зауважує, що “старі русофільські й русинофільські лідери скомпрометували себе участю в угорських і польських інтригах проти їхньої батьківщини” (с. 246). Таку хибну інтерпретацію можна порівняти з відображенням у викривленому дзеркалі: усі предмети на місці, але їхні пропорції спотворені.

Карпатська Україна в 1938–1939 рр. привертала до себе значну міжнародну увагу. Чимало іноземних дипломатів та політичних коментаторів прогнозували, що ця маленька земля стане кладкою до майбутньої великої України, яка мала бути створена під зверхністю Німеччини; багато хто приписував Гітлерові такі плани. Водночас ці побоювання викликали тривогу у радянських керівників. “У доповіді на XVII з’їзді КПРС 10 березня [1939 р.] Сталін, висміюючи саму ідею, що країну населенням з 30 млн. чоловік (Радянську Україну) можна приєднати до регіону з 700 000 чоловік (Карпатська Україна), все ж таки присвятив незвичайно довгий пасаж цій явно сміхотворній пропозиції “злиття слона з комарем”. Існують поважні причини припускати, що Карпатська Україна була пробним каменем у німецько-радянських відносинах. Дозвіл Гїтлера на окупацію Карпатської України Угорщиною, яка сталася всього за декілька днів після доповіді Сталіна, проклав дорогу для взаємозближення Берліна та Москви і німецько-радянського пакту від 23 серпня 1939 р. Магочі не згадує історичної доповіді Сталіна, і взагалі він виказує мало розуміння важливості проблеми Карпатської України напередодні вибуху другої світової війни.