Ще одна невдала спроба порозуміння

Відносно спокійніші польсько-українські стосунки в Галичині створювали передумови для налагодження контактів між підпільними рухами обох народів. У серпні?жовтні 1943 р. у Львові, цього разу з польської ініціативи, відновлено переговорний процес. Його учасниками з українського боку були представники Проводу ОУН Михайло Степаняк, Іван Гриньох та Євген Врецьона, з польського ? уповноважені комендантом «Збройних сил краю», підпорядкованих лондонському еміграційному уряду. Під час проведення цих перемовин для засвідчення власної офіційної позиції у польському питанні Провід ОУН опублікував спеціальний комунікат. «Польсько-українська різня, ? читаємо в цьому документі, ? лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями. Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б, і взиває все українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію та дотримуватись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу».

Керівництво українського визвольного руху не обмежилося декларативними документами. Тоді ж, у жовтні 1943 р., у вказівках Крайового проводу зазначалося: «Категорично припинити всякі протипольські виступи й акції, що являються відхиленням від політичної лінії Організації та не виеліміновують, а посилюють проти нас другорядний фронт боротьби. Ініціювання і виконування заборонених актів трактуватиму як саботаж і провалювання політики ОУН, а виновників каратиму по законам найвищого революційного порядку. Виїмок становлять спецвідділи, що в індивідуальних випадках стосують заходи ліквідації, і то тільки за попередньою апробатою Краєвого Провідника».

За інформацією, яка була у розпорядженні НКВД, після переговорів наприкінці 1943 р. підписано письмову угоду про припинення боротьби. На жаль, інших документів (польських чи українських), які підтверджували б цей факт, поки не знайдено. «Представники АК, ? читаємо у повідомленні НКВД, ? визнали право дій УПА на західноукраїнських землях і погодилися загони АК, що діють на території Галичини і Волині на схід від рік Буг і Сян, підпорядкувати головному штабу УПА. Представники УПА і собі зобов’язалися підпорядкувати командуванню АК загони УПА, що діють на захід від ріки Буг і Сян».

У липні 1943 р. відбулися ще одні дуже цікаві українсько-польські переговори. Їхніми учасниками були керівники українського та польського рухів, Степан Бандера, провідник ОУН, та Стефан Ровецький, Головний Комендант Армії Крайової. Жодного впливу на перебіг війни в Україні ці перемовини мати не могли, адже відбувалися далеко від її теренів — у Німеччині, у концтаборі Заксенгаузен, де перебували обидва лідери. Тому вони стали радше символом того, за яких обставин тодішні українці та поляки таки змогли домовитися.

Тим часом переговори в Галичині не дали жодного результату. Зі свідчень одного з керівників польського підпілля на західноукраїнських землях і учасника цих зустрічей Адама Островського дізнаємося, що польська сторона, йдучи на перемовини восени 1943 р., ставила собі такі завдання: «Розвідка і диверсія в ОУН; спроба таким чином припинити вбивства польського населення, припинити братовбивчу боротьбу, що йде на руку лише німцям; у випадку домовленості відкриття спільного, антинімецького фронту». Як бачимо, спроба конструктивного вирішення конфлікту була далеко не головною метою, навіть більше, першим завданням ставилося використання переговорів для боротьби з іншою переговорною стороною. Поляки були впевнені в нещирості українських партнерів, які, на їхню думку, прагнули «притуплення нашої чуйності й послаблення нашої самооборони; скомпрометувати нашу політику і втягнути нас в антирадянський блок у випадку якщо б їм вдалося отримати нашу згоду про підтримку їхніх прагнень до незалежності».

Взаємна недовіра не могла не вплинути на хід переговорів, які знову завершилися нічим і не зупинили обопільну підготовку до можливого переходу протистояння у масовий збройний конфлікт. Обидві сторони проводили акції одна проти одної, які вони оцінювали як превентивні дії.

У звіті польського Міністерства внутрішніх справ для уряду в Лондоні зазначається, що у вересні—жовтні активізувалися антипольські дії українського підпілля. Найбільш небезпечними теренами називають Бережанщину, Підгаєччину, Рогатинщину, прикордонні з Волинню галицькі землі, а також гірські райони поблизу Станіславова та Стрия.

Продовжували свої дії й польські підпільники. Проти ночі з 20 на 21 жовтня невідомі польські формування напали на українські села Сіде, Блажів, Гуменець на Самбірщині. Крім того, протягом останніх місяців 1943 р. тривали вбивства активістів ОУН, організовані польським підпіллям. На теренах одного з інспекторатів АК «Кремінь» на Тернопільщині спеціально призначені для цього польські боївки протягом жовтня—листопада ліквідували десятьох оунівців.

Тоді ж, восени 1943 р., українське підпілля силами боївок СБ провело на Мостищині й Равщині атаки на важливі польські осередки, розташовані по лісничівках, гаївках та польських колоніях. Їхньою метою передусім було здобуття контролю над лісовими масивами ? можливою базою для розвитку власних або ворожих сил. За підрахунками польського підпілля, до жовтня 1943 р. від рук українців у Галичині загинуло 563 поляки.

Загалом, у Галичині 1943 р. керівники обох підпільних рухів, уважно спостерігаючи за змінами на фронтах і творенням нової міжнародної ситуації, головні зусилля спрямовують на розбудову власних збройних загонів, їхньої матеріальної та інформаційної інфраструктури.

Відповідно, як українські, так і польські документи фіксують порівняно незначну кількість актів взаємного терору, переважно проти активістів обох народів (учителів, священиків, відомих громадських діячів), учасників підпілля. «Поляки скріплюють свою діяльність, ? читаємо в українському документі від жовтня 1943 р. ? Це звітують зі всіх теренів. Свою роботу роблять, не оглядаючись на засоби, розбої, грабежі, донощицтво, ? ось польська зброя в боротьбі з українцями <…>. Факти мордів і грабежів зростають, приміром, у Красному, Золочівщині, Львівщині. Головні свої бази мають у Крехівських лісах (Жовква), бо коло 300 людей, крім цього, поважна кількість в Белзьких, Томашівських, Білгорайських лісах. На терені північної Равщини доконують масових грабункових нападів».

У повстанських звітах із Галичини того часу, схоже, як і раніше на Холмщині та Волині, постійно відзначається використання польським підпіллям провокацій у боротьбі проти українців, зокрема провокування німецьких репресій чи дій радянських партизанів. «Поляки, ? читаємо в «Суспільно-політичному звіті» за серпень 1943 р., ? з одної сторони доносять німцям про все, що знають на українців, а з другої сторони шукають контакту з большевицькими партизанами, яким вказують на українських націоналістів».

1943 р. у Галичині ? лише пролог до війни, котра розгорнулася тут наступного, 1944 р.