Галичина—1944: у вирі Другої польсько-української війни

На початку 1944 р. продовжилося започатковане ще в попередні місяці опанування лісових масивів Галичини українським підпіллям. Для цього, крім створення власних баз і опорних пунктів у лісах, проводили заходи щодо усунення польської присутності у лісничівках та гаївках. Продовжилися виступи проти окремих осіб чи більших осередків поляків.

«Дня 17 січня 1944 року, вечер, ? читаємо в одному з повстанських звітів, ? розпочалась акція на поляків, у тій акції згинуло 18 осіб польської національности і згоріло 18 господарств. У часі, коли будинки господарські горіли, почали вистрілювати набої крісові і гранати, а на гарищах знаходились спалені скоростріли і кріси».

Отож, операція не була ще масовою і була спрямована проти ймовірних озброєних осередків поляків.

Про збільшення кількості жертв серед поляків на порубіжжі 1943?1944 рр. розповідає підготовлений польським підпіллям документ під назвою «Зіставлення вбивств українськими бандами польської людності на теренах Малопольщі від 15.12.43 р. до 20.02.44 р.». Спершу тут в основному подано інформацію про ліквідацію окремих осіб, далі більших груп — від 5—10 осіб, врешті, у лютому 1944 р., зафіксовано вже кілька масових убивств, жертвами яких іноді стало понад сотню людей. Загалом у документі містяться дані про близько тисячу вбитих за цей період поляків.

Ситуація в Галичині перших місяців 1944 р., коли польсько-українське протистояння ще не набрало масштабів справжньої війни, створювала можливості для продовження започаткованих 1943 р. переговорів. У листі Референтури зовнішніх зв’язків Проводу ОУН до делегата уряду Речі Посполитої на Край від 21 січня 1944 р. українські націоналісти зазначали, що основою порозуміння між поляками та українцями мало би стати визнання кожним народом визвольних змагань сусіда за відбудову суверенної держави на етнічній території згідно з правом народів на самовизначення й Атлантичною хартією.

Відділ АК. Львівщина, 1944 р.

У лютому 1944 р. розпочався черговий раунд переговорів, які з перервами тривали до липня. Уже в першому підписаному 10 лютого протоколі, здавалося, досягнуто значного результату: обидві сторони визнавали, що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони. <…> Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав ? української і польської». Проте жодного практичного втілення в життя цей дипломатичний успіх не мав ? кожна зі сторін саме в той момент готувалася до силового розв’язання конфлікту. Польське підпілля Галичини інформувало своє керівництво про безперспективність львівських переговорів з ОУН, бо «українці вимагають рівної суверенності сторін і поділу в посіданні терену».

Тому конфлікт, замість того щоб піти на спад, набрав нових обертів. У звіті ОУН зі Львова за березень 1944 р. ідеться про «українсько-польський фронт»: «Так це не пересада, і у звітовому періоді ми мали тут щось в роді малого фронту. На тлі тих відносин, що я їх начеркнув вище, поляки відчули себе «моцними» до тої міри, що формально війну оголосили українцям».

Така активізація спричинила зростання кількості й розмаху антипольських акцій в лютому?березні 1944 р. Однією з найвідоміших була атака УПА на село Ганачів (Ханачів). Ця місцевість правила за один із опорних пунктів польського підпілля, а з січня ? і для радянських партизан. Тут, зокрема, діяла група лейтенанта Бориса Крутікова із розвідувально-диверсійного загону Дмітрія Медведєва. Діяльність підпільників була спрямована не лише проти німців, а й проти місцевих українців. У повідомленні українського підпілля з кінця 1943 р. знаходимо таку інформацію: «При кінці грудня переїздили три молоді українці через село польських колоністів Ханачівку (Перемишлянщина). На них напали місцеві поляки і піддали їх жахливим тортурам. Між іншим зловленим вбивали цвяхи у п’яти при допитах. Напівживих відставили польські бандити в руки німців, заявляючи, що це українські самостійники-повстанці. Німці арештованих розстріляли».

В інформації за березень 1944 р. ідеться про зведення польськими поляками укріплень у селі і про подальшу активізацію антиукраїнських дій. «Через Ганачів ніхто з українців не відважується переходити ані переїздити, ? читаємо у звіті, ? бо зараз поляки ловлять і вбивають в лісі. Мешканці Ганачівки, які зараз перебувають у лісі, повідомили свої родини в Станимирі, щоб береглися, бо в Ганачеві є 300 польських партизанів, які плянують наступ на Станимир». Командування повстанської армії вирішило провести акцію у відповідь. «Був вечір 2 лютого, ? писав про ці події польський підпільник Єжи Вєнгєрскі, ? наближалася 21 година. Раптом тишу перервав постріл ракети. Після цього сигналу на Ганачів напали з кількох сторін. Одна з атакуючих груп наступала з півночі з боку цвинтара, інша зі сходу, і найсильніша з південного сходу». Поляки стверджують, що наступ проводили від 300 до 1000 повстанців. Ближчою до реальності є, очевидно, перша цифра, хоча й вона перебільшена: у хроніці сотні «Сіроманці» зазначено участь в атаці цього відділу спільно з однією чотою сотні «Орли». Тобто разом мало бути не більше 250 вояків. Атака тривала до півночі, УПА захопила частину села і згодом відступила. Утрати серед оборонців були значними ? від 58 до 85 осіб убито, близько 100 поранено. Через місяць Ганачів зазнав ще однієї атаки УПА, а у травні його цілковито знищили німці під час боротьби з радянськими партизанами.

Тим часом активні дії УПА в березні?квітні спричинили справжню паніку серед поляків. «Польське населення, ? читаємо у повстанському звіті, ? до краю перелякане нашою діяльністю і масово втікає з сіл до міст, поширюючи вістки, що українці хочуть вирізати усіх поляків. Такі звістки викликають зовсім зрозумілу паніку, яку побільшує ще жах перед відплатою за численні доноси і провокації». Антипольські виступи супроводжувалися пропагандистською кампанією українських підпільників. Мета полягала, з одного боку, у виправданні своїх дій (у спеціально виданих листівках постійно наголошувалося, що вони є відплатою за «зрадницьку діяльність поляків»), з іншого ? у створенні більшого розголосу, щоб таким чином змусити інших поляків терміново виїжджати із західноукраїнських земель.

Інформація про масову втечу польського населення на захід міститься в численних українських та польських звітах від зими?весни 1944 р. Керівництво польського підпілля вважало цю тенденцію вкрай загрозливою, а тому давало чіткі вказівки про неприпустимість залишення поляками «теренів Східної Малопольщі». Така політика не дістала підтримки у місцевого польського населення, наразилася на численні відгуки і скарги поляків: «Наказ, що забороняє евакуацію, може розглядатися лише як прояв розпачу: загинуло стільки, то нехай гине решта. Крім такого коментування наказу цивільним населенням, інші коментарі подають це як приклад цілковитого безсилля правлячих кіл. На мою думку, ми повинні врятувати і вивести те населення, яке не має жодної надії на порятунок, а залишити тих, хто має умови для збереження життя».

Сотня УПА «Сіроманці» ВО «Лисоня»

Зважаючи на таку панівну у польському суспільстві на західноукраїнських землях думку, місцеві підпільники зверталися до керівництва терміново скасувати наказ про залишення на місці й розпочати евакуацію.

Очільники польського підпілля натомість видали інструкції про самооборону проти українців. У наказі Львівської команди АК від 11 лютого 1944 р. зазначалося, що швидкий рух фронту на захід робить неактуальними попередні заходи з поступового розгортання власних сил, «натомість наказує якнайскоріше приготуватися до боротьби з українцями і самооборони польського населення». Далі йдуть конкретні вказівки щодо підвищення бойової готовності відділів, приготування зброї (зокрема, малися на увазі коси, сокири), підготовку криївок для зберігання речей і можливостей для евакуації у випадку української загрози. Загони самооборони отримали також завдання «протиділати чинно за доконані або проектовані морди, примінюючи сейчас відплату через палення і нищення осель, як також нищення чолових провідників українських».

У пізніших вказівках від 13 березня 1944 р., крім загальних засад, регламентованих інструкціями попереднього року, було зазначено необхідність створення спеціальних загонів «з метою очищення терену від елементу, винного у злочинах». Тобто для проведення антиукраїнських акцій, метою яких було також, як видно далі з цього ж документа, довести українцям, що «Східна Малопольща ? це не Волинь».

Отже, навесні 1944 р. польське підпілля Галичини готувалося до масштабної антиукраїнської операції. Видано листівку «До українського та православного населення», якою оголошувалася своєрідна «реконкіста» проти українців.

«Вбивали поляків, палили їх господарства, змушували вцілілих до втечі на захід. Аж врешті прийшла наша відповідь, самі її накликали. Певно, що між жертвами знайшлися й невинні, і не наша в тому вина».

В інструкціях, які регламентували поширення цих листівок, зазначалося, що їхнім завданням є завадити поверненню до своїх місцевостей тих українців, які втекли під тиском польських акцій.

Польська антиукраїнська листівка. Липень 1944 р.

«Коменданти районів повинні допильнувати в порозумінні з районними комендантами, щоб ефективно і вчасно перешкодити українцям, якщо б вони хотіли повернутися до давніх помешкань. Тих, хто чинитимуть опір, ? ліквідовувати. Ця постанова має за мету компенсацію втрат польського посідання на сході і оборону перед можливим напливом різунів на запілля. Нашою метою також є ізолюватися від народу, позначеного братовбивчим злочином, який незабаром понесе кару <…>. Українці, що залишилися на нашому терені, будуть трактовані як заручники на випадок повторення вбивств на нашому або сусідньому терені. Поляків, яку будуть полегшувати доступ або переховуватимуть у себе [38], слід після проведення розслідування ліквідувати разом».

Про дії польських підпільників під час антиукраїнських акцій дізнаємося зі свідчень їхнього учасника: «В квітні 1944 року, коли я був призначений комендантом ліквідаційного загону, то колишній комендант Станіславівського інспекторату «Ага», даючи мені завдання з організації набігів на українські села, пояснив, що у зв’язку з наближенням фронту й перспективою звільнення Західної України від німецьких окупантів «АК» має знищити якомога більшу кількість українського населення і цим полегшити в майбутньому відновлення Польщі в кордонах 1939 року за наявності більшості польського населення, що проживало у Західних областях України. Набіги на українські села проводилися за ретельно розробленим планом, із включенням до складу ліквідаційного загону в якості провідника когось із поляків ? жителів села, на яке планувався напад. В нічний час загін заходив у село, у вікна частини домів, в яких проживали українці, закидали гранати, іншу частину будинків підпалювали. Коли жителі вибігали з палаючих будинків, то учасники ліквідаційного загону розстрілювали їх з автоматів та гвинтівок».

Польські підпільники у Львові. Липень 1944 р.

Отже, поляки навесні 1944 р. проводили діяльність, спрямовану як на боротьбу з українським підпіллям, так і на залякування українців загалом. Зокрема, поширювали листівки із закликом про негайне залишення того чи іншого населеного пункту під загрозою смерті. Тобто в багатьох діях польського та українського рухів спостерігаємо цілковиту симетрію і застосування однакових засобів боротьби.

В українських документах постійно знаходимо інформацію про активізацію польського підпілля як свідчення його підготовки до збройного повстання, спрямованого насамперед проти українців. Тим часом вояки АК самі зазначали, що часто їхні дії не допомагали польському населенню, а лише ускладнювали його становище.

«Із Золочева повідомляють, ? читаємо у польському звіті, ? що польська відплата, застосована у Хлібовичах Свіржських Перемишлянського повіту, у селі, яке до цього часу не було втягнуте в терористичну антипольську акцію, принесла сумний факт: польський загін помилково розстріляв у ньому також шістьох поляків. У Соколівці той самий загін спровокував припущення української акції проти поляків, так що мало бракувало до звернення за допомогою до німців. Так само не були задіяні в антипольській акції жителі сіл Черепин Львівського повіту та Лопушна Біберського повіту. Відплатна акція львівського загону, в результаті якої застрелено кільканадцятьох українських селян, відповідно до панівної тут думки, спричинила хвилю вбивств поляків у Біберському повіті».