Згасання полум’я війни на Волині

Перелом 1943?1944 рр. характеризувався черговим наростанням конфлікту, який, зважаючи на те що польські підпільні сили в перші місяці нового 1944 р. розгорнули створення 27-ї Волинської дивізії АК, набув ознак війни між обома підпільними арміями. Проте цивільне населення в цій війні страждало, на жаль, не менше, ніж раніше, адже її вели за панування над територіями, які населяли як українці, так і поляки. Кожна з підпільних армій ? УПА та АК ? проводила дії, спрямовані на «здобуття оперативного простору» в терені, що часто виливалося у ліквідацію чужонаціонального населення, яке розглядали як потенційну загрозу для розвитку власного руху.

На початку 1944 р. дивізія радянських партизанів під командуванням Петра Вершигори розпочала масований наступ на бази УПА у Свинаринському лісі. Повстанці змушені були відступати, чим скористалися польські підпільники. «У перших числах лютого, — пише історик Іван Ольховський, — на села, що розташовувалися навколо «Свинаринської січі», здійснили свої «очищувальні акції» батальйони «Сокола», «Яструба», «Луни» і «Сивого» 27-ї Волинської дивізії піхоти АК, які щойно поповнилися поліцаями 107-го шуцбатальйону. Польські вояки захоплювали навколишні села практично без бою, адже упівців у них уже не було. Відтак мішенями під час їхніх «військових дій» ставали українські селяни-біженці. Так, у Свинарині під час нападу польських вояків загинуло 50 осіб, у Мочулках — 10 осіб, у Ревушках — 14 осіб, у Вовчаку — 9 осіб, у Осі — 23 особи. З цих окупованих сіл аківці чинили наскоки на Осекрів, де вбили 40 осіб, на Маковичі, де полягло 47 українців».

Вояки УПА. 1944 р.

Діяльність АК на Волині в цей час описує їхній безпосередній учасник Вінцентій Романовський. «Нові бої розгорілися на зламі 1943—1944 рр., — пише він, — коли поляки отримали наказ цілковитого очищення цих теренів з огляду на підготовку акцій проти німців. У боях і двосторонніх сутичках здобувалося село за селом. Згідно з наказом «Любоня», під захист підпадали лише жінки, діти та старі. Утім, йшлося про захист життя, але не право на місце помешкання. Всі мали виселитися на терени, де ще панували німці. Після зламання опору УПА цивільне населення отримувало короткі терміни для залишення своїх сіл. Ті, що спізнювалися, ризикували життям. Забирали найнеобхідніші речі, а цінніші предмети домашнього вжитку закопували в землю. Йшли на вигнання в таких же умовах, які творили кілька місяців перед тим полякам».

Схожі акції на всій Волині тривали і в березні 1944 р. «До дня 15.III,? читаємо у повстанському звіті за початок 1944 р., ? з рук ляхів впало в районі Верба понад 600 осіб. Населення знаходиться в справді критичному положенні. Все майно, яке було, забрали ляхи, а люди тиняються по лісах обдерті і голодні. Такий стан триває вже около 2 місяців». За інформацією Ґжеґожа Мотики, від 11 січня до 18 березня 1944 р. вояки 27-ї Волинської дивізії АК провели 16 великих боїв з українцями. «Операції проти УПА, ? пише він, ? слід вважати успішними. Завдяки ним поширено операційну базу дивізії, забезпечено польські сили перед несподіваними українськими атаками».

Українські жертви польсько-українського протистояння на Волині

Один з учасників антиукраїнських операцій на початку 1944 р. Станіслав Вавжицький згодом на допиті в НКВД свідчив: «Напади на села проводилися нерегулярно і по кілька разів, учасниками групи Філіповича повністю знищено села Рівно, Перетирки [37], Полапи, Сокіл, Запілля, Штунь, Висоцьк, Ставки, Ставочки і низку інших українських сіл. Скільки там в цих селах знищено населення, я не знаю. Реальну допомогу нашій групі по знищенню українських сіл і населення, яке не встигло втекти при нальоті, надавала російська збройна група, чисельністю більша, чим наша, а згодом з нами ходила і німецька жандармерія із Маціївського району».

Батальи?он 27-і? Волинськоі? дивізіі? АК поручника Міхала Фіялки — «Сокола»

«Поширення операційної бази» супроводжувалося масовими злочинами польських вояків проти цивільних українців. Про це писали не тільки українські, а й польські підпільники. У звіті на ім’я волинського представника польського уряду від 31 січня 1944 р. читаємо: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують «наскоки» на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

Існували чіткі вказівки та накази командування польського підпілля, які забороняли ліквідацію під час акцій цивільного населення, особливо жінок та дітей. Проте, як і у випадку з українськими повстанцями, партизанське командування не здатне було цілком контролювати власні збройні загони. Почуття особистої образи, біль від втрати рідних та близьких, загальна атмосфера взаємної ненависті часто штовхали українських чи польських партизанів на вчинки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Про одну з таких акцій, яка відбулася в селі Запілля на Любомльщині, розповідає в книзі «Кривава Волинь» Іван Ольховський: «18 березня 1944 року село оточили два батальйони вояків 27-ої Волинської дивізії піхоти: поручника Казиміра Філіповича («Корда») та поручника Міхала Фіалки («Сокола»). Мешканців Запілля, які кинулися втікати в ліси та багна, польські вояки розстрілювали і зганяли у будинки (зокрема, до Киселів) та до клуні Мадричунів. У північно-західній частині села ? Козачку — поляки наштовхнулися на самооборону села. Зав’язалась перестрілка. Поляки втратили кількох вояків і відступили до центру села. У цей час декому із запільців вдалося вискочити зі схронів і втекти до лісу. Нападники зрозуміли, що їм чинить опір невелика кількість людей, і вони масованим вогнем витіснили їх у ліс за межі Запілля. Після цього почалася жорстока розправа над упійманими запільцями та мешканцями інших сіл, що тут переховувалися. Поляки вивісили прапор на тополю, вишикували чоловіків у колону, позв’язували їм руки, поспускали штани, аби ті не могли втекти, і нібито почали з’ясовувати, хто з них належить до УПА. Чоловіки відмовлялися називати себе повстанцями. Їх катували, кололи штиками, розпорювали животи і розрубували голови у клуні Кондратюків (Мадричунів). Хто пробував утікати, того доганяли і завертали назад або розстрілювали на місці. Щоб не чули катувань, поруч грала музика. Коли розправа закінчилася, нападники підпалили клуню з тілами вбитих і поранених, аби замести сліди. Запалили хати в селі та місцеву Свято-Миколаївську церкву 1763 року. Загинуло у цей день в Запіллі близько сотні мирних мешканців, в тому числі діти, жінки, старики».

Унаслідок завзятих боїв між польським та українським підпіллям, які тривали перші три місяці 1944 р., відбувся певний перерозподіл їхніх сфер впливу. «Якщо на Рівненщині та на півдні Волинської області, — пише про це Іван Патриляк, — поляки зазнали поразки, то на Волинському Поліссі за підтримки червоних вони зуміли створити власну базу, що охопила територію від р. Західний Буг до рік Стир і Стохід на північ від Ковеля і простяглася вздовж Західного Бугу від Володимира-Волинського до Дорогузька».

Конфлікт на Волині тривав до самого переходу фронту навесні 1944 р. Звіти від того часу свідчать про всю складність ситуації. Тут відображена діяльність УПА, польського підпілля, німецького війська і влади, радянських партизанів, інформація про пересування фронту, про локальні союзи поляків то з радянськими партизанами, то з німцями чи угорськими військами. Фронт досить повільно просувався волинськими землями, і часто навіть на незначній відстані від нього розгорталася інша війна ? польсько-українська.

Відновлена згодом радянська влада репресіями та депортаціями, спрямованими проти українського та польського національних рухів, показала його керівникам, звідки йде найбільша небезпека для обох народів.

В одному з повстанських документів від травня 1944 р. знаходимо цікаву інформацію про зміну стану справ.

«Частина польської партизанки, що входила в склад групи Ковпака, не пішла разом з ним в німецьке запілля, а залишилася за Случем в Людвипільському і Березненському районі. Група ця активно виступала проти відділів УПА і українського населення. З початком квітня група ця повкопувала граничні стовпи з польськими орлами на старій польській границі. Відділи НКВД зробили облаву в теренах Людвипільського і Березненського районів і знищили цю групу. На кордонних стовпах повісили 16 поляків. Решту чоловічого польського населення, що де-не-де залишилося в польських колоніях, більшовики змобілізували і відправили до Рівного до легіону В. Василевської. Решта поляків, що залишилася по селах Людвипільщини, симпатизують з відділами УПА. При переході на схід відділи УПА затримуються на польських колоніях, поляки добровільно дають їм харчі, виставляють варту, переводять через НКВД».

Криваве польсько-українське протистояння припинилося 1944 р. бодай на Волині. В інших регіонах воно тривало ще більш ніж три роки.