Знищення української Холмщини

Початок 1944 р. ознаменувався активізацією діяльності польського та українського підпілля, спровокованою наближенням німецько-радянського фронту. Вступ Червоної армії на початку 1944 р. на колишні терени Другої Речі Посполитої, невизначеність питання про східний кордон повоєнної Польщі на міжнародному рівні штовхнули польське підпілля до реалізації операції «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити їхній польський характер. Для цього створюється 27-ма Волинська дивізія АК, розгортаються польські збройні загони на інших землях, особливо в Галичині й довкола Львова. Очевидно, це призводить до військового протистояння з українським підпіллям у регіонах, де воно мало власні збройні сили ? на Волині та в Галичині.

Загалом, саме 1944 р., а точніше його першу половину, можна на­звати апогеєм польсько-української війни ? на той момент вона одночасно охоплювала найширший ареал: протистояння сягнуло найбільшого розвитку на Холмщині та в Галичині й разом із тим не згасало на Волині.

На Холмщині, де українські позиції були відносно слабкі, не підкріп­лені збройно, війна у перші місяці 1944 р. вилилася у масові знищення українських сіл, які поляки сприймали як можливу оперативну базу для розвитку українського руху.

Українське населення Холмщини опинилося в ситуації, аналогічній до тієї, у якій перебувало польське влітку 1943 р. на Волині: з одного боку ? винищувальні акції ворожого підпілля за участі цивільних, з іншого ? заклики власного визвольного руху залишатися на місці. У листівці «Холмська земля жадає відплати» з весни 1944 р. українців закликали: «Ні на крок не поступимось з наших прадідівських земель!» І знову-таки, схоже, як і в ситуації з поляками на Волині, українці Холмщини перші місяці 1944 р. не могли зіпертися на допомогу повстанських відділів ? їх тут тоді не існувало. На той час діяли лише дві боївки СБ ОУН. Через те стихійно постають самооборонні загони. Протоколи свідчень українців про польські акції у березні 1944 р. чітко відтворюють атмосферу тих днів: українські селяни організовують самооборону, цілодобово вартують, охороняючи свої села, переховуються у криївках, проводять наступальні дії проти сусідніх польських сіл, запідозрених в антиукраїнських акціях.

Охоплена вогнем хата у селі Сагринь. Березень 1944 р.

Напади на українські села на Холмщині тривали від самого початку 1944 р. «Першого дня Різдвяних свят, — писав священик Іван Которович, — 7-го січня цього року, між годиною 7—8 вечора в Старому Селі тимчасово повіреної мені парафії, невідомі злочинці замордували в страшний спосіб цілу родину селянина-українця Адама Мисика, що складалася з п’яти душ, не помилували навіть маленької дитини, яку сьогодні збиралися охрестити, та доньку церковного старости Івана Фугеля, дівчину 17 літ, яка там ночувала». У звітах УДК з Холмщини за січень—лютий постійно загадуються окремі вбивства українців.

У березні 1944 р. польське підпілля провело масштабну антиукраїнську операцію, що увійшла в історію під назвою «грубешівська революція». Її ініціатором був комендант Грубешівської АК Мар’ян Голембйовський, згодом один із найпалкіших прихильників польсько-української співпраці, учасник переговорів з УПА. Протягом 10—11 березня польські підрозділи атакували села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Документи українського підпілля подають різні цифри загиблих. Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. У документі під назвою «Спис знищення сіл польськими бандами на Грубешівщині» вказано, що за період з 10 березня до 5 квітня було знищено 36 українських сіл, замордовано 875 осіб. В огляді подій у березні?квітні 1944 р. зазначено, що під час польських березневих акцій «вбито около 2000 українських селян, в тім найбільше жінок і дітей». Український допомоговий комітет укладав списки загиблих навесні 1944 р., їм вдалося поіменно ідентифікувати 1283 жертви, вбиті між 10 березня та 10 травня.

Учасник подій, поручник АК Станіслав Ксьонжек ? «Вирва» згадував про весняну акцію 1944 р.: «Наше військо було дуже добре узброєне і випосажене. Доводили ним самі офіцери передвоєнні. Ціль наша була спалити та знищити все по Буг і Солокію, щоби не було знаку й сліду, бо, як сказав наш один офіцер на відправі, “або перестати боротьбу, або змобілізувати більше війська і вдарити, бо зуб за зуб, хата за хату, село за село принесе тільки більші втрати для поляків. По тій плянованій акції ми щойно думали розкинути летючки, закликаючи українців до згоди”».

І справді, як свідчать численні протоколи, записані після цих кривавих подій, гинули не лише озброєні учасники самооборони, але й жінки, діти та старі люди, які не чинили опору. Навіть більше, з документів чітко видно, що нападники мали за завдання відшукувати цивільних людей, котрі переховувалися, і ліквідовувати їх.

Наведімо одне із запротоколованих підпіллям свідчень ? Ольги Шидловської ? про знищення села Сагринь: «Дня 10.3.1944 р. рано, біля 4-ої години, побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями. Я зібрала своїх дітей, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6 і старого батька, літ 69, і сховалася до зовсім знищеного льоху. З льоху видно було, що діялося кругом нас. Я бачила, як польські бандити шукали сховищ, кажучи: «Тшеба шукаць, бо тут може биць». Я бачила і чула, як нападали бандити на мою сусідку, Марію Носаль. Вбили її, віддаючи в неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль в огонь, але один з них сказав, що вона і так згорить.

Дитина Марії Носаль Евфрозина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вже в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антоніна, Евстахій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а решта свині порозтягали. В цьому самому схроні було ще 7 осіб. Бандити наказували вилазити, але ніхто не показався. Бандити кинули в схрон гранату, яка ранила двоє людей.

Бандити ще довший час були біля сховища і розмовляли поміж собою: «Звідзе, хлопци, тшеба добже шукаць по льохах і схронах». Після цього вийшли на дорогу і приглядалися до нашого льоху, але якось нічого не робили. В той час підійшов до них, видно, якийсь старший і сильно почав кричати до них: «Курва ваша маць, ви тилько чекацє, ажеби за вас ктось працовал, паліць і біць. До тей пори вшистко повінно биць спальоне. Добже шукаць по льохах і схронах». Підбіг до вікна нашої хати, бив прикладом у вікно і кричав: «На Українє, на Українє!» — і підпалили хату.

З них я пізнала двох наших кольоністів: Тутку і Бздуру. Вони цілий час кричали: «біць і паліць». Тутка і Бздура показали схрон Яцюка. В цьому схроні забили 15 осіб. З льоху чула я, як банда вбивала людей. Чула, як 6-літній хлопець просив, щоб його вбили, бо його маму вже вбили. Казав: «Моя мама не живе, і я не хочу жити».

Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів в числі сімох, мала за провідників двох малих хлопців поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру заплату, тільки щоб показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря-українця. Батько хлопців Білик Ян (імен хлопців не знаю). Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. Після того зв’язали солому, запхали в льох і підпалили. У сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища».

У меморіалі Холмської ради до єпископів світу відзначають особливу жорстокість вояків АК стосовно православних священиків. «Польські збройні відділи, ? читаємо тут, ? зайшовши до православної оселі, найперше накидаються на Православну Церкву і палять її, а одночасно кидаються на православне духовенство, яке вже за останні два роки налічує в своїх рядах 22 мучеників, з того священиків 14 і 8 дяків, що були в той чи інший спосіб жорстоко замордовані поляками». Наявність, крім національного, ще й релігійного чинника надавала ще більшої гостроти польсько-українському протистоянню на Холмщині (знову-таки, це нагадувало Волинь 1943 р.).

Очевидно, метою польських операцій було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, аби вони якомога швидше залишили ці терени. Для цього спалювали цілі села, іноді чинили показово жорстокі вбивства. Учасниками злочинів проти українського населення були як вояки польського підпілля, так і цивільні поляки.

Відділ АК на тлі охопленого вогнем села Сагринь. Березень 1944 р.

Події весни 1944 р. на Холмщині вдруге після літа 1943 р. на Волині показали, наскільки жорстоким може бути протистояння між українцями та поляками, як легко його учасники вдавалися до воєнних злочинів заради реалізації особистих чи політичних цілей.

Наприкінці березня терени Холмщини мали страшний вигляд. Ось як описує в листі від 1 квітня свої враження від побаченого представник УЦК у Любліні Володимир Левицький: «Нині величезні терени Грубешівщини від Бугу по Гучву — це самі згарища ще так недавно багатих цілих десяток українських сіл та польських колоній. Можна сьогодні ствердити, що на цьому ще не закінчиться, бо нині йде вирішальна кривава розправа-різня за національний характер цих земель». І справді, в березні протистояння не завершилося.