Розростання війни. Холмщина 1943 р.

На початку 1943 р. польсько-українська війна не припинялася на Холмщині. У березні представники Українського допомогового комітету в Грубешеві ініціювали переговори з польською стороною, представленою керівником Польського допомогового комітету доктором Кульчицьким. Успіх перемовин було зведено нанівець після замаху 19 березня 1943 р. на голову УДК у Грубешеві адвоката Миколу Струтинського. Смертельно поранений польськими терористами, він помер у лікарні 21 березня. А вже наступного дня група польських підпільників чисельністю 18 осіб атакувала будинок члена УДК і командира самооборонного відділу полковника Якова Гальчевського-Войнаровського. Досвідчений військовик понад годину тримав оборону своєї домівки, але врешті був застрелений. Прошите кулями тіло витягли на подвір’я й порубали.

У перші місяці року вбито близько ста українців, більшість із них ? відомі діячі громади. «Від стихійних терористично-грабункових акцій, ? читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., ? польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції. Про замітніші випадки вбивств подає раз у раз легальна преса. Найголовніші були вбивства полковника Я. Войнаровського і доктора М. Струтинського. Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то знову стають ніби по стороні українців».

Навесні 1943 р. польське підпілля масово поширювало серед українських активістів погрози з вимогою виїхати геть із теренів Холмщини. «Наші люди на Томашівщині, — інформував керівництво представник УДК у Замості Роман Перфецький, — одержали… около двох тижнів погрози, що коли в найближчому часі не покинуть своїх постів праці і не заберуться зовсім, то будуть через бандитів, а радше через польську підпільну організацію, зліквідовані». Очевидно, дехто з них, дослухаючись до погроз, тікав, інші залишалися і часто ставали жертвами нападів. За інформацією українського підпілля, від серпня 1942-го до серпня 1943-го на Холмщині загалом вбито 543 українці.

25 квітня 1943 р. польське підпілля поширило листівку із погрозами українцям за участь української поліції в німецьких каральних операціях проти поляків. Підпільники застерігали, що за кожне спалене польське село «буде спалено два українських села, за кожного вбитого поляка — два українці»

Проте лише погрозами не обійшлося. На думку Ґжеґожа Мотики, навесні, точніше у травні 1943 р., польське підпілля тут уперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові і 70 в Стрільцах. Згідно з різними даними, вбито від 50 до 70 цивільних». Ще одне село, спалене в той же день, 26 травня, не назване польським істориком, — Тугані. Тут було вбито 6 і поранено 3 мешканців та знищено 23 господарства. Результатом польських акцій, крім убитих та поранених людей і спалених забудов, стало те, що 642 особи з перелічених трьох сіл опинилися в статусі біженців. «Убивано здебільшого чоловіків, — читаємо про це в повідомленні УДК. — Всі, що врятувалися, є голі, босі та без харчів».

Загалом, у травні — на початку червня 1943 р. тільки на Замойщині вбито 30 осіб. Ось звіт лише про одну добу, який показує ситуацію на цьому терені: «Уночі з 30 на 31 травня ц. р. замордовано в селі Підгайцях Лащівської волості солтиса цієї громади Євгена Паншету і молочарського організатора Кирила Бурачка. Цієї ж ночі в селі Стенятичі Лащівської волості замордовано працівника ОСУК в Томашеві Василя Дзірбу, а крім того ще три особи: Івана Свіра, Михайла Свіра і Хведора Гвоздяка. Цієї ж ночі замордовано в селі Наброжі Лащівської волості 4 українських родини — всього 16 осіб, а в селі Гошке Лащівської волості — 1 особу».

Місцеві керівники УДК почали бити на сполох і звертатися до німецької влади з проханням про допомогу. При цьому висували звинувачення на адресу польської поліції щодо її підтримки антиукраїнських акцій. У листі керівника Володавської делегатури комітету Івана Сосенка від березня 1943 р. зазначено: «До мене масово звертається місцеве українське населення в справі уможливлення йому самооборони. При тому висувається пропозиція покликання до Лащева української поліції і уможливлення на випадок алярму роздачі довіреним людям резервового оружжя для боротьби з бандами. З дня на день має влада більше доказів на це, що бандитизм організовують поляки. Польська поліція цей бандитизм толєрує, і доки на наших теренах буде польська поліція, доти не може бути мови про успішну боротьбу з бандитизмом».

У звіті УДК із Замостя ситуація в травні 1943 р. описана так: «Загальне положення на терені нашого повіту, спеціально під оглядом особистої безпеки, значно погіршилося. Найбільше під цим оглядом загроженими є терени Тишовецької делегатури, де всі, хто в цей чи інший спосіб має якесь відношення до нашого національного життя, не чується особисто безпечним. Всі працівники нашої делегатури, як рівно ж і мужі довір’я по селах, є змушені ночувати, а радше переводити ніч, бо про спання нема мови, поза домом, бо вдома бояться нападів польських терористичних банд».

Під час ліквідації українських активістів убивці часом заявляли, що виконують вироки від імені Речі Посполитої. «28 [21] о годині 10 вечором, — читаємо в одному зі звітів УДК з Володави, — прийшла польська банда до Горостити волості Кривоверба, скликала людей і заявила: “Ми, польська організація терористична, від імені Жечипосполитої закликаємо населення вступити в наші ряди, хто не ступить — буде спалений, а ті, що з німцями співпрацюють, — будуть убиті”».

27 липня 1943 р. польська боївка напала на село Буковину. Майже всі хати спалили, при цьому вбито 12 осіб і поранено 4. Часом польське підпілля поширювало листівки, якими намагалися залякати всіх українців, змусивши їх покинути власні села. В одній із таких летючок читаємо: «Зайдо гайдамацька! Винесіться, пси українські, з польської землі, бо застрілимо тебе, як пса. Відхочеться тобі і твоїм побратимам України на польській землі. Застерігаємо перший і останній раз».

За інформацією УДК із Замостя, протягом березня—вересня 1943 р. на цих теренах було вбито 44 українських активісти — солтиси, війти, мужі довір’я, діячі українських кооперативів. Серед убитих — 4 православних священики. 1943 р. гоніння на українських священиків, започатковані торік, тривали. Детальну інформацію в «Меморіалі про переслідування польськими бандитами православного духовенства на Холмщині і Підляшші» подав архієпископ Іларіон: протягом 1943 р. здійснено напади на 150 парафій, 9 священиків і 8 дяків було вбито. «Дня 6 травня ц. р. польська банда, — писав Іларіон, — напала на дім настоятеля парафії в Наброжі, Заміського повіту, священика Сергія Захарчука й у страшний спосіб його замордувала. Поклавши о. Захарчука на підлозі горілиць, бандити били його ногами й кольбами та люфами крісів. Це катування тривало довший час. Залишивши непритомного о. Захарчука на підлозі, бандити пішли до домової церкви, що містилася в тому самому домі, спрофанували її /.../. Виходячи з помешкання, бандити стрілили один раз у голову о. Захарчука, що лежав непритомний на підлозі /.../. Дня 27-го жовтня польська банда, якою керували польські офіцери, доконала нападу на парафію Молодятичі Грубешівського повіту /.../. Дев’ятимісячну дитину місцевого війта польський бандит розбив головою об підлогу, добиваючи нещасне дитя кольбою по голові, двох інших дітей 2 і 5 літ поляки замордували в жорстокий спосіб у їхньому ліжку. Під час цього нападу жорстоко замордовано й старого дяка місцевої парафії Семена Ярошевича. Дня 28 жовтня польська терористична банда під час нападу на Грабовець Грубешівського повіту у страшний спосіб замордувала настоятеля Грабовецької парафії протоієрея Павла Швайку і його дружину. Тіла забитих були дуже змасакровані (замордовані. — Ред.) — матушка Іванна Швайка майже вся була поколота ножами, руки та ноги в неї поламані, живіт порізаний. Нещасна жінка вмерла від відпливу крови, а не від смертельної рани. Сам настоятель, крім ран на тілі, мав рани стрілів. Перед убивством його в жорстокий спосіб бандити мучили й катували». На думку Іларіона, польське підпілля зосередило свою увагу на вбивствах священиків тому, що на той момент, після втечі чи вбивств багатьох активістів, вони залишилися практично єдиними виразниками українського життя в терені.

Деяке пригасання конфлікту на Холмщині спостерігається на кінець весни ? літо 1943 р. Новий спалах пов’язаний із двома чинниками: німецькою каральною операцією, яка супроводжувала завершальний акт розпочатих іще попереднього року переселень, та появою інформації про літні події на Волині. 4 серпня 1943 р. Головне командування АК видало наказ про початок терористичних акцій у відповідь на німецьку пацифікацію. Ним було передбачено атаки на відділи, що брали участь у каральних операціях, а також знищення сіл, мешканці яких брали участь в німецьких акціях, зокрема переселенні. У наказі українців не згадувано, проте, зважаючи на те, що саме їх часто поселяли в колишні польські села, вони опинилися у вирі атак.

Полковник Яків Гальчевський. Загинув у бою проти польських підпільників у селі Пересоловичі Грубешівського повіту 21 березня 1943 р.

Тим часом наприкінці літа 1943-го Холмщина наповнювалася біженцями та чутками із сусідньої Волині. За інформацією Ганса Франка, станом на середину вересня на терени Генеральної Губернії прийшло понад 20 тисяч польських біженців з-за Бугу. В українському звіті за вересень 1943 р. з Холмщини читаємо: «Через міст в Дорогуську перейшло около 900 осіб. Втікачі походили переважно з околиці Любомля. Втікачів забирає польський Комітет, частинно відставили німці від границі до лягрів в Холмі. Багато поляків було ранених. Своїми оповіданнями про «звірства» українців (комусь там роздерли уста від уха до уха та казали: «Маш Польськев од можа до можа», зарізали «ксєндза» пилою при вівтарі і т. п.) викликали паніку на усіх теренах та загострили ще більше відносини. Кожний українець в очах поляків ? це «гайдамака», який ходить з ножами та все готов різати поляків. Поляки говорять, що українці виготовляють їм різню в Холмі, що в Союзі Українських Кооператив, в Комітеті та на /.../ найдено зброю, що Іларіон посвятив ножі, що в українському шпиталі отруїли 30 поляків з Волині і т. п. 13 вересня появилася відозва польського допомогового комітету, де закликається поляків зі сіл Ягодзін, Римаче, Теребенкі, Янковце, Оструфкі, Воля Островецька Любомльського повіту до повороту на свої місця. Повертаючим мали німці уділяти помочі. Одначе поляків багато не вернулося. Німці дивляться на українсько-польські відносини байдуже. Низи настроєні проти українців. Урядові круги виграють на українських нервах. У відповідь на польську діяльність обіцяли німці дати українцям в Холмі 20 крісів на самооборону». У меморіалі архієпископа Іларіона про вбивства священиків на Холмщині також зазначено: «Щоб оправдати свою злочинну нехристиянське роботу /.../, поляки покликуються на останні події, що ніби мали місце на Волині».

В українських селах поширювалися листівки, у яких від імені польської організації «Комітет оброни народовей» було оголошено про взяття заручників. «В зв’язку з жахливими вбивствами українськими бандитами на Волині визначені заручники в окремих місцевостях повіту. Застерігаємо вдруге: якщо хоч один схожий випадок станеться в повіті, обрані заручники втратять життя, а села підуть з димом».

Польське підпілля намагалося взяти під контроль наростання антиукраїнського руху в цьому регіоні. У жовтні 1943 р. видання «Biuletyn Informacyjny» публікує зауваги щодо дій «Комітету відсічі Волині», який закликав до негайної організації збройної відповіді українцям. «Лише і виключно Керівництво підпільної боротьби і Командування Армії Крайової є покликане до рішень про збройні виступи, ? читаємо тут, ? самовільних і неузгоджених починань в нашій ситуації не можна допускати». Проте далеко не всі польські підпільники вважали такі звернення обов’язковими для себе, тому напади тривали.

Інформація про перебіг конфлікту циркулювала між різними районами ? Холмщиною, Волинню, Галичиною, ? незважаючи на їхню ізольованість. Вона була одним із чинників посилення протистояння. Часто емоційно насичені, перебільшені новини про жертви на одному терені запалювали вогнище конфлікту на іншому.

Теза про те, що конфлікт на Волині значною мірою був спровокований потраплянням сюди повідомлень про антиукраїнські акції на Холмщині, поширена в українській історіографії. Часто польські історики подають її як надуману, таку, що служить виправданням. Проте підтвердження її знаходимо у багатьох документах ? як українських, так і польських. У розлогому аналітичному документі польського підпілля під назвою «Українська справа» про з’ясування причин загострення конфлікту на Волині читаємо: «Коли ми звернулися до двох найвизначніших українських діячів у Варшаві з колишньої російської імперії з проханням пояснити причини волинських подій, то вони навели приклади здійснення польською гранат?вою поліцією в Холмському повіті, за німецьким дорученням, репресії проти українських сіл за підозру у підтримці радянських диверсантів і неправильної поведінки польських сільських управителів лісової служби тощо на Волині як можливу причину подій на Волині».

Напади на українські села Холмщини продовжилися восени. Їх полегшував той факт, що українці були практично безборонні. За винятком невеликого озброєного загону самооборони, який на середину 1943 р. налічував 200 вояків, тут не було сили, здатної їх захистити. Ініціатива створення повстанських відділів, яку в той час реалізовували на Волині та Галичині, не охоплювала Холмщини. Тому напади на українські села тривали. «Дня 21 жовтня узброєна в скоростріли й кріси банда, — писав архієпископ Іларіон, — зо співом «Єще польска не згінела» напала на парафію Мірче Грубешівського повіту й спалила 196 господарств разом з живим і мертвим інвентарем, а 26 чоловік забито і 4 ранено. Знайдено там жертви з вирізаними язиками, викрученими руками, видовбаними очима і т. ін. Не помилувано навіть жінок і дітей. Напад подовжувався 4 години вночі». І це було далеко не єдине спалене українське село в той час: в українських документах згадуються також напади в жовтні на села Молодятичі, Грабовець та ін.

У листопаді 1943 р. Український допомоговий комітет у Грубешові розгорнув акцію «Зимова допомога погорільцям». В оголошенні про її початок зазначалося: «Бандитські напади в останніх місяцях багато нещасть і всякого горя нанесли українському населенню повіту. Моложів, Стірільці, Тухачі, Пасіка, Мірче, Молодятичі, Грабовець і много відокремлених випадків по різних селах нашого повіту потребують помочі. Поверх дві тисячі наших братів опинилося без даху над головою й голодні та босі з острахом вижидають зими».

1943 р. для українців Холмщини завершувався у важких умовах. «Зараз твориться щось страшного, — писав Холмсько-Підляській консисторії священик села Підгірці, — щоночі гине в страшних муках десятки безвинного населення. Від 19 грудня щоночі напади. Ніхто не роздягається і не спить по хатах». За інформацією представництва УЦК у Любліні, протягом 1942—1943 рр. «впали від злочинної польської ворожої руки числом п’ять сотень українські передовики Холмщини і Підляшшя». Найбільше загиблих — 269 — припадає на Грубешівський повіт. Ці цифри, очевидно, неповні — підраховані лише активісти українських організацій. Обліку загиблих українських селян ніхто не вів. Проте це був лише початок — наймасштабніша трагедія українців Холмщини сталася наступного, 1944 р.