Кампанія «Волинь—43». Таблоїдизація теми

Апофеоз суспільного інтересу до польсько-українського конфлікту припав на 2003 р., причому знову ініціаторами такого загального занурення у трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські та громадсько-політичні організації. Саме під їхнім тиском до відзначення «60-ї річниці Волинської трагедії» спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом і України. Від самого початку ними задано спрямування цих відзначень, локалізоване хронологічно лише на 1943 р., а географічно — на Волині. Саме тоді починає формуватися бренд «Волинь—43». Отже, увагу було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння, його початки і продовження винесено поза увагу, інформація про українські жертви маргіналізувалася.

Рівень обізнаності поляків із темою конфлікту станом на 2003 р. був іще доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань 2003 р., 49 % респондентів ніколи не чули про події на Волині 1943 р. (слідом за польськими медіа соціологи також звужували перспективу конфлікту виключно до одного року та одного регіону), ще 17 % чули, але не знають точно, про що йдеться, лише третина знала щось на цю тему. З опитаних 61 % вважав, що жертвами конфлікту були лише поляки, 38 % — поляки та українці.

Пам’ятник у Павлівці, відкритий президентами України та Польщі 11 липня 2003 р.

Отже, такими були «стартові» уявлення польського суспільства про цю історичну проблему, які зазнали суттєвих змін у результаті роботи насамперед масмедіа. Потужна інформаційна хвиля довкола польсько-­українського конфлікту відіграла позитивну роль, привернувши увагу суспільства до малодослідженої теми минулого. Публічні медіа стали майданчиком для цікавих історичних та суспільно-політичних дискусій.

Разом із цим надмірна увага ЗМІ значною мірою зашкодила розумінню теми. Журналісти беруться до важких та неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше і більш разюче. Опрацьовані ними прості для сприйняття споживача медійні схеми швидко дістають перевагу у впливі на суспільство, порівняно із важкими і масштабними поясненнями істориків, особливо якщо останні на стадії формулювання. Результатом стає процес, який можна назвати таблоїдизацією історії, коли не історичні дослідження формують повідомлення засобів масової інформації і, відповідно, через них суспільні уявлення, а медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Так 2003 р. сталося з темою польсько-українського конфлікту. Складна історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу та розкриття повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання чи в рамки короткого телерепортажу.

Про вихолощення інформації, яке притаманне сучасним медіа, писав британський журналіст Нік Дейвіс: «На фабриці новин матеріал вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про рух Опору у Франції, якщо б у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася убити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення криється в контексті».

Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не спокійного зваженого розгляду, а насамперед сенсацій та емоцій. Із сенсаційністю особливих проблем не було — тема залишалася маловідомою в обох країнах. Можливості насичення матеріалів емоціями також були безмежними, адже ішлося про страшні події — вбивства тисяч людей. Часто автори свідомо фокусувалися виключно на аспектах, здатних викликати сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули жінки та діти, почало зводитися до подання жертв майже виключно як жінок і дітей. У більшості випадків не подавали відомості про антиукраїнські акції польського підпілля, які піддавали сумніву простий і однозначний образ поляків як постраждалих, образ, який мав попит у суспільстві.

Окремі вирвані з контексту факти почали набувати зовсім іншого значення. До прикладу, акцентували увагу на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели в селах. Таким чином формувалось уявлення про українців-дикунів, яких не стримують навіть святині, а їхнім діям почали надавати певного ритуального характеру. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як різуна та гайдамаки з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити без вдавання до містичних чи ритуальних тлумачень — костели часто були єдиними мурованими будинками в селах, тому їх використовували як оборонні пункти.

Фотографія 1923 р., яку використовували як символ жертв УПА

Постійне спрощення, скорочення контекстної інформації врешті призвели до того, що тему почали подавати так: сенсаційний заголовок, ілюстрація (здебільшого фото вбитих людей або живих, насамперед дітей, з підписом на кшталт «Всі вони загинули від рук українців»), невеликий текст, який містив свідчення очевидця, часом коментар історика. Для того щоби публікація була цілісною й авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі переважно брали в істориків, яким притаманні гострі, безапеляційні оцінки трагедії, тож вони з маргінальних почали перетворюватися на провідних фахівців. Так, інженер за освітою Ева Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної теми.

Зразками таких статей можуть бути публікації в одній із впливових польських газет «Rzeczpospolita» за 12 липня 2003 р. Одна з них, яка має назву «Не чекай, не виглядай. Діти Волині», розпочинається так: «Найбільш ранні спогади: постріли, мама, залита кров’ю, падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом…» Інша стаття під назвою «Хай не залишиться нічого польського. Сценарій погрому», проілюстрована великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, містить такий вступ: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей і замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок та дітей. Їхнє рухоме майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок, 167 некоординованих окремих рішень, що 11 липня, в неділю, у переддень православного свята Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

Ще одним зразком такого подання теми став номер популярного журналу «Uwa?am rze» за жовтень—листопад 2011 р. На його обкладинці — фото групи учнів та учителів школи в Загаях від 1937 р. і заголовок: «Їх усіх убили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зємкєвіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид, приносячи її в жертву політичній доцільності. Статтю доповнює інтерв’ю Петра Зиховича з Евою Сємашко з промовистою назвою «Це було пекло на землі». У цій публікації дивують не так відповіді відомої своїм заанґажованим ставленням до проблеми дослідниці, як запитання журналіста. Уже перше з них піддає сумніву бажання журналіста розібратися в проблемі: «Чому вони нас вбивали?» Наступні теж дуже короткі: «Як гинули діти?», «А жінки?», «Що робили з тілами поляків?» Схоже, завданням журналіста було лише доповнити відповіді співрозмовниці.

Логотип кампанії «Волинь—43»

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 р. стала дуже популярною, і щодо її висвітлення у ЗМІ зав’язалося своєрідне змагання. Зважаючи на те що одним із головних критеріїв успішності сучасних ЗМІ є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила таблоїдизацію теми.

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми масмедіа, було їхнє природне бажання надати темі актуальності. Авторів публікацій менше цікавили реалії життя в 1940-х, аніж те, що відбувалося в сьогоденні. Тому серед коментаторів історичної теми переважали не дослідники, а чинні політики. Саме їхні, часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою формували його. Але участь в обговоренні відомих діячів політики забезпечувала популярність теми, а отже, і зростання читацької аудиторії.

Тим часом на початку 2000-х професійна історіографія проблеми лише започатковувалася, та й то майже виключно польська. Дослідники не встигали за наростанням інформаційної хвилі і не могли вплинути на неї, «приземлити» до рівня історичних фактів, знизити емоційний градус дискусій, сформувати неупереджену оцінку подій за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбулося протилежне — розроблені й розтиражовані засобами масової інформації уявлення почали змінювати історіографію, наближати її до свого рівня. Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно і в широкому контексті притаманні, до прикладу, працям Ришарда Тожецького, поступово відійшли на задній план, були усунуті роботами, які пропонували значно простіші підходи.

Панівною стала концепція, яка передбачала одновимірний, лінійний розгляд проблеми:

1. Основа конфлікту — ідеологія українського націоналізму, яка була українською версією фашизму чи нацизму.

2. Ідейно-програмові засади ОУН від самого початку створення Організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських теренах.

3. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942—1943 рр. УПА (тому першою акцією повстанців мало бути вбивство поляків у Парослі).

4. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію поляків (тому так важливо його віднайти).

5. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий, спланований характер. Доказом є те, що проти ночі з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої знищено понад 100 населених пунктів на Волині. Вона була б неможливою без загальної координації (тому див. пункт 4).

6. 1944 р. антипольські акції поширено на терени Галичини (тому з’являється відносно новий термін «галицька різня»).

7. Убивства українців на Холмщині впродовж 1942—1943 рр. жодною мірою не стосуються подій на Волині чи в Галичині, тому що їх: а) взагалі не було; б) вони не були такими масштабними, щоб спричинити розпалювання конфлікту; в) вони відбулися після подій на Волині.

8. Польське підпілля під час конфлікту проводило лише захисні та відплатні акції (тому запроваджується абсурдний термін «попереджувально-відплатні акції», якщо не вдається віднайти українську акцію як привід).

9. Депортація українців, здійснена в рамках акції «Вісла», була вимушеною військовою операцією, спрямованою проти українського по­встанського руху, а не українського населення.

10. Усі вищеперелічені пункти є достатньою підставою для того, аби вважати знищення поляків на Західній Україні геноцидом.

Значна частина цих тез розроблена професійним істориком Ґжеґожем Мотикою. У дискусіях про Волинь він виступав у двох іпостасях — як академічний науковець і як публіцист. У другій із означених ролей він був значно вільнішим у своїх текстах: те, що в наукових публікаціях було подано як припущення, у газетних ставало фактом. З часом публіцистичні припущення автора «перелилися» в його науковий доробок, найкращим свідченням чого є книга «Від Волинської різні до акції «Вісла». Польсько-­український конфлікт 1943—1947» (2011).

Попередні розділи цієї книги були присвячені детальному аналізові цих пунктів, який засвідчив брак серйозних аргументів для існування всієї конструкції. Проте на сьогодні вона стала не лише історіографічною — її ключові положення відображені в матеріалах слідства, яке з 2001 р. веде прокурорський підрозділ Інституту національної пам’яті. За результатами такого слідства важко очікувати безстороннього й неупередженого рішення суду.

Ця проста лінійна концепція була сприйнята польським суспільством як пояснення причин і характеру складного і багаторівневого конфлікту між українцями й поляками. Напевно тому, що люди здебільшого шукають простих відповідей на складні питання і часто задовольняються ними, навіть якщо вони неправильні. Тим паче, якщо це питання не стосується їхнього щоденного життя, а лише вряди-годи виринає в інформаційному просторі. Замість того аби витрачати час на самостійне з’ясування обставин, вони довіряють медіа.

Крім того, окремі елементи цієї концепції «зачіпаються» за традиційні уявлення поляків про їхнє минуле чи історію стосунків з українцями. Термін «волинська різня» легко прижився, бо апелював до відомих кожному поляку «уманської різні» (повстання гайдамаків, Коліївщини XVIII ст.) чи «галицької різні» (або «рабації» — селянського повстання в XIX ст.). У сприйнятті протистояння українців та поляків ХХ ст. доволі часто бачимо його накладання на уявлення про конфлікти між ними з XVI—XVIII ст. Звідси — сцени освячення знарядь убивств, середньовічні тортури. «Кривава неділя» (11 липня 1943 р.), коли нібито водночас були атаковані понад сто польських сіл, апелює до іншої події з польської історії — «кривавої середи» (15 серпня 1906 р.), коли польські бойовики в 19 містах одночасно атакували російських поліцаїв та жандармів.