Польське підпілля та радянська влада: від співпраці до протистояння

Період «романтичних» відносин між радянською владою і польським підпіллям тривав кілька тижнів. У польському рапорті читаємо про перші дні нової влади на Тернопільщині: «Ставлення радянської влади до поляків і євреїв були взагалі нібито досить дружні, підтвердженням чого було прийняття їх на різні посади в адміністрації. Якщо говорити про ставлення «совєтів» до українців, то від початку вони ставилися до них з підозрою, з огляду на те, що українці у своїй більшості були прихильниками бандерівців, які знову проводили свої акції проти “совєтів”».

Цей час польські підпільники намагалися максимально використати для придушення українського визвольного руху як самостійними акціями, так і у співпраці з представниками нової влади. Масовими були випадки вступу колишніх підпільників до винищувальних батальйонів чи міліції, які воювали проти УПА.

Не завжди цей вступ був добровільним. В одному зі звітів польського підпілля читаємо про переформування загону самооборони на Тернопільщині: «На зборах самооборони 15.12 [44] начальник «істрєбітєльного батальйону» НКВД Балабанов виразно засвідчив, що жодної польської організації не може бути і не буде в самообороні, а самооборона мусить бути прилучена до “істрєбітєльного батальйону”».

Станом на лютий 1945 р. у Західній Україні діяли 292 винищувальних батальйони (на Тернопільщині — 44, до 80 % із них у складі мали поляків).

Для декого з учасників цих батальйонів вони стали можливістю продовжити війну з українцями. 28 серпня 1944 р. відбулася організована НКВД акція пацифікації села Грабівець. Участь у ній взяв «істрєбітєльний батальйон», у складі якого були поляки Надвірної. У результаті спалено 300 господарств, вбито 85 і заарештовано 70 українців.

«В загальному поляки наставлені до більшовиків неприхильно, хоч зовні того не виявляють, ? читаємо в українському звіті з 5 серпня 1944 р. ? До українців наставлені з великою ненавистю і дальше продовжують свою провокаційну вислужницьку роботу для нового нашого окупанта. Колишню роботу Кріпо і Гестапо перебрала на себе польська міліція, яка на кожному кроці провокує, доносить на українців і в той спосіб прислуговується для закріплення Радянської власті на Українських Землях. Головне вістря їхньої боротьби є спрямоване проти українського самостійницько-визвольного руху, проти ОУН, проти УПА. Очевидно, НКВД дуже радо вітає їхню співпрацю».

Про активне співробітництво поляків з радянською владою і намагання використати її у боротьбі проти українців звітують практично з усіх теренів Західної України. Це дає підстави вважати такі факти не випадковими, а виявом чітко продуманої політики польського підпілля.

Про винищувальні польські батальйони свідчать також радянські документи. Прокурор Дрогобицької області Кригін у своєму листі до секретаря обкому комуністичної партії інформував про діяльність одного з таких батальйонів у містечку Комарно:

«а) вояки винищувального батальйону під час виїздів на операції в українських селах били українське населення;

б) під час проведення операцій забирали у громадян маєток, не маючи для цього жодних підстав;

в) палили будинки під претекстом, що це житло членів бандерівських банд, не маючи на те жодних підстав;

г) перебуваючи в селах /.../ вояки винищувальних батальйонів називали українців бандитами, бандерівцями;

д) під час підпалення будинків в одному із них спалили живцем дві жінки, а одного чоловіка поранили в руку».

Очевидно, деякі польські політики намагалися продовжити звичну для них від часів німецької окупації практику боротися з українцями за допомогою окупантів чи їхніми руками. Вони й далі сподівалися, що радянська влада тимчасова і після її відступу треба буде з’ясовувати питання з українцями. Тож краще почати його вирішення заздалегідь, коли можна використати «союзника».

Проте вже незабаром після встановлення радянської влади в Західній Україні стало зрозуміло: вона не збирається визнавати цих земель польськими і, на противагу еміграційному уряду, створила маріонеткове утворення ? Польський комітет національного визволення, який розглядали як офіційне представництво польського народу. Репресії проти поляків наростали, діячі польського підпілля — колишні радянські союзники — стали мішенню для радянських каральних органів. «НКВД шукає польську організацію, — читаємо у звіті польського підпілля за серпень 1944 р., — у зв’язку з чим арештовано і допитано ряд осіб. Всім, кого допитано, інкримінована належність до організації й вимагають даних щодо імен керівників».

Усе це дуже швидко відображалося у польських настроях — несприйняття нової адміністрації посилювалося. Не могли не відчути зміни цих настроїв і в керівництві польського підпілля. Аби вони не вилилися в несанкціоновані антирадянські виступи, які могли завадити позитивному вирішенню польського питання на міжнародному рівні, у серпні 1944 р. було опубліковано спеціальне звернення до населення, яке опинилося під радянською владою.

«Влада Радянського Союзу, який разом з нами бореться проти німецьких злочинців, ? читаємо тут, ? засвідчила, що окупація польських теренів російськими військами продиктована виключно військовою доцільністю. Зараз, коли вирішується доля нашої вітчизни, мусимо й надалі бути карні, спокійні, розважні».

Теза про «тимчасову окупацію» була самообманом, адже радянська влада ніколи не заявляла про це, ніколи не стверджувала, що готова прийняти кордони Польщі станом на 1939 р. Відразу після відступу німців, хоча війна ще тривала, червоні розгортали на західноукраїнських землях репресивний апарат, спрямований як проти українського визвольного руху, так і проти польського підпілля.

Зміну опіній серед поляків уважно спостерігали й українці, які вважали, що це може стати підставою для зміни у взаєминах. У політичних інструкціях ОУН із серпня 1944 р. наголошувалося: «У відношенні до польської національної меншини стати на становищі вижидання. Є багато даних думати, що поляки якраз тепер проходять процес перегрупування і переставлення на протисовітські рейки. Якщо це наступило би, то ми готові їх залишити в спокою. Тому доложити старань, щоб виказати полякам, що ми їх тепер не зачіпаємо. Бити, одначе, тих поляків, які стають на службу большевикам (міліція, сексоти), подаючи при тому до відома, що б’ємо їх не як поляків, а як большевицьких агентів. Не дозволяти, щоб маса сліпими своїми відрухами визначувала нам наші тактичні прийоми».

Вивчення ситуації та думок польського населення вилилося, зокрема, в наказ командування УПА—Захід від 1 вересня 1944 р. про припинення антипольських акцій: «Є познаки відвороту поляків від НКВД, цим самим можливості наближення до українців. Засадничо масові протипольські акції припиняються. Одначе послідовно проводити їх належить проти всього польського елементу, який будь-в-чім співпрацює з НКВД, та тими органами московського імперіялізму, що йдуть на моральне і фізичне знищення українського народу».

За інформацією НКВД, саме наприкінці 1944 ? на початку 1945 рр. зафіксовано випадки, коли «представники окремих загонів АК з власної ініціативи шукали і входили в контакт із загонами УПА, як на території Західної України, так і Польщі».

Подальшому загостренню антирадянських опіній серед польського населення Західної України сприяло започатковане у вересні виселення звідси поляків та посилення репресій НКВД проти членів польського підпілля, особливо помітне в останні місяці 1944 р.: «Акція большевиків почалась по всіх районах майже в один час, около 20.XII.44. Так арештовано в Роздолі 40 поляків, в Журавні на початку — 10, а опісля більше, у Жидачеві, Стрию — 250, переважно інтелігентів. Між арештованими був визначний член польського підпілля. Знайдено радіовисильню, багато зброї, амуніції й кулеметів. Арешти пройшли по польських селах. Проведено облаву на Руду й Луковець, де між іншим зловлено поляка з англійської розвідки».

Польське населення намагалося саботувати радянські розпорядження про виїзд із західноукраїнських земель і не полишало місць свого проживання, траплялися випадки силового спротиву виселенням. «Мимо зарядження поляки не вибираються, ? читаємо в українському звіті за листопад 1944 р. з Тернопільщини. ? По деяких селах поляки не признаються до своєї національності, називаючи себе українцями. Частина почала переносити метрику з костела до церкви. Все-таки більша частина чинить рішучий спротив вивезенням, уживаючи при тому навіть зброї проти большевиків (Підвисоке, Гута). Большевики через те ставляться до них з недовір’ям, мовляв, ми їм дали зброю, а вони уживають її проти нас».

Зважаючи на зміну політичної ситуації на кінець 1944 ? початок 1945 рр., польсько-українське протистояння в Галичині помітно згасає, хоча далі фіксуються окремі його спалахи. Згідно зі звітом польського підпілля, за період 20 грудня 1944 ? 15 січня 1945 рр. вбито 700 поляків на Тернопільщині, жертвами антипольських акцій стали 130 осіб у районах Скалат, Жидачів, Рогатин. У польських звітах теж відзначають бажання радянської влади й надалі роздувати польсько-український антагонізм — очевидно, щоби не допустити переростання антирадянських настроїв серед поляків в організовану боротьбу.

Посилення цих тенденцій не зуміли використати для подальшого розгортання мережі представники польського національного підпілля на західноукраїнських землях, передусім через політичну неготовність. Надмірне сподівання на вирішення питання польських кордонів на міжнародному рівні і крах цієї концепції спричинили розгубленість серед польських політиків. Провести реорганізацію для протистояння колишнім союзникам не змогла й Армія Крайова, структури якої швидко зазнали значних втрат від радянського репресивного апарату й відтак припинили діяльність. Зрештою, після масового виселення поляків із Західної України аківці втратили соціальну базу та політичну доцільність існування на цих землях.

Проте польсько-українська війна не завершилася із припиненням протистояння в Галичині та на Волині, не зупинило її навіть закінчення Другої світової війни 1945 р. Війна тривала ще два роки ? до 1947-го. Тереном її дій стали південно-східні землі відновленої Польщі, які в термінології українського національного руху називалися Закерзонням. А причиною стали спроби польської влади остаточно позбутися тут української присутності.