Іван Хміль К оценке деятельности ОУН-УПА

Іван Хміль

К оценке деятельности ОУН-УПА

... Ті автори, які відстоюють необхідність реабілітації ОУН-УПА, роблять це дуже своєрідним чином. Вони подають далеко не всім відомі і безперечні факти з історії українського націоналістичного руху, а лише ті, де ОУН, УПА, дивізія СС «Галичина», УГВР тощо видаються «борцями за національне визволення України, за Українську Соборну Самостійну Державу».

Автори цих творів, майже без винятку, не згадують, що у програмних документах ОУН, починаючи з І Конгресу (Відень, 1929 p.), вказувалося, що український націоналізм є таким же природним рухом, як «у Німеччині — гітлеризм, в Італії — фашизм», що метою ОУН визнавалась побудова держави «з сильною державною владою в руках Вождя Нації»; що незалежний розвиток держави вважався можливим лише за умови «тривалого забезпечення її імперських позицій», розбудови «українського мілітаризму»; що треба боротися «за панівне становище серед інших народів»; що принципом ОУН є «Україна для українців»; що мораль оунівця — це «мораль завойовника», а його рисами повинні бути «догматизм,... фанатизм,... аморальність,... творче насильство...»; що їх влада «мусить бути страшна»; що не треба лякатися, що з українського населення залишиться половина [1].

Адвокати націоналізму для широкого вжитку, як правило, обходять питання про те, як визначаються в програмових документах ОУН «етнографічні межі» України. Як зазначає сучасний дослідник, «...ідеологія українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами України... нема і не може бути миру між Україною та її сусідами, допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишаються в рамках польської держави, поки Придністров’я є частиною Молдавії, поки південне Полісся входить до складу Білорусії, поки Курська й Воронезька області, Краснодарський та Ставропольський краї є частиною Російської Федерації... Перманентна війна України проти всіх її сусідів — річ для ОУН нормальна, вона навіть обґрунтована ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим» [2].

Фашистські по суті імперіалістичні наміри українських націоналістів знаходять відображення у своєрідній психологічній атмосфері, характерній для ОУН. Ось спогади учасника УПА: «Буде війна» — цими словами взаємно віталися повстанці, зустрічаючи друзів...» [3].

Навіть через лічені роки після закінчення війни, яка завдала українському народу стільки горя, провідний ідеолог і публіцист УПА П.Полтава в статті «Підготовка третьої світової війни та завдання українського народу», чітко усвідомлюючи можливі втрати України, не вважає за необхідне приховувати бажання цієї війни, намагаючись лише замаскувати його посиланням на волю народу: «...український народ не є проти цієї війни, він на неї чекає» [4].

А один з провідників ОУН. Ст. Ленкавський у 1948 році наголошував: «Нам по суті треба наслідувати фашистсько-гітлерівські методи».

Ми вибірково навели лише деякі з багатьох свідчень такого роду. Але й цього достатньо, щоб дійти висновку, що український інтегральний націоналізм є фашизмом. Цей висновок робить і авторитетний історик Іван Лисяк-Рудницький. Він називав «інтегралів» непатріотами, «бандеро-націоналістичними головорізами», які «опановані божевільною жадобою влади і хотять не просто незалежної України, але тільки таку українську державу, що в ній п. Бандера виконував би роль самовладного диктатора, ОУН(р) — роль безконтрольної моно-партії «ордену», а «служба безпеки» — функцію рідного НКВД». І. Лисяк-Рудницький висловлював «надію й гаряче бажання, що українське громадянство зуміє перебороти божевілля тоталістичного націоналізму», бо якщо хоч на деякий час їх допустити до проводу, то «бандеро-націоналісти втягнули б неминуче в ганьбу й катастрофу всю нашу національну справу» [5].

На жаль, так тоді і сталося і може повторитись.

Красномовною є спроба одного з шефів СБ ОУН Миколи Лебедя дати власну інтерпретацію здійсненого ОУН злочинного плану винищення польського населення, жертвами якого стали десятки тисяч цивільних осіб: «УПА пробувала втягнути поляків до спільної боротьби проти німців і більшовиків. Коли ж це не дало жодного успіху, УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся» [6]. Отакої! Знищення десятків тисяч людей, за Лебедем, — це просто наказ «опустити українські терени».

...У зв’язку з цим не можна ще раз не звернутися до вказаної широко документованої праці Віктора Поліщука, який занепокоєно свідчить, що «сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини» [7].

І справедливим видається зауваження автора, що фашизм засуджено німцями, італійцями, іспанцями, португальцями, але у певних сил в Україні провідною ідеологією націоналістичного руху продовжує залишатися інтегральний націоналізм.

Справедливість такого висновку підтверджують і факти українського сьогодення. Ось лише два приклади. 1992 року Спілка Української Молоді (СУМ) видає працю Дмитра Донцова «Росія чи Європа?». У передмові наводяться роздуми автора. Що українець — то «Гомо Европеус», а росіянин — то варвар, «Г омо Азіатікус», подається заклик — «За Київ і Христа проти Москви і антихриста!». І тут же видавці СУМ — пишуть: «Ім’я та творчість Д.Донцова залишаються для нас не лише історією, але й маяком сучасності і дороговказом на майбутнє» [8].

Приклад другий. Газета УНА-УНСО «Наша справа» (№3–1997.

— 17 січня) з гаслом «Сила; порядок, добробут!», статтями про Я.Стецька, героїзм ОУН-УПА й оголошенням про наступний закритий семінар «для старших офіцерів ЗСУ, МВС, НГУ, ПВ, СБУ» з темою «Війни XXI століття» і головною доповіддю «Від війни як глобального протистояння, до війни як інтенсивної терористичної кампанії».

...З усього сказаного випливає один висновок: реабілітація ОУН, УПА означала б реабілітацію фашизму, який є реальною небезпекою і сьогодні, і в майбутньому. Вони, ОУН-УПА, можуть бути лише прощені. Й то тільки тоді, коли самі визнають свою вину, засудять свої злочини.

Так ставить цю проблему чесний українець В.Поліщук (С. 12, 13, 14 та ін.). Так давно вже її поставили ветерани Великої Вітчизняної війни України, коли ще в 1994 році в ім’я миру та злагоди в державі запропонували колишнім воякам ОУН-УПА засудити бандерівщину та її злочини [9].

Источники

1. Обвиняет земля. ОУН.. — Сб. док. и мат. — М.: Универсум, 1991. — С.23–27.

2. Сповідь українця. — Донецьк, 1996. — С. 82.

3. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби (1941–1948). — К., 1993. — С. 49.

4. Літопис УПА. — Торонто — Львів, Т. 10. — С. 364.

5. Історичні есе. — К.: Основи, 1994. Т. 2. — С.279, 282, 283.

6. Лебедь М. УПА. — Дрогобич, 1993. — С.53.

7. Поліщук В. цит. праця. — С. 12.

8. Донців Д. Росія чи Європа. — 1992. — С. 3–5.

9. Голос України. — 1994. — 12 жовтня.