Професора Станіслава Кульчицького бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА

Професора Станіслава Кульчицького бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА

До моїх рук потрапив документ авторства проф. Станіслава Владиславовича Кульчицького у вигляді офіційного листа Міністерству юстиції України — без дати, писаний ним як керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. З огляду на бандерівсько-талмудичне пояснення суті ОУН-УПА в цьому документі, він, цей документ, вимагає, щоб віднестися до нього.

Документ має претензії кваліфікувати ОУН-УПА з юридичної точки зору і складається з двох основних частин, перша з них.

«Кваліфікація антирадянської діяльності Організації українських націоналістів і Української повстанської армії». В цій частині С.В. Кульчицький, посилаючись на те, що анексія Радянським Союзом Західної України не була визнана міжнародним правом, правильно пише, що «у період з 17 вересня 1939 р. до 11 лютого 1945 р., з точки зору міжнародного права, уродженці Західної України є громадянами Польщі», але чомусь автор листа обмежує це твердження до названого періоду, хоч воно відноситься до всього часу існування Польської держави, на якої території діяла ОУН (бо ж в радянській Україні вона зазнала краху).

В наступній точці листа його автор послуговується неадекватною для історика лексикою, він бо пише, що «утворені ними (тобто громадянами Польщі — В.П.) політичні організації, зокрема Організація українських націоналістів, а також військові формування, зокрема Українська повстанська армія, є організаціями Польської республіки». Одне коротке речення, а стільки в ньому нісенітниць: 1) не «громадяни Польщі», а невеличка кучка (усього 30 осіб!) українських націоналістів, зібралися у січні 1929 року у Відні і там на «Конгресі» проголосили постання ОУН. При нагоді слід звернути увагу на те, що, за українською семантикою, «конгресом» є «з’їзд, нарада з широким представництвом», а отже ті, що проголосили постання ОУН, не були «конгресом», а зібранням горстки людей, котрі, як це видно з постанови, узурпували собі право говорити від імені українського народу. Але до речі: хто з головних творців ОУН був у 1929 році громадянином Польщі? Невже були ними Євген Коновалець, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Микола Сціборський, отже ті, котрі були ядром твореної ОУН? Далі: ОУН і УПА, як пише автор листа, були «організаціями і формуваннями Польської республіки». В дійсності ж тільки більшість членів названих формувань були громадянами Польщі — до вересня 1939 року — самозрозуміле, а після нього до 1945 року були вони громадянами Польщі, яка перебувала у т.зв. status quo ante helium, тобто у юридичному довоєнному стані Польської держави, частину якої окупувала Німеччина, а частину анексував Радянський Союз, а ці дії ніколи не були визнані міжнародним правом. А говорити про те, що ОУН (і УПА) були «організаціями і формуваннями Польської республіки» це так само, як говорити, що злочинна група, мафія тощо є формуванням такої або іншої держави. Діяльність на території якоїсь держави не означає, що діючі на ній формування є «формуванням» тієї держави. Як Українська військова організація, так і Організація українських націоналістів були терористичними організаціями, які ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні території, а терористична діяльність у цьому напрямі кваліфікувалася як протидержавний злочин, то яким же чином С.Кульчицький хоче увібгати ОУН (і УПА) в рамки «організацій і формувань Польської республіки»?

Далі автор пише, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як боротьба місцевого українського населення проти чужоземної воєнної інтервенції». Справді карколомний і одночасно талмудичний висновок. «Чужоземна інтервенція» завжди скерована проти держави, а не проти населення. Якщо анексію Західної України можна називати «інтервенцією», то вона була скерована проти Польської держави, то чи «місцеве українське населення» (Західної України) боролося в інтересі Польської республіки?

С.Кульчицький правильно пише, що «після 11 лютого 1945 р. уродженці Західної України, з точки зору міжнародного права стають громадянами СРСР», але ж далі він говорить, що «за таких умов боротьба членів ОУН і бійців УПА з радянською владою і радянськими силовими структурами кваліфікується як громадянська війна в СРСР». Так можна було б писати, коли б:

а) ОУН не була терористичною організацією, коли б вона мала за собою підтримку значущої частини українського населення;

б) коли б УПА була добровільним, а не терором утвореним формуванням;

в) коли б ОУН-УПА дійсно «вела боротьбу... з радянською владою і радянськими силовими структурами».

Тільки за таких умов можна було б говорити про «громадянську війну в СРСР». Тим часом,

до а): ОУН від самого постання до щонайменше 1950 року була терористичною організацією, яка під час II світової війни і після неї не мала підтримки з боку українського народу, який не бажав мати української держави фашистського типу;

до б): УПА була шляхом терору побудованим формуванням, уже в травні 1943 року в її складі було понад 50% терором залучених до неї українців Волині, а на кінець 1943 року в ній терором залучених було не менше 90%. Кістяком посталої на Волині УПА були перші сотні галичан, командний склад ОУН Бандери покликала зі складу колишніх батальйонів Нахтігаль і Роланд, як теж з політично й організаційно підпорядкованій ОУН Бандери Української допоміжної поліції. При цьому С.Кульчицький чомусь не згадує про суттєве формування ОУН Бандери — про «Службу безпеки», яка тероризувала українське населення, силоміць залучала його в ряди УПА, застосовувала публічні тортури до непокірних тощо (не згадуючи про тортури «третього ступеня» — станок, тобто підвішування над багаттям підозрілого у зраді члена ОУН чи учасника УПА в ході його допитування);

до в): «боротьба» ОУН-УПА (по суті не УПА, а «боївок» ОУН Бандери, зокрема зі «Служби безпеки») у 1944–1950 роках зводилася до потаємних, іноді тільки для демонстрації-залякування, публічних вбивств українського населення: голів і секретарів сільських рад, голів колгоспів, трактористів, вчителів, агрономів, міліціонерів (останніх потайки, не в сутичках). Це й була, за С.Кульчицьким, «боротьба» з радянською владою та її силовими структурами. Якщо структури ОУН Бандери вбивали цих людей тому, що вони були прихильниками радянської влади, то це згідно з постановою ООН від 1948 року кваліфікується як народовбивство-геноцид. А коли йдеться про силові радянські структури, то від них рештки «бійців» ОУН-УПА ховалися, а коли їх викривали у «схронах», відстрілювалися, іноді тільки підривали себе гранатами. Це й була «боротьба» з тими силами.

Про ці факти, які підверджуються архівними документами, зокрема ж авторства структур ОУН-УПА-СБ, професор С.Кульчицький знає, але не бере їх до уваги, він їх цілеспрямовано замовчує. Він же з певністю знає про вчинені структурами ОУН Бандери в 1941–1950 роках масові вбивства українського населення. Нижче підписаний 2003 року опублікував польською і українською мовами понад 5000 прізвищ українських жертв бандерівської ОУН, вказуючи, що географія їх вчинення дозволяє зробити висновок, за яким у названих роках від рук структур бандерівської ОУН загинуло щонайменше 80 тисяч українського цивільного населення.

У другій частині листа «Кваліфікація відносин Організації українських націоналістів і Української повстанської армії з Німеччиною і Польщею» його автор допускається викривлення історії. Якщо можна говорити про відносини ОУН і УПА з Німеччиною, то вже про будь-які відносини з Польщею не може бути мови, тому що не може бути мови про відносини злочинної групи чи організації з правоохоронними органами, адже щось інше відносини, а що інше відношення. Оцим «відношенням ОУН з Польщею» С.Кульчицький намагається кваліфікувати ОУН «стороною», «суб’єктом» відносин.

Відносини ОУН з Німеччиною мали місце до 1933 року з Веймарською республікою, а від 1933 року з гітлерівською Німеччиною, вони зводилися до служіння ОУН Німеччині, за що остання виплачувала Проводові ОУН гроші. Відносини ОУН Мельника з гітлерівською Німеччиною тривали до часу падіння останньої, натомість у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною була перерва — від квітня до грудня 1943 року, бо ж до кінця 1942 року бандерівське формування 201 батальйон Schutzmannshaften (утворений з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд») з Романом Шухевичем і Євгеном Побігущим на чолі перебували на службі Німеччини, на її ж службі до квітня 1943 року перебувала бандерівська Українська допоміжна поліція. Отже, повторімо, перерва у відносинах ОУН Бандери з Німеччиною тривала від квітня до грудня 1943 року, тоді ОУН-УПА домовилися з Німеччиною про співдію проти Радянського Союзу: ОУН-УПА постачала Німеччині розвідувальні дані, а Німеччина за це давала ОУН-УПА зброю, боєприпаси тощо.

Натомість ніколи не існувало відносин ОУН чи УПА з Польщею, терор ОУН в довоєнний період проти польської влади не можна називати відносинами з Польщею, як теж масові вбивства бандерівцями польського беззахисного населення у 1943–1944 роках не можна називати відносинами. У відносинах можуть перебувати, навіть ворожі до себе, юридичне рівноправні суб’єкти, але не злочинна організація з державою.

С.Кульчицький ставить під сумнів співробітництво ОУН і УПА з Німеччиною, пишучи «якби воно мало місце». Знання документів і літератури з ділянки співпраці ОУН з Німеччиною дозволяє сформулювати на адресу С.Кульчицького закид маніпуляції історичними фактами.

С.Кульчицький повинен знати хоч би про те, що ОУН у міжвоєнний період була членом фашистського Інтернаціоналу.

Автор листа пише, що «претензії до ОУН і УПА у разі співробітництва останніх з Німеччиною теоретично могла б висунути тільки Польська держава, громадянами якої були члени ОУН і бійці УПА». С.Кульчицький вперто називає учасників УПА «бійцями», хоч така назва що до них невиправдана, бо УПА не була армією. Він же, С.Кульчицький, кидає на поталу, у забуття, щонайменше 80 000 українських жертв ОУН Бандери, так якби доля післявоєнних (після розпаду СРСР також) співвітчизників могла бути йому й Українській державі байдужою.

Пишучи, що «західноукраїнське населення не прийняло силоміць нав’язаного йому у 1923 р. рішення Ради послів Антанти про приєднання Східної Галичини до Польщі», С.Кульчицький у недопустимий в науці спосіб узагальнює і переінакшує факти: Рішення, про яке йде мова, торкалося Галичини (чомусь у С.Кульчицького бандерівське «Східна Галичина»?), отже тільки її, Галичини, а не цілої «Західної України», Населення Галичини могло ставитися так або інакше до рішення Ради послів, але цього, з точки зору міжнародного права, рішення, аж ніяк не можна називати «силоміць нав’язаного», бо на момент прийняття названого рішення воно тільки санкціонувало існуючий стан речей і не було «силоміць насаджене».

На згаданому вище тлі С.Кульчицький пише, що «юридичне, однак, українці в Польщі були громадянами цієї держави, а ворогування всередині держави є різновидом громадянського протистояння або війни». С.Кульчицький, знаючи методи діяльності УВО-ОУН, виправдовує терористичну діяльність цих організацій проти Польщі, а отже й проти міжнародного права, називаючи її «боротьбою».

Відносячись до II світової війни С.Кульчицький пише, що «подібну боротьбу не можна розглядати в категоріях протистояння ОУН і УПА Об’єднаним Націям». По-перше, «Об’єднаних Націй» на той час ще не було, була тільки антигітлерівська коаліція, тобто антигітлерівський союз держав, до якого входили США, Великобританія, Франція, СРСР, Польща й інші держави, а по-друге, події II світової війни слід розглядати за схемою: хто її розпочав, тобто хто був агресором і хто був на боці агресора, а хто виступав проти нього. Не треба, мабуть, доказувати С.Кульчицькому, що агресором була гітлерівська Німеччина, на боці якої в агресії взяла участь ОУН, отже ОУН у цій війні виступала проти антигітлерівської коаліції. Пропаганда про «боротьбу ОУН-УПА на два фронти» — це не терен науки: ОУН-УПА не вела дій ані проти Німеччини, ані проти збройних сил Радянського Союзу з метою їх знищення, ці бандерівські формування не мали на це сили й засобів, а оборонні дії ОУН-УПА проти винищуючих їх збройних сил Німеччини й СРСР не можна називати «боротьбою» з ними. ОУН-УПА мала лише кілька сутичок зі збройними силами СРСР, але, зазнавши від них поразки, зійшла в підпілля.

Далі С.Кульчицький пише про «створену ОУН повстанську армію», як «воюючу сторону в Другій світовій війні». По-перше, УПА не була повстанською армією, бо повстанські рухи і формування складаються виключно з добровольців, тоді коли склад УПА в більшості був терором залучений до неї. А якщо говорити про «воюючу сторону в Другій світовій війні», то, за вказаною вище схемою, слід би С.Кульчицькому вказати, на чиєму боці воювала УПА? Були дві сторони у цій війні: антигітлерівська коаліція по одному боці, а по другому гітлерівська Німеччина зі своїми союзниками. Даючи Міністерству Юстиції України свою оцінку подій, С.Кульчицький повинен був неодмінно визначити — на чиєму боці й проти кого діяла УПА?

С.Кульчицький повторює свою тезу про те, що «оунівці перебували у перманентному стані війни з Польською державою» і тому вони «перетворилися на природних союзників Німеччини після вторгнення вермахту в Польщу». Отже, за С.Кульчицьким, ОУН тільки від вересня 1939 року співпрацювала з Німеччиною, тоді коли це, просто, фальшування історії.

Автор листа Міністерству юстиції України про «проголошення незалежної від Росії Української держави» (тобто про так званий «Акт 30 червня 1941 року) пише як про факт, що відповідає міжнародному праву, на що вказує написання з великої літери «Української держави» і брак оцінки того узурпаторського кроку ОУН Бандери.

С.Кульчицький допускається фальшування історії, повторюючи пропагандивне твердження ОУН Бандери про «створення Української повстанської армії восени 1942 p.» тоді, коли рішення про створення цього збройного формування ОУН Бандери зробила в лютому 1943 року і початкове називалося Українська визвольна армія (УВА), а назву УПА ОУН Бандери привласнила від формування Тараса Бульби-Боровця весною-влітку того ж року.

Кваліфікуючи УПА, С. Кульчицький пише, що її конфронтація з Німеччиною «була однотипною з Рухом Опору у Західній Європі і боротьбою радянських партизанів». Слід, отже, повторити, що ОУН-УПА не провадила збройних дій проти сил Німеччини з метою їх знищення, не знищувала шляхів постачання Німеччиною зброї і солдатів на фронт, не пускала поїздів під укоси тощо, не було, отже, «конфронтації» ОУН-УПА з Німеччиною, ОУН Бандери тільки «гнівалася» на німців за наказ відкликати «Акт 30-го червня 1941 року», а сутички влітку 1943 року (тільки тоді!) з німецькою поліцією чи жандармерією мали на меті здобути зброю і продемонструвати гнобленому гітлерівцями населенню антинімецьку політику.

ОУН-УПА (у великій мірі «Служба безпеки») займалися чимось іншим, ніж «протистоянням з німцями», про це, однак, С.Кульчицький і не згадує: збройні структури ОУН Бандери (УПА, «Служба безпеки», «Польова жандармерія», СКВ) у 1943 році на Волині, а в 1944 році в Галичині проводили масову, планову, доктринальну чистку польського населення, в результаті якої мученицькою смертю впало щонайменше 120 000 польських беззахисних дітей, стариків, жінок, чоловіків. Це — побіч 80 000 українських жертв бандерівців, які впали такою ж смертю у 1941–1950 роках.

Далі С. Кульчицький, не згадуючи ані словом про винищування структурами ОУН Бандери ні польського, ні українського населення, пише про «війну УПА з Армією Крайовою». Треба, отже, чітко сказати: на Волині до грудня 1943 року польська АК не діяла, жоден документ, в тому й документи авторства структур ОУН Бандери, взагалі не згадує про АК, тоді коли головні хвилі масових убивств польського населення пройшли весною, в липні і в серпні 1943 року. АК, захищаючи польське населення, виступала тільки в Галичині до часу, коли на її територію повернулося радянське військо, що сталося весною 1944 року. То про яку ж «війну УПА з Армією Крайовою» говорить С.Кульчицький? Невже про зіткнення АК з УПА на території післявоєнної Польщі? Якщо так, то С. Кульчицький повинен знати, що АК, як сили посталої 1944 року Польської республіки, мали не тільки право, але й обов’язок, хоч би й брутально, знищувати збройні структури ОУН Бандери, які, очікуючи на III світову війну між Заходом і СРСР, ставили собі за мету відірвати від Польщі її південно-східні повоєнні території, щоб на них створити плацдарм майбутньої, фашистського типу, української держави.

С.Кульчицький пише, що «протистояння УПА радянським і польським силам діяло на користь Німеччині у війні з Об’єднаними Націями. Протистояння УПА німецьким окупаційним силам діяло на користь Об’єднаних Націй в їх війні з Німеччиною». Справді талмудичне тлумачення подій. По суті це — повторювання нелогічної пропаганди ОУН Бандери про «одночасну боротьбу ОУН-УПА проти німців і проти Москви», а С.Кульчицький неначе й не зауважує цієї нелогічності. Адже побоювання сил Німеччини означало б допомогу радянській партизанці, в чому ОУН Бандери не була зацікавлена, і навпаки. Логіка не обов’язкова бандерівським пропагандистам, але вона обов’язкова історикові.

Підсумовуючи листа до Міністерства юстиції України, його автор правильно пише, що «обидві ОУН є утвореннями партійного типу, а не державними структурами, тому питання про визнання їх воюючою стороною в Другій світовій війні позбавлене смислу». Однак далі, мабуть з «Талмудом» у руках, він формулює: «Утворена ОУН(Б) Українська повстанська армія є державною структурою»!!! Якщо «державною структурою», то якої держави? Польської (бо її учасники були громадянами Польщі); СРСР (бо ж учасниками УПА були українці)? Прикметник «державна» (структура) походить від іменника «держава», тоді слід би С.Кульчицькому вказати — від якої «держави» випроваджує він прикметника «державна» (структура)? Зі зіставлення твердження С.Кульчицького, за яким УПА була утворення ОУН Бандери, а отже породила її «партійна структура», то яким же чином ця ж структура стала «державною»? Чи ж це не талмудизм у пояснюванні суті ОУН-УПА?

Раз С.Кульчицький став керівником робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, то він неодмінно мав доступ до архівних документів з фондів українських архівів й тільки з них він повинен знати дійсну, а не з пропаганди ОУН Бандери, суть тієї ж ОУН і утвореної нею УПА. Те, що С.Кульчицький залишається під впливом бандерівської пропаганди частково можна пояснювати участю у названій Комісії одного з найстаріших бандерівців, Євгена Стахіва, але це не виправдовує історика, котрий, вихований у радянський час, послуговується такою, властивою оунівцям, лексикою, як «державницький», «Велика Британія», «перманентна» (революція), неначе живцем узятою з бандерівської літератури, не згадуючи вже про такі терміни, як «бійці УПА» тощо.

Мабуть з метою затемнити картину подій, які визначають суть ОУН-УПА, С.Кульчицький уводить до листа Міністерству елементи «пакту Ріббентроп-Молотов» та справу «Катиня», які не мають відношення до теми.

Ретельний висновок про ОУН-УПА повинен вказати на терористичну суть ОУН Бандери, на застосовуваний нею терор у відношенні до українського населення (у кожному селі ця ОУН мала своїх станичних, «боївкарів» «Служби безпеки», «господарчих», «Орг-Моб» — від «мобілізації», а також «десятників» — по одному на 10 дворів насадженому бандерівцеві з завданням стежити за населенням, чи воно, бува, не виступає проти ОУН). Належало б вказати, що учасників УПА слід оцінювати з такої ось точки зору: вступив він у неї добровільно, знаючи про мету ОУН, а чи був він терором «змобілізований» до УПА і в ній примушений виконувати накази? А саму УПА немає жодних підстав відокремлювати від ОУН Бандери, як це робить С.Кульчицький, ОУН була політичною структурою, а УПА її ж збройною структурою.

Аналіз утворення УПА, її склад, її завдання і діяльність дозволяють зробити висновок, що це не була «українська», тільки бандерівська і не «повстанська» (бо повстанці — добровольці, а «упісти» добровольцями не були), це були в більшості шляхом терору утворені збройні сили ОУН Бандери, отже це й не була «армія», бо «армія» є збройною силою держави, а ОУН Бандери державою не була, хоч узурпувала собі право виконувати державну владу, винищуючи польське населення, тероризуючи і масово вбиваючи українське населення.

Тих з-посеред упістів, котрі були терором «змобілізовані», слід звільнити від вини й покарання, якщо вони особисто не допустилися злочину проти окремих людей чи груп людей, а саму ОУН-УПА, вказуючи зокрема на «Службу безпеки» ОУН Бандери, слід засудити як такі, що допустилися злочину народовбивства на польському й українському населенні. Засудити ОУН-УПА повинні: Президент України, Верховна Рада України та Уряд України, а С.Кульчицький, як тенденційний захисник формувань ОУН Бандери, повинен бути відсторонений від участі в комісії, якою керує, в ній не повинні теж брати участі колишні члени ОУН і учасники УПА.