Шелюг М. Чи підлягають реабілітації ОУН-УПА?

Шелюг М.

Чи підлягають реабілітації ОУН-УПА?

Останнім часом при підтримці окремих законодавців, урядовців науковців, різних посадових осіб та засобів масової інформації все нахабніше відроджується і розповсюджується націоналістична ідеологія, суспільна психологія і політика.

Колишніх агентів німецької військової розвідки (абверу), гестапо, спецслужб інших іноземних держав, організаторів злочинів проти миру і людяності, катів і вбивць українського народу підносять до рангу «національних героїв» України.

Угодовці «націонал-патріотів» намагаються задовольнити їхні вимоги.

Як це робиться?

Розглянемо ряд документів, які сьогодні намагаються визнати як «історичні» і «правові», пропонуються законодавчим і урядовим органам для розгляду з метою обов’ язкового їх прийняття.

Перший — це «Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА» (попередній варіант), підготовлений робочою групою Інституту історії Національної академії наук (керівник групи — заступник директора Інституту історії С.Кульчицький).

У цьому «висновку» є як позитивні, так і негативні думки, судження. Останніх, негативних, більше. В цілому «Історичний висновок...» скерований на те, щоб визнати діяльність ОУН-УПА як «патріотичну» тільки тому, що цим структурам нібито була притаманна ідея творення суверенної і незалежної України. І, мовляв, заради того, що відбулося сьогодні, треба пробачити ОУН-УПА всі злочинні дії, які вона організувала й провела у довоєнний час, у роки Великої Вітчизняної війни та повоєнний час.

Автори «висновку» пропонують реабілітувати ОУН-УПА у політичному, історичному аспектах без зваженої юридичної оцінки дій ОУН-УПА. Але це глибока помилка. Діяльність ОУН-УПА повинна бути розглянута в усіх аспектах: політичному, історичному та юридичному — тільки у такому поєднанні може бути об’єктивна оцінка діяльності Організації українських націоналістів.

Другий — це проект Закону Міністерства юстиції України «Про відновлення історичної справедливості у боротьбі за свободу і незалежність української держави у період з 1939 до середини 50-х років».

Цей документ за №23–9–5775 від 19.09.2000 р. за своєю суттю є спробою з використанням права ревізувати історичне минуле нашої держави і намаганням спростувати міжнародні правові акти, такі як вирок Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі від 1 жовтня 1946 року, Конвенції у справі запобігання й покарання злочину народо-вбивства, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., та ряду чинних Законів України й у такий спосіб захистити минулу злочинну діяльність українського фашизму.

Міністерство юстиції України у своєму проекті, використовуючи «Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА» (попередній варіант) Інституту історії НАН України, робить спробу з використанням права перекрутити історичне минуле.

Наведу лише декілька фрагментів:

У статті 2 проекту Закону наголошується, що «період з вересня 1939 р. по червень 1941 р. визнати періодом ідеологічного протистояння українських націоналістів правлячому тоталітарному режиму на території колишніх Союзу РСР і Української РСР».

Протистояння було, але не «ідеологічне», а з ОУН як служанкою німецьких спецслужб, які намагалися за допомогою оунівців організувати збройне повстання в Західній Україні і у такій спосіб отримати привід для вторгнення на територію України. Члени ОУН, які пройшли підготовку в диверсійно-розвідувальних школах Німеччини і були закинуті в Україну через державний кордон як агенти абверу й емісари ОУН, готували у багатьох місцях західноукраїнських земель збройні виступи. Окремі виступи і ті, які планувалися, були знешкоджені активними діями органів держбезпеки за широкої підтримки місцевого населення.

Затриманий органами держбезпеки колишній член Краківського проводу ОУН, Гринів Володимир («Кременський») розповів:

«Організація українських націоналістів тісно співпрацює з німецькою розвідкою і виконує її завдання. Всіма зв’язками з гестапо на території Польщі, окупованій німцями, керує учасник ОУН Ребет Левко («Лисий»). Він займається вербуванням людей для шпигунської роботи, у першу чергу учасників ОУН, які закидаються для виконання шпигунських завдань в СРСР» [1].

Оунівці, виконуючи завдання нацистів, виявляли об’ єкти для диверсій і місця для висадки німецьких диверсантів у радянському тилу.

«Керівництво ОУН Лебедь, Стецько, Ленкавський, Кравцов та інші, — писав свого часу член ОУН Стецишин Богдан, — уже тоді знали, що Гітлер готується до нападу на СРСР. Ми готували топографічні карти, на яких детально відмічали місця висадки німецьких десантів» [2].

То де ж те «ідеологічне» протистояння, коли насправді — активна співпраця зі спецслужбою іноземної держави, тобто зрада Батьківщини?

І зовсім не відповідає історичній правді спроба вважати «період після 22 червня 1941 року до весни 1943... початком активних дій і збройної боротьби членів ОУН проти правлячого комуністичного режиму на території України».

По-перше, тогочасна територія України була окупована німецькими фашистами і тут діяв відповідний гітлерівський окупаційний режим.

По-друге, оунівці підтримували цей режим своїми збройними загонами, у тому числі УПА, яка була створена за допомогою німців. Це було зроблено на прохання політичного і військового керівництва ОУН. За архівними відомостями гітлерівці передали ОУН-УПА:

«... більше 700 мінометів, близько 10 тис. станкових і ручних кулеметів, 26 тис. автоматів, 72 тис. гвинтівок, 22 тис. пістолетів, 100 тис. ручних гранат, 12млн патронів» [3].

Сформована й озброєна німецькими фашистами УПА мала виконувати такі завдання:

— стримувати боротьбу населення західних областей України проти німецько-фашистських загарбників, об’єднувати у своїх бандах українців, незадоволених гітлерівською окупацією, і тим самим перешкоджати їх переходу на бік радянських партизанів;

— під демагогічним гаслом боротьби «за визволення» спрямувати зброю бандитів УПА проти радянських і польських партизанів, а також проти неукраїнського населення західних областей України та східних районів Польщі;

— поповнювати каральні німецькі загони, аби не ослаблювати сил вермахту на Східному фронті;

— локалізувати діяльність радянських партизанських з’єднань на Волині і Рівненщині, позбавивши їх можливості розгортати бойові дії у всіх західних областях;

— у разі відступу окупантів з України розпочати підривну діяльність у тилу радянських військ [4].

Все говорить про те, що у вказаний період ОУН-УПА співпрацювала з німецькими фашистами і діяла тільки на їх користь.

Звернемо ще увагу на твердження правників, що УПА була створена «...для боротьби проти німецького окупаційного режиму і радянських партизанів та частин Червоної Армії на території України».

Так, боротьба проти радянських партизанів і Червоної Армії була, але проти німців, вибачте, її не було. Що це так, читаємо з донесення спецслужби дистрикту «Галичина» до Берліна: «ІУ-н — 90/444. Таємно. Державної ваги. Лемберг (Львів), 15 квітня 1944 р.

... УПА вітає домовлення, укладені між загонами УПА і німцями. Українська поліція була прийнята у ряди УПА, бо після відходу німців вона залишилася без всякого захисту. Зв’язок з керівними особами ОУН-УПА має винятково цінне і важливе значення для поліції безпеки, бо вони дають розвідувальні матеріали про наших державних ворогів і полегшують роботу поліції безпеки» [5].

Ці та інші обставини ОУН-УПА не воювала проти гітлерівців. Були окремі випадки стихійних нападів проти німців, але вони жорстоко придушувалися Службою безпеки ОУН. Ознайомимось з директивою СБ ОУН від 27 жовтня 1943 р. з цього питання:

«Особливу увагу треба звернути на виступи членів УПА проти німців, застосовуючи карні методи, аж до розстрілу» [6].

Вважаю, що далі коментувати питання боротьби УПА проти німців немає потреби.

І ще. Автори проекту згадуваного Закону, захищаючи організаційну структуру ОУН, пропонують «період з середини 1944 р. до середини 50-х років визнати як період громадянської війни в Україні».

Що на це можна зауважити? Не було ніякої громадянської війни, а був розгул бандитизму, підтриманий розвідками США і Великобританії. Спецслужби вказаних держав із числа членів ОУН за згодою її керівництва вербували агентуру, навчали її шпигунській, диверсійній і терористичній справі і різними шляхами закидали її на територію України. Ці агенти виконували спеціальні завдання, підтримували фінансово, морально і зброєю поодинокі підпільні боївки ОУН, які виконували завдання іноземних спецслужб та своїх бандватажків. Наведемо декілька прикладів з великої кількості. Під час проведення оперативної радіогри «Траса» з американською розвідкою і закордонним Представництвом Української Головної Визвольної Ради (ЗПУГВР) органами держбезпеки була захоплена велика кількість агентів американської розвідки, вони ж емісари ОУН. Ця радіогра була припинена у 1952 р. після захоплення резидента американської розвідки — члена ОУН Охрімовича та його групи. Всі вони були притягнуті до кримінальної відповідальності.

А під час проведення радіогри «Звєно» з англійською розвідкою і закордонними частинами ОУН (ЗЧОУН) в 1950–1960 роках на територію України було виведено і захоплено більше 30 агентів англійської розвідки, вони ж емісари ОУН [7].

Є у цьому проекті і світла думка. У статті 5 читаємо:

«Не підлягають реабілітації члени ОУН, вояки УПА, які у роки Великої Вітчизняної війни та повоєнний час вчинили злочини проти людяності відповідно до норм міжнародного права».

Але це питання, по суті, вирішене Законом України від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», де у статті 2 чітко розписано, яка категорія осіб не підлягає реабілітації. Всі кримінальні та інші справи на членів ОУН-УПА, які скоїли злочини проти миру і людяності, уже розглянуті і їм в установленому порядку відмовлено в реабілітації. Стаття 5 проекту /намагаються реабілітувати ОУН і УПА як організаційні структури у політичному, історичному і правовому аспектах.

А цього робити не слід. Бо то є крок до фальсифікації історії періоду Великої Вітчизняної війни, що забороняється вже діючим Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про увічнення Дня Перемоги і народу-переможця», де у ст. 2 сказано про «...недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни у наукових дослідженнях, учбово-методичній літературі, підручниках та засобах масової інформації».

Поряд з цим звернемо увагу на ст. 8 цього Закону «Міжнародні договори про ліквідацію наслідків Другої світової війни і збереження пам’ятників, пов’язаних з подіями Другої світової війни». У цій статті є така вимога: «Україна неухильно дотримується взятих міжнародних зобов’язань з недопущення проявів фашизму у будь-якій формі на своїй території».

Спробу Міністерства юстиції України стосовно реабілітації минулого українського націоналізму як різновиду українського фашизму можна розцінювати як підтримку новітнього фашизму, який сьогодні скеровується певними правими силами. А це вже протиправна дія.

Нарешті, щодо проекту Закону «Про громадянське примирення між учасниками Другої світової війни», внесеного до парламенту народним депутатом України Богданом Костинюком і зареєстрованого Сектором реєстрації законопроектів за №3589 від 04.06.2003 року.

Автор даного «документа» — народний депутат України Богдан Костинюк — пропонує: «З метою громадянського примирення між учасниками світової війни, відновлення історичної справедливості щодо бійців Української повстанської армії та Організації українських націоналістів, які боролися за незалежність Української держави, Верховна Рада України постановляє:

«Стаття 1. Визнати боротьбу Організації українських націоналістів та Української Повстанської Армії за свободу і незалежність України в період з 1939 року до середини 50-х років національно-визвольною боротьбою».

Чи була діяльність ОУН-УПА у вказаний період національно-визвольною боротьбою?

З вересня 1939-го до середини 50-х років ніякої національно-визвольної боротьби не було, а була злочинна діяльність організаційних структур ОУН і УПА, якими керували спецслужби іноземних держав: спочатку фашистської Німеччини, а згодом — США і Великобританії.

Що стосується співпраці українських націоналістів із фашистським режимом Німеччини, то цікавим з цього приводу є пояснення самого «вождя» ОУН Степана Бандери (в абвері «Сірий», «Баба», «Орський»). Свого часу воно було викладене у його зверненні «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» (1948). Суть визнання Степана Бандери полягає ось у чому: «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна (читай українські інтегральні націоналісти — В.Масловський) не могла не прийняти неприхильне цього факту. Тому наша лінія дії була чітка: «невідступне відстоювання приязних взаємин і спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї».

Як бачимо, тут наголос «і тільки проти неї», означає досить багато, якщо не все.

І далі: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важливими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємось» [8].

Про лінію «приязних взаємин і спільної війни з Німеччиною проти Росії» також знайомимось у «Відозві бандерівського крайового проводу ОУН — жовтень 1942 року»: «... до всього українського громадянства та всієї нашої інтелігенції, хочемо всіх Вас проінформувати в міжнародних справах у сьогоднішнім тяжкім часі, що відбувається на наших землях з нашим відвічним ворогом Москвою. У нас є деякі українські реакційні сили, які хочуть створити тяжкі обставини для українського народу та для нашої союзної непереможної німецької армії...

...Ми звертаємось до всього населення та закликаємо всіх не слухати їх і їхньої шкідливої роботи проти українського народу. Давати їм відсіч на кожному кроці, а допомагати німецькій армії як матеріально, так і морально. На кожному кроці розкривати їх антинімецьку роботу» Підпис: Крайовий провід [9].

Обидва лідери ОУН ведуть мову про співпрацю із фашистською Німеччиною, яка вела агресивну війну проти СРСР і України. Згідно з міжнародним правом агресивна війна — міжнародний злочин. С.Бандера і «Легенда», по суті, визнають участь ОУН в агресивній війні.

У вироку Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі від 1 жовтня 1946 року сказано так:

«Війна по своїй суті є зло, її наслідки не обмежуються одними лише воюючими країнами, але і зачіпають увесь світ. Тому розв’язання агресивної війни є найтяжчим міжнародним злочином...» [10, с. 327]. Всі особи, причетні до планування, організації і скоєння злочину агресивної війни — війни проти миру і людяності, згідно із статтею 6 Статуту міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, оголошені злочинцями [10, с. 420, 421]. Новітні українські націоналісти доводять, що у минулому вони боролися проти насильства. Це велика неправда. Доказом цього є такий документ «повстанського характеру».

Це «Присяговий обов’язок вояка дивізії «СС Галичина».

«Я, український доброволець, цією присягою добровільно віддаю себе у розпорядження німецької армії.

Я присягаю Німецькому Вождю і верховнокомандувачеві німецької армії Адольфу Гітлеру в незмінній вірності та послухові.

Я урочисто зобов’язуюсь усі накази й розпорядження моїх начальників виконувати, а також усі військові, державні і службові справи суворо держати в тайні і цим самим вірно і віддано служити Німецькій Армії і одночасно своїй Батьківщині.

Мені ясно, що після своєї присяги підлягаю усім військовим стягненням. Кінець моєї служби як українського добровольця визнає Німецька Армія» [11].

Есесмани цієї дивізії разом з УПА багато скоїли злочинів в Україні та сусідніх державах. Так, «дивізійники» на благо «...Німецької армії і батьківщини» в Дембицькому концтаборі на території Жешувського воєводства Польщі знищили 750 тисяч людей різних національностей і країн» [12]. За неповними відомостями, у роки Великої Вітчизняної війни сокирниками і різунами із ОУН-УПА в різний спосіб було вбито 1,5 мли євреїв, понад 1 млн українців і близько 500 тис поляків [13]. Отакі вони — повстанці есесмани, поліцаї, шуцмани, упівці та інші.

Німецько-фашистські прихвосні, у т.ч. «учасники національно-визвольної боротьби», на Волині знищили разом з людьми 399 сіл і колоній. У північній частині Рівненської області — 25 сіл. На Тернопільщині лише у лютому 1945 року — 50 сіл.

За наказом командувача УПА Романа Шухевича «Чупринки», гауптштурмфюрера СС, агента абверу «Зенона», нагородженого німцями двома «Залізними Хрестами», підпорядкованими йому загонами і боївками тільки з осені 1943 р. по весну 1944 р. на Волині і Галичині було закатовано близько 250 тис поляків [14].

Чи питала ОУН-УПА український народ «визволити» Україну багнетами гітлерівців у тіні нацистської свастики?

У 1943 р. УПА нарахувала максимум 40 тис вояків і мала майже 60 тис помічників селян, разом їх було близько 100 тис чоловік. Тоді в Україні проживало 30 млн. чоловік, а в Західній Україні — 5 млн. Це свідчить, що ОУН-УПА складала 1–3% від усього народу України і 2% — від населення Західної України. Враховуючи ці відомості, не можна погодитися з твердженням, що ОУН і УПА у минулому вела національно-визвольну боротьбу, була всенародною і виступала від усієї України.

Насправді невелика купка представників войовничого донцовського націоналізму, будучи агентами абверу і гестапо фашистської Німеччини, використовуючи надану їм гітлерівцями зброю, узурпувала владу і, захищаючи інтереси своїх «господарів» — німецьких фашистів, пускала кров своєму народу.

Влучну характеристику діяльності УПА дав журнал «Український самостійник» 26 лютого 1950 року: «Українська повстанська армія повстала на взірець гітлеризму, перебрала цілковиту нацистську ментальність і була «не збройною силою українського народу, а тільки українською «Ваффен СС ОУН» [15].

По закінченні Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) лідери ОУН в особі Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Миколи Лебедя та деяких інших знайшли собі нових господарів в особі американської та англійської розвідок. Декілька прикладів такої співпраці.

У 1947 році перед засиланням в Україну «Дишко» — один із політ-референтів Центрального проводу ОУН, який пройшов підготовку в американській розвідці «Сі-Ай-Ей», мав зустріч із Степаном Бандерою. Останній під час інструктивної бесіди заявив, що керована ним організація українських націоналістів прагне до повного співробітництва з американською владою і буде постійно добиватися від неї певних гарантій, але для цього треба буде виконувати на Україні завдання «Сі-Ай-Ей». Підбивши підсумок зустрічі, С.Бандера наголосив: «відносно практичної співпраці з американською розвідкою, то вона може бути корисною для української «самостійної» справи, буде підтримана Центральним проводом ОУН і що цю його думку я повинен передати у краї особисто Шухевичу Роману» [16]. У повоєнні роки органами держбезпеки України спільно із радянськими громадянами було затримано 17 груп, всього понад 100 оунівців-емісарів і шпигунів, закинутих спецслужбами іноземних держав у західні області України для ведення шпигунської, диверсійної та терористичної роботи.

За підтримки іноземних спецслужб ОУН продовжила свої криваві справи. У повоєнний період оунівцями було скоєно 15 тисяч збройних нападів. З них на Житомирщині — 700 (1944–1951 рр.), на Волині вбито 25 700 чоловік із мирного населення, Рівненщині — 37 000 чоловік, Львівщині — понад 40 000 чоловік, Івано-Франківщині — до 30 000 чоловік [17]. Оунівці знущалися над мирним населенням: розстрілювали, палили живцем, вішали, кидали до криниць, рубали сокирами. Нищили жінок, дітей, стариків.

Наведені окремі факти і події вказують, що ОУН-УПА у роки Великої Вітчизняної війни та повоєнний час була залежною від примх сторонніх сил — спецслужб іноземних держав. Така діяльність вступає у протиріччя з чинним законодавством України, яке засуджує таку діяльність як злочинну і тому діяльність ОУН-УПА у 1939–1950 роках не може бути визнана національно-визвольною боротьбою.

Стаття 2 проекту Закону Богдана Костинюка пропонує: «Визнати воюючу сторону у Другій світовій війні — Українську повстанську армію та Організацію українських націоналістів (ОУН-УПА) рухом опору німецькому окупаційному режиму і тоталітарному режиму колишнього Союзу РСР та Української РСР».

Постає питання, чи була ОУН-УПА рухом опору німецькому окупаційному режиму?

Однозначно — ні! Але таке твердження вимагає доказів, що спробуємо зробити. У нас уже була мова, що УПА була створена й озброєна німцями. Тут треба зауважити, що ця військова структура була створена у відповідності до наказу німецького фюрера Адольфа Гітлера «Про протипартизанську війну»: «Слід використовувати усі засоби обману і маскування. Виправдала себе організація лжепартизанських загонів із місцевих жителів, які знаходяться на службі у німців і діють під їх керівництвом» [18]. Виходячи з того, що УПА та її загони були керовані агентами фашистських спецслужб, то можна вважати, що УПА її підрозділи виконували функції лжепартизанських з’єднань.

У нас уже була мова про те, як створювалась УПА. Але, відповідаючи на твердження Богдана Костинюка, народного депутата України, варто зробити деякі зауваження.

Колишній член ОУН і агент американської розвідки Юрій Стефюк свого часу повідомив громадськість: «Провід ОУН у своїй пропаганді повсякчас твердить, що боївки УПА вели збройну боротьбу з німцями, що ця боротьба була започаткована і проводжена проводом (Організації українських націоналістів). Це нахабна брехня... З наказу проводу ОУН ми оминали німців, а німецьке командування, маючи домовленість з проводом, дало наказ військам не чіпати наші озброєні боївки, хоча дуже часто ми квартирували в одному селі...» [19]. Між представниками абверу, охоронної поліції і СД та керівництвом ОУН постійно проводились різні консультації з питань спільної боротьби проти Червоної Армії та радянських партизанів.

Так, у березні 1944 року між представником ОУН Б.Герасимовським (він же Іван Гриньох — член головного штабу УПА, гауптман абверу, нагороджений німцями «за особливі заслуги» двома «Залізними Хрестами») і представником охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе була досягнута угода.

Читаємо із стенограми зустрічі:

«Бандерівська група повністю і беззастережно зміцнює... солідарність з усіма німецькими інтересами. ОУН-бандерівська група віддає у розпорядження німецької договірної сторони своєю розвідкою зібраний агентурний матеріал проти поляків, комуністів і більшовиків з тим, щоб використати його для проведення каральних операцій.

ОУН передаватиме німцям повідомлення військового характеру з районів за лінією радянського фронту і шкодитиме радянському підвозові, базам, центрам озброєння, складам активним саботажем. Транспорт зброї і матеріалів для саботажу з боку німців через лінію фронту частинам УПА повинні бути доставлені за всіма правилами конспірації тому, щоб більшовицькому режимові не дати в руки козир, що українці (читай українські буржуазні націоналісти — автор), які залишилися за лінією фронту, є німецькими союзниками та агентами» [20].

Усіма структурами ОУН-УПА керувала абверкоманда-202, яку очолював гауптман Кирн, котрий мав особливі повноваження Генштабу німецького вермахту. А над всім цим утворенням стояв «вождь» ОУН Степан Бандера, агент абверу і гестапо.

Ось що з цього приводу розповів свого часу офіцер абвер-команди-202 Зигфрід Мюллер: «... у 1944 р. головне управління імперської безпеки підключило до цієї роботи (до абверкоманди-202 — автор) Степана Бандеру. У той час він отримав від IV Д відділу гестапо (тогочасний абвер після замаху на Гітлера був підпорядкований гестапо. — Авт.) особисту дачу під Берліном і працював там під керівництвом начальника IV Д відділу обершурмбанфюрера Вольфа. Згодом Бандера прибув у розпорядження абверкоманди-202 і особисто інструктував Даниліва-Гриньоха, а також підготовлену агентуру, призначену для засилання на територію СРСР» [21].

Заява Ю.Стефюка, матеріали зустрічі Герасимовського (Івана Гриньоха) з Паппе (поліція охорони і СД), а також свідчення Зиґфріда Мюллера, поряд з викладеним раніше, доводять, що ОУН-УПА не була рухом опору німецькому окупаційному режиму, а навпаки, — спільником фашистської Німеччини в агресивній війні проти СРСР і Радянської України. Виходячи із наведених фактів і подій, ОУН-УПА не може визнаватися воюючою стороною у Другій світовій війні.

І далі — стаття 3 «Визнати ветеранами руху опору членів ОУН і бійців УПА, які у роки Другої світової війни та повоєнний час вели збройну боротьбу проти правлячого режиму, за створення незалежної Української держави».

Щоб дати відповідь на цю пропозицію народного депутата України Богдана Костинюка, є потреба звернутися до оцінки діяльності ОУН-УПА дослідниками українського націоналістичного руху та особами, причетними до діяльності згаданих організаційних структур.

Американський дослідник Кристофер Сімпстон у книзі «Бловбек» зазначає: «... члени ОУН-УПА відповідальні за злочини, грабежі, насильство, знищення беззбройних військовополонених, стариків, дітей, цілих сіл. Співпраця з нацистами у роки другої світової війни, а також їх особиста участь, кривава історія прирекли їх на вічне відчуження від більшості українського народу, представниками якого вони себе вважають [22].

Французький публіцист і історик Аллен Герен зробив такий висновок: «УПА — продукт діяльності німецької розвідувальної служби» [23].

Доктор політології і права з Канади Віктор Поліщук, досліджуючи проблему злочинів українських націоналістів, стверджує: «ОУН мала антихристиянський характер. Як, зрештою, й італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. ОУН-УПА під час війни діяла всупереч міжнародному праву. ОУН була фашистською організацією..., український націоналізм був різновидом фашизму. Вважаю..., що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народо-вбивства, щонайменше ста тисяч польського населення. І що це народо-вбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням. Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства — на поляках, євреях, росіянах і десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, стверджую — цілковито на боці ОУН-УПА.

Організація, в ідеологію якої лягли елементи злочинів, котра злочини організовувала й виконувала руками своїх членів, справедливо має бути названа злочинною...

Український націоналізм — це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході в діаспорі, а також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає і розростається на Україні» [24].

Історик з діаспори Ігор Каменецький у рецензії на 6 і 7 томи «Літопису УПА» зробив такий висновок: «Німецьке військове командування намагалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти радянських і польських партизанів та використовувати її для цілей розвідки» .

Віталій Масловський, доктор історичних наук, професор, який багато років досліджував український націоналістичний рух і вивчив велику кількість архівних документів, на ґрунті цього знання дійшов до такого висновку: «Бандерівська ОУН, — визнавали самі оунівці, — є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням, вона не що інше, як «Ваффен СС», яка створювалась за зразком гітлеризму та прийняла повністю нацистську ментальність (тобто спосіб мислення, психіку — В.М.). І ще... світовий історичний досвід свідчить про те, що будь-який націоналістичний рух приречений на поразку, він зрештою вироджується у бандитизм. Бандитизм політично-кримінальний» [25].

Нестор української літератури Олесь Гончар у передмові до книги «Людської крові не змити. Книга фактів» писав: «Перед Вами книга фактів і свідчень, книга документальних звинувачень. «Людської крові не змити» — так зветься сувора і гнівна ця книга. Силою фактів таврує вона націоналістичних дітовбивць, мордувальників, котрі щодалі більше деградували у своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточну подобу людську й не зупинялися ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ні закону, ні права, окрім права ножа і багнета, одержаного з чорних гестапівських рук...

Це вони, засліплені люттю до радянських людей, чужорідні і чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати. На очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці... І ці душогубники, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?

Не приймала і ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного» [26].

Надійшла черга дізнатися, що розповідають про свою діяльність чолові і рядові члени Організації українських націоналістів.

Степан Бандера і Ярослав Стецько у листі на ім’я рейхсміністра нацистської Німеччини Розенберга писали: «УВО, а згодом ОУН, під проводом Євгена Коновальця від початку свого існування співпрацювала з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє Самостійній Соборній Українській державі.

Свою зовнішню політичну концепцію український націоналізм будував на союзі України з Німеччиною... Співпраця ОУН з відповідними німецькими чинниками коштувала ОУН за всі роки... багато жертв у людях... ОУН розуміла, бо було їй ясним, що у спільній боротьбі України і Німеччини за новий справедливий лад у світі, зокрема, на сході Європи, треба Україні знову і знову дати крові і жертв» [27].

Колишній головнокомандувач УПА Василь Кук, він же «полковник Коваль», «Леміш», «Юрко», який зараз мешкає у Києві й іноді дає інтерв’ю на захист ОУН-УПА, забув, що у 1960 році у «Відкритому листі» до Ярослава Стецька та інших керівників ОУН за кордоном писав: «...На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» призвести, яких важких ран може завдати своєму власному народові, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий досвід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання... у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами з новими «союзниками», та так, на жаль, не є...

...Активна співпраця ОУН з німецьким фашизмом до Великої Вітчизняної війни і під час її привела до страшних спустошень краю, до великих жертв, яких український народ не зможе забути» [28].

Колишній член Центрального проводу ОУН і командувач УПА «Північ» — Галаса Василь Михайлович, свого часу зробив такі зауваження: «Я, колишній кадровий націоналіст, прийшов до остаточного і безсумнівного висновку: діяльність ОУН — то злочин проти українського народу, а моя особиста участь у ній — трагічна помилка... Факти звірячої розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене перед очима страшним маревом... У чому, скажіть, були винними немовлята, яким бандерівці розбивали голови об одвірки?» [29].

Колишній командувач УПА «Схід» — Воробець Федір, він же «Верещак», «Орест», «Олекса»: «... під моїм керівництвом були скоєні великі злочини проти представників Радянської влади та мирного населення, не кажучи вже про масове знищення учасників ОУН-УПА, запідозрених у співпраці з органами Радянської влади. Достатньо сказати, що лише в одному Сарненському надрайоні ОУН: у районах Сарненському, Березовському, Клесовському, Висоцькому Рівненської області і Давид-Г ороденському, Сталінському, Пінському Мінської області, Білорусія, підлеглими мені бандами (загонами) УПА і боївками СБ згідно з отриманими звітами тільки в одному 1945 р. ліквідовано 6000 чоловік мирного населення. Найбільш злочинними фактами бандитських проявів на керованих мною територіях були: вбивство командувача фронту генерала Ватутіна в Острозькому районі Рівненської області у квітні-травні 1944 р., вбивство групи радянських офіцерів у кількості 12 чоловік в Клесовському районі Рівненської області у лютому 1945 р., вбивство 10 військовослужбовців, у тому числі начальника винищувального батальйону, ліквідація робітників радянсько-партійних органів у кількості 20 чоловік весною 1945 року в Костопільському районі Рівненської області, вже не кажучи про масові зіткнення і ліквідацію невеличких груп та поодиноких бійців, про диверсійно-терористичну діяльність на залізничному транспорті і шосейних дорогах» [30].

«Левко» — рядовий стрілець боївки окружного провідника ОУН на Житомирщині у листі-сповіді (1948 р.) до свого друга «Куща» писав: «Тільки тепер я зрозумів, що наробив і як загубив своє молоде життя. Не маючи рідних, я... довірився тобі, як старшому брату, і дав заманути себе в бандитську шайку. Невже ти не розумів, куди мене штовхав і на який шлях направляв? Хіба це була боротьба за волю, за народ, як ти мені говорив?

Адже ми самі грабували і вбивали його гірше, ніж німці, і все це називали боротьбою «за самостійну Україну». Ця дурна витівка багато взяла у мене крові і майже не саме життя» [31].

На підкріплення висновків дослідників українського націоналістичного руху та осіб, причетних до його діяльності, — зауваження-застереження видатного історика, першого президента України Михайла Грушевського: «... націоналізм — це ганебно для українського народу, бо націоналізм завжди хоче крові і постійно шукає ворогів» [34].

Виходячи із наведених висновків про діяльність ОУН-УПА, зроблених дослідниками і самими учасниками націоналістичного руху, можна ствердно сказати: не можна їх визнавати «ветеранами руху, опору Другої світової війни і борцями за незалежну Українську державу», бо вони творили народовбивство.

Проект Закону народного депутата України Богдана Костинюка та інші проекти і «різні наукові дослідження» вступають у протиріччя з уже прийнятим Законом України від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» і законами України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту» (22.10.1993 р. та 22.12.1995р.).

У цих законах чітко розписано, хто є хто.

Члени ОУН і бійці УПА, які скоїли тяжкі злочини перед державою і народом, не підлягають реабілітації.

Учасникам ОУН і бійцям УПА, в яких чисті руки, які реабілітовані, та інші, котрі не причетні до насильницьких дій, згідно з вказаними законами, надається статус ветеранів війни — учасників бойових дій, інвалідів війни та учасників війни.

Таким чином, соціальні питання щодо учасників ОУН-УПА вирішені у повному обсязі, як і для інших громадян держави, які захищали Батьківщину у роки Великої Вітчизняної війни та інші часи.

Що ж стосується організаційних структур ОУН-УПА, то вони є злочинними і згідно з міжнародними правовими актами та чинним законодавством України не підлягають реабілітації.

Й насамкінець. Український націоналістичний рух ніколи не був і не є самостійною силою, тому не може бути мови про визнання українських націоналістів, колишніх членів ОУН і бійців УПА та їх лідерів, чиї руки заплямовані людською кров’ю, «ветеранами національно-визвольних змагань II світової війни з 1939 до 50-х років, ветеранами руху опору німецькому окупаційному режиму, учасниками боротьби за незалежну Українську державу», як цього вони вимагають.

Україна... Вона ніколи не забуде тих кривавих оргій, що їх чинили садисти-оунівці, вона ніколи не простить жорстокості і наруга над собою. І ми не простимо! Пам’яттю своєю, іменами тих, хто загинув від волохатої руки мерзенних поплічників — сатрапа гітлерівського нелюда!

Ми пам’ятаємо сокиру, що вкоротила життя тисяч і тисяч невинних людей, дітей, немовлят. Сокиру ту занесла для страшного удару рука ката, ім’я якому — український націоналізм як різновид фашизму.

Люди! Будьте пильні!

Источники

1. Архів КДБ УРСР, справа 7310, т. 1, — С. 61.

2. Ткачук А.В. Перед судом історії. Харків, 2000. — С. 45.

3. Архів військової частини, 1227, справа 388, — С. 93.

4. Чередниченко В.П. Антинародна діяльність українських націоналістів у роки ВВВ// Український історичний журнал. — 1975. — №8, — С. 34.

5. Даниленко С.Т. Дорогою ганьбі і зради. — С. 231–232.

6. Давиденко В.А. УПА № 5190. — С. 11.

7. Ткачук А.В. Перед судом історії. — Харків, 2000. — С. 21–22.

8. Бандера С. Перспективи української революції. — Видання ОУН, 1978. — С. 88–89.

9. Легенда. 1941–1944. Чорні дні Волині. — Товариство Волинь. СШП. — С. 6.

10. Нюрнберзький процес. — М., 1961. Т.7.

11. Товариш. — 1995. — №15 (133), квітень.

12. Войцехівський А.А. ОУН. Через призму фактів. Науково-практична конференція у Києві 09 04.1992 — С. 48.

13. Політика і час. — 1991. — №11; Шевчук В. УПА. — С.83.

14. Товариш. — 1996. — №42 (212), жовтень. Товариш. — 1994. — №20 (85), травень; Миколайчук В. — Житомир. — 1998. — №7–8, лютий. Комуніст. — 1997. — №21 (166), травень.

15. Український самостійник. — 1950, лютий.

16. Архів УКДБ Ж/о №1197–5–137).

17. Політика і час. — 1991. — №11. — В.Шевчук. УПА, — С. 83, Товариш — V — 1994. — №19 (84) архів КДБ. Спр. №197–5–804–847.

18. Дашичев. Крах стратегії німецького фашизму. — М., 1973, Т. 2. — С. 63.

19. Вісті з України. — 1961. — серпень, №69.

20. Гадан Я. Твори у 4-х т. — К.: Наукова думка, 1977. Т. 2. С. 186–187.

21. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради, — С. 239–243; Федуняк А. А правда то одна// Комуніст. — 1996. — №8 (101), лютий.

22. Товариш. — 1993. — №50 (63), грудень.

23. Сірий генерал. — М., 1970. — С. 172.

24. Поліщук В. Гірка правда. — Канада-Донецьк. — С. 61, 80, 95, 280.

25. Масловський В. Бандера: прапор чи банда. //Радянська Україна. — 1996, 18 жовтня.

26. Людської крові не змити. Книга фактів. — К., 1970.

27. ЦДА України, фонд 3833, опис 1, справа 49, с. 1–2; Дмитрук К. Безбатченки. — С. 31.

28. Кук В. Відкритий лист. 1960. — С.14.

29. Вісті з України, 1967; Матейко І. Різуни, а не учасники визвольних змагань// Вільна Україна, 1997, №20, жовтень.

30. Арх. №31937–1–88, арх. 2/91–25.

31. Микитенко В. Кати, або про банду «Павла-Миколи», що діяла на Житомирщині. — Газ. «Радянська Житомирщина», 13.12.1991, №30.

Вільна Україна. 1997. — №7, квітень.