Битва під Конотопом

Битва під Конотопом

Дата і місце

Апогей битви – 8 липня 1659 р., береги річки Куколка, район сіл Соснівка і Шаповалівка неподалік міста Конотоп (райцентр Сумської області).

Дійові особи

Козацьким військом командував гетьман Іван Виговський, серед відомих полковників були Філон Джалалій, Іван Богун, Євстафій Гоголь (?–1679; розпочав службу як ротмістр коронного війська, 1648 р. перейшов на бік козаків, був полковником Подільського, Кальницького, Брацлавського полків, брав участь у битвах Хмельниччини, Чуднівській битві 1660 р., у 1675–1679 рр. наказний гетьман Правобережної України під польською протекцією, пращур М. Гоголя); Петро Дорошенко (1627–1698; представник відомого козацького роду, у 1648–1658 рр. встиг побути полковником прилуцьким, згодом черкаським, чигиринським, з 1666 р. гетьман Правобережної України, вів боротьбу за об’єднання козацької держави по обидва боки Дніпра); Іоаникій Силич (?–1663; у 1657–1663 рр. полковник чернігівський, згодом підтримував лівобережного наказного гетьмана Я. Сомка, страчений І. Брюховецьким); Тимофій Цецюра (? – бл. 1671; з 1658 р. полковник переяславський, один із головних ініціаторів змови проти І. Виговського, згодом командував козацьким корпусом у складі армії В. Шереметєва в ході Чуднівської кампанії 1660 р. Після капітуляції втік з польського полону, 1663 р. виданий росіянам і засланий до Томська). Гарнізон обложеного московським військом Конотопа очолював ніжинський полковник Григорій Гуляницький (?–1679; учасник Хмельниччини, міжусобних воєн часів Руїни, полковник ніжинський у 1656–1659 рр., наказний гетьман сіверський у 1658–1659 рр., імовірно, страчений поляками через підозру в зраді) та його брат Семен. Кримцями командували хан Мехмед IV Гірей, нурадін Аділь-Гірей, кілька карач-беїв та ін.

Московське військо очолював ближній боярин, воєвода і намісник казанський князь Олексій Микитович Трубецькой (бл. 1600–1680; відомий і загалом успішний московський полководець XVII ст., з 1642 р. великий воєвода, хрещений батько Петра I). Його «товаришем» (другим воєводою) був Андрій Васильович Бутурлін (? – після 1672). Двома іншими головними воєводами царського війська були боярин і воєвода, князь Федір Федорович Куракін (? – після 1683; вихователь царевича Федора Михайловича) і дуже відомий у майбутньому полководець і військовий організатор князь Григорій Григорійович Ромодановський (?–1682; учасник московської делегації на Переяславській раді, багато років очолював Білгородський стіл Розрядного приказу і Білгородський полк – був головнокомандувачем на південному кордоні Московського царства, 1670 р. придушував повстання С. Разіна, у 1676–1677 рр. командував московським військом у Чигиринських походах, убитий повсталими стрільцями під час бунту в Москві). Кіннотою командували воєвода князь Семен Романович Пожарський (1618–1659; багатий родовитий аристократ, далекий родич голови Другого ополчення Д. М. Пожарського, 1645 р. відбив татарський напад на Курщині, наступного року успішно бив кримців і ногайців на Дону, командував кіннотою в боях із литовцями та в ході російсько-шведської війни) і полковий воєвода князь Семен Петрович Львов (?–1659). Залишки розбитих Виговським дейнеків і козаків Пушкаря, союзних Москві, очолював наказний гетьман Іван Безпалий (?–1662 або 1718).

Передумови події

Боротьба за владу в Україні після смерті Б. Хмельницького відбувалася з активним залученням зовнішньої підтримки – так, гетьман І. Виговський, не зумівши переконати царя в своїй лояльності, був змушений укласти Гадяцьку угоду 1658 р. з Річчю Посполитою, котра (за початковою версією) давала козацькій Україні статус легітимного Великого князівства Руського в триєдиній державі. Московський цар зробив обережну ставку на опозицію проти гетьмана (яку очолив полтавський полковник М. Пушкар та кошовий запорожців Я. Барабаш), але Виговському в травні 1658 р. вдалося розбити супротивників у кривавому бою під Полтавою. Залишки опозиційних полків очолив визнаний Москвою І. Безпалий. Непрості відносини царя і гетьмана, поведінка розквартированих в Україні полків Г. Ромодановського призвели в жовтні 1658 р. до початку відкритої війни між козацькою Україною та Московським царством. У жовтні 1658 р. Виговський безуспішно спробував взяти Київ, який боронив московський гарнізон В. Шереметєва. Облога міста перейшла в блокаду, в якій Виговському допомагав польський загін А. Потоцького. У листопаді 1658 р. Московська держава уклала мир зі Швецією і могла спрямувати в Україну значні сили. Наприкінці березня 1659 р. велика армія під командуванням О. Трубецького (за московськими офіційними документами, вона мала в своєму складі понад 30 тис. вояків плюс козаки Безпалого, котрих було до 6,5 тис.) перетнула кордон поблизу Путивля і 20 квітня обложила Конотоп, де боронилося до 4,5 тис. козаків Ніжинського та Чернігівського полків під командуванням вірного соратника гетьмана Виговського – Г. Гуляницького. Після провалу спроби штурму царські воїни почали справжню облогу міста, яке вперто трималося. Ця героїчна оборона дала змогу Виговському зосередити чималі сили для відбиття московського нападу – наприкінці травня гетьман зібрав 8 правобережних та 3 лівобережні козацьких полки (до 16 тис. осіб), найняв найманців (до 4 тис.) і дочекався підходу передових частин татар (згодом під Конотопом хан міг мати 30–35 тис. воїнів). Імовірна також участь у битві полку річпосполитських драгунів зі складу «дивізії» А. Потоцького.

Московське військо поділялося на 3 «полки» (радше дивізії чи корпуси), ядром війська був так званий Великий полк на чолі з Трубецьким, укомплектований елітною московською дворянською кіннотою (діти боярські, дворяни, так звані жильці). Солдатські полки нового строю були навчені за європейським зразком, очолювалися здебільшого офіцерами-іноземцями (шотландцями, голландцями, німцями), те саме стосується драгунських і рейтарських полків.

Хід події

7 липня відбувся бій передових козацького і московського загонів неподалік міста Борзна, в якому козаки здобули перемогу. Трубецькой, не знаючи про підхід до Виговського основних сил татар, відправив оборняти переправу через ріку Куколка (Соснівка) полк Ромодановського, посилений кіннотою князів Пожарського та Львова. 8 липня Виговський і частина татар підійшли до переправи, хан з основними силами переправився через Куколку на захід від Конотопа, обійшовши ворога з флангу і підготувавши засідку. Десь о другій годині дня московська кіннота розпочала атаку, котру стримували козаки та гетьманські спішені драгуни, ставши табором біля переправи. Бій біля переправи дав хану час, аби підійти і зайти в тил ворогові. Відступ козаків Виговського табором спровокував московських командувачів на переслідування – навздогін татарам і козацькому табору кинулася московська кіннота на чолі з Пожарським і Львовим, посилена більш ніж 2 тис. козаків Безпалого. Проте Мехмед-Гірей, раптово атакувавши московський загін, практично відрізав його від головних сил полку Ромодановського. Бій був такий стрімкий, що лише один рейтарський полк московського війська встиг дати залп, перш ніж хмари татарських стріл затьмарили сонце. Водночас у контратаку перейшли козаки та найманці Виговського. Розгром передового загону був повний – у полон потрапили обидва його воєводи, врятуватися пощастило небагатьом. 9 липня Виговський і хан витіснили полки Ромодановського з переправи, а Трубецькой почав відступ табором у бік Путивля. Під час переслідування аж до 10 липня московське військо відбило всі спроби взяти табір, завдавши козакам і татарам чималих втрат (при цьому відзначився «інженерний полк» голштінського полковника Ніколаса Баумана, котрий згодом став першим у Росії генерал-поручником). Проте похід Трубецького завершився – воєвода був змушений виділити частину сил для прикриття Бєлгородської лінії від татар, що почали брати ясир.

Наслідки події

За офіційними документами, військо Трубецького втратило двох окольничих (С. Пожарського стратив хан після бою, С. Львов помер від ран), загальні втрати вбитими та полоненими (полонених хан наказав стратити, аби зміцнити союз козаків і татар та не обтяжувати своє військо зайвим ясиром перед походом на Бєлгородську лінію) – 4769 осіб плюс до 2 тис. загиблих козаків Безпалого, було втрачено 3 мортири і 4 гармати. Цифри втрат війська Виговського також спірні: від нереальних 16 тис. у деяких джерелах до ймовірних 4 тис., полягло також 3–6 тис. татар. По суті, Виговський виграв битву, але втратив владу через старшинську змову проти нього восени того ж року. Побоювання царя щодо наступу хана і гетьмана на Москву теж не справдилися – на Крим напали запорожці Сірка, і Мехмед-Гірей, узявши великий ясир, повернув додому.

Історична пам’ять

Битва добре запам’яталася сучасникам. Князь Пожарський став героєм російської народної пісні, є навіть згадка про нього 1662 р. як про місцевошанованого святого мученика. Існує також німецький вірш про Н. Баумана – героя битви з московського боку. Добре знана в сьогоднішні Україні та Росії битва, ставлення до якої діаметрально протилежне і залежить від ставлення до ідеї українсько-російського союзу. Для патріотично налаштованих українських кіл – найбільший тріумф української зброї над північним сусідом (роль татар при цьому часто применшується), для більшості росіян та українських прихильників «слов’янської єдності» – бративбивча трагедія (роль татар тут абсолютизується, як і «зрадництво» Виговського). У сучасній Україні на місці битви та в місті Конотоп встановлено пам’ятники, випущено ювілейну монету, відсвятковано 350-річний ювілей події, що викликало обмін різкими нотами з російським МЗС.