Берестецька битва

Наступного 1649 року війна тривала, не дивлячись на попередні домовленості й угоди, що стало логічним продовженням битв 1648 року. Річ Посполита була ще надто сильною, щоб потерпіти незалежність України. На початку року відбулася дипломатична спроба ослабити Хмельницького. Для цього до Києва виїхало посольство на чолі з Адамом Киселем. Хмельницькому було запропоновано реєстр у 20 тисяч козаків і цілу низку інших поступок. Навзаєм посли вимагали лише одного — відректися від поспільства, котре минулого року пліч — о–пліч з козаками визволяло Україну з — під лядської кормиги. Однак Хмельницький не дав себе ошукати, тож довелося Киселю повертатися ні з чим. В пам'яті його лунали слова гетьмана, сказані з неприкритою погрозою: «Не дам скривдити чернь, бо то права рука моя!» Пізніше магнати відновили свої спроби вже в дещо іншому форматі: до ставки козацького гетьмана виїхав уповноважений від короля — шляхтич Смяровський, якому було доручено ще більш делікатну справу, аніж Киселю. Королівському посланцю було наказано, ні багато ні мало, організувати змову проти Хмельницького серед козацької старшини, використовуючи протиріччя між полковниками, обіцяючи їм щедрі дарунки від корони, навіть манну небесну, аби лише усунути від гетьманства Хмельницького. Та не встиг Смяровський зробити на своєму поприщі надто багато — дуже скоро його інтриги було розкрито, і голова безталанного інспіратора покотилася з плахи за присудом генерального судді Війська Запорізького. У Варшаві немов цього тільки і чекали. Страту Смяровського було оголошено злочином Хмельницького проти корони і раніше досягнутих домовленостей. Річ Посполита почала збір посполитого рушення проти козаків.

Та Хмельницький і не думав очікувати на відвідини польського війська, сидячи у Києві. Як тільки йому доповіли про перші сутички на подільсько — волинському кордоні, гетьман почав діяти. Полкам, що минулого року так переможно закінчили свій похід за волю і незалежність України, був відданий наказ до збору, і вже 31 травня армія гетьмана, до якої згодом приєднався й Іслам—Ґерай, рушила на захід, дорогою приймаючи до своїх лав тисячі й тисячі охочих приєднатися до боротьби — розійшовся Україною універсал Хмельницького, у якому той закликав народ до війни проти Польщі. Україна в черговий раз запалала вогнем справедливого гніву, кинувши відблиск цього вогню й на сусідів — піднялася хвиля народних повстань і у князівстві Литовському, забурлила бунтом Білорусь.

Між тим події розгорталися все швидше. Вже в середині червня Брацлавський полк, яким командував Данило Нечай, зустрівся у боевому вітанні з хоругвами Адама Фірлея і Станіслава Лянцкоронського в районі Меджибожа. Битва, котра відбулася тут між брацлавцями і польською кіннотою, довела перевагу козаків, тож Фірлею і Лянцкоронському не залишилося нічого іншого, як, рятуючи рештки війська та власного гонору, відступати на захід до Збаража, де вони мали поєднати свої сили з князем Вишневецьким, а також із князями Заславським і Корецьким.

Пастка під назвою Збараж прийняла коронне військо в середині червня 1649 року, а 29 червня Богдан Хмельницький, який прибув туди з основними силами, розпочав облогу фортеці. І хоч поляки встигли досить добре укріпити Збараж, відступати Хмельницький не мав наміру. Теплої літньої днини 10 липня загальний штурм Збаража нарешті розпочався. Полки почали насуватися на польську лінію оборони з усіх чотирьох напрямків. Покинувши коней у коші, до них приєдналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам—Ґерай. Він вирішив власною персоною бути присутнім під час битв, які обіцяли за своєю жорстокістю набагато перевершити Жовті Води і Корсунь. Тепер кількість військ була на порядок вищою, а неприязнь козаків і поляків давно переросла у відверту ненависть. Пам'ять людей по обидва боки фронту зберігала минулі бої, поразки і перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборі, своїх друзів та рідних.

Протягом липня козаки тричі йшли на генеральний штурм фортеці, щоправда вони не змогли досягти переламу в облозі. Збараж був першокласною фортецею, а князь Вишневецький, у руках котрого, фактично, знаходилося командування її обороною, був досить талановитим полководцем. Втрати козацького війська під Збаражем були вкрай важкими. Сотні українців віддавали свої життя, але фортеця трималася. Звичайно, успіхи у Хмельницького були, так периметр оборонних споруд фортеці за період від 1 липня до 8 серпня зменшився не менш ніж у десять разів, як і гарнізон цитаделі, що його викошували козацькі кулі, голод і хвороби. Але навіть такі успіхи не влаштовували Хмельницького, армія якого була скована під Збаражем силами поляків, котрі у рази поступалися його власним. Нарешті після сумнозвісного останнього штурму 6 серпня, під час якого загинув полковник Морозенко і, згідно інформації деяких джерел, було важко поранено майбутнього полковника й наказного гетьмана Івана Богуна, Хмельницький вирішив змінити тактику і припинити втрати серед свого війська. Він віддав наказ насипати високі вали й зробити вищими раніше захоплені у ворога бастіони. На них зайняли своє місце гармати, котрі й почали вдень і вночі обстрілювати поляків, сіючи смерть у знекровленому попередньою осадою місті. Тепер польському гарнізону стало зовсім скрутно. Обстріл був настільки щільним, що, як пише один з учасників захисту Збаража, «неможливо було палець висунути, аби у нього не влучила ворожа куля». Фортеця, котра протягом довгого часу витримувала штурми потужного козацького війська, захиталася.

Проте Богдан Хмельницький так і не отримав можливості увійти у Збараж на чолі своїх полків. Такому розвитку подій сприяла ціла низка обставин. Насамперед це було посполите рушення, що його, зібравши нарешті, повів на Хмельницького сам король Ян II Казимир. Причиною походу короля на допомогу осадженим у Збаражі стала поява у резиденції Яна Казимира шляхтича на ім'я Скшетуський. Цей пан, переодягнувшись у селянський одяг, зміг щасливо для себе оминути козацькі чати під Збаражем і доніс до короля звістку про становище, у якому перебувала знесилена облогою фортеця. Назустріч Хмельницькому, руки у якого були зв'язані облогою непокірного Збаража, вирушило п'ятдесятитисячне військо. Крім того, поляки продовжили спроби погіршити позицію гетьмана зсередини, так нічого й не навчившись на гіркому прикладі пана Смяровського. З подачі сейму було оголошено, що Хмельницького усунуто з посади гетьмана, а на його місце призначено якогось Забужського, зрадника, котрий перебіг від Хмельницького до поляків ще минулого року під Пилявцями. За голову Хмельницького було оголошено нагороду в 10 тисяч злотих, а універсали, що їх король щедрою рукою розсилав Україною, закликали селян зректися свого гетьмана, гарантуючи їм прощення минулих гріхів і спокійне й заможне життя під милосердною королівською рукою. Тривожні чутки надходили до Хмельницького і з Литви. Там вірний гетьману полковник Кричевський вів нерівну боротьбу з князем литовським Янушем Радзивіллом, полки якого рвалися в Україну, позбавлену можливості захищатися у зв'язку з відсутністю там війська. І останніми у переліку, проте не останніми за значущістю, стали непорозуміння між Хмельницьким й Іслам—Ґераєм, котрий все голосніше висловлював своє невдоволення діями Хмельницького. Хан був занепокоєний перемогами свого союзника і тим, що у разі, коли Річ Посполита впаде до ніг Хмельницького, Крим отримає могутнього супротивника — козацьку Україну, з якою кримчаки, буджаки і білгородці воювали з давніх — давен. Значно доцільніше, з погляду Іслам—Ґерая, було надавати по черзі допомогу одній або іншій стороні конфлікту й слідкувати за тим, щоб вони продовжували боротьбу між собою, послаблюючи одна одну.

Саме за такого стану речей Хмельницькому довелося приймати нелегке для себе рішення: знімати осаду Збаража чи продовжувати її, ризикуючи опинитися між молотом і ковадлом у випадку, коли на допомогу Вишневецькому підійде Ян Казимир. Після недовгих роздумів гетьман вирішив виступати назустріч Яну Казимиру, залишивши під Збаражем незначні сили — знекровлена залога міста не потребувала значної опіки. Зустріч з військом короля відбулася за кілька днів під містечком Зборів, яке знаходиться на 120 кілометрів західніше Збаража. Козацькі полки з маршу вступили в бойовий контакт з поляками, що якраз були зайняті переправою через річку Стрипу, і почали тіснити королівські хоругви. Не в змозі оговтатися після такого раптового нападу, поляки вже не могли диктувати своїх умов на полі бою. Втративши близько 4 тисяч жовнірів, Ян Казимир відступив за Стрипу й наказав будувати табір. Наступні кілька днів стали для короля, напевне, найважчими у житті. Татари Іслам—Ґерая почали атакувати королівський обоз так завзято, що скоро були в таборі, й життя самого короля повисло на волосинці — від розгарячених битвою нукерів Іслам—Ґерая його врятували лише шалені контратаки німецьких ландскнехтів, котрі охороняли королівську ставку. Ян Казимир був змушений вступити у принизливі для себе переговори, у яких він досить швидко досягнув домовленості з ханом, чого і можна було очікувати з огляду на вищенаведені причини. Хмельницькому не залишилося іншого виходу, ніж підписати з поляками угоду, що отримала назву Зборівської.

Згідно з нею козакам дозволялося мати реєстр у 40 тисяч, усі учасники повстання підлягали високому королівському прощенню за участь у війні проти Речі Посполитої; православний київський митрополит отримував місце в сенаті на рівні з католицькими єпископами. Крім того, усі державні посади у Брацлавському, Чернігівському й Київському воєводствах відтепер мали бути зайняті лише православною шляхтою. Сама територія цих воєводств була піддана козацькому самоврядуванню, де не розповсюджувались повноваження польських урядників, і звільнена від розташування коронного війська. Отже реальна влада тут цілковита переходила до Богдана Хмельницького і його генеральної старшини. Проте, не дивлячись на великі досягнення на шляху до незалежності, Зборівський договір лише формально визнавав козацьке управління південно — східними територіями Речі Посполитої. Крім того, він не задовольняв потреб українських селян, що воювали разом із козаками. Як виявилося пізніше, місцева польська шляхта і римо — католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій вплив та власність в Україні, не збиралися виконувати його умов. Пани, що втекли після козацьких перемог, отримували право повернутися і відновити свої майнові права на землях, политих кров'ю вояків — українців, що вони й робили, не втрачаючи зручної нагоди. Польські магнати почали відновлювати старі звичаї в межах своїх маєтків. Полетіли непокірні голови покозачених селян, знову з'явились шибениці на панських фільварках.

Такі події, звичайно, не могли не потягти за собою наслідків — поспільство України було тепер далеко не таким спокійним, як до весни 1648 року. Хвиля народних повстань прокотилася Україною, примножуючи довгі списки люду, що його забрала війна. Посипалися шишки у тому числі і на голову Хмельницького — дехто пошепки, а дехто й у повний голос почав говорити про зраду гетьмана. Так продовжувалось від невдалого для козацького війська серпня 1649 року, коли було підписано Зборівський трактат, протягом осені і частини зими. А на початку лютого 1650 року під Хмельницьким ґрунт захитався досить серйозно — на Запоріжжі почався відкритий виступ проти гетьманської влади. Січ, котра виплекала Хмельницького і дала йому в руки булаву, заговорила про неспроможність подальшого перебування на гетьманстві людини, котра допустила до того, що ляхи повертаються на Україну і карають на смерть тих, хто під орудою Хмельницького ще зовсім недавно очищував ту саму Україну від лядської пошесті. І хоча окремі невдоволені гетьманом існували й раніше, як це буває при будь — якому режимі, Богдан Зиновій з усією серйозністю віднісся саме до цього виступу. Адже він спалахнув не де — небудь, він відбувався на Січі, у тому місці, де не звикли підкорятися панові і старшині, а за найменшого приводу галасували опальному гетьману: «не способен!» І ніхто не міг позаздрити такому гетьману. Згадати хоча б трагічну історію гетьмана Неродича — Бородавки, страченого власними козаками у 1621 році під Хотином за прорахунки у командуванні військом.

Якби там було, а Хмельницький зміг дати раду бунтівникам. Після швидкого рейду кількох козацьких полків на Запоріжжя непокірні були заспокоєні, а голова нерозумного отамана Худолія, котрий мав необачність оголосити себе гетьманом Війська Запорізького, скотилася з закривавленої плахи серед січового майдану. Тим часом Україна летіла до наступних бойовищ за визволення від польського панування.