В Херсонській дивізії

В Херсонській дивізії

Десь коло 10 травня 1920 р. ми прибули до Могилева, де був кіш Залізної Дивізії полковника Олександра Удовиченка. Стрільці з полковником остали на станції для вивантажування мундурів, а підхорунжий Дідух поїхав зі мною до міста, до старшинської харчівні, де збирались галичани. Була обідня пора і ми застали тут кільканадцять галицьких старшин та підстаршин, що пообідавши, над чимсь завзято дебатували. Запримітивши мене, обскочили нас кругом та стали розпитувати, звідки приходимо і з якими вістями, добрими чи злими? Я поінформував їх коротко про свою втечу зі Львова та про львівську польську пресу, яка представила нас, тобто УГА, як большевиків, яких в бою розбито та забрано в полон з величезним воєнним майном. Старшин і підстаршин мають поляки вислати до табору полонених у Тухолі, а стрільців частинно звільнити додому, а решту запроторити за дроти в Пикуличах та Домб’ю. Ця вістка поразила всіх громом. Хтось важко зідхнув: «Ось і довоювались до самого краю!» Настала мовчанка, прикра мовчанка, а цей хтось продовжував: «Сталося і не відстанеться. але мусимо подумати про себе, що нам дальше робити, чи залишитись у дивізії полковника Удовиченка чи вступати до Херсонської Дивізії полковника Андрія Долуда, яка саме тепер організується з галичан у районі Ямполя, і в якій є вже наша кавалерія отамана Едмунда Шепаровича та старшини — ген. Антін Кравс, полк. Арнольд Вольф, майор Фердинанд Льонер, майор Волощук, майор Дибуляк». По короткій дискусії всі рішили вступити до Херсонської Дивізії, а два дні пізніше ми вже були в постої цієї дивізії в містечку Яруга і зголосились у начальника штабу сот. Микитки. Херсонська Дивізія складалась тоді з двох бриґад — з 1-шої стрілецької імени Сірка під командою сотника Баковича та його шефа штабу сотника Клея і 1-шої запасної з майором Кнітелем, як комендантом і сот. Губером, як шефом штабу. Мене приділено до запасної бриґади, як коменданта куреня. В часі большевицької офензиви на Польщу, Херсонська Дивізія під натиском большевиків відступала на південний захід, перейшла річку Збруч, Серет і Стрипу, а перейшовши Золотий Потік, переправилась 2 серпня в селі Лука на правий беріг Дністра. Тут 1-ша бриґада імени Сірка зайняла фронт — від буковинської границі до села Незвиськ, команда дивізії примістилась в Городенці, а запасна бриґада заквартирувала в селі Тишківці. На тих становищах ми стояли аж до 25 серпня 1920 р. Побут у дивізії полковника Долуда став для галичан впрост неможливий. Нас трактовано не як чесних вояків, але як зрадників, яким не можна довіряти, і тому були ми під постійним наглядом. Таке поступування наддніпрянців нас болючо вражало й ображало. Зі сторони поляків ми рівнож не чулись безпечними, хоч були ніби їхніми союзниками. З запілля доходили до нас тривожні слухи, що й там не все в порядку, бо навіть наших хворих відпустковців поляки арештують, що мало місце у Львові, де заарештовано двох наших старшин з леґальними відпустковими документами.

У мойому курені переховувались — державний секретар внутрішніх справ ЗОУНР д-р Іван Макух і д-р Лисий, з важними урядовими документами. Майже що ночі треба було для їхньої безпеки зміняти квартири і виставляти сторожу, бо в селі була чота польської жандармерії, яка пильно за нами слідила. Десь коло 10 серпня з’явивсь у нас поручник Галицький з важним довірочним листом з Диктатури для генерала Кравса. (Мене тоді не було в курені і той лист перебрав та прочитав д-р Макух, а зміст його подав до відома кільком моїм старшинам. В цьому листі був приказ для генерала Кравса приблизно такого змісту: «Диктатура назначує генерала Кравса комендантом всіх галицьких частин, що находяться в армії УНР, в районі Дністра. На випадок походу наддніпрянської армії на схід, за Збруч, всі галицькі частини мають залишитися в Галичині і на лінії Дністра обороняти наше Покуття. Якщо цього з якихнебудь причин не можна буде виконати, тоді ці наші частини мають обсадити й держати лінію ріки Прута, а як і цеї лінії не можна буде вдержати, тоді належить вицофуватись через Карпати до Чехо-Словаччини. Наша політика вимагає, щоб ми якнайдовше могли втриматись, хочби на найменшому клаптику галицької землі». Довідавшись про зміст цього листа, я заразже скликав всіх втаємничених старшин і зобов’язав їх словом чести держати в найбільшій тайні все те, що почули від д-ра Макуха. Поручника Галицького вже не було, бо він по передачі листа від’їхав до Львова. Після цього я удався до д-ра Макуха та звернув йому увагу на невластиве його поступування з довірочним листом Диктатури для генерала Кравса, бо він, як державний секретар внутрішніх справ, не тільки що сам цей лист прочитав, але ще й втаємничив кількох моїх старшин з його змістом. Д-р Макух оправдувавсь тим, що він, як член уряду мусить знати, які зарядження дає Диктатор, а щодо старшин, то вони тайни не зрадять, бо на те ж вони старшини! На відхіднім ми умовились, що заразже завтра поїдемо оба з тим довірочним листом до генерала Кравса. На другий день ми прибули до постою кавалерійського полку отамана Едмунда Шепаровича, де перебував генерал Кравс. Д-р Макух передав йому того розпечатаного листа з Диктатури, після чого оба вони відбули довірочну нараду. Як зареаґував ген. Кравс на поступок д-ра Макуха щодо листа з Диктатури — мені не відомо, бо в цій їхній нараді я участи не брав.

Дня 15 серпня сталась подія, яка дещо приспішила відхід галичан за річку Прут, а відтак на Закарпаття. Того дня новим комендантом запасної бриґади, на місце майора Кнітеля, назначено полковника Цвіньова, а шефом штабу сотника Білого. Оба вони були наддніпрянцями й оба начебто служили в армії Денікіна. Ця зміна стала причиною різних балачок і непорозумінь, а рівночасно доказом недовір’я до галичан, у висліді чого старшини бриґади вислали до коменданта дивізії, полковника Долуда, меморандум з проханням не усувати майсра Кнітля з коменданта запасної бриґади. Відповідь не надходила й майор Кнітель оставав дальше на своєму пості.

Дня 25 серпня 1920 р. генерал Антін Кравс, згідно з вказівками Диктатури видав приказ всім галицьким частинам з Херсонської Дивізії залишити Дієву Армію УНР і перейти через Карпати до Чехо-Словаччини. По думці цього приказу всі наші фронтові і заг ільні частини зібрались у Ясенові Пільнім, в дні 26 серпня і звідси через Стецеву— Белєлую — Виднів — Княже та Джурів прибули на нічліг до Рожнева. Тут ми довідались, що в Косові є поляки в силі опного піхотного батальйону та невеличкого відділу жандармерії. Наша команда вислала до них парляментарів, з жаданням цілковитої невтральности з їхнього боку та зложення зброї для запевнення нам свобідного перемаршу через місто Косів в південному напрямі. Польський комендант Косова, майор Павловський, не згодився на зложення зброї і ми дістали приказ до наступу на Косів, приказ за підписами полковника Вольфа, як коменданта і майора Льонера, як шефа штабу. Піхотних бойових частин у нас було мало, а були тільки рештки персоналу різного роду запільних установ, переважно старшин, і тому до наступу післано дві сотні кавалерії отамана Шепаровича. Кавалерія бундючно рушила з місця і з витягненими шаблями пігнала чвалом вперед. Почулись кілька скорострільних серій, а в слід за тим й наша кавалерія з’явилась з поворотом у Рожневі та заявила, що терен для атаки кавалерії не пригожий, бо гористий! Тоді отаман Льонер покликав мене до себе і казав — негайно сформувати зі всіх обозників старшинський курінь і вдарити на Косів. З тяжким трудом мені удалось на борзі зорганізувати тільки дві сотні з двома скорострілами. Комендантом 1-шої сотні став сотник Іван Рудницький, 2-гої сотник Кравець, а скорострільної чоти четар Баран-Витанович. О годині 9-тій ранку старшинський курінь був уже готовий до бою. На початок віддано два гарматні вистріли з батерії сотника Зубрицького, після чого старшинський пів-курінь під моїм проводом рушив до наступу. І-ша сотня сотника Івана Рудницького пішла на Кути, як забезпечення нашого лівого крила, а одна ескадрона кавалерії почвалувала в сторону Пістиня, як охорона з правого боку. Ми, тобто 2-га сотня сотника Кравця і два скоростріли четаря Барана наступали фронтально, при чому счинили такий крик і галас, що поляки після короткого спротиву вивтікали до Коломиї і ми около полудня зайняли місто. Ворог втратив 5-ох убитими, а по нашім боці згинув від заблуканої кулі один гуцул, який орав на полі. Рівночасно ліва охоронна сотня сот. Івана Рудницького зайняла Кути і взяла в полон 80 поляків, а решту ворога прогнала в сторону румунської границі. Права охоронна ескадрона прогнала рівнож ворога аж поза Пістинь. Так ми зайняли Косів в дні 27 серпня 1920 року.

По двогодиннім відпочинку в Косові, наша група генерала Кравса посунулась головною силою до Соколівки, висилаючи кінноту до Яворова, як передню сторожу. Старшинський пів-курінь, з батерією сотника Зубрицького і четою кавалерії остались у селі Город, як задня охорона групи, а обидві бічні охорони групи залишились у Кутах і Пістині.

Так обезпечившись, ми заночували. На другий день десь коло полудня ми прибули до Жаб’я. Команда групи, розглянувшись у терені, побачила, що яканебудь оборона Жаб’я від сторони Косова чи Ворохти є неможлива, рішилась через Ворохту й Ясінь перейти до Чєхо-Словаччини. В цьому ж дні наспіли до групи дальші непотішаючі вісті. Наша розвідка донесла, що поляки в погоні за нами, зайняли назад Косів, маючи около 150 піхотинців і 50 юнаків Дієвої Армії, а кінний полк отамана Шепаровича зголосив, що польські патрулі з Арджелюздекі доходили сьогодні аж до Кривополя, перед нами. Це стало причиною, що наша група приспішила свій відворот в Карпати і вже ранком 29 серпня рушила скорим маршем у сторону Ворохти, з наміром скорим наскоком кавалерії і піхоти зайняти Ворохту і пробитись на Чехо-Словаччину. Тим часом наші передні відділи стрінули на східнім краю Арджелюздекі ворожу заставу, в силі около 40 піхотинців, а піймані з неї два вояки зізнали, що сьогодні рано прийшов до Ворохти більший транспорт польського війська з артилерією і двома батальйонами піхоти, а одна компанія з цього транспорту мала вже прибути до Арджелюздекі. Супроти того, що дорогу на Ворохту загородив нам більший ворожий відділ, а наша головна сила, кавалерія, була в гористім терені майже не до ужитку, команда групи звернула назад до Жаб’я і почала докладно студіювати на карті дороги й доріжки та розпитувати гуцулів, куди б нам найліпше переправитись на Закарпаття? На щастя найшлась учителька-українка, яка вказала нам досить вигідну дорогу в Карпати, що її збудовано з дерева в часі світової війни, а яка на карті не була ще зазначена. Цею дорогою ми прибули з обозом й артилерією аж під гору Стіг, високу на 1599 метрів. Тут ми відпустили полонених поляків додому, гармати висадили в повітря, та зліквідували обоз в той спосіб, що частину військового майна, головно харчів і обуви, ми перевантажили на коні, а решту майна залишили на возах для наших гуцулів. Після того ми, серед прикрого гірського дощу, видряпались довжезною колоною на гору Стіг, де й заночували при ватрах, обсушуючи мокру одіж і білизну.

В дні 31 серпня 1920 р., о годині 9,30 перед полуднем ми вислали до найближчої чеської команди своїх парляментарів в особах — полковника Вольфа, майора Волощука і поручника Івана Лисого, а з полудня ціла наша група зійшла з гори Стіг на чеський бік і долиною потока Стігівця, а відтак вздовж Білої Тиси прибула до села Луги. Тут генерал Кравс обняв особисто команду групи та припоручив мені перевести провірку старшин, щодо їхніх старшинських ранґ, щоб не зблямувати себе перед чехами. Між тим наші парляментарі знайшли чеську станицю жандармерії, в селі Богдан і там зголосили наш перехід. Чеський комендант жандармерії поїхав негайно до Рахова і зателеграфував до вищої військової власти про прихід нашої групи та попросив дальших приказів. Після цього зголошення наспів чеський приказ — роззброїти нашу групу і розквартирувати її аж до дальшого зарядження в селах Луги і Богдан. Згідно з наказом ми зложили зброю в станиці граничної сторожі в Лугах та перейшли на квартири до села Богдан. Вночі, з 31 серпня на 1 вересня приїхали до нас автом представники чеської влади — жупан і повітовий староста, і по розсліді справи, признали нас урядово за зорганізовану частину УГА. В слід за ними прибула ще й військова чеська місія, під проводом підп. Страніка, зложена з майора інтенданта, сотника касієра, лікаря і ветеринаря, і вони рівнож признали нас за правильну військову частину, що зі зброєю в руках перейшла границю і буде трактована згідно з міжнародним правом. Після того перебрано від нас касу, около 7 мільйонів гривень, всі кавалерійські коні та все оружжя. По цій передачі ген. Кравс надав депешу до Диктатури у Відні зі зголошенням приходу групи до Чехо-Словаччини та з заподанням її стану. Дня 3 вересня пороблено приготування до відтранспортування нас в глиб Чехії. Нашу групу поділено на три транспорти і через Чоп, Кошиці, Іглаву й Берно відправлено до Ліберця (Райхенберґ), де нас розміщено за містом, в давніх австрійських бараках. Генерал Кравс прибув до Ліберця десь 15 вересня 1920 року разом з сотником Ярим. Так я дістався до чеського полону і так закінчив свою військову службу в обох українських арміях.