Катастрофа 15.5.1919 і панічний відворот

Катастрофа 15.5.1919 і панічний відворот

Паніка, це найстрашніший ворог армії, а здержання паніки, це найтрудніше завдання кожночасної воєнної тактики.

З приходом армії ген. Галера до Польщі, яку французи модерно озброїли, поляки повели генеральну офензиву на цілому українсько-польському фронті з головним ударом на праве і ліве крило УГА, в районах 1-го і ІІІ-го галицьких корпусів. Наша група «Рудки», що входила в склад ІІІ-го корпусу, мала в той час всього два курені — ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця і ІІ-ий курінь сот. Станіміра і держала фронт від Поріччя Ґрунтового через Мальованку, Нойдорф, Угерці, Годвишню, Добряни, Путятичі аж по Никловичі включно. Напроти неї стояв ворог у переважаючій силі, около вісім батальйонів, в тому чотири познанських. В дні 15 травня 1919 р., о 3-тій годині ранку поляки почали свій наступ сильним артилерійським огнем. Відозвалась і наша артилерія і загуділо на цілому фронті. По півгодиннім артилерійськім двобою, рушила до наступу ворожа піхота, широким фронтом аж трьома розстрільними. Ми привітали їх крісовим і скорострільним огнем і заклекотіло мов у горшку. Обопільна стрілянина раз-у-раз кріпшала. Познанці напирали великою силою, кілька разів намагаючися вскочити до наших окопів, але без успіху. Короткими випадами та сильним огнем ми змусили їх до відвороту. Бій заєдно змагавсь і ні на хвилину не уставав. Десь коло 9-тої год. перед полуднем на моїм правім крилі, де був IV-тий курінь УСС-ів пор. Струця, стрілянина нагло втихла. Це був знак, що наші або поляки пішли вперед. Я вислав негайно туди розвідчу стежу. Показалось, що познанці, розбивши курінь УСС-ів пор. Струця, почали нас окрилювати. Треба було рішатись скоро, щоб не попасти в халепу і я дав 5-тій сотні приказ відступати бойовим порядком назад, почавши з правого крила та обсадити старий гошанський цвинтар. Скорими скоками сотня подалась назад у вказаному напрямі і зайняла догідні позиції H? цвинтарі. Обстрілюючи ворога збоку, з лівого крила, ми здержали наступ, але не надовго. Надтягнула друга польська розстрільна від сторони Черлян, яка йшла просто на Гошани, щоб відтяти нам відворот. Ми знов були змушені покинути свої становища й обсадити село Гошани, обабіч битого шляху Львів-Самбір. Туди перла головна ворожа сила, щоб як найскорше зайняти місто Рудки, де була наша команда групи. По короткім спротиві з’явились у нас розбитки з моєї 7-мої сотні з під Никлович з вісткою, що поляки проломивши наш фронт в районі групи «Крукеничі» йдуть рівнож на Рудки. Треба було дальше відступати бойовим порядком під ворожим обстрілом. Терен був хвилястий і ми майже на кожному горбі ставили ворогові опір, аж поки опинились на узгір’ї перед самими Рудками. Приказів з команди не було жадних, бо телефонічне получения було зірване і я дальше діяв самостійно. Упорядкувавши сяк-так сотні ми пішли до протинаступу. Наш удар був такий сильний, що ворог не видержав і почав утікати. Ми пігнали за ними, але надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-тої сотні пор. Каравана та його чет. Кліша ранено, а команду сотні поребрала хор. Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись. Нараз хтось із стрільців крикнув: «В Рудках огонь!». Оглянувшись, я побачив величезний стовп чорного диму на мості в Рудках. Я дав моментально приказ до відвороту. Повним ґальопом рушили назад муніційні і скорострільні вози зі свіжими раненими, а за ними подалась і ціла наша розстрільна. Команди групи в Рудках вже не було, а міст підпалила жандармерія групи і рівнож опустила Рудки.

Горіючий міст частинно врятувало місцеве населення і наші вози змогли ще по нім переїхати. За Рудками мені в друге удалось зібрати свої сотні і ми подались до села Новосілки Гостинні, де мала находитись наша друга оборонна лінія. Переходячи попри приходство, нам на зустріч вийшов отець декан Ковальський зі своїм 16-літним сином-одинаком, Титусом, гімназіяльним учеником. Привітавшись зі мною, отець декан відізвавсь ось такими словами: «Маю одного сина і того віддаю вам, най іде там, де всі йдуть, заопікуйтесь ним». Після того ми попращались і відійшли, а отець декан ще довго стояв на місці, дивлячись за нами і своїм сином.

Опинившись за Новосілками, я побачив страшні наслідки польського пролому під Городком і Крукеничами. Весь наш фронт, як далеко глянути оком на право і на ліво, відступав в безпорядку. Фронтова лявіна сунула назад, на Самбір, здавалось, все пропало і жадна сила не зможе її задержати! До мене приґальопував на коні комендант групи сот. Гофман і в найбільшому поденервуванні дав ось такий приказ: «Станімір, ради Бога рятуй, що вдасться врятувати. За всяку ціну старайся здержати ворога в ось тих резервових наших окопах під Новосілками Гостинними». Сказавши це, пігнав ґальопом назад. Така поведінка коменданта групи викликала ще більшу паніку — бо є засада, що при наступі команда повинна бути якнайдальше від фронту, а при відступі якнайближче фронту. Цей поступок коменданта сот. Гофмана, роздратував мене до крайности. Я крикнув на вістового, щоб подав мені коня, а вскочивши на нього, повним ґальопом пігнав у сторону Самбора. Випередивши утікачів з фронту, я став їх завертати і гнати в напрямі Новосілок для обсади нашого фронту. Вистрашені і невдоволені з того стрільці тільки з трудом посувались у вказанаму напрямі. По кількох хвилинах такого маршу вони задержались і заявили, що дальше не підуть, бо старшини їх лишили. «Так!? Старшини вас лишили? Покажіть мені хоч одного старшину між вами, а я вже з ним розправлюся!» Настала мовчанка. «Значить, нема між вами старшин, отже не старшини вас, але ви старшин лишили, а діставши заячі вуха, женете на осліп наперед себе, самі не знаєте куди?» Я витягнув револьвер і скомандував: «Вперед, бо стріляю!» Повільно рушили з місця, забираючи з собою надходячих. Натовп вояцтва з різних частин фронту значно збільшився. Нараз юрба станула і сказала, що дальше не піде. Я погрозив револьвером по-раз другий. У відповідь на це, кільканадцять стрільців грізно станули переді мною, з крісами готовими до стрілу. Дим заскочений, я змірив юрбу гострим зором, сховав преспокійно револьвер, розпростер рамена і крикнув несамовито: «Стріляй вражий сину, стріляй! Мені однаково гинути від твоєї чи ляцької кулі. Стріляй!». Констернація і мовчанка. «Стріляйте! Не хочете — так я застрілю кожного, що не послухає мого приказу, а витягнувши бистрим рухом револьвер, скомандував по-раз третій: «Вперед, бо стріляю!». Непевно рушили з місця і йшли мов на заріз. По якімсь часі знову станули і заворушились, прибираючи грізну поставу. Поденервований до крайности, я в повній розпуці зіскочив з коня і кричав у безтямі — «Старшини! Вас нема! Другий курінь збірка! Ми зараз зробимо тут порядок!», а дальше не тямлю. Я втратив притомність і поваливсь на землі. Опам’ятавшись — мене розхрістаного підтримували стрільці — я остовпів з дива! Переді мною стояли в лавах — мій ІІ-гий курінь та кілька стрілецьких колон, більших і менших. Десь, неначе з під землі, з’явились старшини та підстаршини й упорядкували здержасу мною стрілецьку масу. Першим приступив до мене пор. Петро Савицький і зголосив: «Пане сотнику, голошу слухняно, що мій відділ числить…» стільки, а стільки старшин, підстаршин і стрільців. Я зовсім прийшов до себе, відбув короткий перегляд всіх частин та видав відповідні прикази щодо обсади нового фронту, висилаючи наперед і на боки розвідні стежі. Так мені вдалось здержати паніку під Новосілками Гостинними в дні 15 травня 1919 р.

На цій другій оборонній лінії під Новосілками, в провізорично збудованих окопах, ми заночували. Вернулись розвідчі стежі й донесли, що на право нема нікого, перед нами під Рудками окопуються поляки, а на ліво, коло села Загіря зайняв становища курінь пор. Миколи Підгірного з крукеницької групи. Наша команда групи має находитись в селі Корналовичі, за Дністром. По півночі прийшов з групи Гофмана приказ, щоб сот. Станімір зі всіми зібраними в Новосілках частинами відступив негайно на південь, за Дністер і обсадив село Гординю, бо поляки проломили вдруге фронт між крукеницькою і хирівською групами і цілою силою напирають на Самбір. Користаючи з ночі, ми зараз залишили Новосілки і ранком, 16-го травня прибули до місця призначення. Тут вже були розбитки з групи «Крукеничі» і разом з ними ми стали творити нову лінію спротиву під командою групи Гофмана. Мій курінь обсадив село Гординю, пор. Петро Савицький зі своїми розбитками зайняв позиції перед селом Корналовичі, курінь сот. Корабейка обсадив село Калинів, а курінь пор. Підгірного село Бабина. На право від мого куреня находилась полоса наддністрянських болот. Та не довго ми залишились на зайнятих позиціях. Ще того самого дня, пізнім вечором, прийшла вістка, що поляки зайняли Самбір, і тому команда групи Гофмана стягнула всі крукеницькі курені назад і обсадила ними села Дубляни і Кранцберґ. Ранком 18-го травня поляки вдарили на нас великою силою і коло полудня зайняли оба села — Дубляни і Кранцберґ. Наші частини подались назад, не вспівши повідомити мого куреня про свій відворот. Ми дальше держали фронт, відстрілюючись. Щойно, коли ми дістали огонь з боку, тобто від сторони Дублян, стало ясним, що нас ворог окружує і я дав приказ до скорого відвороту вздовж Дністра, в північно-східньому напрямі. Одинокою польовою доріжкою, серед мочарів, ми рушили в дорогу, залишаючи одну сотню як прикриття, з тим, що по 10-тьох мінутах ця сотня має долучити до куреня. Перемучені й оболочені стрільці мусіли часто попихати і витягати вози з болота чи калабань. Таким утяжливим маршем ми дістались вночі до села Волоща і тут заночували, з тим, щоб ранком якнайскорше дістатись до Дрогобича. Тимчасом селяни донесли нам, що поляки вже як не в Дрогобичі, то під Дрогобичем і ми рішились іти дальше вздовж Дністра в напрямі Стрия, де мала бути команда 3-го корпусу. Вийшовши з села Волоща, нас обстріляла якась артилерія зі сторони села Горуцько. Моментально ми розвинулись у розстрільну й обсадили невелике теренове підвищення обабіч дороги, відсилаючи обоз з поворотом до села, звідки щойно вийшли. Чия це була артилерія, наша чи ворожа, ми не знали, і я вислав двох вістових з імпровізованими білими хоруговками на звіди. Вістові рушили чвалом вперед вимахуючи білими хустинками й артилерія перестала стріляти. По півгодиннім очікуванні, ми запримітили наших вістових, як повним ґальопом, гнали до нас, вимахуючи шапками. Це був знак, що в Горуцьку були наші частини, і я дав куреням приказ до збірки й дальшого маршу вперед. Між тим вернули вістові і згопосили, що в Горуцьку є наші частини, а іменно — курінь сотника Стефанова з одною батерією. Скорим маршем ми рушили в дальшу дорогу і перед полуднем були вже в Горуцьку. Нам на зустріч вийшов сет. Стефанів і почав оправдуватись та питати, чи його артилерія не спричинила нам якої шкоди? Від сот. Стефанова я довідався, що він рівнож втратив зв’язок зі своєю бриґадою, що начебто відійшла десь на Жидачів, і тепер він не знає, як до неї дістатись, бо поляки з Миколаєва йдуть на Стрий, який як кажуть, ще в наших руках. По короткім відпочинку та видачі сотням обіду, оба наші курені рушили в дальшу дорогу, мій — на південь, у сторону Стрия, а його — на схід, в напрямі Жидачева. Пізнім вечором ми прибули до Стрия. В Стрию не було ні наших, ні польських частин і ми бойовим порядком перемаршували через місто і подались до села Фалиш, де знайшли нашу групу Гофмана, і там заночували. Сотник Гофман поінформував мене про критичне положення його групи, яка силою обставин найшлась на крайньому, лівому крилі УГА і зависла у повітрі, бо гірська бриґада от. Перського і більша частина групи «Глибока», відтяті поляками, перейшли до Чехо-Словаччи-ни. Його група, це фактично розбитки зі всіх трьох груп 8-мої самбірської бриґади, незіграні і нездисципліновані з собою, чого серед безнастанних відворотів не можна ніяк осягнути і, як така, не є вповні боєздатна. Саме тепер приділено до групи ще один свіжий курінь з-під Львова, 3/24 курінь пор. Данила Бізанца, так, що обсада нашого відтинку представляється в той спосіб, що курінь пор. Савицького держить село Верчани, на ліво від нього курінь пор. Данила Бізанца обсадив оба мости, залізничий і дерев’яний, курінь сот. Корабейка зайняв становища в селі Братківці, а курінь пор. Підгірного в селі Довге. Мій ІІ-гий курінь остав у Фалиші, як резерва групи. На цих позиціях група Гофмана залишилась два дні, бо поляки, увійшовши до Стрия без бою, в дні 20 травня 1919 р., дальше не наступали. Щойно вечором 21-го травня поляки зробили випад вздовж залізничого шляху Стрий — Ходорів, розбили цілковито курінь пор. Савицького і зайняли залізничий міст та села: Верчани, Підгірці й Лопатники. Мій курінь дістав з групи приказ перейти ніччю до Бережниці і звідтам рушити до протинаступу. Згідно з наказом ми рушили ранком, 22 травня до наступу, здобули село Лопатники, а коло полудня зайняли з поворотом Підгірці і Верчани. Тим часом, майже рівночасно з нашим протинаступом, поляки зі Стрия повели свій наступ вздовж битого шляху в напрямі Болехова, і група Гофмана була змушена відступити аж за річку Свічу. Про цей відворот ми дізнались щойно від цивільного населення і я дав сотням приказ вицофатись бойовим порядком до села Бережниці. Звідси я вислав розвідчу стежу в сторону Болехова. Стежа скоро вернулась і привела з собою кількох полонених польських телефоністів з двома возами з телефонічним знаряддям, які затягали телефонічне получения за своїм батальйоном, що мав находитись вже на наших задах, в районі Болехова. Супроти цього нам прийшлось відступати манівцями крізь камеральні ліси, взявши собі за провідника місцевого селянина. Крутими доріжками серед густого лісу ми дійшли до ріки Сукіл, яку перейшли вбрід і по 2-ох днях утяжливого маршу дістались до села Волі Задеревицької, де знайшли зв’язок зі своєю групою і переправились за ріку Свічу. Вздовж цеї ріки група Гофмана готовила нову оборонну лінію й обсадила: ІІІ/24 куренем пор. Бізанца — Дідушинці Малі, ІІ-гим куренем сот. Станіміра — Заріччя Долішнє і частину Заріччя Горішнього. Другу частину Заріччя Горішнього обсадив курінь сот. Корабейка і розбитки 1/24 куреня чет. Ясінчука, а дальше на ліво, до Гозієва і Підбережжя курінь пор. Підгірного. Артилерія і команда групи примістились у Белеєві. Тут долучили до групи ще два наші курені — курінь пор. Тарнавського, що брав участь в боях під Хировом та ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця зі своїми розбитками з-під Угерець Нєзабитівських. На право від нашої групи находилась 2-га коломийська бриґада, а на ліво не було вже наших частин. Мимо безнастанних відворотів, оборонних боїв та дизерції, група Гофмана все ще числила около 1000 стрільців бойового стану і була в спромозі ставити ворогові поважний спротив.

Тим часом наспіла до нас алярмуюча вістка, що румуни несподівано виповіли нам війну і 24-го травня перейшли границю. Їхні війська мають зайняти ціле наше Покуття по Дністер, з залізничою лінією Снятин — Коломия — Ворохта для безпосереднього получения з Мадярщиною. Поява нового ворога, румунів, була для нас страшним ударом так на фронті, як і запіллі. Прийшла цілковита дезорганізація Уряду і Нач. Команди, які в обличчі тієї наглої і несподіваної небезпеки, не знали, що робити й як лиху зарадити? Настав переполох, замішання і розтіч на всі сторони, передусім в окружних командах, в коломийській і станиславівській. Команди ці, не маючи жадних вказівок ні доручень з боку Уряду чи Начальної Команди, не вспіли видати жадних заряджень щодо евакуації державного майна чи приказ в щодо евентуального спротиву наступаючому ворогові. Відрухово і самочинно почавсь хаотичний відворот запільних військових та цивільних установ у сторону Дністра. Це замішання використали місцеві поляки і в дні 25. 5. 1919 р. зайняли тимчасову столицю ЗУНР Станиславів, без бою. В їхні руки попало величезне державне майно, якого ми на фронті так дуже потребували. Всі ці події мали такий вплив на хід операцій на фронті, що ліве крило УГА, на південь від Дністра мусіло поспішно відступати на лівий беріг.

В дні 25. 5. група Гофмана наказала загальний відворот з-над Свічі на лінію ріки Лімниці коло Калуша, а в дальшому через Галич за Дністер. Згідно з цим приказом курені групи переправились через ріку Лімницю та зайняли становища: ПІ/24 курінь пор. Бізанца в с. Копанка, ІІ-гий курінь сот. Станіміра і І-ший курінь пор. Тарнавського в Калуші, курінь пор. Підгірного в с. Гпйло, курінь сот. Корабейка в с. Тужилів, а ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця в с. Берлоги. Та вже слідуючого дня ситуація наших частин на південь від Дністра значно погіршилась. Поляки натиснули на 2-гу коломийську бриґаду й вона подалась назад, а в слід за нею і група Гофмана мусіла рівнож відступати. Мій курінь і курінь пор. Тарнавського відступили з Калуша в повному порядку, зате інші курені групи під напором польської кавалерії попали в паніку і понесли важкі втрати. Курінь сот. Корабейка втратив всі скоростріли, харчовий й бойовий обози та більшу частину стрільців, а курені пор. Бізанца, пор. Струця і пор. Підгірного змаліли від 60 до 90 стрільців в кожному. Остаточно всі частини нашої групи форсовним маршем дістались до Галича і ніччю з 26–27 травня перейшли на лівий беріг Дністра. Звідси ми рушили вздовж Дністра на схід і зайняли такі становища: мій ІІ-гий курінь — Довге й Устя Зелене, курінь пор. Тарнавського — Луку і беріг Дністра аж до Петрилова, а ІІІ/24 курінь пор. Бізанца — Петрилів. Три розбиті курені сот. Корабейка, пор. Струця й пор. Підгірного примістились в Усті Зеленім. Тут приділено до нашої групи курінь пор. Панькова, що в запіллю держав службу при муніційних маґазинах в Калуші. Нашим завданням була — охорона лівого берега Дністра. В цьому районі ми дещо відпочали і переорганізувались, доповняючи свої сотні переловленими дезертирами. Дня 30 травня наша група на приказ корпусу відступила без бою аж над Золоту Липу та зайняла становища: І-ший курінь пор. Тарнавського — напроти Нижнева, ІІІ/24 курінь пор. Бізанца — в селі Бобрівники і Ляцке, ІІ-гий курінь сот. Станіміра обсадив село Лазарівку, а курінь пор. Панькова село Нисколози. Артилерія примістилась напроти Нижнева з курінем пор. Тарнавського, а команда групи Гофмана в селі Комарівка. На зайнятих становищах ми перебули спокійно три дні. Противник не показувався, тільки наша артилерія час від часу обстрілювала Нижнів, де вже збирались ворожі частини. Дня 2 червня прийшов приказ до дальшого відвороту без бою на лінію ріки Стрипи і вечером п’ятого червня ціла наша група закватирувалась у селі Торське.