120. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство
120. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство
Заіитересованнє українською мовою і народнім побутом, народнєю словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етнографічних прикмет зєднують згодом людей в перші українські гуртки з літературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житі українськім, на Україні росийській виробила ся в Харкові, що в десятих—тридцятих роках став ся найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далї жіночий інститут, організував ся театр, розвиваєть ся досить жвава як на ті часи літературна діяльність, виходять журнали і збірники літературні.
Шо правда, і сі школи харківські, і се письменство—все отеє культурне житє було великоруське, а українська течія проявляла себе в нїй досить скромненько—українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кілька років. Але появляли ся річи талановиті й поважні; займали ся українською літературою люде визначні, поважані, і займали ся серіозно, з свідомістю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять діло важне. Професор харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляє з чужих літератур ріжні річи на українське. Григирий Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважаний в харківськім громадянстві, складає театральні пєси і перші повісти з народнього житя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства, прославлений потім язикознавець Срезнєвский випускає збірки українських історичних пісень—рід поетичної української історії, що робив свого часу сильне вражіннє на суспільство. Згодом виступає на лїтературнім полі як поет і етнограф професор Амвросій Метлинський і молодий вихованець харківського університету, славний потім історик Микола Костомарів, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характера поважного народнього дїла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і словянського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена словянськоЇ сімі, богато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слід.
Замітні гуртки українські були також по столицях, в Москві і в Петербурзі—там пробував з кінцем 1830 х років талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого „Кобзаря" 1840 р. і зараз потім „Гайдамаків" була многоважною подїєю українського житя.
Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрібувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на істнуваннє. Се було велике щастє для молодої української літератури, що в їй так скоро—яких небудь сорок літ по появі її першої ластівки, „Енеїди" Котляревського, проявив ся такий геніальний поет як Шевченко. З його появою можна було сказати, що українське відродженнє з лїтературного боку забезпечене. Але Шевченко відограв також велику роліо і відейнім розвою українського громадянства.
З сього боку величезне значіннє в історії українського житя здобула громада київська, як коло новозаснованого київського університету зібрали ся такі визначні сили як Максимович, Костомарів, Кулїш—тодї ще молодий етнограф, повний юнацького завзятя, і богато ріжної талановитої молодїжи, а до них прилучив ся в 1845 р. і Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при київськім унїверситеті: Зійшли ся найбільші люде тодішньої України — найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу.
Шевченко, Костомарів, Кулїш і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювали ся і часто сходячи ся роздумували над минувшиною України, над крівавою наукою, яку дали їй її колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тодї над історією козаччини й дїлив ся з товаришами своїми гадками про минувшину. Шевченко уже в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернув ся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в нїй боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археографічної комісії він їздив по Українї, зарисовуючи старі памятки українські, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого.
384. Шевченко в молодості, портрет його власної роботи (1843).
З-поза блеску гетьманських клейнодів, з-поза війн і свар вставав перед ним дїйсний герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого житя. З небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях виступив против неправди і неволї, яка запанувала на Українї, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії.
З другого боку товариство цікавило ся незвичайно сучасними поступовими течіями—західніми, бо в Росії тодї завмерло все, і словянським відродженнєм, що з віковічного сну підіймало оден за другим сї забуті, навіки поховані словянські народи. Підіймали свою культуру Поляки і Чехи, будили ся Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинці— І о диво, трупи встали, і очі роскрили.
В 1820-х роках під час тодішнього поступового росийського руху, що привів до повстання 1826 р. (т. зв. „декабристів") на Украінї істнувало потайне товариство „Соединенньіхті Славянь", що ставило собі за завданнє привести до того, аби народи словянські звязали ся в вільну спілку (федерацію); єсть звістки, що було тодї також осібне „Малороссійское общество", і воно ставило собі за завданнє добивати ся політичної самостійности для України. Відомости про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом св. Кирила і Мефодія апостолів словянських; виробили для нього уставу і правила. Завданнєм сього браитва ставили поширюваннє гадки про потребу загальної свободи і рівности. Вважали своїм обовязком доходити, щоб у Росії і по всіх словянських сторонах не було рабства, ані ніякої неволї чи пониження низших верств, щоб були всї рівні, не було ніяких станів (сословій). з більшими і меньшими правами; щоб була свобода мисли, совісти і слова, щоб не приневолювано до ніякої віри, і освіту поширено у всїм народі; правліннємало бути народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити осібну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний словянський собор, куди мали вислати всї словянські народи своїх депутатів.
З сих плянів нїчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодіівське не довго проістнувгло; ріжні напрями і ріжницї, які були в поглядах самих його членів, не встигли вияснити ся і вирішити ся—не тільки що перейти в діло. Але провідні гадки його зіставили глубокий слід в діяльности братчиків, особливо Шевченка, в його тодішній і пізнійшій творчости, і стали основою пізнійшого українського руху.
Братчики гірко заплатили за свої сміливі гадки; 1847 р. по доносу одного студенга, що підслухував розмови братчиків, їх арештовано, взято під суд і покарано ріжними тяжкими карами, розіслано на заслання і заборонено писати. Тільки з кінцем 1850-х років могли вони вернути ся з своїх заслань та взяти ся до літературної роботи для поширення своїх гадок. Але—не всї вернули ся і даремно шукали б ми в їх писаннях з сих часів того сміливого лету гадки, який виявив ся в їх молодечих мріях кириломефодіївських часів. Пройшло кілька десятиліть, поки відродили ся деякі гадки кирило-мефодіївських братчиків, і то не так на росийськім як на галицькім уже грунті.